Орфографія, морфологічний та фонетичний принцип правопису

Орфографія (від гр. orthos - прямий, правильний, рів­ний і grapho - пишу) – правопис; розділ мовознавчої науки української мови, в якому встановлюється система правил передачі звукової мови (слів і їх форм) на письмі. Орфографія як система написань у буквеному письмі містить кілька роз­ділів, кожен з яких є сукупністю правил, що ґрунтуються на певних принципах.

Центральним розділом орфографії є розділ про позна­чення звуків мови буквами і, відповідно, про передачу на письмі звучання слова. Зокрема, не викликає труднощів написання вимовлюваного слова, якщо виконується одна з вимог графіки – кожному звуку мови має відповідати окрема літера (хата - [х?ата], лис - [лис], пиво - [п?иво]). Складніше, коли одна буква може позначати різні звуки, як, наприклад, у словах легенький - [ле^иг?ен'киї] і легкий - [ле^ихк?иі] або зробити - [зроб?ити], зсунути - [с:?унути] і зшити - [ш:?ити]. Тому одним із завдань орфографії є збереження морфологічної будови слів шляхом однакового написання тих самих значущих частин.

Окремий розділ орфографії складають правила написан­ня слів окремо, разом чи через дефіс. Залежно від змісту, від поєднання з іншими словами деякі сполуки слів в од­ному випадку пишуться разом, а в іншому окремо. Напри­клад: Прийти на зустріч з другом. - Рухатися назустріч; Нарешті подорожні зупинилися на відпочинок. - На решті старовинних книг добре збереглася оправа. Іншими пра­вилами встановлюються закономірності написання слів разом чи через дефіс (жовтогарячий, але жовто-зелений).

Правопис регламентує вживання великої літери при написанні власних назв: бондар - Бондар (прізвище), нова гребля - Нова Гребля (назва села на Черкащині).

Інші розділи орфографії містять у собі закономірності переносу частин слів з одного рядка на інший (при цьо­му враховується морфемна будова слова, поділ його на склади, а також вимоги милозвучності); правила графічних скорочень слів; правопис запозичених слів. В остан­ньому розділі особливу трудність становить написання за­позичених власних назв. В українському правописі іншо­мовні імена, прізвища, географічні назви і под. записуються двома способами: транскрипцією (коли українське напи­сання відповідає звучанню запозиченого слова) і транс­літерацією (коли написання запозиченого слова побуквено переноситься з його власної графічної системи в іншу, зокрема українську). Наприклад: Гете – Гьоте, Ватсон – Уотсон, де на першому місці транслітерований запис, а на другому транскрибований.

Залежно від того, який принцип є провідним при позна­ченні звукового складу слів в орфографії тієї чи іншої мови, можна говорити про провідний принцип цієї орфографіч­ної системи в цілому. Український правопис в основному спирається на два принципи: морфологічний і фонетичний.

Морфологічний принцип правопису передбачає напи­сання однаковим способом тих самих значущих частин слова (морфем). Цей принцип забезпечує графічну одно­типність морфем незалежно від тих звукових змін, які можуть відбуватися в цих морфемах у мовленнєвому по­тоці. Наприклад, у словах голуб [г?олуб], голубка [го^ул?убка] голосний [о] у звучанні має відмінності, зумовлені позицією в слові і впливом фонетичного оточення. У першому слові маємо наголошений [о], який вимовляється чітко і вираз­но, без будь-яких додаткових відтінків. У другому слові [о^у] перебуває в ненаголошеній позиції і, крім того, зазнає впли­ву наступного наголошеного [у], внаслідок чого стає ще більше лабіалізованим, наближаючись у вимові до [у]. Проте на письмі ці звукові зміни не фіксуються: обидва звуки – [о] і [о^у] – передаються буквою о, що дає можливість збе­регти той самий корінь у незмінному вигляді.

За фонетичним принципом написання слова відпові­дає його літературній вимові. Цей принцип лежить в ос­нові написання багатьох слів української мови: нива, лам­па, хмаринка, аґрус. Фонетичний принцип є визначальним і при написанні слів чесний (від честь), тижневий (від тиждень), словацький (від словак), овруцький (від Овруч), запорізький (від Запоріжжя).

Інколи слова пишуться традиційно, без урахування мор­фологічної будови слова чи його звучання у сучасній українській мові. Такий принцип написання називається традиційним або історичним. У цьому випадку враховуються походження слова, його особливості, які склалися у процесі історично­го розвитку мови. Наприклад: кров – кривавий, допомог­ти – допомагати.

Крім згаданих принципів, які є основними для україн­ської орфографії, використовуються й інші (лексико-синтаксичний, семантичний, принцип морфолого-графічних аналогій тощо).