Історія

Графіка - це вид мистецтва, назва якого походить від грецького слова, що в перекладі означає "пишу, дряпаю, малюю". Графіку можна вважати основою всіх образотворчих мистецтв. Адже основним засобом створення художнього образу у графіці виступає найбільш простий для людини спосіб відтворення побаченого - лінія, штрих, які творять контур предмету або фігури.

З поміж якого, малюнок - це найбільш давній вид графіки, з нього і починається зародження образотворчого мистецтва. Найбільш традиційним різновидом графіки й досі залишається малюнок. Витоки малюнку можна знайти у наскельному живописі неоліту, у античному вазописі, середньовічній мініатюрі. Основою для малюнку слугували вологий пісок, пласке каміння, волога глина. З часом малюнки перенесли на керамічні вироби і тканини. В Давній Греції головними виразними якостями графіки були лінії і сілуети (античний чорнофігурний вазопис, червонофігурний вазопис ). З епохи Відродження малюнок набуває самостійного значення у формі ескізів, альбомних замальовок, етюдів, які виконуються із застосуванням багатьох засобів: олівця, вугілля, крейди, сангіни, пера, пензликів і різних сортів чорнил, туші, акварелі.

Ускладненння графіки йшло разом з винаходом нових фарб - акварелі, гуаші, пастелі, темпери. Хоча в використанні цих фарб певну роль відіграє колорит, а також можливість використання багатьох фарб, що не притаманно первісній графіці.

З часом ускладнилися засоби друкованої графіки - офорт, літографія, ліногравюра тощо. Інший різновид графіки - гравюра або естамп (станкова графіка). Це вид графіки, в якому зображення є друкованим відбитком рельєфного малюнку, який виконується художником на тому чи іншому матеріалі. Існує дуже багато різновидів гравюри. Це гравюра на дереві та лінолеумі (ксилографія та ліногравюра), гравюра на металі, пунктирна манера, м'який лак, суха голка, офорт, літографія. При цьому висока художня вартість віртуозно виконаних малюнків не втратилася. Це довели дорогоцінні малюнки геніїв від італійського Відродження і бароко до майстрів сучасності (малюнки Леонардо да Вінчі, Боттічеллі, Рафаеля, Мікеланджело, Босха і Грюневальда, Рембрандта, архітектора Баженова, Едуарда Мане, Родена, Павла Коріна, Дмитра Жилінського, київського графіка Сергія Конончука).

УКРАЇНСЬКИЙ АЛФАВІТ — сукупність літер, прийнятих в укр. писемності і розміщених у певному усталеному порядку. У. а. сформувався на основі кирилиці, що поширилася в Київ. Русі із прийняттям християнства і протягом 10 — 18 ст. зазнавала змін у зв’язку з потребою пристосувати її до звукового складу нар. мовлення. Староукр. абетка успадкувала всі літери давньої кирилиці, але у зв’язку з розвитком фонет. системи укр. мови (занепад зредукованих і зумовлені цим фонет. процеси, перехід Ђ > і і т. д.) зростала невідповідність між традиційно вживаними літерами і новоутв. звуками, що в староукр. писемності спричинювалося до змішування літер на письмі (и — і — ы; Ђ — е — и — і, ъ — ь тощо) і руйнування правопис, традицій. Цей неусталений правопис протягом 13 — поч. 18 ст. стихійно змінювався в напрямі його узгодження із звуковою системою та грамат. будовою укр. мови, хоч за відсутності декретованого регулювання графіки і єдиних правопис. норм цього досягти не вдалося. На розвиток укр. писемності і впорядкування У. а. мала вплив рос. реформа письма 1708 — 10, за якою з алфавіту було усунуто як непотрібні літери ω ( «от», омега), ψ («псі»), ξ («ксі»), z («земля»), v («іжиця»), остаточно вилучено Ж («юс великий») і А («юс малий»), уведено літеру Е замість ıє, узаконено спорадично вживану раніше літеру я замість ıа, ıа тощо. Проте в алфавіті ще залишалися зайві літери θ («фіта»), Ђ («ять»). Було спрощено також друкований шрифт, який дістав назву «гражданська азбука» (гражданський шрифт), У 18 ст. цей шрифт поширився в Сх. Україні, де його пристосовували до звукового складу укр. літ. мови. Протягом 19 ст. було запропоновано вживання нових літер, які збереглися і в сучасному У. а.: і (О. Павловський, 1818), є (правопис «Русалки ДнЂстровоі», 1837), ї (правопис Пд.-Зх. відділення Рос. геогр. т-ва, 1873). У 2-й пол. 19 ст. з гражданської абетки в Україні випали літери ы, ь, е, ъ; за різними звуками закріпилися літери ы, і. В Зх. Україні гражданську абетку вперше використала «Руська трійця» у зб. «Русалка ДнЂстровая»; з 70-х pp. 19 ст. нею стали користуватися «москвофіли» та ін. 1895 «Руський правопис», виданий галицькою Шкільною крайовою радою для вжитку в шкільному навчанні, офіційно закріпив гражданський шрифт і фонет. правопис у Галичині. На Наддніпрянщині У. а. і графіка сформувалися в їхньому сучас. вигляді після 1905, що засвідчив «Словарь української мови» за ред. Б. Грінченка. Згідно з правописом 1933 було вилучено літеру ґ, відновлену в 3-му вид. «Українського правопису» (1990).

Сучасний У. а. складається з 33 літер, які вживаються для позначення на письмі 38 фонем. 21 літера позначає приголосні звуки (б, в, г, ґ, д, ж, з, к, л, м, н, п, р, с, т, ф, х, ц, ч, ш, щ), 10 — голосні звуки, з яких а, е, и, і, о, у передають кожна по одному звуку, а літери є, ю, я позначають по одному звуку лише після м’яких приголосних (синє, люди, ряд), а на початку слова, після голосних і після апострофа — по два (й + е, й + у, й + а: має, юнак, в’янути); літера ї завжди позначає два звуки (й + і: їжа, з’їзд); літера й перед о позначає приголосний j (його), а в ін. позиціях — нескладовий голосний і (йду, гай); літера ь звукового значення не має, а вживається для позначення м’якості приголос. звука (кінь, льон). Літера г позначає фарингальний h (голова), а ґ — задньоязиковий проривний приголосний g (ґава, ґрунт, ґудзик). Літера щ позначає сполучення звуків шч (щука). Літери У. а. за формою бувають великі й малі, а за різновидом — друковані й писані.

Г. П. Півторак.