1.3. Тлумачення змісту правочинів.

Відповідно до ст. 213 ЦК України зміст правочину може бути юридично розтлумачений. Ця стаття є нормою, котра встановлює загальні правила тлумачення правочинів. Тлумачення може бути здійснено двома способами, передбаченими вказаним нормативно-правовим актом. До видів тлумачення відносяться: тлумачення сторонами і судове тлумачення.

Оскільки правочином відповідно до українського законодавства є дія особи, що спрямовується на придбання, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків, необхідність тлумачення змісту правочинів виникає у випадках нечіткого виявлення волі сторонами. У таких випадках необхідно встановити дійсні наміри сторін. Це означає, що суб’єкт тлумачення повинен встановити загальне для усіх сторін значення слів і понять.

Суб’єктами тлумачення змісту правочину, перш за все, є її сторони. Такий підхід обумовлюється тим, що тільки вони можуть правильно пояснити зміст їх волі та мету укладення правочину.

Причому кінцевий результат тлумачення до певної міри залежить від виду правочину. Односторонні правочини, такі як заповіти, довіреність, легати тлумачаться тільки однією особою, оскільки саме нею цю угоду було укладено. Таке тлумачення називається автентичним. Воно є найбільш точним і суперечностей у даному випадку, як правило, не виникає.

Проте, може виникнути ситуація, коли особа, що уклала односторонній правочин тлумачитиме її зміст невірно. Мотивом такого невірного трактування може бути несумлінність тлумача із метою змінити зміст правочину в корисливих інтересах. У такому випадку зацікавлені особи можуть звернутися до суду, якщо доведуть, що дана особа навмисно невірно тлумачить зміст правочину і, у такий спосіб, на шкоду іншим особам реалізує своє право. Відповідно до ст. 13 ЦК України зловживання суб’єктивним правом є правопорушенням, і суд може зобов’язати тлумача припинити дані дії та тлумачити правочин відповідно до дійсних намірів, які були у нього під час її укладення.

Порядок тлумачення змісту правочину

Правила тлумачення змісту правочину, передбачені ст. 213 ЦК України, рівною мірою стосуються і судового тлумачення, і тлумачення сторонами. Вказані норми передбачають порядок, за якого у разі неможливості тлумачити зміст правочину вузькими способами (з’ясування значення слів і термінів), залучаються усе нові і нові критерії перевірки правильності того або іншого трактування змісту правочину.

Агафонов Сергій, доцент кафедри цивільного та господарського судочинства Академії суддів України, зазначає, що спочатку тлумач повинен з’ясувати буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів (граматичне тлумачення). У випадку, якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає можливості з’ясувати зміст окремих частин правочину, їх зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину із змістом інших його структурних частин, усім його змістом, наміром сторін (структурно-системне тлумачення).

І нарешті, якщо жоден із попередніх двох етапів не дав можливості з’ясувати дійсні наміри особи, яка уклала правочин, використовуються будь-які інші обставини, які можуть допомогти з’ясувати відповідність волевиявлення дійсним намірам сторони (сторін) правочину. До уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, стала практика взаємовідносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору і таке інше. Цей список обставин не є закритим – закон передбачає, що до уваги повинні братися й інші обставини, які мають істотне значення.

Перше правило фактично відсилає інтерпретатора до мовного способу тлумачення, друге – до систематичного, вимагає розгляду незрозумілої умови як частини цілого договору в зв’язку і при зіставленні з іншими умовами.

Третє правило відсилає до використання правил функціонального тлумачення – встановлення свободи сторін з урахуванням цілей (функції) договору.

Ще одна можливість додатково розтлумачити умови правочину апелює до історичного способу тлумачення (робиться наголос на тому, що передувало правочину: переговори, попередню практику відносин між сторонами). І, нарешті, останньою можливістю тлумачити умови правочину є відсилання до змісту подальшої поведінки сторін, тобто до умов фактичного функціонування правочину, до функціонального способу тлумачення.

Правила тлумачення змісту правочину

При тлумаченні цивільно-правового правочину застосовуються такі специфічні правила¹:

1. Словам і висловам правочину потрібно надавати те значення, яке визначається самими сторонами. Таке визначення слів і термінів може бути зроблено безпосередньо у самому договорі, у додатку до договору або в окремій угоді.

2. Якщо сторони у тексті правочину або в іншому документі не визначились із значенням слів і термінів, то їм надається те значення, яке міститься у легальних визначеннях або іншим способом визначається законом.

3. Якщо у договорі зустрічаються терміни і вислови спеціальної сфери діяльності і знань (наприклад, технічні, медичні терміни), то вони повинні розумітися у тому значенні, в якому вони використовуються у відповідній сфері діяльності.

4. Якщо зміст і значення слів і висловів не визначаються способами, викладеними у пунктах 1–3, то їм потрібно надавати те значення, яке застосовується у юридичній науці і практиці або літературній мові.

5. Слова і вислови у правочині потрібно тлумачити у контексті правочину. У сумнівних випадках належить віддавати перевагу тому розумінню, яке найбільш відповідає змісту правочину.

6. Ідентичним словам у різних пунктах правочину не можна додавати різне значення без достатніх на те підстав; неприпустимим є таке тлумачення правочину, при якому окремі слова і вислови вважалися б зайвими.

7. Кожен пункт правочину належить тлумачити у взаємозв’язку із іншими положеннями правочину.

8. Тлумачення одного пункту правочину не повинне суперечити змісту інших пунктів правочину.

9. У разі суперечливих, сумнівних тлумачень належить віддати перевагу тому змісту, який більше відповідає усьому змісту і цілям правочину.

10. Мета правочину встановлюється на підставі аналізу сукупності всіх умов правочину. Якщо даним способом неможливо подолати сумнів, то потрібно звернутися до обставин, які передували і супроводжували укладення правочину. Перш за все, повинні бути проаналізовані документи, якими обмінювалися сторони із метою укладення правочину. А саме документи, які містять конкретні пропозиції щодо укладення правочину з описом істотних умов (оферта), і документи, які виходять від іншої сторони, які містять згоду укласти правочин на запропонованих умовах (акцепт) або зустрічний правочин. Останні можуть стати вагомим доказом на користь того або іншого розуміння умов правочину.  

Окрім цього, ч. 4 ст. 213 ЦК України орієнтує при неясності пунктів правочину проаналізувати також практику, встановлену між сторонами до укладення правочину, який тлумачиться. Очевидно, що йдеться не про будь-які відносини, а лише про аналогічні відносини, які витікають із правочину, який інтерпретується, оскільки між сторонами можуть бути і інші відносини, що витікають із правочину іншого роду. 

Звернення до попередньої практики відносин може бути лише між сторонами, які підтримують тривалі зв’язки. Їхні відносини регулюються різною документацією, тому й аналіз практики відповідно зводиться переважно до аналізу відповідної документації. Звернення до попередньої практики не може служити єдиним доказом на користь того або іншого розуміння умов правочину, оскільки новий правочин якраз і може бути направлений на зміну цієї практики.

Якщо при використанні вищенаведених правил є неможливим досягти чіткості у розумінні правочину, потрібно звернутися до подальшої поведінки сторін. У даному випадку йдеться не про будь-яку поведінку сторін, а про поведінку, яка є пов’язаною із правочином і направленою на його виконання. Проте дані про подальшу поведінку не повинні бути єдиним вирішальним аргументом на користь того або іншого розуміння умов правочину.

Усі умови, безпосередньо виражені у правочині, не тільки повинні бути правильно інтерпретовані, але й оцінені із погляду закону. Перш за все, вони повинні бути оцінені із погляду повноти істотних умов конкретного виду правочину.

Необхідно відзначити, що законодавство України щодо правового регулювання тлумачення правочинів не дуже відрізняється від законодавства інших країн. Так, наприклад, у багатьох іноземних правових системах також існують можливості тлумачення змісту правочинів (це, зокрема, стосується заповітів і легатів). Проте, українське право характеризується більшою уніфікацією правових норм щодо тлумачення змісту правочинів. Перевагою такого підходу є єдині правила тлумачення майже для усіх видів правочинів. Це забезпечує чіткість і ясність механізму тлумачення і гарантує відсутність можливості різних інтерпретацій одного і того ж виду правочинів.