4. Конституційно-правові основи взаємовідносин церкви і держави

Проблема релігії та її відносин з державою з давніх-давен є важливою і сьогодні не втрачає своєї актуальності. Протягом останніх 15 років відношення України до релігії суттєво змінилось, по-новому відбулось закріплення свободи совісті і віросповідання на відміну від СРСР, де нав”язувались атеїстичні погляди громадянам СРСР, а також активізувалась діяльність різноманітних релігійних організацій.

Питання взаємовідносин церкви і держави регулюються КУ (ст.35) та ЗУ “Про свободу совісті та релігійні організації” від 23.04.1991 р.

КУ закріплює право кожної людини на свободу світогляду і віросповідання – належить до групи особистих прав людини. Зміст цього права полягає у свободі сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої (атеїзм – заперечення релігії), безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Дане конституційне право гарантується державою шляхом закріплення наступних положень:

1. не допускається будь-яке нав”язування переконань чи примушування при визначенні особою свого ставлення до релігії, а батьки за взаємною згодою мають право виховувати своїх дітей відповідно до своїх власних переконань та ставлення до релігії;

2. здійснення цього права підлягає лише тим обмеженням, які необхідні для охорони громадської порядку, здоров'я і моральності населення, а також захисту прав і свобод інших людей, і встановлені законом;

3. ніхто не має права вимагати від священнослужителів відомостей, одержаних ними при сповіді віруючих;

4. ставлення до релігії не має юридичного значення і не вказується в офіційних документах, не впливає на принцип рівності людей і їх права, на встановлення певних обмежень чи привілей;

5. ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятися від виконання конституційних обов'язків і від виконання законів. У разі якщо виконання військового обов”язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов”язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

Взаємовідносини церкви і держави зводяться до таких основних принципів:

1. церква і релігійні організації відокремлені від держави;

2. держава не втручається у діяльність релігійних організацій і не фінансує їх;

3. релігійні організації не виконують державних функцій;

4. усі релігії та релігійні організації є рівними перед законом і тому держава не може визнати жодну релігію як обов”язкову;

5. держава регулює відносини, пов”язані із свободою совісті і діяльністю релігійних організацій і здійснює державну політику щодо релігії і церкви;

6. держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій;

7. держава забезпечує сприятливі умови для реалізації права на свободу світогляду і віросповідання;

8. державна система освіти відокремлена від церкви і має світський характер.

З метою задоволення релігійних потреб людей сповідувати і поширювати віру утворюються релігійні організації, до яких належать: релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій.

Релігійні організації мають свою ієрархічну структуру і діють на основі статутів (положень), які приймаються на загальних зборах (з”їздах) організації і не повинні суперечити чинному законодавству. Ці статути реєструються місцевими органами виконавчої влади у місячний термін, а всі інші документи, які стосуються віросповідної діяльності і внутрішніх питань релігійної організації – реєстрації не підлягають. З моменту реєстрації статуту релігійна організація визнається юридичною особою. У реєстрації може бути відмовлено, якщо статут або діяльність організації суперечать чинному законодавству.