4.Врегулювання конфліктів

Розглянувши причини, типи, суб'єкти, особливості політичних конфліктів, потрібно визначити можливості врегулювання їх. Протягом свого розвитку людство накопичило чималий досвід ненасильницького політичного вирішення конфліктів. Розвиткові досліджень з урегулювання конфліктів допомогло формування нового підходу до об'єкту аналізу політичного конфлікту. Вчені почали орієнтуватися, перш за все, на проведення порівняльного аналізу конфліктів і засобів їх регулювання в різних країнах, в різні часи, в різних соціально-політичних умовах. У всій різноманітності політичних конфліктів дослідники стали виявляти не унікальні особливості тієї чи іншої конкретної ситуації, а навпаки, найбільш загальні моменти, що дають можливість розв'язувати конфлікти мирними засобами. Для усвідомлення конфлікту як певного процесу необхідно розрізняти такі його фази:

> формальну, коли створюється соціальна база, формується ідеологія, висуваються домагання;

> загострення розвитку конфлікту, коли сторони переходять до войовничої тактики, відкрито йдучи на розрив з узаконеними нормами та структурами;

> воєнну реалізацію конфлікту, коли можливе збройнезіткнення;

> постреалізаційну, коли відбувається відбудова порядку, що існував до конфлікту;

> постформальну, під час якої ведуться переговори та дискусії з проблем забезпечення безпеки у регіоні конфлікту;

> розв'язання конфлікту, коли усуваються причини, що призвели до збройних сутичок.

Більшість умов і чинників успішного розв'язання конфліктів має психологічний характер, оскільки відображає особливості поведінки і взаємодії опонентів.

Сучасна політична конфліктологія виробила правила розв'язання політичних конфліктів, серед яких:

> взаємна зацікавленість та участь у розв'язанні конфліктних ситуацій;

> принцип відмови від патерналістського ставлення до силових засобів примусу;

> договірно-компромісний, консультативний характер узгоджувальних процедур;

> певний кількісний склад представників зацікавлених сторін;

> дотримання принципу розмежування предметів діалогу

> врахування взаємних інтересів;

> аргументованість та наукове обґрунтування позицій.

Необхідно дотримуватися вироблених сучасною наукою стадій узгоджувальних процедур:

> констатація існування конкретної суперечності;

> виділення істотних та неістотних суперечностей;

> обмін думками, консультаціями;

> виділення спірних моментів;

> зведення суперечностей у сферу права;

> розгляд спірних позицій шляхом взаємних поступок і компромісів;

> досягнення консенсусу;

> механізм двостороннього контролю за виконанням досягнутих домовленостей.

Принципове значення для того, яким чином завершиться конфлікт, має стратегія виходу з нього, тобто певна лінія поведінки опонентів на завершальному етапі. Виокремлюють кілька основних стратегій: суперництво, компроміс, співробітництво, пристосування та уникнення або ухилення від вирішення проблеми.

Вибір стратегії, як правило, пов'язаний із особистісними особливостями опонентів, їх статусами, наявністю ресурсів, можливими наслідками конфлікту тощо. Коротко розглянемо деякі стратегії.

Суперництво — це нав'язування іншій стороні рішення, яке більш задовольняє протилежну сторону. Ця стратегія виправдана у випадках явної конструктивності очікуваного рішення, корисності результатів для всіх, а головне важливості виходу із конфлікту. Щоправда, суперництво не дає змоги опонентові реалізувати власні інтереси. Проте часто саме ця стратегія виявляється доволі ефективною.

Компроміс — це бажання опонентів завершити конфлікт окремими поступками. Він характеризується відмовою від частини раніше висунутих вимог, готовністю визнати претензії іншої сторони частково виправданими. Сьогодні саме ця стратегія використовується найчастіше. Проте, для успішного застосування стратегії компромісу необхідне розуміння опонентами наявності рівних можливостей та задоволення тимчасовими рішеннями, щоб не втратити більшого. Деякі політологи вважають, що компроміс — гарна парасоля, але поганий дах. На певний час він доцільний, часто необхідний у політичній боротьбі, але майже ніколи не потрібний тим, хто керує державою.

Пристосування — це вимушене поступлення, добровільна відмова від боротьби та втрата власних позицій. Прийняти цю стратегію сторони змушені при розумінні власної неправоти, необхідності збереження добрих стосунків з опонентом, сильної залежності від нього або загрози ще більших збитків від конфлікту.

Ухилення від вирішення проблеми — це спроба відійти від конфлікту при мінімумі втрат. Як правило, опонент переходить до цієї стратегії після невдалих спроб реалізувати власні інтереси за допомогою активних стратегій. Відхід може бути доволі конструктивною реакцією на конфлікт, що затягнувся.

Співробітництво — найбільш ефективна стратегія поведінки у конфлікті, яка спрямована на конструктивне обговорення проблеми, ставлення опонентів один до одного не як до супротивника, а як до союзника у пошуках рішення. Ця стратегія застосовується при сильній взаємозалежності опонентів. Конфлікт можна вважати урегульованим, якщо:

> проблема зникає з політичного порядку денного;

> рішення приймається всіма учасниками конфлікту;

> немає потреби у підтримці умов угоди третьою сторовьою, тобто угода є самодостатньою;

> угода сприймається всіма учасниками відповідно до їхніх особистих систем оцінок як чесна і справедлива;

> рішення не є ''компромісним'', оскільки сторони не задовольнилися лише частковою реалізацією своїх цілей;

> угода встановлює нові, позитивні відносини між учасниками конфлікту;

> учасники добровільно приймають умови угоди без будьякого тиску.

Політичне врегулювання конфлікту повинно закінчуватися підготовкою та підписанням документів, що мають правову силу. Необхідно також підкреслити, що не існує єдиного, універсального засобу врегулювання конфлікту. Як ми вже впевнилися, конфлікти — дуже складне явище, а тому потребують комплексного підходу до мирного вирішення їх.

Висновок

Глобалізація несе із собою не тільки переваги, вона чревата негативними наслідками або потенційними проблемами, у яких деякі її критики вбачають більшу небезпеку.

Одна з основних проблем пов'язана з питанням, хто виявляється у виграші від глобалізації. Фактично основну частину переваг одержують багаті країни або індивіди. Несправедливий розподіл благ від глобалізації породжує погрозу конфліктів на регіональному, національному й інтернаціональному рівнях. Деякі опоненти говорять про можливість глобальної конвергенції доходів, аргументуючи це тим, що економіка бідних д-ав розвивається більше високими темпами, чим багаті. У результаті відбувається не конвергенція або вирівнювання доходів, а скоріше їхня поляризація. У процесі її быстроразв. країни входять у коло багатих держав, а бідні країни усе більше відстають від них. Зростаючий розрив у доходах викликає невдоволення з їх боку, наслідок: між. конфл., оскільки д-ви прагнуть приєднатися до клубу багатих країн і готові боротися з ними за свою частку у світовому виробництві.

Проблема пов'язана з потенційною регіон.або глоб. нестабільністю через взаємозалежність нац. економік на світовому рівні. Локальні ек. коливання або кризи в 1 країні можуть мати рег. або глоб.наслідки- свідчить про велику уразливість взаємозалежних економік. Результатом може стати економічний конфлікт із погрозою перетворення в економічну війну або навіть військове зіткнення.

Коло породжуваних глоб. проблем викликаний побоюванням, що контроль над економікою окремих країн може перейти від сувер.урядів в інші руки- деякі вбачають у глоб. спробу підриву національного суверенітету. З даної причини глобалізація може викликати в національних лідерів почуття безпорадності перед її чинностями, а в електорату - антипатію до неї. Такі настрої можуть легко перейти в крайній націоналізм і ксенофобію із закликами до протекціонізму, спричинити ріст екстремістських політичних рухів, що потенційно чревате серйозними конфліктами.

Література:

1. Козер Л. Функции социального конфликта. – М., 2000. – С.53

2. Пилат Н. Проблема конфліктності людських стосунків у ракурсі філософсько-соціологічних та психологічних інтерпретацій // Соціогуманітарні проблеми людини - 2005 - №1. – С.25

3. Глухова А.В. Политические конфликты: основания, типология, динамика. – М., 2000. – С.59

4. Дойч М., Шикман С. Конфликт: соціально-психологическая перспектива // Современный конфликт: современные исследования. – М., 1991. – С.75

5. А. Попов «Подводные камни Черноморского шельфа» // Еженедельник. - «2000». - №5 от 30.01.09