8 Фінансування об'єднань підприємств

8.1 Середовище фінансової діяльності об'єднань підприємств

Після Другої світової війни відбулася суттєва модифікація форм І напрямів вивезення капіталу. Якщо на початку XX ст. пере­важало вивезення капіталу у формі позик і портфельних вкладень, капітали спрямовувалися з розвинених країн у країни, що розвива­ються, і переважно в паливно-сировинні галузі, то у повоєнний пері­од випереджаючими темпами почали зростати прямі інвестиції за кордон. Зросла роль міграції капіталу між розвиненими країнами, а її галузева структура зазнала еволюції на користь технологічно - і наукомістких виробництв.

Хоча інтенсифікація вивезення капіталу в повоєнний період по­в'язана певною мірою зі значним збільшенням кількості фірм, що здійснюють закордонні капіталовкладення, основна маса капітало­вкладень зосередилася в руках міжнародних компаній. Діалектика процесу полягає в тому, що, з одного боку, вивезення капіталу у фор­мі прямих вкладень сприяє утворенню транс - і багатонаціональних концернів та розширенню їхньої діяльності, а з іншого — саме існу­вання таких компаній неможливе без форсування прямих часток за­кордонних інвестицій. Питома вага капіталовкладень цього типу в сукупному обсязі приватного довгострокового експорту капіталу всіх країн збільшилася з 10 % у 1917 р. до 80 % наприкінці 80-х років.

Зростання обсягів вивезення прямих інвестицій відбувається, по-перше, за рахунок вивезення підприємницького капіталу; по-друге, через наступне реінвестування прибутків. В одних країнах до прямих інвестицій зараховують також внутрішньофірмові довго - і короткострокові кредити (США, Японія), в інших — тільки довго­строкові (окремі країни Західної Європи).

Незважаючи на розбіжності у визначенні предмета прямого ін­вестування, світове інвестиційне середовище є однаковим для всіх інвесторів. Воно складається з трьох основних елементів: цінні па­пери (фінансові та прямі інвестиції або фінансові активи), фондові (фінансові) ринки, фінансові посередники (фінансові інститути).

Нині, в умовах економічної глобалізації, для інвестора, який має тимчасово вільні кошти й прагне вигідно їх розмістити, Існують альтернативи для ефективного розміщення. По-перше, він може сформувати портфель інвестицій з інструментів національних емі­тентів, номінованих у національній валюті. Такими інструментами є цінні папери, державні, регіональні та місцеві органи влади, націо­нальні акціонерні товариства, депозити в національній валюті. По-друге, до інвестиційного портфеля можна включити цінні папери іноземних емітентів, що номіновані в національній валюті й купу­ються й продаються на національному ринку. По-третє, до інвести­ційного портфеля можна включити інструменти, що купуються й продаються на національних фондовому й грошовому ринках, але номіновані в іноземній валюті.

При здійсненні міжнародних інвестицій кожна ТНК має брати до уваги особливості діяльності на світовому фінансовому ринку. Ці особливості зумовлені економічними й неекономічними чинниками. Найістотніші неекономічні чинники — психологічні, Інформаційні та правові.

Психологічні чинники. Психологічні бар'єри, пов'язані з між­народними інвестиціями, спричинені незнанням економіки, політи­ки, культури інших країн, іноземних мов, методів торгівлі на інозем­них фінансових ринках, порядку звітності. Тому інституціональним інвесторам доцільніше здійснювати міжнародні інвестиції через брокерів відповідних національних ринків.

Інформаційні чинники. Отримання інформації про іноземні ринки та емітентів — надзвичайно складне завдання. У наш час чи­мало іноземних брокерів надають постійно оновлювані дані фінан­сового аналізу стосовно великої частини іноземних акцій. Тому іно­земні інвестори можуть звертатися до комп'ютерних інформаційних мереж, у яких містяться дані про ціни на світових фінансових рин­ках. Найбільший інтерес викликають:

- юридичні чинники: у різних країнах існують свої юридичні складності для іноземних інвесторів при розміщенні капіталу й поверненні його та отриманого доходу у свою країну, а також особливості оподатковування;

- економічні чинники: вони пов'язані насамперед з виникнен­ням додаткових трансакцій них витрат. Найпоширенішими се­ред них є такі:

а) вищі комісійні, що сплачуються посередникам на іноземних ринках;

б) вища плата за оформлення угод;

в) вища плата управителям портфелями міжнародних інвестицій.

Комісійні дилери фондових бірж можуть брати плату в різних формах: у договірному розмірі, фіксовано за встановленою шкалою, як різницю цін купівлі та продажу. У США комісійні за угоди з акці­ями низькі — переважно 0,18 % для великих угод. В інших країнах вони вищі — від 0,3 до 1 %.

Плата за оформлення угод про міжнародні інвестиції вища, ніж за угоди на національних ринках. Це пов'язано з багатовалютною системою обліку та звітності й можливою складністю структури розрахункових систем.

Плата за управління портфелем міжнародних інвестицій пе­реважно вища, ніж за управління національним портфелем, що зу­мовлено різними причинами, зокрема передплатою на міжнародні бази даних, витратами на дослідження міжнародного фінансового ринку, відмінностями облікових систем у різних країнах, вартістю комунікацій.

8.2 Внутрішня фінансова структура об'єднань підприємств

В організаційній структурі більшості ТНК виділяють три основ­ні блоки: фінансово-економічний, індустріально-промисловий, тор­гово-комерційний. Згідно з основним принципом створення й функ­ціонування ТНК усі блоки та їх елементи мають бути рівноправни­ми й нести повну відповідальність за виконання покладених на них функцій. Особливість фінансово-економічного блоку порівняно з рештою двома полягає в тому, що його функціонування забезпечує нормальну діяльність усіх структурних підрозділів компанії. Фінан­сово-економічний блок — це мережа кредитно-фінансових установ: комерційні банки, страхові, інвестиційні, лізингові, фінансові, пайо­ві, трастові, пенсійні фонди й компанії.

Головне завдання фінансової складової ТНК - залучення й акумулювання фінансових коштів. Крім залучення капіталу, на фі­нансово-економічний блок покладається управління фінансами на основі підтримки стійкого балансу між ресурсами й заявками на ці ресурси з боку інших учасників ТНК, вироблення інвестиційної по­літики й здійснення капіталовкладень, забезпечення економічної безпеки, управління ризиками, правильна й ефективна побудова внутрішньої економіки всієї групи.

З огляду на функціональне призначення фінансово-економічно­го блоку провідна роль у ньому відводиться комерційним банкам. Здійснення фінансово-кредитної діяльності в міжнародних масшта­бах передбачає наявність у структурі ТНК банківського об'єднання, що має розгалужену систему філій і відділень.

Для мобільного переказу кредитно-фінансових ресурсів з однієї країни в іншу міжнародні корпорації використовують міжнародну систему управління готівкою. її суть полягає в тому, що ТНК орга­нізовує внутрішньофірмові грошові потоки таким чином, щоб мак­симально знизити податки, втрати від неналежної кон'юнктури, сильної інфляції, зниження курсу валюти. У рамках системи міжнародного управління готівкою виділяють такі основні канали перемі­щення засобів усередині ТНК: прямий переказ капіталу; переказ ди­відендів; плата за послуги (управлінські, науково-дослідницькі та ін.); плата за ліцензії; трансфертні ціни у внутрішньофірмовій торгі­влі; внутрішньофірмові кредити; внутрішньофірмове страхування.

У явній формі з внутрішньофірмового руху фінансових ресур­сів здійснюється тільки прямий переказ капіталу й переказ дивіден­дів. Прямий переказ капіталу за кордон зазвичай пов'язаний з реалі­зацією великого проекту - відкриттям філії або захопленням іно­земної фірми. Виплата дивідендів та їх переказ є нормальним резуль­татом функціонування закордонного дочірнього підприємства.

Щоб вирішити інші завдання, ТНК використовують приховані методи переказу прибутку, які набувають вигляду обміну товарами й послугами між різними підрозділами фірми. Завдяки цим каналам міжнародний концерн виводить свої прибутки з-під контролю дер­жави, що дає можливість ухилятися від сплати податків, уникати різноманітних обмежень (наприклад, при вивезенні прибутків з кра­їн, що розвиваються), приховано субсидувати певну філію (зокрема для підтримання низьких цін).

Світова практика виробила достатньо ефективний механізм уз­годження інтересів ТНК як єдиного організму з інтересами кожного окремого підприємства, що входить до її складу. Його принципова риса полягає в тому, що головна організація не може ставити за ме­ту встановлення повного контролю за членами групи, її завдання - вирішення питань підвищення ефективності діяльності всього ком­плексу підприємств, що входять до системи ТНК, у тому числі обме­ження конкуренції, вдосконалення руху грошового капіталу, забез­печення надійності поставок і збуту, об'єднання ресурсів, взаємодо­помога. Рішення можуть прийматися лише з огляду на взаємну виго­ду всіх учасників. Залежно від способу організаційної побудови і підтримки діяльності ТНК головна організація може набувати ви­гляду материнської компанії (холдингова структура), ради президен­тів головних фірм, що водночас є і радою керуючих чи акціонерів, бути відділенням комерційного банку.

Холдинговий механізм групової організації є домінуючим в утворенні та функціонуванні багатьох закордонних ТНК на націо­нальному й транснаціональному рівнях. Нерідко холдинг виступає як одинична холдингова компанія, що володіє контрольним пакетом акцій учасників групи і тому визначає її стратегію. Залежно від спе­цифіки створюваних корпоративних структур холдингові компанії можуть виконувати різноманітні функції. Найчастіше це інвестицій­на діяльність (холдингова компанія як власник контрольних пакетів акцій підприємств) або інвестиційна діяльність у поєднанні з вироб­ничою, комерційною та іншими функціями.

Створення холдингової компанії шляхом передачі головній фір­мі частини акцій холдингу означає для підприємств делегування повноважень з управління певним видом діяльності спеціально орга­нізованій корпоративній структурі. Механізмом системи участі в ка­піталі, що гарантує материнській компанії здійснення контролю за дочірніми компаніями, є загальні збори акціонерів. Оперативний контроль охоплює, як правило, такі компоненти:

• угоду з фінансових питань, що регулює порядок використання річного прибутку, інвестиційної та дивідендної політики;

• договір про єдине управління, що визначає функції керівництва ТНК. Координатором діяльності ТНК може бути також трастів відділ комерційного банку. Нині пакети акцій промислових підпри­ємств, що перебувають у розпорядженні банківських інститутів, досягли розмірів, які дають їм змогу встановлювати контроль за полі­тикою корпорацій. Незважаючи на те, що комерційні банки є про­відними інституціональними власниками акцій, вони не володіють значною їх кількістю, купленою за власний кошт, а переважно роз­поряджаються ними як довірені особи. Основними джерелами по­повнення трастів - активів комерційних банків і здійснення фінан­сового контролю за нефінансовими установами є пенсійні фонди, ін­вестиційні та страхові компанії. Фінансовий контроль, здійснюва­ний трастовими підрозділами, - основна форма контролю за вели­кими нефінансовими корпораціями.

Один із варіантів холдингової структури в розосередженому ви­гляді - взаємне володіння акціями учасників ТНК. Учасники групи, володіючи перехресно акціями один одного, а в сумі - контрольним пакетом будь-якого учасника, є стосовно нього груповим холдин­гом. З одного боку, це сприяє формуванню унікальної системи вза­ємного контролю: кожна фірма має невеликі, недостатні для одно­стороннього контролю пакети акцій усіх інших фірм, а разом вони володіють контрольними пакетами акцій кожного зі своїх членів; з іншого боку - перехресне володіння акціями запобігає їх захоплен­ню іншими фірмами (іноземними фірмами, фірмами-конкурентами).

Такий вид регулювання діяльності ТНК являє собою горизон­тальне об'єднання головних фірм найбільших промислових головних комплексів. Його характерна риса — учасники створюють під своєю егідою спільні компанії й розробляють спільні інвестиційні проекти проникнення в нові сфери, забезпечуючи зростання підприємницької активності підконтрольних структур. Це дає змогу поєднувати фінан­сові та інші ресурси й розподіляти ризик. Завдяки цьому забезпечу­ється вихід на нові напрями фінансової та господарської діяльності.

8.3 Структура власного капіталу акціонерних товариств

Акціонерним визнається товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій рівної номінальної вар­тості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном то­вариства.

Акціонери відповідають за зобов'язаннями товариства тільки в межах належних їм акцій. У випадках, передбачених статутом, акціонери, які не повністю оплатили акції, несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства також у межах несплаченої суми.

До акціонерних товариств належать: відкрите товариство, акції якого вільно розповсюджуються шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах; закрите акціонерне товариство, акції якого розподіляються між засновниками і не можуть розповсюджу­ватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі.

Закрите акціонерне товариство може бути реорганізоване у відкрите шляхом реєстрації його акцій у порядку, передбаченому законодавством про цінні папери і фондову біржу, і внесенням змін до статуту товариства.

Поняття «капітал» звичайно асоціюється з поняттям «влас­ність». У момент створення підприємства його стартовий капітал втілюється в активах, інвестованих засновниками (учасниками) і являє собою вартість майна підприємства. На цьому етапі, коли підприємство ще не має зовнішньої заборгованості, основна облікова формула

А - З + К

набуває вигляду А = К, оскільки З = 0.

Саме так трактується початковий статутний капітал Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 2 «Баланс».

Здійснюючи підприємницьку діяльність, підприємство немину­че використовує залучені кошти, тобто утворює борги. Боргові зо­бов'язання підтверджують права і вимоги кредиторів щодо активів підприємства (А = З + К) і мають вищий пріоритет порівняно з ви­могами власників.

Тому власний капітал підприємства визначається як різниця між вартістю його майна і борговими зобов'язаннями:

К = А-3.

Власний капітал — це частина в активах підприємства, що за­лишається після вирахування його зобов'язань.

Визнання і оцінка власного капіталу безпосередньо залежить від визнання і оцінки його складових — активів і зобов'язань.

Слід зазначити, що сума власного капіталу — це абстрактна вартість майна, яка не є його поточною чи реалізаційною вартістю, а тому не відображає поточну вартість прав власників фірми. На суму власного капіталу суттєво впливають усі умовності бух­галтерського обліку, що були застосовані при оцінці активів і кре­диторської заборгованості, і вона може лише випадково співпада­ти із сукупною ринковою вартістю акцій підприємства чи з сумою, яку можна отримати від продажу чистих активів частинами або підприємства в цілому.

Разом з тим, власний капітал є основою для початку і продов­ження господарської діяльності будь-якого підприємства, одним із найістотніших і найважливіших показників, оскільки виконує такі функції:

1. довгострокового фінансування — знаходиться у розпорядженні підприємства необмежено довго;

2. відповідальності і захисту прав кредиторів — відображений у балансі підприємства власний капітал є для зовнішніх користувачів мірилом відносин відповідальності на підприємстві, а також захистом кредиторів від втрати капіталу;

3. компенсації завданих збитків — тимчасові збитки мають по­гашатися за рахунок власного капіталу;

4. кредитоспроможності — при наданні кредиту, за інших рівних умов перевага надається підприємствам з меншою кредиторською заборгованістю і більшим власним капіталом;

5. фінансування ризику — власний капітал використовується для фінансування ризикованих інвестицій, на що можуть не пого­дитися кредитори;

6. самостійності і влади — розмір власного капіталу визначає ступінь незалежності та впливу його власників на підприємство;

7. розподілу доходів і активів — частки окремих власників у капіталі є основою при розподілі фінансового результату та май­ на при ліквідації підприємства.

Як правило, підприємство створюється з метою отримання прибутку. Реалізувати цю мету воно може лише за умови збережен­ня свого капіталу.

Згідно з фінансовою концепцією збереження капіталу прибуток заробляється підприємством (а відповідно, зберігається та наро­щується його капітал) тільки за умови, якщо сума чистих активів на кінець періоду перевищує суму чистих активів на початок періоду після вилучення будь-яких виплат власникам або внесків власників протягом цього періоду.

Хоча загальна сума власного капіталу може бути визначена за відомою формулою:

К=А-3

користувачі фінансової звітності потре­бують більш детальної інформації про його склад та зміни, що відбу­лися протягом звітного періоду. Це забезпечить зацікавлених осіб да­ними про ефективність управління підприємством і надасть кредито­рам та інвесторам відомості щодо динаміки та перспективи їх еконо­мічних прав. Тому фінансова звітність має надавати інформацію про:

1. джерела капіталу підприємства;

2. правові обмеження щодо розподілу інвестованого капіталу серед акціонерів;

3. обмеження щодо розподілу дивідендів серед теперішніх і майбутніх акціонерів;

4. пріоритетність прав на майно підприємства при його ліквідації.

Власний капітал утворюється двома шляхами:

1. внесенням власниками підприємства грошей та інших активів;

2. накопиченням суми доходу, що залишається на підприємстві.

Сума власного капіталу може збільшуватися внаслідок конвер­тування зобов'язань, а також збільшення вартості активів, непов'язаного із підвищенням заборгованості перед кредиторами (дооцінка необоротних активів, дарчий капітал).

Власний капітал — це власні джерела фінансування підприємст­ва, які без визначення строку повернення внесені його засновника­ми (учасниками) або залишені ними на підприємстві із чистого прибутку (див. рис. 8.1). Тому за формами власний капітал поділя­ється на дві категорії:

1. інвестований (вкладений або сплачений капітал);

2. нерозподілений прибуток.

Інвестований капітал — це сума простих та привілейованих акцій за їх номінальною (оголошеною) вартістю, а також додатко­во вкладений капітал, який також може бути поділений за джерела­ми утворення.

Нерозподілений прибуток — це частина чистого прибутку, що не була розподілена між акціонерами.

За рівнем відповідальності власний капітал поділяється на:

- статутний капітал, сума якого визначається в установчих документах і підлягає обов'язковій реєстрації у державному реєстрі господарюючих одиниць;

- додатковий капітал (нереєстрований) — це додатково вкла­дений капітал, резервний капітал та нерозподілений прибу­ток.

Рисунок 8.1 - Джерела утворення власного капіталу і форми його існування

Статутний і додатковий капітал виконують різні функції. Так, статутний капітал — це первісне джерело інвестування і формуван­ня майна підприємства. На відміну від додаткового, він забезпечує регулювання відносин власності і управління підприємством, його розмір не може бути меншим за встановлену законодавством суму.

Додатковий вкладений капітал— сума, на яку вартість ре­алізації випущених акцій перевищує їхню номінальну вартість

У цій статті балансу акціонерні товариства показують суму, на яку вартість реалізації випущених акцій перевищує їхню номіна­льну вартість. Емісійний дохід буде обліковуватися на відповідно­му субрахунку, який передбачається відкривати до рахунка «До­датковий капітал».

Інший додатковий капітал - сума дооцінки необоротних ак­тивів, вартість активів, безкоштовно отриманих підприємством від, інших юридичних або фізичних осіб, та інші види додаткового капіталу.

У балансі сума додаткового капіталу розкривається двома стат­тями: «Додатковий оплачений капітал» та «інший додатковий капітал», тобто окремо відображається емісійний дохід та інші складові додаткового капіталу.

Резервний капітал — сума резервів, створених відповідно до чинного законодавства або установчих документів за рахунок не­розподіленого прибутку підприємства.

Резервний капітал створюється в акціонерному товаристві у розмірі, встановленому установчими документами, але не менше 25 відсотків статутного капіталу. Розмір щорічних відрахувань на поповнення резервного капіталу передбачається установчими

документами та здійснюється за рахунок чистого прибутку, але не може бути меншим 5 відсотків його загальної вартості.

Резервний капітал призначається на покриття непередбачених витрат, збитків, на сплату боргів підприємства при його ліквідації. Залишки невикористаних коштів переходять на наступний рік.

Нерозподілений прибуток (непокритий збиток) — сума прибут­ку, яка реінвестована у підприємство, або сума непокритого збитку.

Нерозподілений прибуток є складовою частиною власного капіталу. Це прибуток, що залишається у підприємства після ви­плати доходів власникам та формування резервного капіталу.

Сума нерозподіленого прибутку поточного року розрахо­вується таким чином:

нерозподілений прибуток за попередній рік + чистий прибуток за поточний рік - дивіденди за поточний рік - внески (якщо такі здійснюються) на поповнення резервного капіталу.