7 Організація ціклу ”дослідження - виробництво” в об'єднаннях підпрємств та наукових установах

7.1 Ціннісний аспект нововведень і розвиток конкуренції

Більшість прогресивних нововведень знаходить реальне втілення в створенні наукомісткої й конкурентоспроможної продукції, що є одним з найважливіших результатів інноваційної діяльності. Діапазон поширення нововведень проявляється при вступі в контакт із людиною, її потребами. Отже, практика виступає як визначник цінностей як безпосередньо, так і опосередкованим шляхом у системі суспільних відносин.

Глибокі зміни в сфері економіки неминуче відбилися на положенні організації промисловості, загостривши проблеми, пов'язані з конкурентоспроможністю продукції не тільки на зовнішньому, але й на внутрішньому ринку.

Конкуренція змушує поліпшувати якість продукції, розширювати її асортименти, знижувати витрати виробництва. Вона є головним чинником сприйнятливості організації промисловості до нововведень, тому що сприяє перетворенню ринкових відносин у систему економічного примусу до високоефективної праці. У той же час конкуренція в області інноваційної діяльності - це свого роду конкурс неординарних рішень науково-технічних, соціально-економічних і інших не менш важливих проблем.

Ціннісні відносини утворюють особливу групу факторів регуляції в ринковій економіці. Цінності визначаються їх притягненням в практику суспільних відносин. Вони відіграють орієнтаційну роль у життєдіяльності людей. При цьому наука прямо або побічно через техніку, виробництва або побут впливає на людські потреби. Вона міняє цілі, ідеали й інтереси людей і тим самим сприяє розвитку нових цінностей. У той же час наука сама відноситься до сфери цінностей інтелектуально розвиненої людини й суспільства в цілому. Вона утягується в усі сфери практичної діяльності.

Для вченого, творця наукового знання, у науці завжди втримуються такі постійні інтереси, як пошук нової плідної ідеї або концепції, що представляють собою евристичну цінність. У процесі дослідження здійснюються строгі внутрінаукові оцінки, проводяться експерименти, зіставлення гіпотез і теорій з об'єктивною дійсністю. При цьому явища дійсності являють собою цінність в основному як об'єкти практичного освоєння, розглянуті в тій ролі, що вони грають у життєдіяльності суспільства й в економічних відносинах.

Природно, що оцінити можна тільки речовинні появи результатів наукового пошуку, які мають практичний характер і забезпечують конкурентоспроможність продукції шляхом, наприклад, використання новітніх винаходів.

Інтелектуальна власність на винаходи закріплюється патентами й ліцензіями, що дозволяє творчому індивідуумові мати певні дивіденди. Саме тут відбувається злиття раціональних і емоційно-ірраціональних початків, коли власники інтелектуальної власності з'єднують волю вибору занять науковою й науково-практичною діяльністю із тверезим розрахунком економічної доцільності. При цьому в умовах ринкової рівноправності й партнерства виникають передумови для встановлення соціальної справедливості в оплаті праці за створення продукції на рівні світових аналогів. Роль інтелекту в інноваційній діяльності постійно зростає, тому що конкурентоспроможність продукції все частіше залежить від її наукоємності. У вартості товару збільшується доля витрат інтелектуальної, а не фізичної праці.

В умовах монополії великих науково-технічних організацій у нашій країні поняття «конкуренція» сприймалося як негативне явище, далеке принципам багаторічної практики змагання. Принципи змагання не враховували наявність інтелектуальної власності на відміну від загальнонародної або державної. Змагання базувалося на гласності, порівняності одержуваних результатів і завжди протиставлялося конкуренції.

Монопольне положення організації промисловості забезпечувалося системою розподілу неконкурентоспроможної продукції по споживачах, що не сприяло розвитку конкурентного середовища.

У той же час конкуренція як явище не заперечувалася в сфері створення оборонної техніки. У цій сфері домінувала форма нецінової конкуренції, виразником якої була технічна перевага оборонної продукції в порівнянні із закордонними аналогами. Для цього організаціям оборонного комплексу створювалися з боку держави сприятливі соціально-економічні умови із забезпеченням всіма необхідними ресурсами.

Формування конкурентного середовища в ринкових умовах господарювання тісно пов'язане з подальшим розвитком договірних відносин між суб'єктами інноваційної діяльності. На основі договорів більшість прикладних НДР і особливо ОКР стало здобувати товарну форму, безпосередньо впливаючи на ціннісний аспект нововведень. При цьому конкуренція виникає в результаті конкурсного виконання дослідження й розробок, коли оцінюються такі, наприклад, складові інноваційної діяльності, як неординарні винаходи або корисні моделі. Згодом вплив конкурсного рішення наявних проблем одержує об'єктивну оцінку при комерціалізації освоюваної у виробництві нової продукції, її реалізації як товару.

До пріоритетних напрямків в інноваційній діяльності відносяться інформаційні технології й електроніка, робототехнічні системи, лазерна техніка, нові матеріали, аерокосмічні комплекси, волоконно-оптичні засоби зв'язку, прецизійні й плазмові технології.

Розвиток конкуренції на конкурсних початках у наукомістких галузях промисловості дає можливість істотно підвищити результативність інноваційної діяльності. Організація конкурсного виконання робіт поступово ліквідує умови, при яких оплата праці в науково-технічних організаціях здійснювалася не за результатами роботи, а по витратах. Конкурси й пов'язана з ними конкуренція підвищують наукоємність науково-технічних рішень шляхом прямих інвестицій у створення корисних моделей і винахідницьку діяльність.

Кількісно наукоємність продукції визначається через питому вагу витрат на НИОКР у вартості товару, а також через число винаходів, що реалізують ідею нового методу задоволення потреб суспільного виробництва.

Відомо, що після ескізно-технічного проектування потрібний етап розробки робочої конструкторської документації, виготовлення й випробування досвідчених зразків нових виробів. На їхнє виконання потрібні ресурси, що значно перевищують витрати по прикладним НДР і ескізно-технічному проектуванню. У цьому зв'язку припинення фінансування робіт, що не пройшли конкурс, дозволить уникнути свідомо марних витрат на розробку робочої конструкторської документації, виготовлення й випробування дослідних зразків. У підсумку розвиток конкуренції в інноваційній діяльності приводить до горизонтальної інтеграції НИОКР, що являє собою один з головних напрямків організації інноваційної діяльності на сучасному етапі розвитку суспільного виробництва.

В умовах поглиблення ринкових відносин багато організаційно-технічних заходів являють собою новації, які раніше майже не проявлялися. До них у першу чергу відноситься організація інноваційної діяльності на конкурсній основі, а також додання результатам НИОКР форми товару, організація оплати праці не по витратах, а за результатами, договірні обмеження при фінансуванні окремих етапів ОКР і інші новації. Всі вони безпосередньо пов'язані з розвитком конкуренції, що підвищує їх економічну й соціальну значимість.

У результаті конкурсного виконання прикладних НДР і початкових етапів ОКР збільшується наукоємність науково-технічних нововведень і змінюється структура витрат у циклі робіт зі створення нових продуктів, технологій і послуг. Відповідно зменшується доля витрат на розробку робочої конструкторської документації, виготовлення й випробування дослідних зразків виробів.

Росту результативності роботи науково-технічної організації сприяє ліквідація на основі конкурсів умов, при яких допускалося конструювання й виготовлення дослідних зразків по свідомо безперспективних напрямках інноваційної діяльності. Особливо великі витрати на виготовлення дослідних зразків у порівнянні з розробкою робочої конструкторської документації. Практична значимість організаційно-економічних новацій, викликаних розвитком конкуренції, зводить до мінімуму такого роду витрати. Правий був класик російської літератури: наука дійсно скорочує нам «досвіди скороминучого життя».

7.2 Особливості прийняття рішень у керуванні інноваціями

Керування інноваціями спрямовано на прийняття таких рішень, які забезпечили б створення конкурентоспроможної продукції, досягнення ефективних результатів інноваційної діяльності. Методологія прийняття рішень в інноваційному менеджменті базується на системі наукових знань про методи керування, їхньої цільової спрямованості.

Великий комплекс робіт, виконуваних як у складі інноваційних процесів, так і по багатьох напрямках інноваційної діяльності, має високу невизначеність досягнення бажаних результатів, що передбачає кінцевою й проміжною цілями інновацій. При цьому кожній проміжній меті властива своя, конкретна ситуація, що вимагає адекватних рішень у процесі керування. В одній ситуації управлінські рішення націлені на зменшення комерційного ризику інвесторів, в іншій - на подолання небажаних впливів, численних змін конструкторської документації при виготовленні дослідних зразків нових виробів. Досягнення кінцевої мети вимагають рішень по зменшенню комерційного ризику інвестора.

Процес виконання пошукових НДР, що відносяться до фундаментальних наукових досліджень, являє собою науково-технічний пошук, що звичайно не має твердих обмежень у часі й планується одним рядком з індексом «Пошук» і з бюджетним фінансуванням. Поява нової досить перспективної ідеї визначає початок прикладних НДР.

При керуванні прикладними НДР було передчасною акцією виносити рішення про відношення варіантів розроблених технічних пропозицій (ТП). У принципі короткий зміст ТП ще не дає переконливих аргументів для ухвалення рішення про їхню неперспективність. З огляду на невеликі обсяги витрат по прикладним НДР, доцільно ухвалити рішення щодо практичної реалізації ТП в ескізно-технічному проекті. Інакше кажучи, варто надати можливість науково-технічній організації втілити розроблені пропозиції в ескізно-технічному проекті.

Однак в окремих випадках прикладна НДР може бути відхилена або відкладена, якщо очевидна комерційна безперспективність новації.

За результатами ескізно-технічного проектування, що реалізує ТП прикладних НДР, необхідно винести рішення про найбільш перспективний варіант представлених на конкурс проектних розробок.

Для того, щоб прийняти обґрунтоване рішення про перспективність того або іншого варіанту інвестування, необхідний висновок за результатами проектування з боку фахівців досить високої кваліфікації. Тільки при наявності такого висновку можна прийняти обґрунтоване рішення про той або інший напрямок продовження ОКР.

Безальтернативне продовження ОКР по найбільш перспективному варіанті звичайно деталізується у вигляді сіткового графіка, використовуваного для цілей оперативно-технічного керування роботами в конструкторських бригадах і досвідченому виробництві. Ці роботи, як правило, нормуються, що є основою для розробки календарно-планових нормативів. Керування конструюванням і виготовленням дослідних зразків здійснюється із застосуванням обчислювальної техніки. Її застосування викликається рішеннями про уточнення сіткових графіків приблизно один раз у тиждень або декаду. Постійний перегляд сіткових графіків звичайно зв'язаний зі спорадично виникаючими змінами в конструкторській документації, необхідністю доведення дослідних зразків до рівня вимог, які передбачені технічними завданнями на конструювання й виготовлення окремих пристроїв і складальних одиниць.

Витрати на технологічне освоєння виробництва нової продукції значно перевищують витрати на дослідження й розробки. Позитивне рішення про інвестиції на ці мети може бути прийнято, якщо воно обґрунтовано маркетинговими дослідженнями ринку й розрахунками по комерціалізації нової продукції. Залежно від ухваленого рішення про масштабність освоєння виробництва нової продукції проектується відповідний тип виробництва, планується його технологічна підготовка. Кожному типу виробництва необхідний певний рівень технологічного оснащення. Чим вище обсяги виробництва, тим нижче собівартість продукції, що випускається, що істотно впливає на її конкурентоспроможність.

У зв'язку з більшими обсягами майбутніх робіт і великих витрат прийнято застосовувати програмно-цільовий метод планування технологічної підготовки й освоєння виробництва нової продукції. У процесі програмно- цільового планування будується дерево цілей і рішень по найбільш істотних проміжних напрямках робіт, пов'язаних з досягненням кінцевої мети. Потім розробляється цільова науково-технологічна програма, роботи якої мають строго орієнтований характер.

Найбільш важливі проміжні результати по цільовій науково-технологічній програмі виділяють в окремі блоки:

1 Підпрограма проведення проектно-технологічних робіт по підготовці виробництва продукції.

2 Підпрограма по виконанню будівельно-монтажних робіт (БМР).

3 Підпрограма проектування й виготовлення нестандартного устаткування й оснащення.

4 Підпрограма технологічного освоєння виробництва нової продукції до передбаченого проектного рівня.

По кожній підпрограмі будуються локальні сіткові графіки, які потім підшивають до загального сіткового графіка цільової науково-технологічної програми.

Рішення, прийняті по підпрограмі 1. У рішеннях по підпрограмі передбачається застосування наукомістких технологічних процесів. Її виконання варто починати після одержання повністю доробленої технологічної документації за результатами випробувань дослідних зразків нових виробів. Залежно від новизни технологічних процесів приймаються рішення по плануванню виробничих ділянок і реконструкції цехів.

Найбільш важливими рішеннями по відновленню технології виробництва варто вважати широке застосування встаткування зі ЧПУ в сполученні з робототехнічними пристроями. Відповідно підлягає змінам і система керування, тому що виробництво стає більш гнучким, орієнтованим на індивідуальні замовлення споживачів продукції. Первинним організаційним елементом у керуванні гнучким автоматизованим виробництвом (ГАВ) є гнучкий виробничий модуль (ГВМ), що працює в автономному режимі. Трохи технологічно з'єднаних ГВМ і автоматизована транспортно-складська система (АТСС) утворюють гнучку автоматизовану ділянку (ГАД). У свою чергу, різні по технологічному призначенню ГАД, поєднувані загальними завданнями виробництва, включаються в організаційну структуру гнучкого автоматизованого цеху (ГАЦ).

В умовах частої змінюваності виготовленої продукції гнучкість виробництва доповнюється функціональними системами автоматизованого проектування (САПР) і автоматизованою системою технологічної підготовки виробництва (АСТПВ). При цьому можливості ефективного застосування АСТПВ залежать від інформативності конструкторсько-технологічних класифікаторів, обумовленої рівнем наступності конструкторських рішень у САПР.

Перспективи організації випуску конкурентоспроможної продукції досить широкої номенклатури знижують ризик потенційних інвесторів. Крім того, гнучке виробництво поліпшує використання обігових коштів за рахунок зменшення страхових заділів деталей при їхньому запуску у виробництво невеликими по розмірі партіями. Практично відпадає потреба в перервах на переналагоджувальні роботи.

Рішення, прийняті по підпрограмах 2 і 3. Особливістю робіт з підпрограм 2 і 3 є те, що вони збігаються за часом і виконуються в паралельно-послідовній черговості. Наприклад, багато видів БМР не можуть проводитися в повному обсязі, поки не надійде виготовлене нестандартне устаткування.

У функції прийняття управлінських рішень входить висновок договорів на проведення проектно-дослідницьких робіт, контроль за дотриманням строків будівельно-монтажними організаціями, складання заявок на придбання стандартного устаткування. При цьому обсяги БМР залежать від проектованого типу виробництва з урахуванням можливостей повторного використання вже наявних виробничих площ.

Нестандартне устаткування у вигляді різних контрольних, складальних, зварювальних і інших стендів, а також спеціальних транспортних засобів може вироблятися як власними силами промислової організації, так і сторонніми виготовлювачами. Від того, наскільки правильно ухвалене рішення про місце виготовлення нестандартного устаткування, часто залежать реальні строки закінчення робіт з підпрограм 2 і 3.

Рішення, прийняті по підпрограмі 4. Підпрограма робіт з освоєння технології виробництва нової продукції здійснюється у два етапи.

На першому етапі проводять випробування нового технологічного обладнання й оснащення. По їхніх результатах складаються акти про наявні недоліки, наприклад, у програмному забезпеченні роботи устаткування зі ЧПУ, і відповідно приймаються рішення по його доробці й внесенню необхідних змін.

На другому етапі виробляється налагодження технологічного устаткування й синхронізація виробничих процесів. Для цього зразки нової продукції, що відносяться до першої промислової серії, проходять оброблювальні операції по всьому технологічному ланцюжку. По отриманим результатам приймається рішення про відповідність виробничо-технологічних процесів установленим вимогам. Складається й оформлюється акт приймання робіт, передбачених програмою 4.

Якщо в результаті комерціалізації нової продукції з'ясується, що надії на одержання доходу, що влаштовував би інвесторів, не виправдалися, то можуть бути прийняті наступні рішення. Реалізація рішення про повторне проведення НИОКР і науково-технологічної програми по освоєнню виробництва нової продукції буде менш витратною, тому що істотно скоротяться обсяги БМР, включаючи виготовлення нестандартного устаткування. Це пов'язане з тим, що виробничі процеси стали більш гнучкими до змін завдяки проведенню в життя попередньої науково-технологічної програми. З іншого боку, зовсім необов'язково проводити повторно НИОКР. Як альтернативне рішення можна доробити конструкцію виробів або ж продовжити технологічні інновації в напрямку, наприклад, зниження енергоємності виробництва, ресурсозбереження й т.п. Отже, альтернативні напрямки інноваційної діяльності дають можливість підвищити конкурентоспроможність реалізованої продукції, а по товарі, як відомо, - і ціну, що виявляється при його продажі на заключній стадії комерціалізації.

7.3 Керування знаннями як елемент системи інноваційної діяльності

Фахівці з інноваційного керування звертають увагу на те, що подальший перспективний розвиток організацій промисловості пов'язаний з розвитком людських ресурсів, з посиленням їхніх можливостей за допомогою формування системи знань, зі створенням самої сприятливої обставини для цього процесу. Саме в цьому гарантія майбутніх ключових компетенцій фірми і її стійких конкурентних переваг.

Як відзначають дослідники, розвиток організаційних систем проходить через кілька стадій, або ер, за допомогою переходу системи знань із одного стану в інше. У зв'язку із цим виділяють:

- сільськогосподарську еру;

- індустріальну еру;

- постіндустріальну інформаційну еру;

- еру пізнання, або науки.

Нові знання у вигляді винаходів, пов'язані з інформаційними технологіями, обумовили перехід в інформаційну еру. Доступ до інформації став основним джерелом економічного росту й участі в процесі прийняття рішень. Влада перейшла від бюрократії «синіх комірців» до бюрократії «білих комірців», що здійснювала контроль над інформацією.

Розвиток телекомунікацій уможливив не тільки доступ до фізично вилученої інформації, але й дозволив здійснювати обмін ідеями (знаннями) між людьми, що перебувають у різних місцях. Цей обмін ідеями, що почався в інформаційну еру й був прискорений розвитком телекомунікаційної індустрії, відзначає початок ери науки. Саме завдяки цьому нові ідеї стали джерелом розвитку знання за допомогою нових досліджень і розробки.

Ціль інноваційної діяльності на підприємстві полягає в створенні довгострокових конкурентних переваг, тобто інноваційна діяльність повинна розглядатися не як окремі продуктові й технологічні інновації, а як здатність організації і її персоналу до постійного й безперервного режиму інноваційної діяльності, тобто до постійного розвитку системи знань фірми. У процесі інноваційної діяльності система знань повинна бути раціонально побудована й ефективно управлятися. Тому має сенс розглянути питання створення й розвитку системи керування знаннями організації, питання так званого менеджменту знань.

Фахівці звичайно ставлять ряд вимог до того, що повинна забезпечувати система знань, організована належним чином, яке її призначення. Узагальнюючи різні думки, можна сказати, що розвинена система знань фірми повинна:

- забезпечувати кваліфікаційний рівень колективу, кваліфіковане виконання заданих функцій і потім видів діяльності, бізнесів-процесів і проектів у цілому, створення ключових компетенцій, що забезпечують стійкі конкурентні переваги й стратегічний успіх на ринку, перетворення ключових компетенцій в інновації – інноваційні продукти, технології й послуги, методи, структури й ринки;

- узагальнювати наявний досвід виконаних проектів, видів діяльності й функцій. Система знань повинна ретельно відбирати все корисне з минулого досвіду своєї діяльності, діяльності зовнішніх суб'єктів, відбивати історію своєї фірми й галузі. Тобто система знань повинна реалізовувати функції внутрішнього й зовнішнього бенчмаркетинга;

- формувати інтелектуальну базу співробітника; груп, що виконують функції по видах діяльності фірми, по забезпеченню всіма ресурсами, по проектуванню, тим самим формувати інтелектуальну базу, інтелектуальну власність і інтелектуальний капітал фірми, підвищувати вартість фірми;

- на основі внутрішніх і зовнішніх поточних спостережень постійно розпізнавати тенденції, явища й події у всіх областях своєї діяльності. Колектив, що володіє розвиненою системою знань, забезпечує фірмі реакцію на зовнішні впливи не постфактум, а на основі активного й планово-прогнозного попередження;

- попереджати події, «формувати» майбутнє. Динаміка знання повинна бути спрямована на розвиток здатності організації до бачення майбутнього, до стратегічного бачення по всіх видах діяльності й проектах;

- сприймати й застосовувати сучасну професійну язикову культуру, розвивати мову, освоювати нові терміни й категорії, нові форми вираження, специфічні для використовуваних видів знань. Таким чином, засновується ядро ефективної системи комунікації й культури організації.

База знань підприємства - це складне багатоярусне різномасштабне утворення, що включає бази знань всіх своїх співробітників і груп, бази знань організаційних одиниць і їхніх комплексів. Далі по масштабі виділяють бази знань усього підприємства, груп взаємозалежних підприємств, що спільно вирішують яке-небудь завдання, бази знань альянсів, консорціумів і інших інтегрованих великих комплексів.

По змісту індивідуальні й колективні бази знань характеризуються наявністю:

- знань – сукупністю теоретичних знань по областях діяльності й функціях; методичних знань (знаннях методів); методичних знань (знаннях специфіки застосування методів); проектних (як ставити цілі); технологічних знань (як досягати цілі); технічних (на основі якої техніки і яких систем); організаційних (яким колективом); економічних (з якою ефективністю); соціальних (з яким соціальним результатом);

- умінь – генерувати ідеї й створювати концепції проектів бізнесів-процесів; інтегрувати й акумулювати знання для реалізації проектів по всіх джерелах; здійснювати проекти, види діяльності, процедури й операції;

- навичок – по виконанню фахівцями й колективами своїх функцій, завдань і обов'язків; по організації й керуванню основною інфраструктурною діяльністю.

Передбачається, що основа бази знань - це творча й інтелектуальна праця, результати якої здатні становити інтелектуальну власність і інтелектуальний капітал.

Інтелектуальна власність (ІВ) - збірне поняття, застосовуване для позначення прав на:

- результати інтелектуальної (творчої) діяльності в галузі науки й техніки;

- засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг;

- захист від несумлінної конкуренції.

Оцінці для цілей бізнесу в першу чергу підлягають обіговоспроможні майнові права на результати творчої діяльності або засобу індивідуалізації. Такі права можна оцінювати як самостійні об'єкти або як ідентифікаційні нематеріальні активи.

Об'єктами інтелектуальної власності (ОІВ) прийнято називати результати інтелектуальної діяльності й засобу індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг у випадках, передбачених законодавством. Головним критерієм при віднесенні таких об'єктів до ОІВ є наявність правової охорони. До об'єктів прав ІВ відносяться винаходи, корисні моделі, промислові зразки, товарні знаки, знаки обслуговування, фірмові найменування, комерційні найменування й позначення.

Секрет виробництва (ноу-хау) - технічна, організаційна або комерційна інформація, що захищається від незаконного використання третіми особами, за умови, що ця інформація має дійсну або потенційну комерційну цінність у силу невідомості її третім особам. До цієї інформації немає вільного доступу на законній підставі; власник інформації вживає належних заходів до охорони її конфіденційності.

Однозначного розуміння терміна ноу-хау не існує. Його поняття уточнюється в договорах. Для цілей бізнесу й оцінки, пов'язаної із цими цілями, розрізняють три види ноу-хау:

- невіддільні від конкретного індивідуума, у тому числі індивідуальні навички й уміння;

- невіддільні від конкретного підприємства, у тому числі технології, засновані на традиції або виробництва, що незвичайно припускають високу культуру;

- віддільні в загальному випадку від підприємства або індивідуума, у тому числі: свідомо приховувані технічні відомості, малюнки, креслення, а також «умовні ноу-хау», тобто патентоспроможні результати, що зберігають у секреті.

Результатами інтелектуальної діяльності в повному розумінні слова можна визнати ноу-хау лише третього типу.

Комерційна таємниця - це поняття трохи вище, ніж поняття «секрети виробництва», тому що комерційну таємницю можуть становити також списки клієнтів, первинні бухгалтерські документи й багато інших відомостей.

Засоби індивідуалізації - до охороноспроможних засобів індивідуалізації безперечно відносяться товарні знаки, знаки обслуговування й найменування місць, фірмові найменування.

Портфель прав - найчастіше права ІВ передаються не окремо, а в сполученні з іншими правами або послугами, що забезпечують у сукупності монополію на виробництво нового продукту або на використання нової технології. Крім того, права ІВ, або портфель прав, часто передаються разом з юридичною особою - правовласником. У таких випадках потрібна оцінка переданого портфеля прав ІВ у цілому або відповідно оцінка всього юридичної особи, а не окремих прав ІВ.

Інтелектуальний капітал - це знання, що мають потенційну цінність, тобто ідеї. Як такий, інтелектуальний капітал не має реальної цінності, поки він ще не захищений і не використовується.

Інтелектуальна власність - знання, які є власністю, тобто захищені патентом. Інтелектуальна власність має кількісний вартісний потенціал, що залежить від потенційного її використання. Цей вартісний потенціал залишається не реалізованим доти, поки інтелектуальна власність не використається яким-небудь чином.

Інтелектуальні активи - знання, що мають певну вартість і використовуються певним цілеспрямованим чином. Тобто патенти, ліцензовані для конкретної мети, перетворюють інтелектуальну власність в інтелектуальні активи, що мають для свого власника певну виражену в грошах вартість.

Інтелектуальний капітал входить в одну групу з людським інтелектуальним капіталом і так званим структурним інтелектуальним капіталом. Людський капітал - це індивідуальні знання й навички. Структурний капітал - це та частина інтелектуального капіталу, що залишається у фірми після відходу працівника.

Знання мають різноманітну форму й складну циклічну структуру процесу формування й використання.

Форми прояву знаннь підрозділяються по двох ознаках:

- по характері прояву виділяються дві форми – імпліцитна (неявна, латентна, потайлива, індивідуальна) і експліцитна (явна, відкрита, документована);

- по способі формування також виділяються дві форми – рефлексивна (нові знання формуються на систематизованому великому обсязі минулих знань) і інтуїтивна (знання беруться як би з «голови», використовується незначний обсяг явного знання).

Можна виділити наступні стадії життєвого циклу знань підприємства:

1 Постановка мети розвитку знань. Визначення призначення знань для наступного проекту розвитку фірми, переходу до створення наступного нововведення, для якого будуть потрібні інші знання або знання іншого рівня. Ідентифікація майбутніх видів діяльності.

2 Аналіз потенціалу існуючої бази знань. Проводиться систематизація знань по завданнях і виконавцям. Досліджується можливий ряд джерел наявної в організації інформації. Визначаються необхідні додаткові знання.

3 Акумуляція знань. Збираються існуючі раніше створені знання в наявних джерелах у рамках підприємства в єдину базу знань. Визначаються склад і джерела необхідних додаткових знань. Здійснюється збір, підготовка, кодування й нагромадження знань у базах знань.

4 Розвиток знань. Розширюється наявна база знань за рахунок одержання й виробництва нових знань.

5 Захист і зберігання знань. Отримані нові знання захищаються патентами, договорами й іншими способами. Організується зберігання знань.

6 Передача знань. Організується трансферт знань із бази й від джерел до нових виконавців - власникам знань. Іде поширення знань по виконавцях видів дій у формі реалізації програми навчання й (або) надання знань через різні носії інформації.

7 Використання знань. Іде ув'язування знань, видів діяльності й функцій. Розглядається використання як для нового проекту, тобто для нових видів діяльності, так і використання як інтелектуальний капітал, інтелектуальної власності й інтелектуальних активів.

8 Оцінка накопичених знань і ефективності їхнього використання. Після використання знань варто підбити підсумок і оцінити їхню достатність, доступність, якість формування й передачі, витрати на придбання знань у зіставленні з результатами, обсяг і рівень використання. Розробляються рекомендації з розвитку бази знань, системи знань і системи керування знаннями.

Система знань і система керування знаннями

База знань, судячи з життєвого циклу, може існувати лише при наявності інших компонентів, які в сукупності становлять систему знань.

По-перше, варто врахувати основну складову системи - людину, тобто персонал, співробітників підприємства, що є носіями й користувачами знань. Потрібні стратегії розвитку цього ресурсу й провідні компанії всього миру усе більше вкладають засобів у цей ресурс. Вирішальна увага приділяється програмам навчання й системам мотивації ключових категорій співробітників.

По-друге, необхідно звернути увагу на ядро бази знань - інформацію - інформаційний ресурс, на техніку обробки інформації - технічний ресурс, на інформаційні технології.

По-третє, потрібна організація знань:

- упорядкування процесу використання знань, тобто визначення складу й технології бізнесів-процесів, що ведуться фірмою, об'єктів уваги носіїв знань;

- підготовка організаційної структури до забезпечення раціональної комунікаційної системи.

По-четверте, для забезпечення функціонування перерахованих компонентів потрібно капітальні вкладення, тобто фінанси.

По-п'яте, крім вхідних ресурсів системи знань, потрібно мати на увазі й вихідні компоненти, що становлять саме шукані стійкі довгострокові конкурентні переваги: інноваційні продукти й технології, і інноваційні послуги.

По-шосте, треба мати на увазі саму базу знань, що служить оператором системи - переробляє вхід у вихід завдяки розглянутому механізму, у якості якого виступає життєвий цикл знань із усіма його стадіями-процедурами.

Система знань підприємства має потребу в розвинутій системі керування. Що вона являє собою? Її призначення - забезпечувати стратегічне керування розвитком системи знань. Змістом системи є відповідні функції стратегічного керування.

До складу функцій системи можуть входити: стратегічний аналіз потенціалу й зовнішнього клімату системи знань; вибір раціональної стратегії розвитку; стратегічне планування реалізації стратегії; стратегічний контроль і аудит стану; мотивація учасників процесу; оцінка ефективності процесу.

У цей час кожне наукомістке підприємство повинне створити в себе систему знань і налагодити систему керування знаннями. Робота буде ефективною, якщо організувати постійну оцінку свого потенціалу в зазначених областях. Перед кожним новим проектом необхідно відповісти хоча б на ряд наступних питань:

- Наскільки існуюча система знань фірми відповідає новому проекту?

- Чи є відповідні лідери, здатні генерувати ідеї, виробляти концепції, що мають стратегічне бачення в даній області, здатні створити й повести колектив на досягнення мети?

- Чи є фахівці, здатні швидко освоїти нові знання й почати виконання своїх функцій, що мають певний досвід?

- У якому стані існуюча база знань? Чи накопичується попередній досвід?

- Як відбувається трансферт знань? Як організовано захист знань? Як формуються інтелектуальні активи?

- Як організовано навчання співробітників?

- Чи є інститут експертів в організації?

- Чи створюються нові знання? Як використовуються наявні знання?

- Як організовано систему мотивації створення, трансферту, передачі знань і навчання?

- Як організовано комунікаційну систему?

- У якому стані інформаційна технологія? Ступінь відповідності бібліотечного фонду.

Таким чином, існує актуальна проблема створення на підприємстві системи знань як системи, складеної з основних елементів інноваційної діяльності .

7. 4 Межфірменна науково-технічна кооперація в інноваційних процесах. Альянси, консорціуми

З 70 - 80-х років у технічно розвинених країнах стали активно поширюватися різні форми спільного проведення науково-дослідних робіт, спрямованих переважно на забезпечення великих технологічних проривів. Рішення таких завдань вимагає організації складних програм НИОКР і значних фінансових, матеріально-технічних і людських ресурсів. Здійснюються програмно-цільова форма організації науково-технічної діяльності в автономних колективах і проектне керування процесом НИОКР, а не адміністративно-господарська форма в рамках лінійно-функціональних корпораційних систем. Виникли міжкорпораційні програмно-цільові кооперативні науково-технічні організації. Історично першою формою науково-технічної кооперації в США стали дослідницькі інститути, переважно галузевого профілю, створювані по програмно-цільовому принципі. Їхньою відмінною рисою є відмова від проведення робіт власними силами й залучення на контрактній основі зовнішніх виконавців, у тому числі промислових фірм. Кілька великих корпорацій однієї галузі, будучи зацікавленими в спільному проведенні певних етапів інноваційних процесів, організують на паях інститут, визначають довгострокову програму його досліджень, створюють орган керування.

Інститути організуються на відрахуваннях від продажів зацікавленими корпораціями, при чому багато хто з них через недостатній власний науково-технічний потенціал ніколи до цього не займалися НИОКР. Штат працівників цих інститутів відносно невеликий. Його персонал зосереджує основні зусилля на керуванні діяльністю підрядників, організації конкурсів серед потенційних виконавців і на експертизі. У меншому ступені вони займаються проведенням НИОКР власними силами. Інститути являють собою по суті грошовий фонд, з якого видаються кошти під цільові проекти зовнішнім виконавцям. Завдяки цільовому характеру субсидування НДІ можуть охопити величезну масу фахівців, що недоступно окремій корпорації.

У цей час практично всі промислові компанії розвинених країн розвивають міжфірмові зв'язки. Виділяють 4 основні форми міжфірмового співробітництва:

- угоди про співробітництво по окремих аспектах діяльності;

- створення спільних підприємств;

- угоди про поглинання новаторських дрібних фірм великими компаніями з метою придбання нових технологій;

- установлення підрядних відносин (на основі довгострокових договорів) між постачальниками матеріалів і комплектуючих виробів і їхніх споживачів.

Альянси. Науково-технічним альянсом прийнято називати стійке об'єднання декількох фірм різних розмірів між собою й (або) з університетами, державними лабораторіями на основі угоди про спільне фінансування НИОКР, розробці або модернізації продукції.

Науково-технічні альянси підрозділяють на науково-дослідні, створювані для реалізації певного наукового проекту, і науково-виробничі, створювані для розробки й виробництва нової продукції. Якщо в такім співробітництві беруть участь партнери з різних країн, то альянси стають міжнародними. Створюючи технологію поза твердими національними границями, альянси знижують вплив і число страхових факторів, ризиків, обмеженості ресурсів, твердості державного регулювання.

Розрізняють горизонтальні (фірми однієї галузі) і вертикальні (фірми різних галузей) науково-технічні альянси.

Учасники альянсу вносять свої внески у вигляді інтелектуальних, матеріальних і інших ресурсів, а після досягнення результатів одержують за згодою свою частку інтелектуальної власності. У спектрі організаційних форм альянси займають проміжний щабель між неформальною кооперацією й повним злиттям. Керування здійснюється або одним із провідних членів, або спеціально призначеним координаційним комітетом.

Один з парадоксів формування альянсів складається в розширенні співробітництва корпорацій одночасно з жорсткістю їхньої конкуренції між собою.

Найбільш великі альянси впливають на технічний рівень ключової галузі. Інтернаціоналізація інноваційних проектів являє собою позитивну тенденцію, тому що в результаті виграють усі. Потенційний виграш визначається новими можливостями для інновацій, швидким і широким поширенням передових технологій, більш раціональним розміщенням ресурсів, створенням більш сприятливого інвестиційного клімату.

Консорціум. Консорціум являє собою добровільне об'єднання організації для рішення конкретного завдання, реалізації програми, здійснення великого проекту й припускає поділ відповідальності між компаніями-засновниками, рівні права партнерів і централізоване керування. У нього можуть входити підприємства й організації різних форм власності, профілю й розміру. Учасники консорціуму зберігають свою повну господарську самостійність і підкоряються спільно обраному виконавчому органу в тій частині діяльності, що стосується цілей консорціуму. Після виконання поставленого завдання консорціум розпускається.

У консорціумі утворюється секретаріат, що являє собою організацію, що координує виконання спільних НИОКР компаніями, університетами й урядовими лабораторіями. Секретаріат вишукує й розподіляє засоби для виконання НДР у лабораторіях учасників консорціуму, координує й контролює виконання цих робіт відповідно до плану. Відмінною рисою секретаріату є те, що він не має власної науково-дослідної бази. НИОКР виконуються на основі контракту між виконавцями й секретаріатом.

Консорціуми, створені по типі міжфірмового науково-дослідного центра (МНДЦ), мають власну науково-дослідну базу. У центрах працюють або постійні співробітники, або вчені, що відряджені учасниками консорціуму.