3. Реанімація централізму в добу «застою» та стан державності в Україні (1965-1985 рр.)

У жовтні 1964 р. М. Хрущов був усунутий від влади. На чолі ЦК КПРС став Л. Брежнєв. Період правління в СРСР Л. Брежнєва (1964-1982 рр.) класифікується як неосталінізм, що у замаскованому вигляді втілив у собі класичні ознаки тоталітарного режиму і породив черговий культ особи – культ «дорогого Леоніда Ілліча». Останній в умовах суспільної зневіри та панування подвійної моралі перетворився у жалюгідний фарс. За секретарювання Л.Брежнєва централізм управління був не тільки відновлений, але й примножений форсованою русифікацією, що призвело до остаточної ліквідації самостійних прав союзних республік на тлі формування радянської міжнаціональної спільноти. Централізація і русифікація, як нові пріоритети у політиці КПРС, знайшли відображення у тогочасній кадровій політиці: звинувачений у недостатньому інтернаціоналізмі П. Шелест був усунутий з посади першого секретаря ЦК КПУ, замість нього був призначений В.Щербицький, який рекордно довго (17 років!) очолював українську парторганізацію, бо послідовно виконував усі рішення кремлівської влади. Апогеєм централізму стала остання Конституція СРСР 1977 р., яка законодавчо закріпила федеративний, ленінський принцип утворення Радянського Союзу і водночас проголосила керівну роль КПРС – партії, що сповідувала надцентралізм.

Наслідуючи свого попередника, Л. Брежнєв розпочав кар’єру Першого

секретаря ЦК КПРС (у 1966 р. цю посаду було перейменовано на Генеральний секретар ЦК КПРС) з широкомасштабної економічної реформи. У вересні 1965 року пленум ЦК КПРС прийняв постанову «Про покращення управління промис­ловістю, вдосконалення плану­вання та посилення економічно­го стимулювання промислового виробництва». Аналогічну постанову прийняв і жовтневий (1965 р.) пленум ЦК Компартії України.

Пленум визнав за необхідне ліквідувати Ради народного господарства і повністю підпорядкувати підприємства загальносоюзним і союзно-республіканським міністерствам, побудованим за галузевим принципом. На практиці це означало, що уряди союзних республік майже втрачали контроль над більшістю заводів і фабрик, хоча за партійною «пропискою» вони впливали на них. Після реорганізації абсолютна більшість підприємств України знову були підпорядковані Москві. По суті справи, вони стали власністю центральних мі­ністерств і відомств.

Запроваджена реформа (її автором і керівником був Голова Ради Міністрів СРСР О. Косигін) призвела до надмірної централізації в СРСР. Були утворені відомчі гіганти: Державний комітет по цінах, Державний комітет постачання та ін. Усі місцеві економічні проблеми вирішувалися виключно через Москву.

Таким чином, ліквідація хрущовських раднаргоспів зміцнювала унітарний характер Радянського Союзу й укріплювала його монополії у народному господарстві.

Масштабний наступ на права союзних республік розпочався з прийняттям нової Конституції СРСР. Остання була затверджена Верховною Радою СРСР 7 жовтня 1977 року. Згодом, 20 квітня 1978 року позачергова сесія Верховної Ради УРСР затвердила Конституцію (Основний закон) Української РСР. Ці документи, тотожні за змістом, вперше у конституційній практиці зафіксували положення, згідно з яким компартія визнавалася «керівною і спрямовуючою силою суспільства, ядром її політичної системи». Конституція надавала КПРС виключне право «визначати генеральну перспективу розвитку суспільства, лінію внутрішньої та зовнішньої політики».

У текстах обох Конституцій фігурувала теза про те, що у Радянському Союзі побудовано «розвинутий соціалізм», а КПРС «надає плановий, науково обґрунтований характер» подальшій боротьбі «за перемогу комунізму».

Отже, протягом 1977-1978 рр. основні закони СРСР і УРСР остаточно затвердили виключне становище КПРС у радянському суспільстві. Підконтрольність республіканської партійної організації центральним органам КПРС автоматично означала цілковиту залежність УРСР від «центру».

Конституція СРСР 1977 р. містила спеціальний розділ про національно-державний устрій країни. Подібний розділ мала й Конституція УРСР. Україна проголошувалася суверенною радянською соціалістичною державою у складі єдиної союзної багатонаціональної держави, утвореної на основі принципу соціалістичного федералізму, в результаті вільного самовизначення націй і добровільного об’єднання рівноправних радянських соціалістичних республік. Українській РСР формально гарантувалося право вільного виходу з СРСР. Проте законодавчого порядку такого виходу розроблено не було, а охорону суверенних прав республіки було віднесено до компетенції Союзу РСР.

Глава 9 Конституції СРСР і глави 7-8 Конституції УРСР декларували суверенні права республіки, а саме: самостійне здійснення нею державної влади на своїй території; життя за власною Конс­титуцією і законодавством; охорону державного порядку, прав і свобод громадян; забезпечення комплексного економічного й соціального розвитку на своїй території; неможливість змін цієї території без згоди самої республіки; формування рес­публіканського адміністративно-територіального устрою і встановлення порядку організації та діяльності республіканських і місцевих органів державної влади й управління; користування землею, надрами, водами, лісами; охорону довкілля; право вступати у зносини з іноземними державами, укладати з ними дого­вори й обмінюватися дипломатичними і консульськими предс­тавниками; брати участь у діяльності міжнародних організацій.

Водночас, чинність перелічених широких прав, що мали забезпечувати республіці самостійність у багатьох сфе­рах, насправді скасовувалася статтею 73 Конституції союзної. Адже у ній до виняткової компетенції СРСР було віднесено проведення єдиної для всієї союзної держави соціально-економічної політики та її планове і бюджетне забезпечення, питання державної безпеки та оборони, транспорту, зв’язку, енергетики, встановлення порядку і координації стосунків рес­публік з іноземними країнами й міжнародними організаціями, контроль за дотриманням Конституції СРСР і відповідністю союзній конституції республіканських конституцій, забезпечення єдності законодавчого регулювання на усій території СРСР, встановлення основ законодавства Союзу РСР і союзних республік.

Слід підкреслити, що стаття 73 Конституції СРСР підтвердила порядок формування законодавства у державі, ухвалений Верховною Радою СРСР ще у 1957 році. Конституція 1977 року закріпила централістський принцип існування Радянського Союзу.

Згідно з Конституцією УРСР 1978 року найвищим ор­ганом державної влади у республіці була Верховна Рада УРСР. Вона була правочинна вирішувати усі питання, віднесені союзною й республіканською конституціями до відання України. Однак більшість депутатів рад усіх рівнів працювали не на постійній основі, а «від сесії до сесії», вони здійснювали свої повноваження, не пориваючи з виробничою або службовою діяльністю. Тому основну підготовчу законотворчу й іншу роботу Верховної Ради виконував її апарат. Депутати лише ухвалювали попередньо підготовлені для них та погоджені у партійних органах «державні» рішення.

Отже, реальна влада у Радянській Україні, як і в цілому в СРСР, зосереджувалася у руках партійної бюрократії.

Характерною особливістю державного життя в УРСР, як і в усьому СРСР, було органічне зростання партійної, законодавчої та виконавчої гілок влади. Управлінці з виконавчих структур одночасно обиралися і депутатами відповідного рівня рад (так, голова облвиконкому, який одночасно був ключовою фігурою в обкомі партії, обов’язково обирався депутатом облради, голова райвиконкому – депутатом райради тощо).

Про зростання партійного й державного апаратів свідчать документи. Так, за результатами виборів до Верховної Ради СРСР, що відбулися 14 червня 1970 року, до складу союзного парламенту потрапили усі 25 перших секретарів обкомів Компартії України! Чиновники найвищої ланки скла­ли 39 % загальної кількості обраних у республіці депутатів.

Найвищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади в Україні, згідно з главою 13 рес­публіканської Конституції, була Рада Міністрів Української РСР (уряд УРСР). Діяльність республіканського уряду регламентував Закон «Про Раду Міністрів Української РСР», ухвалений у грудні 1978 року. Цей документ містив повний перелік того­часних міністерств і комітетів української системи державного управління. Однак у республіканське підпорядкування передавалася лише та частина галузей і сфер управління, які не були віднесені до загальносоюзної компетенції. До того ж, більшість складових виконавчої влади УРСР стано­вили структури союзно-республіканської підлеглості, для яких пріоритетною була союзна, а не республіканська підлеглість.

У 1967 році в Україні налічувалося 27 союзно-республіканських міністерств. Згідно із Законом «Про Раду Міністрів Української РСР» (1978 р.), їх кількість збільшилася до 29. Це – міністерства будівництва підприємств важкої індустрії, ви­щої й середньої спеціальної освіти, внутрішніх справ, вугільної промисловості, геології, енергетики й електрифікації, заготівель, закордонних справ, зв’язку, культури, легкої промисловості, лісового господарства, лісової й деревообробної промисловості, меліорації й водного господарства, монтажних і спеціальних будівельних робіт, м’ясної й молочної промисловості, освіти, охорони здоров’я, промислового будівництва, промисловості будівельних матеріалів, радгоспів, сільського будівництва, сільського господарства, торгівлі, фінансів, харчової промисло­вості, чорної металургії, юстиції.

Органами державного управління в УРСР були також 10 союзно-республіканських державних комітетів: плановий комітет Ук­раїнської РСР, комітети у справах будівництва, матеріально-технічного постачання, праці, цін, професійно-технічної освіти, телебачення й радіомовлення, кінематографії, видавництва, поліграфії і книжкової торгівлі, комітет державної безпеки Української РСР, комітет виробничо-технічного забез­печення сільського господарства.

Державними структурами, що мали виключно республіканську підлеглість, були 6 міністерств Української РСР: автомобільного транспорту, будівництва й експлуатації автомобільних шляхів, житлово-комунального господарства, місцевої промисловості, побутового обслуговування населення, соціального забезпечення, а також один державний комітет – з охорони природи. Раді Міністрів Української РСР були підвідомчі: Центральне статистичне управління Української РСР, Комітет нагляду за безпеч­ним веденням робіт у промисловості і гірничого нагляду, Головне управління нафтопереробної й нафтохімічної промисловості Української РСР, Головне управління садівництва, виноградар­ства й виноробної промисловості, Комітет фізичної культури і спорту та інші комітети, головні управління, відомства при Раді Міністрів Української РСР у справах господарського й соціаль­но-культурного будівництва. Для вирішення господарських суперечок між підприємствами, установами й організаціями при Раді Міністрів Української РСР діяв Державний арбітраж Української РСР.

Що ж стосується місцевого самоврядування, то воно носило декларативний характер. Згідно з існуючим законодавством місцеві ради здійснювали керівництво діяльністю дер­жавних органів, підприємств, установ та організацій, очолювали господарське і соціально-куль­турне будівництво, затверджували плани економічного й соціального розвитку та місцевий бюджет, приймали звіти про їх виконання, забезпечували дотримання законів, охорону держав­ного і громадського порядку та прав громадян, контроль за дотриманням законодавства розміщеними на території ради підприємствами, установами й організаціями. Однак, підконтрольні парткомам та обмежені у коштах місцеві ради фактично були безправними, адже левова частка зароблених у регіонах коштів концентрувалася у загальносоюзному бюджеті й розподілялася саме звідти.

Отже, у добу «застою» в усіх сферах життя запанував надцентралізм, що ґрунтувався на всевладді компартії. Дана система управління апріорі виключала суб’єктність і самостійність союзних республік у складі СРСР.

Разом з тим, навіть за таких вкрай несприятливих умов, в Україні формується дисидентський рух, який виплекав як ідеї національного державотворення, так і форми боротьби проти тоталітарного режиму. Першими носіями альтернативних до влади поглядів в УРСР стали шістдесятники – нова генерація радянської інтелігенції, породжена хрущовською «відлигою». Українські шістдесятники поклали початок дисидентському руху в УРСР. Серйозним викликом тогочасній владі стали праці І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», В. Чорновола «Лихо з розуму» та ін. Слід зазначити, що автори названих творів прагнули посилення української самостійності на правових підставах, у межах діючих законів та конституційних прав і навіть на засадах марксизму-ленінізму та радянського патріотизму. Типовим прикладом є вищеназвана праця І. Дзюби, написана у неомарксистському форматі.

Рух шістдесятників дав Україні цілу плеяду видатних митців (Л.Костенко, В. Симоненко, М. Вінграновський та ін.) і загартував чимало майбутніх діячів незалежної України (Л. Лук’яненко, В. Чорновіл, І. Драч та ін.). З дисидентським рухом пов’язана поява «самвидаву» – літератури, що знаходилася поза тогочасною цензурою. Неконтрольований владою самвидав вперше ознайомив читачів із працями історика М. Брайчевського, який піддавав критиці Переяславську угоду 1654 року; публіцистичним твором Є. Сверстюка «Собор у риштованні» та багатьма іншими, актуальними на той час.

Нового змісту дисидентський рух набуває у 1976 році, коли утворюється Українська Гельсінська Група на чолі з М. Руденком. До складу спілки входило 37 осіб, серед яких О. Бердник, П. Григоренко, Л. Лук’яненко, І. Кандиба та ін. УГГ підтримувала зв’язки з московськими дисидентами, зокрема А. Сахаровим. Головною метою групи стало ознайомлення українського суспільства з Декларацією прав людини.

Діяльність дисидентів викликала гостру реакцію з боку влади. Погроми інакодумців очолив керівник республіканського КДБ В. Федорчук. Контроль за дисидентами став головним завданням для секретаря ЦК КПУ з ідеологічних питань В. Маланчука – ставленика московського «сірого кардинала» М.Суслова.

У боротьбі проти дисидентів влада використовувала численні репресії, під які потрапили сотні «нетрадиційно» мислячих громадян УРСР, зокрема, історики М. Брайчевський, О. Апанович, філософ П. Копнін, поет В. Стус, літератор В. Чорновіл та ін. Кількома роками раніше організатор і керівник Української робітничо-селянської спілки Л. Лук’яненко був засуджений до смертної кари.

Окрім дисидентських протестів, радянська влада зіштовхнулася з масовими виступами народу – голодними страйками. У 1963 році відбулися хлібні бунти у Кривому Розі й Одесі, у 1972 році – у Дніпропетровську, аналогічні виступи мали місце у Донецьку, Артемівську, Краматорську. Апогеєм цих подій стала трагедія у Новочеркаську, де було розстріляно 7 тис. учасників демонстрації протесту проти підвищення цін на продукти харчування.

Та найбільш відкрито і послідовно, зі зброєю в руках проти радянської влади в Україні виступала УПА, яка перебувала у підпіллі і воювала аж до середини 1950-х рр.

У цілому, всі вищеназвані рухи спротиву носили виразно опозиційний радянській владі характер. Щоправда, переважна більшість дисидентів стояла на позиціях м’якого реформування і покращення радянського державного механізму, тоді як учасники УПА виступали за цілковите знищення радянської влади. Об’єднуючим фактором між ними стало національне питання та вироблення сценаріїв щодо його вирішення. Поміркованими серед останніх слід вважати ідеї модернізації УРСР, радикальними – завдання щодо утворення самостійної Української Держави.

На тлі піднесення опозиційного руху у 70-х рр. минулого століття розпочалося уповільнення економічного розвитку, що згодом призвело до застою в економіці СРСР. Слід зазначити, що екстенсивні методи господарювання завжди були домінуючими характеристиками радянської економіки. Наприкінці 70 – початку 80-х рр. економіка СРСР почала входити у смугу тотальної кризи. Економічний механізм країни діяв неефективно, був неконкурентоспроможним, спроби економічної «реанімації» носили суто адміністративний та ідеологічно–декларативний характер. Одне з гасел того часу – «Економіка повинна бути економною» – виглядало як невдалий жарт і цілком відповідало духу системи та запитам часу, коли подібними транспарантами намагалися утримати соціально-економічну будівлю від остаточного розвалу.

Останнім акордом системної кризи радянського суспільства стала геронтократія, що розпочалася після смерті Л. Брежнєва. Посаду Генерального секретаря ЦК КПРС по черзі обіймали заслужені, але похилі за віком і тяжкохворі люди: Ю. Андропов (1982 – 1984 рр.), К. Черненко (1984 – 1985 рр.). Що ж стосується УРСР, то першим секретарем ЦК Компартії України незмінно залишався В. Щербицький. Останній перебував на своїй посаді до 1989 р., через що Україну у роки горбачовської «перебудови» називали «комуністичним заповідником».

Отже, упродовж 1965 – 1985 рр. в Україні, як і в СРСР у цілому, остаточно склалася вкрай непродуктивна система управління і господарювання, яка довела велику державу до жалюгідного стану. В умовах економічного розвалу СРСР опинився на межі руйнації. Спроби М. Горбачова «відкрити» нове дихання соціалізму, перебудувати й прискорити розвиток країни успіху не мали. Знесилене тотальним дефіцитом населення починало схилятися до думки, що краще життя лежить у площині незалежного статусу України.

Підводячи підсумок даного розділу, слід зазначити, що всевладдя КПРС та фактично унітарний характер державного устрою в СРСР, безумовно, пригнічували самостійний розвиток України. Разом з тим, упродовж другої половини 1940 – першої половини 1980 рр. УРСР накопичила гігантський промисловий та сільськогосподарський потенціал, збагатила і примножила здобутки у різноманітних галузях науки, освіти, культури, спорту. У цей час були збудовані такі потужні об’єкти, як «Південмаш», криворізькі гірничо-збагачувальні комбінати, атомні електростанції. Українські конструктори й інженери будували найбільші у світі літаки – «Антей», «Руслан». Українські аграрії постачали якісне зерно твердих сортів усім республікам СРСР. В авангарді знаходилися м’ясо-молочна та плодово-овочева галузі. Наприкінці 1980 рр. в УРСР мешкало понад 52 млн осіб. За більшістю союзних показників Україна займала 1-2 місця cеред 15 республік СРСР. Натомість, у незалежній Україні розпродано 80 % об’єктів, збудованих в УРСР. Багато з них потрапило у приватні руки кримінальним шляхом, за безцінь. З точки зору національних інтересів держави, абсолютно невиправданим є продаж комбінату «Криворіжсталь».

Таким чином, історія УРСР другої половини минулого століття – це період видатних звершень і важких випробувань. Через те його не можна оцінювати однозначно. Безумовними здобутками даного періоду стали:

• значне розширення кордонів України: вперше за багато століть українські етнічні землі опинилися в межах однієї держави, до складу УРСР увійшов Кримський півострів;

• відчутне зростання політичної й економічної ваги України в СРСР: УРСР стала найпотужнішою республікою Радянського Союзу, представленою в ООН, центром важкої і легкої промисловості, науки і передових технологій, годувальницею великої держави;

• перетворення українців на індустріальну, високоосвічену націю з потужною інтелектуальною елітою, яка мала сприятливі умови для відтворення та розвитку.

Водночас, у даний період у СРСР склалася командно-адміністративна система, заручником якої стала й Україна. Маючи всі ознаки державності, широко представлена у керівних структурах Радянського Союзу УРСР не мала справжньої незалежності, була підпорядкована центральній – кремлівській – владі.