Тема 10. Державотворення в україні

У 1920-1930-х рр.

1. Загальна характеристика державотворчих процесів в Україні у міжвоєнний період.

2. Україна Радянська: історія формування та специфіка функціонування національної державності у складі СРСР:

а) оцінка національної політики більшовицької партії в Україні;

б) періодизація міжвоєнного державотворення та його аналіз.

3. Державотворчі процеси на західноукраїнських землях: здобутки і прорахунки.

1. Загальна характеристика державотворчих процесів в Україні у міжвоєнний період

У міжвоєнний період українські землі все ще залишалися територіально розшматованими між різними державами. Однак, на відміну від попереднього етапу, коли етнічні землі України ділили між собою тотожні за суспільним устроєм, відносно рівноцінні імперії – Російська і Австро-Угорська – у 1920-1930-х років. Україна була розколота ще й ідеологічно: більша її частина – радянська – перебувала у складі першої та єдиної на той час країни соціалізму, а значно менша, західноукраїнська, опинилася у складі буржуазних країн, які, до того ж, ще й мали між собою відчутні відмінності у формах правління, пануючих суспільних традиціях, ставленні до національних меншин тощо.

За таких умов болючий територіальний розкол етнічних українців доповнився не менш небезпечним світоглядним розколом: у радянській частині України впродовж міжвоєнних десятиліть було виховано кілька поколінь, відданих комуністичним ідеалам, а в західноукраїнських землях панували дрібнобуржуазні цінності на тлі відвертої національної дискримінації українського населення з боку урядів Польщі та Румунії (у Чехословаччині ставлення до українців було дещо толерантнішим).

Особливої гостроти цей світоглядний розкол набув у площині національно-державного будівництва: якщо більшість «радянських» українців пов’язували свої національні прагнення з комунізмом, сприймаючи радянську форму української державності як національну, то «західняки» прагнули здобути незалежності від тих держав, до складу яких вони входили, і збудувати соборну Україну на антикомуністичних засадах: зокрема, буржуазно-ліберальних цінностях чи ультранаціоналістичних ідеях. Така різниця в розумінні національної мети породжувала діаметрально протилежні підходи до її реалізації: в УСРР питання національно-державного будівництва вирішувались у гострих дискусіях, міжвідомчих та особистісних конфліктах партійних і державних лідерів (так було, наприклад, під час створення СРСР), однак потужної організованої внутрішньої опозиції радянському державотворенню не існувало (про це свідчить і невдалий похід армії УНР на чолі з Ю. Тютюнником, здійснений по території УСРР у листопаді 1921 року); тож, у цілому, радянське державотворення здійснювалось у мирних умовах (закордонний центр УНР на чолі із С. Петлюрою серйозної загрози розбудові УСРР становити не міг); натомість, у Західній Україні борці за незалежну державу діяли в умовах переслідувань і репресій, ідеологічного розшарування на кілька течій і відповідного до цього арсеналу боротьби. Особливістю західноукраїнських національно-визвольних змагань став постійний пошук закордонних союзників і сподівання на допомогу з боку сильних держав: так ОУН абсолютно безпідставно, однак вперто вірила у щире бажання спочатку фашистської Німеччини, а згодом «західних демократій» підтримати незалежність України.

Попри вищеназвані негативні тенденції, існував і об’єднувальний для усіх українців фактор: з обох боків Дніпра плекали надію на возз’єднання усіх етнічних земель в єдиній соборній державі. Рух назустріч розпочався під час здійснення в УСРР політики українізації. Саме тоді авторитет радянської влади відчутно зріс, чим пояснюється подальше схвальне ставлення «західняків» до введення Червоної Армії на західноукраїнські землі восени 1939 року.