2. Держави кочових племен кіммерійців, скіфів і сарматів

Державотворення на українських землях пройшло довготривалий кочовий період. Так, на території України впродовж 13(!) віків, змінюючи одна одну, існували держави кочових народів – Кіммерія (IX-VII ст. до н.е.), Велика Скіфія (VII-III ст. до н.е.), Мала Скіфія (ІІІ ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е.), Сарматія (III ст. до н.е. – IV ст. н.е.).

На відміну від Трипілля, у дослідженні кочових держав використовуються писемні джерела. Так, про кіммерійців і скіфів писав прославлений Геродот (він носить титул «батька історії»). Про сарматів можна прочитати у працях давньоримських істориків Полібія та Плінія. Скіфо-сарматська доба залишила після себе численні археологічні «сліди» – кургани, переважна більшість яких зосереджена на території сучасних Дніпропетровської та Запорізької областей.

Першими кочовиками на українських землях були кіммерійці. Давньогрецький поет Гомер називав кіммерійців «кобилодойцями», натякаючи на скотарський характер їх господарства.

Кіммерійці займали величезну територію між річками Дністер і Дон, а також Кримський і Таманський півострови. У період грецької колонізації Північного Причорномор’я та Півдня України Керченська протока носила назву «Боспор Кіммерійський».

Кіммерійці виплавляли залізо з болотяної руди й виробляли залізну зброю. Вони займалися кочовим скотарством. Захищаючи свої пасовиська та завойовуючи чужі, кіммерійці перетворилися на войовничий, жорстокий народ. Пересувний характер їх життя сприяв ознайомленню з державотворчими традиціями народів Малої Азії. Внаслідок чого, державотворчий досвід Урарту, Ассирії, Лідії, з якими кіммерійці воювали, був застосований і в самій Кіммерії.

Малоазійські державотворчі традиції затвердили у Кіммерії монархічну форму правління. Кіммерійцями правили царі, однак їх влада була слабкою і не змогла вистояти перед потужною навалою скіфів.

У порівнянні з кіммерійцями, скіфи накопичили значно більший досвід у справі державотворення. Перш ніж створити державу на українських землях, вони організували державу на завойованих землях у Мідії (остання проіснувала 28 років). У другій половині VII ст. до н.е. скіфи утворили Велику Скіфію, яка розташовувалася на території між Дунаєм та Доном і проіснувала до III ст. до н.е. Геродот стверджував, що Велика Скіфія мала на карті форму чотирикутника.

У VI ст. до н.е. Скіфія поділялася на три царства, кожне з яких мало свого царя, але одне з царств було головним. Цар останнього мав титул головного царя Великої Скіфії.

Важливою ознакою скіфської держави був її адміністративно-територіальний устрій, що являв собою номи (округи), які очолювали номархи.

Центром Великої Скіфії та одночасно місцем перебування царських скіфів була територія сучасної Дніпропетровщини, про що свідчать унікальні археологічні знахідки, зроблені українським археологом Б. Мозолевським: це, зокрема, всесвітньовідома «Скіфська пектораль» (нагрудна чоловіча прикраса із золота вагою понад 1 кг, знайдена у кургані «Товста могила»). Скіфські коштовності неодноразово знаходили і на Криворіжжі (наприклад, у 1982 році – на території місцевої вовно-прядильної фабрики).

Скіфське суспільство було неоднорідним: пануюча його частина – царські скіфи – вважали своїми рабами інші його частини: скіфів-пахарів, скіфів-орачів (орачі, на відміну від пахарів, виробляли зерно на продаж) та скіфів-скотарів. Як і в Кіммерії, у Скіфії була монархічна влада правління, однак скіфські царі не мали абсолютної влади й нерідко мусили підкорятися раді царів скіфських племен та народним зборам воїнів. Найчастіше влада царя обмежувалася «радою скіфів», що могла ініціювати усунення монарха і заміну його відповідним спадкоємцем. Під час війни скіфські царі очолювали військо і розпоряджалися роздачею завойованих трофеїв. Право на трофей отримував лише той воїн, який принесе цареві відтяту голову ворога.

Пошана скіфів до царської влади яскраво відобразилася в обряді поховання, який за усіма атрибутами (але не масштабністю дії) схожий на обряд поховання єгипетських фараонів. Ось як про це писав Геродот: «…Коли помирає їхній цар, вони ... вкривають його тіло воском (перед тим очищують від нутрощів його черево, наповнюють кропом, потім зашивають). Разом з померлим царем у просторому склепі ховають одну з його наложниць, яку перед тим задушили, його чашника і куховара, конюха, особистого слугу, вісника і його коней, а також певну частину його речей і так само золоті чаші (срібла та міді вони зовсім не використовують). Коли вони все це зроблять, то насипають землю і споруджують великий курган, намагаючись зробити його найвищим».

Отже, Велика Скіфія була рабовласницькою ранньомонархічною державою. Найбільшого розквіту і піднесення вона досягла у IV ст. до н.е., під час правління царя Атея. Тоді Велика Скіфія перетворилася на могутню централізовану державу. Цар Атей карбував монети, у союзі з Філіппом ІІ Македонським завойовував Балканський півострів. Однак, після загибелі Атея Велика Скіфія занепала і почала поступатися своїми територіями сарматам.

Останньою скіфською державою на українських землях була Мала Скіфія, що існувала впродовж ІІІ ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е. Вона займала незначну територію Кримського півострова зі столицею Неаполь (поблизу сучасного Сімферополя). Незважаючи на тривале існування, Малій Скіфії не вдалося відродити славу Великої Скіфії, хоча у неї й були періоди піднесення: так, у ІІ ст. до н.е. Мала Скіфія перемогла давньогрецьку колонію Ольвію, що розташовувалася на території сучасної Миколаївської області, і встановила свій контроль над Тавридою (півднем сучасної України).

Наступні кочовики на українських землях – сармати – у справі державотворення відчутно поступалися скіфам. Сармати мали вождів, однак останні не контролювали державу з її мобільними кордонами, а займалися численними завоюваннями. До того ж, сарматське суспільство було етнічно неоднорідним. У ньому виокремлювалися племена царських сарматів, язигів, роксоланів, аланів та ін.

Назва «сармат» була вигадана давньогрецькими істориками, у перекладі з іранської мови вона означає «підперезаний мечем».

Вітчизняні історики стверджують, що сарматам не вдалося створити повноцінної держави. Водночас, у стародавніх джерелах є згадки про сарматських цариць – Томирис, Амагу та ін., які у своїй поведінці схожі з міфічними амазонками: «Вони мали войовничий характер, їздили верхи, володіли зброєю, нарівні з чоловіками ходили у походи, не вступали у шлюб, доки не вб’ють першого ворога». За легендою, переказаною Геродотом, сармати народилися від амазонок і скіфів.

Отже, в історії вітчизняного державотворення спостерігається довготривалий монархічний період, пов’язаний із перебуванням на українських землях племен кіммерійців, скіфів і сарматів. У цих народів існував рабовласницький устрій, а царська влада носила обмежений характер. Найбільших здобутків у справі державотворення досягли скіфи.