Тема 3. Українські землі в добу литовсько-польської колонізації (друга половина хіv - перша половина хvіі ст.)

1. Українські землі у другій половині ХІУ ст. та їх колонізація Литовською державою

2. Українська державність в умовах Литовсько-Руської держави. Кревська унія

3. Польська експансія на українські землі та їх суспільно-політичний розвиток у складі Речі Посполитої

4. Церковне життя в Україні. Берестейська унія та її наслідки для України

1. Українські землі у другій половині хіv ст. Та їх колонізація Литовською державою

На початку ХІV ст. склалися несприятливі умови для розвитку української державності. Українські землі були ослаблені тривалим пануванням монголо-татар. Намагання Галицько-Волинської держави об’єднати навколо себе етнічні українські землі не здійснилися. Поступово вона занепадає. У цей час зростають територіальні посягання сусідніх феодальних держав: Польщі, Литви, Угорщини, Молдовського князівства, - в першу чергу, на українські землі. Вони потрапляють у поле їх геополітичних інтересів. Водночас в історії українських земель розпочинаються епохальні зміни і доля українців відтепер почасти вирішується іншими державами.

У середині ХІV ст. на міжнародну арену виходить Литовська держава. За короткий час їй вдалося зібрати навколо себе староруські землі.

Литовські племена заселяли територію правобережжя р. Неману в його нижній та середній течіях. У ХІІ ст. у них відбувається розпад родоплемінних відносин, формування класового суспільства і держави. Процеси литовського державотворення виявилися швидкими. У ХІІІ ст. литовський князь Міндовг об’єднав усі литовські племена і приєднав до Литовської держави Чорну Русь (частина території сучасної Білорусі). Його наступник, князь Гедимін, якого в історичній літератури часто називають «збирачем литовських і руських земель», а також «королем литовським і руським», продовжив розширення території Литовського князівства і ввів до його складу Полоцьку, Вітебську, Турово-Пінську і Берестейську землі. Однак Гедимінові не вдалося підкорити Галичину, яку на той час уже захопили поляки. У 1321 р. князь Гедимін розбив військо київського князя Станіслава й оволодів Києвом. Кияни підкорилися йому.

Зростання литовської експансії відбувається у 50-х роках ХІV ст. Литовським князям Любарту й Ольгерду ( сини князя Гедиміна) вдалося значно розширити кордони Литовського князівства. Активне проникнення литовців на українські і білоруські землі було пов’язане з ослабленням Золотої Орди, якій було все складніше утримувати землі колишньої Київської Русі під своєю владою. Процес консолідації земель навколо Литви був прискорений зростаючим тиском із Заходу - з боку Тевтонського ордену. Під владою Литви опинилися Чернігово-Сіверщина, а після розгрому монголо-татар на р. Сині Води (1362 р.) до Литви відійшли Київщина, Поділля, Переяславщина. У 1377 р. після довготривалої боротьби з Польщею Литовське князівство ввело до свого складу Берестейський, Волинський і Луцький уділи.

Внаслідок цього, Литовське князівство перетворилося на одну з наймогутніших держав у Європі. Її особливістю стало те, що власних литовських земель і литовського населення в ній було значно менше ніж автохтонного східнослов’янського, яке становило майже 90% усіх, хто проживав у державі.

Існують різні точки зору щодо литовської експансії на українські і білоруські землі. Тривалий час радянські історики литовське проникнення розглядали як «колонізаторське загарбання» та «національне поневолення». Натомість сучасні українські історики трактують це питання як процес визволення українських земель литовцями від монголо-татарського іга або як послідовне перетворення українських земель на литовські провінції. Безперечно, просування литовців на українські землі відбувалося мирним шляхом і активного опору з боку місцевої людності не мало. Русичі, приєднуючись до зміцненої Литовської держави, сподівалися на захист з її боку від монголо - татар, бо надто ослаблені їх довгим пануванням, руйнацією власної держави, розрізнені на окремі князівства – вони не могли самостійно чинити їм опір.

У той же час, литовці усвідомлювали, що слов'яни мали більш вищий рівень економічного, політичного і культурного розвитку, аніж їх власний, що зрештою змусило їх вести толерантну політику, виявляти повагу до віри, звичаїв, побуту і мови русичів та діяти за формулою: « Ми старини не рушаємо, а новини не вводимо». Ось чому устрій на прилучених землях по суті залишався без змін, а місцева знать обіймала найвищі адміністративні посади. Майже всі форми права, соціально-політична структура, які були створені ще за часів Київської Русі, залишилися чинними. Литовські князі вважали за честь поріднитися зі знаними руськими родами. Тож не випадково їх державу називали Литовсько-Руською.

Така політика з боку Великого князівства Литовського сприяла мирній колонізації українських земель. На кінець ХІV ст. майже основна їх частина опинилася у межах Литви.

Можна стверджувати, що на даному етапі розвиток Великого князівства Литовського був органічним продовженням еволюції суспільно-політичних форм Київської Русі й успішне просування войовничих литовців на українські і білоруські землі були обумовлені низкою причин: занепадом давньоруських земель за часів монголо-татарського іга, мирним характером литовської експансії, толерантним ставленням до місцевого населення і сприйняття його досвіду та традицій, відсутністю духовної і культурницької експансії з боку литовців (деякі литовські князі переходили у православ’я; так наприклад, литовський князь Ольгерд та його 12 синів - були православними).

Проникнення литовців на українські землі було м’яким, вони не упокорювали ці землі вогнем і мечем. І все ж, незважаючи на те, що їх просування на українські землі мало мирний характер, по суті це була експансія з їх боку, колонізація теренів колишньої держави Русі-України.

Утворена держава стала не просто Литовською, а Литовсько-Руською, яка за устроєм була своєрідною федерацією земель князівств, рівноправними та повноцінними суб’єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля. На цих землях зберігалася стара система керування, місцева знать могла обіймати найвищі посади у державі, «Руська Правда» стала правовою основою Великого князівства Литовського та його законодавства, було запозичено військову організацію, а староруська (церковнослов’янська) мова отримала статус ділової. Частково зберігаючи давньоруську державність, литовська влада намагалася максимально використати її досвід з метою зміцнення своєї країни. Як показав час, Литва у такий спосіб прокладала собі шлях до повного підкорення українських земель. Збереження та зміцнення давньоруської державності не було їх метою.

У подальшому доля Литовсько - Руської держави, а також становище в ній українського населення різко змінилося.