Абсолютний ідеалізм г. Гегеля

Суть філософської системи Гегеля полягає у тому, що він розглядає мислення як діяльність самого мислення, котре має субстанціональний характер і існувало ще до того, як виникли світ і людина. Будучи розчарованим у можливостях людського розуму у якості засобу пізнання Абсолюту, Гегель на його місце ставить потенційно всесильний та всезнаючий розум Абсолютної ідеї, котра хоче себе пізнати. Таким чином, свідомість, мислення перестає бути специфічною особливістю людського розуму; це діяльність, сутність Абсолютної ідеї, котра мислить саму себе. Природа ж в усій її багатоманітності, суспільство, людина та її діяльність є нічим іншим як результатом еманації абсолютної ідеї, котра з їх допомогою хоче пізнати сама себе вичерпно та абсолютно.

Відповідно до вихідної засади гегелівського абсолютного ідеалізму, уся його система поділяється на три великі розділи, що, на думку її автора, відбиває три ступеня розвитку абсолютної ідеї: логіку, філософію природи та філософію духу; їм відповідають три головні праці Гегеля : “Наука логіки”, ”Філософія природи” та “Філософія духу”.

Процес самопізнання Абсолютної ідеї, котра робитися об'єктом для самої себе, триває майже дві з половиною тисячі років: стільки часу потрібно було Розуму, щоб пізнати самого себе. У цій гегелівській характеристиці власної філософії чітко проступають як сутність методу її побудови, так і загальні контури системи в цілому. Розумний розвиток світу - основна тема гегелівської філософії. Розуміння будь-якого об'єкта пізнання дається винятково в аспекті його походження і розвитку. Це відноситься і до самої думки. Процес мислення є необхідний рух думки, підпорядкований законам власної логіки.

В “Науці логіки” – найціннішій частині своєї філософії - Гегель обґрунтував грандіозний проект особливої, діалектичної логіки, втіливши в ній квінтесенцію його філософії - діалектичний метод. Сутність діалектичного методу Гегеля полягає в наступному. Будь-який розвиток здійснюється за чітко визначеною схемою: ствердження, або покладання – теза; заперечення цього ствердження - антитеза і, нарешті, заперечення заперечення, тобто зняття протилежностей - синтез. Синтез є якісно новим станом, у якому немовби знаходять примирення між собою теза та антитеза; в ньому два попередні продовжують своє існування у вищій гармонійній та синтетичній єдності, зберігши свої позитивні сторони і позбавившись – внаслідок діалектичного зняття – негативних. Таким чином, за Гегелем, кожне поняття, а відтак і кожне явище у природі, суспільстві, духовному житті людини проходить такий тріадичний цикл розвитку. Досягнення синтезу в рамках певної діалектичної тріади є передумовою відтворення її на більш високому рівні; і так доти, доки не буде отримано вищий синтез. На рівні природи, зокрема, Гегель ілюстрував принцип діалектичного зняття на прикладі біологічного циклу рослини - зерна вівса. У діалектичному розвитку, на його думку, має місце повторення минулого, повернення до “ніби то старого”, проте на принципово іншій основі. Тому діалектичний розвиток має одночасно циклічний і поступальний характер, котрий надає йому форму спіралі, кожний новий виток якої являє собою нову якість, вищу ступінь розвитку.

Виходячи з основоположної ідеї про те, що весь світовий розвиток в своїй основі обумовлений розвитком абсолютної ідеї, Гегель у своїй “Науці логіки” розкриває сутність першої фази цього розвитку. Початок її - “чисте мислення”, або “чисте буття”, котрі тотожні одне одному. Цей чисто логічний процес розгортання абсолютної ідеї систематично представлений картиною всіх логічних понять та категорій в їх генетичному зв’язку, у їхньому русі, починаючи від найпростіших і найбідніших за змістом – буття, небуття, становлення (наявного буття); кількості, якості, міри тощо – і закінчуючи найбільш конкретними і багатими за змістом. Логічні категорії є породженими Абсолютною ідеєю, існують та розвиваються поза часом і простором. Причому, Гегель розглядає їх діалектично, в русі, розвитку, у їхньому взаємозв’язку та взаємному переході. Це рух, за задумом автора, позбавлений всякої суб'єктивної сваволі і є торжеством безособової логіки діалектичного процесу. Джерелом такого саморуху Гегель вважав єдність та боротьбу протилежностей.

Друга частина системи Гегеля – філософія природи. На цій стадії свого розвитку Абсолютна ідея, пройшовши ступінь “чистого буття” (“чистого мислення”), з метою подальшої конкретизації логічних категорій змушена перейти в своє інобуття, свою повну протилежність - природу. Весь сутнісний зміст абсолютної ідеї немовби розгортається в просторі під оболонкою тілесного і матеріального.

Перехід від логічного до природного стане передумовою для майбутнього синтезу, що реалізується в абсолютному дусі. Він розкривається Гегелем в останньому розділі його системи - ”Філософія духу”. Результатом такого синтезу є людська свідомість – “Дух”, котрий прокидається в людині і, відтворюючи стадії свого самопізнання, проявляє себе у її самосвідомості, починаючи з найпростіших її форм і закінчуючи наукою, мораллю, релігією тощо. Таким чином, вся людська цивілізація, її духовна та матеріальна культура постають як похідні форми вияву творчої сили Духу. Втілюючись у тріадичних циклах форм культури, що послідовно змінюють одна одну, наприклад: іудаїзм – античність - християнство, і нарешті в особі самого Гегеля та його філософії абсолютний Дух пізнає себе вичерпно та цілковито. Таким чином, гегелівська філософія стає немовби завершенням усього попереднього розвитку, а тому, по закінченню третього етапу самопізнання “абсолютної ідеї”, потреба в подальшому розвитку людського суспільства у всіх його формах відпадає. Свідомо протиставляючи свій діалектичний метод вибудованій ним системі, метафізичній та консервативній за суттю, Гегель подальший прогрес оголошує лише проявом “дурної” безконечності, котра нічого вже якісно нового дати не може, а є лише необмеженим додаванням одного і того ж. “Все існуюче – розумне, все розумне – існує” – таким є головний висновок гегелівської “Філософії духу”.

Гегель розумів історію як прояв діяльності світового “Абсолютного духу”. Держава ж є виразом істинної сутності “Абсолютного духу”, а абсолютною її формою є прусська конституційна монархія. Французькій революції, сучасником і свідком котрої він був, Гегель протиставляв лютеранську реформацію в Німеччині, котра, на його думку, ще у ХVІ столітті досягла тієї ж мети, що і французька революція, проте в більш “розумній” формі.

Теми історії і розвитку були введені гегелівською філософією в духовну культуру Європи початку XIX століття з винятковою силою. Разом з тим сама вона виявилася останнім грандіозним втіленням класичного типу філософії, що базувалась на ряді основоположних принципів: безмежній вірі в розум – як людський, так і світовий, переконаність в тому, що світ в цілому побудований впорядковано, розумно, і доступний раціональному пізнанню.