Суб’єктивний ідеалізм і. Канта

Творче життя Іммануїла Канта (1724-1804) чітко розпадається на два періоди – докритичний (до 1770 р.) і критичний. У перший період інтереси Канта носять яскраво виражений природничонауковий і натурфілософський характер. Кант висуває свою космогонічну гіпотезу походження Сонячної системи з первісної туманності, що одержала пізніше назву теорія Канта-Лапласа. Він розглядав Сонячну систему не як одвічно існуючу, а як таку, що виникла у часі. Другий, критичний період його діяльності, ті завдання, котрі він ставить у цей час, та способи їх вирішення, виводять його у ряд найвідоміших філософів свого часу. Його основні твори, в яких він здійснив докорінний переворот у формуванні та вирішенні філософських проблем – „Критика чистого розуму”, „Критика практичного розуму”, „Критика здатності судження”. Основу всіх трьох „Критик” становить вчення Канта про „речі в собі” і „явища”. Згідно з ним існує незалежний від нашої свідомості світ речей, їх Кант називає „речі в собі”. Пізнання починається з того, що „речі в собі” діють на органи чуття і викликають відчуття. Визнаючи існування „речей в собі” незалежно від свідомості, Кант тим самим стає на позиції матеріалізму, але він вважає, що людина пізнає тільки явища, а те, як речі існують самі по собі, людина пізнати не може. В цьому проявляється його агностицизм. Зрештою „речі в собі” виявляються у Канта трансцендентними, потойбічними.

Одним з істотних недоліків філософії ХVІІ-ХVІІІ століть була недостатня увага до людини як суб’єкта пізнавального процесу. У Канта ж саме специфіка суб’єкта розглядається в якості головного фактору, котрий визначає спосіб пізнання та конструює предмет знання. В цьому виявляється сутність перевороту Канта у філософії, котрий він назвав коперніканським: вперше суб’єктивне начало розглядається не тільки як невід’ємний атрибут пізнавального процесу, а й як головний, визначальний його чинник. Кант пропонує зробити предметом філософського дослідження не об’єкт сам по собі – природу, світ, людину, – а дослідження самих законів та умов та меж пізнавальної діяльності людини.

Звернувши першочергову увагу на людину з точки зору визначення умов, за яких можливе дійсне пізнання, Кант у людині, як у суб’єкті пізнання, розрізняє два рівні - емпіричний і трансцендентальний. До емпіричного він відносить індивідуально-психологічні особливості людини, до трансцендентального – всезагальні визначення, котрі жодним чином не є пов’язаними з досвідом і виконують функцію формальних передумов пізнання, організуючих науковий досвід. В рамках емпіричного рівня суб’єкту Кант виділяє дві здатності до пізнання – чуттєвість та розсудок. Чуттєвість - початковий етап пізнання, на якому розрізнені безпосередні відчуття упорядковуються у певну цілісність за допомогою апріорних (від лат. а priori – з попереднього), тобто додосвідних форм пізнання – простору та часу. Те ж знання, котре ми отримуємо на підставі досвіду, в свою чергу, одержує у Канта назву апостеріорних (від лат. а posteriori – з наступного), тобто післядосвідних елементів нашої свідомості. Зміст кантівського апріоризму полягає в тому, що людина володіє певними формами пізнання, котрі вже склались до неї.

Для того, щоб дані нашого сприйняття набули загального та необхідного характеру, стали всезагальним знанням, необхідна участь розсудку, котрий Кант розуміє як мислення, що оперує поняттями і виконує функцію подальшого упорядкування та систематизації різноманітного чуттєвого матеріалу за допомогою дванадцяти властивих йому апріорних логічних категорій (субстанції, причинності, необхідності, взаємозв’язку тощо). Однак це зовсім не означає, що здобуте розсудком необхідне та всезагальне знання є знанням достовірним, оскільки, він, так само як і чуттєвість, має справу лише з світом явищ, “речами для нас”, а не з “речами в собі”. Стаючи на позиції агностицизму, Кант, стверджує, що між цими двома світами лежить прірва, котру суб’єкту пізнання подолати не під силу.

Аналізуючи можливості нашого розуму, Кант звертає увагу на те, що у складі людського пізнання ми виявляємо чітко виражену схильність до об'єднання розумових операцій під формою апріорних ідей - душі, світу, Бога. Саме ці три ідеї лежать в основі нашого природного прагнення до об'єднання всього нашого пізнання, підпорядкування його єдиним цілям; вони вінчають знання, виявляються граничними ідеями нашого пізнання. На відміну від категорій розсудку, ідеї розуму мають відношення не до змісту досвіду, а до чогось, що лежить за межами всякого можливого досвіду. Ідеї розуму мають тому винятково регулятивне значення.

Заперечуючи зв’язок між досвідом та апріорними категоріями розуму, Кант вважав, що протиріччя властиві не самим речам, а тільки розуму, коли він виходить за межі чистого споглядання і апелює до досвіду, намагаючись пізнати через нього “річ у собі”. Ці протиріччя розуму він називав антиноміями. Антиномічність розуму означає, що твердження, які суперечать одне одному, можуть однаковою мірою бути як доказовим, так і недоказовим. Всезагальні твердження про світ у цілому, про Бога, про свободу Кант сформулював у вигляді тез і антитез в роботі „Критика чистого розуму”. Якщо теоретично ці ідеї довести неможливо, то вони повинні стати предметом віри.

На основі вчення про антиномії розуму Кант будує своє вчення про мораль, яке можна вважати кульмінацією європейської раціоналістичної етики. Мораль і етика представляли для нього виключну цінність, і не випадково етичним роздумам він присвятив багато творів: “Основи метафізики моралі”, “Критика практичного розуму”, “Релігія в межах тільки розуму”.

Кант критикує натуралістичні концепції моралі, що виводять її з природних прагнень людини до задоволення і щастя. Людина може стати моральною лише в тому випадку, коли буде подавляти в собі природне начало, діяти всупереч йому, змушуючи себе слідувати лише голосу обов’язку. Отже мораль в людині виходить за рамки її природної сутності. Людина діє морально тільки тоді, коли перемагає свої схильності і прагнення і робить те, що належить робити. Кант заперечує і проти теорії розумного егоїзму. Вчинки, спрямовані на загальну користь як умову власного благополуччя, навіть якщо при цьому вони враховують інтереси інших людей, дуже далекі від дійсної моралі, оскільки цілком базуються на кінцевій власній вигоді і розрахунку. Тільки вчинки, здійснені “без усякого наміру отримати вигоду”, в основі яких лежить чисте уявлення про обов’язок, є дійсно моральними. Обов’язок – центральна категорія кантівської етики. Кант зазначає, що є багато речей, котрі можуть викликати подив і захоплення, але справжнє захоплення викликає лише людина, котра не зрадила обов’язку, котра не робить того, чого не можна робити і обирає для себе те, чого не можна не робити.

Отже, Кант проголосив незалежність, автономію моралі, її безкорисливий характер. Мораль – глибоко внутрішній регулятор поведінки. Вона не має якихось зовнішніх підстав - ні в природі, ні в суспільній користі, ні в Богові. Мораль – це сфера свободи людини, воля котрої тут є автономною і визначається нею самою. Моральний обов’язок, ідеал людського співіснування визначається практичним розумом, і він не піддається науковому обґрунтуванню і поясненню теоретичним розумом. Цей вищий моральний ідеал виражається у вимогах категоричного імперативу, тобто повеління, обов’язкового для людини за будь-яких умов (на відміну від гіпотетичних імперативів, виконання яких пов’язане з певними умовами).

Кантівський категоричний імператив проголошує: вчиняй тільки так, щоб при цьому ти міг бажати, щоб твій спосіб дії міг стати загальним. Тобто кожний вчинок слід оцінювати у світлі того, що вийшло б, якби він став загальним правилом поведінки. Інше відоме формулювання цього імперативу таке: вчиняй так, щоб при цьому ставитись до людства – у твоїй особі або в особі когось іншого – як до мети і ніколи тільки як до засобу. Відноситись до інших людей лише як до засобу задоволення своїх бажань означає вважати іншу людину просто річчю, використовувати її, демонструвати своє презирство до її статусу як розумної людської істоти.

В категоричному імперативі виражена вища мета людини, якій належить слідувати не дивлячись ні на що. В цьому проявляється, за Кантом, належність людини не тільки до світу природи, а й до світу свободи. В природному світі усі вчинки людини підкоряються строгій необхідності: що б вона не робила - це наслідок дії певних причин, і тому не можна винити або хвалити людину за ці дії. Отже тут людина не є вільною, а значить, тут неможлива і мораль. Але ж ми засуджуємо людей, даємо їх поведінці моральну оцінку. І це є свідченням свободи людини, її здатності вільно обирати свої вчинки, значить, людина належить також до світу духовного. В цьому духовному вимірі людина несе відповідальність за свої вчинки. В акті морального вибору людина обирає не тільки вчинок, але і саму себе: або в якості вільного і гідного суб’єкта, або як природну річ серед таких же природних речей.

Вчення Канта належить до деонтологічних (грець. deontos – належне і logos – вчення, тобто “вчення про належне”) теорій етики. Ці теорії при оцінці вчинків приймають до уваги, перш за все, мотиви, наміри і задуми діючих осіб, а також вибір засобів їх реалізації. Коротко кантівська відповідь на питання - в чому полягає протилежність моральної і аморальної дії - можна сформулювати так: моральним є вчинок, який здійснено тому, що людина слідує обов’язку. Тому Кант критикував утилітаризм за змішування результатів людської діяльності з її мотивами, наполягаючи, що сутність моралі слід шукати саме в мотивах діяльності. Він розрізняє розсудливий вчинок і моральний вчинок. Так, той, хто повертає борги, бо побоюється покарання, вчиняє розсудливо, але його не можна вважати моральною людиною. Його діяльність стала б моральною, якби він розумів, що він зобов’язаний за будь-яких умов повертати борги.

Будучи релігійною людиною, християнином, Кант поставив перед релігійною свідомістю непосильні для неї вимоги. Він виступив з палким захистом такого Бога, віра в якого не обмежувала б свободу людини і не забирала в неї її моральної гідності. Він поставив релігію і теологію перед питаннями, які бентежили релігійну совість самого Канта: чи не є віра в Бога спокусою на шляху до повної моральної самостійності людини. Віра, за Кантом, не може бути орієнтиром, за яким індивід міг би наперед вивірити свої вчинки. В практичній дії людина зобов’язана цілком покластись на присутнє в ній самій усвідомлення “морального закону”. Людина не має можливості втекти від безумовно морального рішення. Віра як умова індивідуального вибору спотворює чистоту морального мотиву - на цьому Кант наполягає категорично. Якщо віра й має право на існування, то лише в якості втішувального умонастрою людини, яка вже прийняла рішення на свій страх і ризик. Потреба в справжній вірі виникає, згідно Канту, не в момент вибору, а після того, як він зроблений, коли ставиться питання: чи має шанси на успіх та максима поведінки, якій слідували безумовним чином, тобто не думаючи про цей успіх. Постулати релігії (віра в існування Бога і особисте безсмертя) потрібні кантівському суб’єкту не для того, щоб стати моральним (в цьому вони можуть тільки зашкодити), а для того, щоб усвідомлювати себе морально ефективним. В “Критиці практичного розуму” ця думка знайде вираз в лаконічній формулі: релігія засновується на моралі, а не мораль - на релігії.