Проблема суспільної закономірності

Філософія прагне до виділення граничних підстав всякого знання, в тому числі і знання про суспільство. Якщо знання про суспільство існують, то виникає питання, які вони - наукові чи ні? Якщо ж ми визнаємо, що існує наука про суспільство, то логічно було б визначити специфіку суспільних законів. Суть проблеми суспільної закономірності зводиться до питання, чи існують закони розвитку та функціонування суспільства, подібно законам природи, чи такі закони відсутні.

В історії філософії існують принаймні два протилежних підходи до вирішення цієї проблеми. Ми звернемося до філософських теорій, представники яких не ставлять під сумнів існування повторюваності, а, отже – і існування законів суспільства. Такий підхід об’єднує філософів різних напрямків. Так, представники теорії круговороту (Віко, Тойнбі) визнавали закономірний характер піднесення та занепаду суспільного життя. Прихильники географічного детермінізму (Монтеск’є, Гердер) будували свою концепцію, виходячи із закономірної залежності суспільства і навіть психології людей від географічних умов.

Гегелівська філософія представила закономірність суспільного розвитку як самореалізацію світового духу. Саме Гегель поставив питання про логіку історичного розвитку, яка не залежить від свідомості людей.

В марксизмі розвиток суспільства розглядається як природно-історичний процес зміни способів виробництва матеріальних благ. Цей процес, хоч і здійснюється людьми в їх практичної діяльності, але в цілому не залежить від людських цілей та бажань.

Подібним шляхом йдуть і структуралісти. Вони зайняті пошуками об’єктивних структур, які виступають в ролі законів.

В ХХ столітті емпіричні та математичні методи, раніше характерні лише для наук про природу, були розповсюджені і на сферу суспільствознавства. Досить активно ведуть дослідження суспільства так звані емпіричні соціологи, які використовують тестування, соціальне експериментування. Отримані дані обробляють математично і отримують в підсумку деякі соціологічні картини досліджуваних явищ.

Отже, на питання, чи можлива наука про суспільство та людину, існує досить переконлива відповідь: так, існує. Так звана свобода волі людини не є перешкодою для вченого. Немає таких таємниць суспільства чи людини, котрі не могла б вивчати наука. Саме наука забезпечує проникнення людської думки в розуміння таких сфер реальності, котрі недоступні повсякденній свідомості.

Нині майже всі корінні проблеми устрою життєдіяльності суспільства обмірковуються на основі науки. Науки про суспільство, таким чином, – це, перш за все, науки про ціле-раціональні дії, в яких панує прагматичний метод, тобто пізнання світу здійснюється заради досягнення поставлених цілей. Інша ситуація в науках про природу, де використовується в основному дедуктивний метод.

Закономірності, що встановлені філософським аналізом суспільства, не можуть дати точних пророкувань майбутніх подій, як, наприклад, в астрономії. У них інша функція: це закони–тенденції, що передбачають спрямованість суспільних змін і дають загальне бачення суспільного процесу. Якщо порівняти закони, котрі діють в природі, з законами, що діють в суспільстві, то між ними спостерігаються певні розбіжності. Дія цих законів об’єктивна, але, якщо в природі реалізація об’єктивних законів здійснюється через дію стихійних сил, то в суспільстві об’єктивні закони реалізуються через свідому діяльність людей. Саме в такому співвідношенні об’єктивного та суб’єктивного в суспільних процесах виникає проблема, яку слід розглянути більш детально.