Роки “застою” (1964-1985 рр.).

1. М. Хрущов. Лібералізація суспільно-політичного життя

Термін "відлига" означає потепління у політичному житті країни, свіжий вітер перемін після лютих морозів сталінської доби. Він почав' уживатися в політичному лексиконі з легкої руки відомого письменника Іллі Еренбурга, який цим словом назвав своіо повість, опубліковану в 1955 р. Згодом "відлигою" почали називати епоху, пов'язану з перебуванням при владі М. Хрущова.

Після XX з'їзду КПРС в СРСР сталися значні зміни в суспільно-політичному житті, цей процес іще називають"процесом десталінізації.

У широкому розумінні десталІнізація — це відхід від крайніх проявів "класичного" сталінізму в усіх сферах життя — політичній, економічній, духовній.

У вузькому розумінні десталінізація — це критика культу особи. Більшість дослідників уважає, що процес десталінізації можна переділити на три етапи.

1-й етап: весна 1953 р. — початок 1956 р.

Через три місяці після смерті Сталіна було оголошено перші амністії ув'язненим до 5 років, яких було засуджено за посадові та господарські злочини, неповнолітнім (до 18 років), жінкам, котрі мали дітей віком до 10 років. Було скорочено строк ув'язнення за контрреволюційну діяльність.

Рідше згадувалось ім'я Сталіна у пресі, офіційних документах. А у вересні 1953 р. було ліквідовано інструмент масових чисток і терору — військові трибунали військ МВС і Особливу нараду МВС, яка мала право застосовувати в адміністративному порядку висилку, заслання, ув'язнення.

У 1955 р. засуджено керівників МДБ СРСР, які сфабрикували "ленінградську справу", а її учасників реабілітовано.

Каральні органи було поставлено під жорсткіший контроль вищих органів влади.

У цілому ж перший етап десталінізації проходив обережно, негласно, елементи сталінської політики ще домінували в політичній практиці.

2-й етап десталінізації проходив під знаком XX з'їзду КПРС (1956—1961 рр.).

Повну реабілітацію одержали керівники партії й держави, воєначальники, письменники, зокрема українські Е. Блакитний, В. Чумак, І. Микитенко, драматург М. Куліш, кінорежисер О. Довженко. Поступово з місць ув'язнення було випущено й реабілітовано сотні тисяч простих громадян — жертв масових репресій ЗО—50-х рр. А втім, їхні психологічні страждання поглиблювалися соціально-побутовими: виникали труднощі з житлом, пропискою, роботою, грошова допомога була мізерною.

У 1957 р. було поновлено Чечено-Інгуську, Кабардино-Бал-карську, Калмицьку, Карачаєво-Черкеську АСРР, проте не було офіційно реабілітовано німців Поволжя, кримських татар, виселених вірмен, греків, болгар і представників інших народів, які зазнали сталінської опали.

3-й етап десталінізації — осінь 1961 р. — осінь 1964 р., пов'язаний із XXII з'їздом КПРС, на якому з новою силою прозвучала критика культу особи. На ньому йшлося про активних помічників Сталіна: Молотова, Кагвновича, Маленкова, Ворошилова. На думку Хрущова, вони несли особисту відповідальність за численні масові репресії та за інші зловживання владою.

Наприкінці жовтня 1961 р. делегати XXII з'їзду партії одностайно погодилися на винесення саркофагу з труною Сталіна з мавзолею на Красній площі. Наступним кроком стало зняття пам'ятників Сталіну, закривались і перейменовувались музеї, фабрики, заводи, колгоспи, які були названі ім'ям Сталіна; Сталінську область було перейменовано в Донецьку, а місто Сталіне — в Донецьк. Перелік законів СРСР та указів президії Верховної Ради СРСР, що стосувались присвоєння імені Сталіна, втратили свою силу.

Але процес десталінізації провадився непослідовно і мав дещо обмежений характер. Непослідовність процесу полягала в тому, що поряд із критикою особи Сталіна — крок уперед, робився крок назад — Хрущов в офіційних виступах розпатякував про загалом позитивну роль Сталіна в історії партії та держави, а постанови часів "ждановщини" було розцінено як "вірні у принципі". Поряд із амністією засуджених, боячись посилення анти-партійного руху на західноукраїнських землях, 600 осіб із амністованих було повернено для відбуття покарання, переслідувалися колишні учасники підпілля (388 учасників колишнього підпілля було притягнуто до кримінальної відповідальності). Критиці було піддано лише саму особу Сталіна, а не режим влади, що його він створив. Тому процес десталінізації, не дійшовши до свого успішного завершення, поступово згортався.

Лібералізація торкнулася й інших аспектів життя СРСР.

У Москві в 1957 р. відбувся VI Всесвітній фестиваль молоді і студентів, розпочали свою роботу міжнародні московські кінофестивалі, було відновлено іноземний туризм, країна стала більш відкритою світові.

Поновилося видання журналу "Иностранная литература", радянські читачі дістали можливість ширше знайомитись із світовим літературним процесом. У Москві відкрито театр "Сучасник", вийшли у світ перші номери журналів "Молодая гвардия", "Юность", "Москва", "Наш современник". Почастішали публікації молодих поетів, прозаїків, критиків, "шестидесятників". Зростав авторитет журналу "Новий мир", очолюваного видатним поетом О. Твардовськнм. Засновано Ленінські премії "за найбільш визначні праці у сфері науки, техніки, літератури й мистецтва". На екрани країни вийшли художні фільми "Весна на Зарічній вулиці", "Справа Рум'янцева", "Висота", "Летять журавлі", які здобули всенародну любов.

Вражаючими були досягнення СРСР у науці й техніці. 4 жовтня 1957 р. було запущено перший штучний супутник Землі, 5 грудня спущено на воду перший у світі атомний криголам "Ленін", створено найпотужніший у світі синхрофазотрон. 12 квітня 1961 р. космонавт Ю. Гагарін на космічному кораблі "Восток-1" уперше в світі облетів земну кулю.

Незважаючи на протиріччя та обмеженість, лібералізація суспільно-політичного життя стала помітним явищем у розвитку Радянського Союзу і торкнулася більшості країн світу.

2. Спроби економічних реформ

Із 1957 р. почали здійснюватися реформи в економіці СРСР. У промисловості:

• ліквідовано галузеві міністерства і створено територіальні органи управління промисловістю — раднаргоспи (загалом 105);

• розширено права республіканських і місцевих органів влади щодо управління галузями легкої та переробної промисловості;

• за п'ятирічним планом і планом семирічки пріоритет відводився галузям промисловості групи "Б" (виробництво товарів широкого вжитку) зі сповільненням темпів розвитку галузей групи "А" (виробництво засобів виробництва).

У сільському господарстві:

• реорганізовано систему МТС у РТС (ремонтно-тракторні станції), техніку МТС продано колгоспам;

• підвищено закупівельні ціни на продукцію сільськогосподарського виробництва (особливо на зернові та продукти тваринництва);

• ліквідовано трудодні, введено грошову оплату праці;

• сільському населенню видано паспорти;

• здійснено спробу реалізації трьох "надпрограм М. Хрущова": а) освоєння цілинних і перелогових земель; б) "кукурудзяна та горохова епопея"; в)"м'ясна кампанія";

• вжито заходів із побільшення колгоспів для створення великих колгоспних господарств.

У соціальній сфері:

• збільшено капіталовкладення у житлове будівництво, запроваджено панельне та блочне будівництво;

• проведено пенсійну реформу 1956 р., яка забезпечила зростання доходів пенсіонерів у 2 рази, інвалідів — в 1,5 раза;

• скорочено робочий день до 7 годин;

• підвищено заробітну платню робітникам і службовцям;

• здійснено реформу освіти в СРСР 1958 р., що супроводжувалося збільшенням капіталовкладень у цю сферу та зростанням оплати праці вчителів;

• пенсійний вік знижено для жінок до 55 років, для чоловіків до 60 років;

• робітники дістали право звільнятися з роботи за власним бажанням, повідомивши про своє рішення адміністрацію за 2 тижні;

• з 1964 р. колгоспники отримали право на щорічну відпустку та пенсійне забезпечення;

• збільшено тривалість щорічної відпустки та відпустки для жінок із догляду за дитиною та ін.

Наслідки реформ. У промисловості реформи дещо сприяли підвищенню ефективності виробництва, поглибленню спеціаі лізації та кооперації виробництва певних регіонів і територій, але їхня непослідовність призвела до різкого зростання капіталовкладень і кредитів, які перевищували можливості державного бюджету, до розриву економічних зв'язків між підприємствами однієї галузі, зростання дефіцитів. У сільському господарстві реформи мали вислідом зростання валового виробництва на 35%, покращення матеріального рівня життя колгоспників. А от безтямні хрушовськІ "надпрограми" зазнали краху, призвівши до порушення структури посівів зернових, скорочення поголів'я у тваринництві, порушення екологічного балансу в ряді регіонів країни; з 1962 р. СРСР розпочав масові закупівлі зерна та інших видів сільськогосподарської продукції за кордоном. Найліпші наслідки мали реформи у соціальній сфері, що привели до реального підвищення життєвого рівня трудящих.

3. Зміни у зовнішній політиці

У роки "відлиги" в міжнародних відносинах проявилися складні, суперечливі тенденції. З одного боку, існував і поглиблювався розкол світу на два ворожі табори, тривала "холодна війна" — посилювалося протистояння НАТО і Варшавського договору, з іншого — почали виявлятися перші ознаки відмови від непримиренної ворожнечі між Заходом і Сходом.

У 1955 р. СРСР установив дипломатичні відносини з ФРН, підписав державний договір з Австрією. Здійснювалися заходи щодо поліпшення відносин із Норвегією, Швецією, Данією.

У 1958 р. було укладено угоду зі США про співпрацю в царині культури, економіки, проведено обмін делегаціями вчених, діячів культури. У 1959 р. відбувся візит М.Хрущова до США, який загалом мав позитивні результати. Внаслідок візиту радянської делегації до Югославії (кінець травня — початок липня 1955 р.) підписано радянсько-югославську декларацію, що започаткувала Нормалізацію міждержавних відносин.

Активністю вирізнялася зовнішня політика СРСР на Сході. У 1956 р. було підписано декларацію з Японією, що передбачала припинення стану війни та відновлення дипломатичних відносин. Значно поліпшилися відносини СРСР з Індією, Єгиптом, Індонезією, Бірмою, Туреччиною, Іраном. СРСР надавав цим країнам довгострокові кредити, брав участь у спорудженні промислових об'єктів, подавав іншу допомогу.

Рішення XX з'їзду КПРС відіграли негативну роль у відносинах із Китаєм. Китайське керівництво вороже поставилося до викриття культу особи Сталіна. Незабаром ідеологічні розбіжності було перенесено на міждержавні відносини.

Отже, зовнішня політика СРСР у роки "відлиги" характеризувалася значними змінами, вона стала більш відкритою й передбаченою. Водночас волюнтаризм у внутрішній політиці мав свої прояви і в зовнішній.

Перевірте себе

1. З ім'ям якого письменника пов'язаний термін "відлига"?

2. У чому полягає значення вересневого 1953 р. пленуму ЦК КПРС?

3. Які наслідки для країни мала доповідь М. Хрущова на XX з'їзді "Про культ особи"?

4. Поясніть термін "десталінізація".

5. Яка подія сталася в СРСР 4 жовтня 1957 р.?

6. З якою країною погіршилися відносини після XX з'їзду?

Питання для обговорення у групі

Чому доповідь М. Хрущова на XX з'їзді КПРС було опубліковано лише 1989 р.?

Робота з джерелами

Іа книги Ж.-Б. Дюрозеля "історія дипломатії від 1919 року до наших днів"

"Хрущов виїхав до США у вересні 1959 р. Момент було вибрано слушний, оскільки за два дні до його приїзду радянська ракета вперше досягла Місяця й залишила там прапор і герб СРСР.

Для Хрущова організували турне через усі Сполучені Штати. У тому турне він показав свою імпульсивну вдачу, переходячи від жартів до погроз. Напосівся на профспілкових керівників. Засудив виставу "Френч-Канкан", показану йому в Голлівуді, а оглядаючи плантації кукурудзи, висловив бажання повсюдно сіяти її в Радянському Союзі, і заявив у Пітсбурзі після візиту на сталеливарні заводи: "Я приїхав подивитися, як живуть раби капіталізму. Ну що ж! Мушу визнати, що живуть вони непогано".

Через рік Хрущов вирушив до Нью-Йорка, щоб узяти участь у вересні 1960 р. в Генеральній Асамблеї О ОН, і там висловив украй грубі звинувачення проти США, які, на його думку, підмінювали міжнародне право бандитизмом І підступністю. 12 жовтня, коли американський і філіппінський представники, говорячи про необхідність визволення всіх народів, долучили до Тх гурту й тик, що перебувають з внутрішнього боку "залізної завіси", Хрущов висловив свій протест у незвичайний спосіб. Він скинув черевика і почав бити ним по кафедрі, неабияк спантеличивши тим учасників Генеральної Асамблеї. Щоправда, заявив, що не хоче війни. На його думку, йшлося про економічне змагання, з якого СРСР вийде переможцем. "Згідно з нашими підрахунками, — сказав він 22 жовтня, — ми випередимо США за основними показниками виробництва на душу населення у 1970 р., тобто через 10 років. Згідно з підрахунками наших економістів, у 1980 р. ми вироблятимемо продукції на душу населення набагато більше, ніж Сполучені Штати Америки".

Запитання до джерела

1. Які риси характеру виявив Хрущов під час візиту до США та перебування на засіданні Генеральної Асамблеї ООН?

2. Як можна розцінювати слова Хрущова про прагнення значно випередити США до 1980 р.?

Запам'ятайте дати:

• Лютий 1956 р. — викриття культу особи Сталіна на XX з'їзді КПРС

• 12 квітня 1961 р. — політ Ю. Гагаріна в космос.

“Перебудова” та розпад СРСР (1985-1991 рр.)

1. Прихід до влади М. Горбачова

На середину 80-х рр. СРСР охопила економічна, соціальна і політична криза, що безпосередньо відбивалася на морально-психологічному стані суспільства. Спроби реанімувати систему силовими методами під час короткого перебування при владі Ю. Андропова (листопад 1982 р. —лютий 1984 р.) не виправдали себе. Обрання на вищі партійні й державні посади престарілого і тяжко хворого К. Черненка перетворилося на загальний фарс, проте за ним стояли консервативні, неосталіністські сили.

У березні 1985 р., після смерті К. Черненка, постало питання про нового генерального секретаря ЦК КПРС. На пленумі ЦК КПРС (11 березня) лідером партії, за вирішальної підтримка А. Громика, було обрано 54-річяого секретаря ЦК КПРС І члена політбюро Михайла Горбачова, який уособлював реформаторське крило вищого керівництва КПРС.

З приходом до влади М. Горбачова сталися кардинальні зміни в керівництві партії та країни, без яких було неможливо починати здійснення нового політичного курсу.

2. "Прискорення" і "гласність", "нове мислення"

Із березня 1985 р. в історії СРСР розпочався період, що його прийнято називати "перебудовою". За задумом реформаторського крила радянського керівництва, а його репрезентували насамперед М. Горбачов, О. Яковлєв, Е. Шеварднадзе, вона повинна була торкатися всіх сфер життя суспільства: економічної, політичної, ідеологічної, культурної, духовної.

Перший етап. На квітневому {1985 р.) пленумі ЦК КПРС було проголошено курс на прискорення соціально-економічного розвитку СРСР (реформа А. Аганбегяна). Його основні положення мали на меті: подолати значне зниження темпів економічного росту, від-,, ставання вітчизняного машинобудування як базової галузі економіки на основі широкого впровадження НТР, виробити новий господарчий механізм, розвивати матеріальні стимули виробництва, удосконалювати структуру управління господарством.

Одначе "прискорювати" й "перебудовувати" суспільство одночасно було неможливо. Вже до січня 1987 р. стало очевидним, що в економіці країни мають місце не окремі недоліки, а склався потужний механізм гальмування, коріння якого сягає самої економічної системи. Перший етап реформ не відбувся.

Другий етап — реформа М. Рижкова — Л. Абалкіна (1987— 1989 рр.) передбачав надання підприємствам самостійності, переведення їх на самоокупність і самофінансування. Заробітна платня стала також пов'язуватись із результатами господарчої діяльності. Проте нова реформа здійснювалася в умовах монополії державної власності в економіці.

Незважаючи на прийняття закону "Про індивідуальну трудову діяльність", на шляху товаровиробників було безліч перепон. Кооперативи та "індивідуали"' наприкінці 80-х рр.. становили тільки 1,1% підприємств країни. Спроби перетворень не були підкріплені продуманою грошовою, кредитною, фінансовою політикою, що призвело до сплеску інфляції 1988 р. Проведення авантюрної та безграмотної антиалкогольної кампанії знищило 265 тис. га виноградників і вивело з товарообігу 89 млрд крб. Із магазинів хутко зникали товари першої необхідності, почала вводитися вже забута карткова система. Реформа була приречена на провал.

Третім етапом реформ стала спроба переходу до регульованої ринкової економіки (1990—1991 рр.). Сутністю реформи було запровадження під контролем держави ринкових механізмів. Гострі дискусії велися про темпи й методи переходу до ринкових відносин. Програма уряду передбачала поступовий планомірний перехід, а висунута альтернативна програма С. ШаталІна — Г. Яв-лінського "500 днів" передбачала динамічні темпи переходу до ринку і злам командно-адміністративної системи, можливість відродження приватної власності. Після обговорень було прийнято компромісний варіант проекту переходу до ринку, за яким усю сутність програми ШаталІна — Делійського було вихолощено. Отож, нова програма також виявилась нежиттєздатною. Проіснувавши декілька місяців, вона зазнала краху.

Термін "гласність" виник у Радянському Союзі в роки "перебудови". Він увійшов до іноземних мов без перекладу. Фактично він означав можливість отримання правдивої інформації про діяльність державних І партійних органів, можливість казати правду не боячись наслідків, можливість дізнатися про нещодавнє минуле свого народу. Особливого поширення "гласність" набула після XIX конференції КПРС (червень 1988 р.), яка прийняла спеціальну резолюцію "Про гласність".

"Величезна роль у цьому процесі належала засобам масової інформації. Союзні, а за ними й республіканські періодичні видання з 1987—1988 рр. розпочали публікацію матеріалів, раніше недоступних широкому загалу. Передусім це стосувалося "білих плям" вітчизняної історії, матеріалів про масові репресії 30— 50-х рр., голод» антинародну політику держави. Одним із заспівувачів у цьому процесі був журнал "Огонек", головним редактором якого в часи "перебудови" став український письменник Віталій Коротич. У журналах "Новьій мир", "Совремелнмк", "Москва" почали друкуватися раніше заборонені твори письмек-ників-дисидентів, у тому числі й українських, мемуари жертв репресій та інші документальні матеріали.

Штучні бар'єри, для засобів масової інформації було знято, ідеологічну опіку над ними послаблено. У законі "Про пресу", прийнятому 1 серпня 1990 р., декларувалися свобода преси і недопущення цензури.

Нове керівництво країни після 1985 р. прагнуло максимально знизити рівень конфронтації на міжнародній арені як необхідну умову проведення внутрішніх реформ.

Радянське політичне керівництво почало по-новому розглядати міжнародні проблеми, визнавши пріоритет загальнолюдських цінностей, міжнародних угод, у тому числі Загальної декларації прав людини, зобов'язавшись привести внутрішньосоюзне законодавство у відповідність із міжнародним правом.

Перемога нового політичного мислення у зовнішній політиці СРСР, реальні кроки щодо її реалізації ознаменували на початку 90-х рр. завершення періоду "холодної війни" між Заходом і Сходом, періоду розколу та конфронтації. Радянський Союз ставав більш відкритою країною для світового співтовариства.

3. Лібералізація суспільного та культурного життя

Без глибоких політичних реформ подальший розвиток "перебудови" був неможливим.

Основними цілями політичної реформи були:

а) відновлення ролі рад народних депутатів як органів влади і повернення громадським організаціям соціальної активності;

б) здійснення перерозподілу влади за збереження керівної ролі КПРС.

Перший етап реформи припав на червень 1988 — червень 1989 р. Його змістом було: прийняття нового виборчого закону, за яким вибори мали проводитися на альтернативній основі; проведення виборчої кампанії делегатів на 1-й з'їзд народних депутатів СРСР; проведення самого з'їзду; створення постійно діючого законодавчого органу — Верховної Ради СРСР і контрольного органу законності в країні — Комітету конституційного нагляду.

25 травня — 9 червня 1989 р. у Москві зібрався 1-й з'їзд народних депутатів СРСР. У його роботі взяли участь 2250 депутатів. Більшість із них уже обиралася на альтернативній основі, проте були народні депутати і від громадських організацій, у тому числі 100 осіб обрано від КПРС. Непримиренна боротьба думок, гострі дискусії на з'їзді були віддзеркаленням боротьби між реформаторами і консерваторами, між новими політичними силами і КПРС. З'їзд прийняв постанову "Про основні напрямки внутрішньої та зовнішньої політики СРСР". Другкй етап політичної реформи — 1989-1991 рр. Гостра політична боротьба точилася на 2-му з'їзді народних депутатів СРСР (12—24 грудня 1989 р.). З'їзд прийняв постанови про посилення боротьби проти організованої злочинності, про правову й політичну оцінку радянсько-німецького договору про ненапад 1939 р., про політичну оцінку рішення про введення військ до Афганістану.

Свідченням розвитку демократичних процесів був указ президії Верховної Ради СРСР про відновлення у громадянстві "деяких осіб, що мешкають у цей час за кордоном". З-поміж інших радянське громадянство знов отримали Г. Вишневська, М. Рос-тропович, В. Войновнч. 14 листопада 1989 р. Верховна Рада СРСР прийняла Декларацію про визнання незаконними і злочинними всіх репресивних актів проти народів, що піддавалися насильному переселенню, та безумовне відновлення їхніх прав.

Партійне керівництво в центрі й на місцях дедалі більше дискредитувало себе. 4 лютого 1990 р. на Манежній площі в Москві відбулися демонстрація і мітинг із вимогою скасування 6-ї статті конституції СРСР, де йшлося про привілейоване становище КПРС. Цю статтю було скасовано на 3-му позачерговому з'їзді народних депутатів (11—15 березня 1990 р.). На з'їзді було введено інститут президентства в країні. Першим (і останнім) президентом СРСР обрано М. Горбачова, а головою президії Верховної Ради СРСР — А. Лук'янова.

Вибори 1990 р. ознаменували значну перемогу, демократичних, перебудовчих сил. Ради двох найбільших міст країни - - Москви і Ленінграда очолили Г. Попов і А. Собчак — доктори наук, усенародно відомі політики, прихильники кардинальних реформ.

На 1-му зізді народних депутатів РРФСР (16 травня — 12 червня 1990 р.) головою Верховної Ради РСФСР обрано Б. Єльцина.

4. Посилення національних рухів і загострення політичної боротьби в СРСР

На другому етапі реформи значно активізується національно-визвольний рух. За умов демократичних виборів і ослаблення ідеологічного диктату у Верховних Радах Литви, Латвії, Естонії більшість голосів одержали рухи, які виступали за національну незалежність і вихід зі складу СРСР. Протягом весни — літа 1990 р. Литва, Латвія, Естонія, РРФСР, Україна й інші радянські республіки прийняли декларації про державний суверенітет. М. Горбачов іронічно назвав цей процес "парадом суверенітетів".

На жаль, іще одним аспектом перебудовних процесів стало наростання національної нетерпимості, яке вилилось у криваві сутички в Нагірному Карабаху, Сумгаїті, Фергані, що супроводжувалися сотнями людських жертв. Поступово зав'язувався "гордіїв вузол" міжнаціональних конфліктів на території СРСР.

Дуже гостра ситуація склалася під час обговорення кризової соціально-економічної та політичної ситуації на 4-му з'їзді народних депутатів (17—27 грудня 1990 р.). Депутатів приголомшили виступ Е. Шеварднадзе про змову правих сил, що насувається, і його заява про відставку з посади міністра закордонних справ. Тоталітарний режим рішуче виступив проти прагнення республік Прибалтики до незалежності. Мирні виступи жителів Вільнюса і Риги на початку 199) р. найжорстокішнм чином було придушено десантними військами, були людські жертви.

Для зміцнення своєї позиції центральне керівництво призначило на 17 березня 1991 р. всесоюзний референдум із питань збереження СРСР. Хоча за це висловилися 70% опитуваних, референдум не вніс ясності у протиріччя з приводу нового союзного договору і подальшої долі СРСР.

Після референдуму почався "новоогарьовський процес" — переговори керівників дев'яти республік (Росії, України, Білорусі, Казахстану, Узбекистану, Туркменистану, Киргизстану, Таджикистану, Азербайджану) із президентом СРСР. "Заява 9+1". підписана 23 квітня 1991 р., декларувала принципи нового союзного договору і знаменувала початок третього етапу політичної реформи. 24 липня 1991 р. М. Горбачов заявив, що роботу над союзним договором закінчено. Республікам передбачалося надати додаткові повноваження, більшість центральних структур втрачали владу з укладенням нового договору. Попереднє підписання документа було призначено на 20 серпня 1991 р.

5. Серпневий заколот 1991 р.

Вранці 19 серпня 1991 р. ТАРС передав інформацію про створення Державного комітету з надзвичайного становища (ДКНС), до складу якого увійшли 8 осіб — Янаєв, Павлов, Пуго, Крючков, Язов, Стародубцев, Бакланов, Тизяков. В оголошеній заяві ДКНС було сказано, що президент СРСР не може виконувати своїх обов'язків за станом здоров'я і тому вся повнота влади переходить до ДКНС. Це означало державний переворот. Було оголошено програму першочергових заходів щодо відновлення правопорядку в Країні. Вона передбачала надзвичайний стан упродовж 6 місяців. У Москву було введено військові частини. Але з перших годин перевороту активний опір ДКНС чинили президент Росії Б. Єльцин, обраний на цю посаду І2 червня 1991 р., передова частина населення Москви та найбільших промислових центрів (Ленінграда та ін.). Введені до столиці війська також не виступили проти мирного населення, яке стало на захист штабу демократичних сил — будинку парламенту Росії ("Білого дому"). Активний протест із боку міжнародного товариства, міжнародна ізоляція ДКНС сприяли провалу державного перевороту і перемозі сил демократії в СРСР.

21 серпня організатори перевороту, зрозумівши, що більшість населення їх не пІдтримус, припинили виступ. Президент СРСР Горбачов повернувся до Москви. Змовників було заарештовано, законність відновлено.

Після краху перевороту події набрали кардинально нового характеру. Було припинено діяльність КПРС. оголошено про початок реформи КДБ з метою його остаточної ліквідації та заміни службою розвідки і контррозвідки, ухвалено рішення про радикальну військову реформу.

6. Розпад СРСР

Із 23 серпня по 1 вересня 1991 р. проголосили свою незалежність Естонія, Латвія, Україна, Молдавія, Азербайджан, Узбекистан, Киргизстан. "Новоогарьовський процес" було зірвано.

1 грудня 1991 р. в Україні відбувся референдум, на якому громадяни майже одностайно (91% голосуючих) висловилися за незалежність республіки. Обраний президентом Л. Кравчук витлумачив результати референдуму як мандат на неприєднання України до нового союзного договору.

8 грудня 1991 р. в білоруській урядовій резиденції "Впскулі", що в Біловсзькій Пущі (біля Бреста), таємно зібралися керівники трьох республік — Білорусі, Росії та України: С. Шушкевич, Б. Єльцин, Л. Кравчук. Узгоджений на засіданні Державної ради варіант договору Єльцин запропонував першим підписати українському президентові, підкресливши, що свій підпис поставить після нього. За власним визнанням Кравчука, "доля договору цілком залежала від України". І він заявив категоричне "ні" со-, юзному договору.

Керівники Росії, України та Білорусі заявили про те, що "Союз РСР як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування". Потім Б. Єльцин телефонував президентові США Бушу, а С- Шушкевич — президенту Горбачову, що Радянського Союзу більше не існує, третій етап політичної реформи завершився розпадом СРСР.

На цій же зустрічі постало питання про підготування нового документа. Так народилася Угода про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД), підписана керівниками Росії. України, Білорусі.

13 грудня в Ашхабаді керівники держав Середньої Азії та Казахстану в основному схвалили ініціативу створення СНД. На зустрічі 21 грудня в м. Алмати відбулося підписання Декларації 11 держав на підтримку БІловезької угоди. Виняток становили республіки Прибалтики і Грузія, яка приєдналася до СНД через два роки.

М. Горбачов, перший і останній президент СРСР, 25 грудня 1991 р. о 19-й годині виступив по телебаченню із заявою про припинення свосї діяльності на посаді президента.

Того ж вечора, о 19-й годині, у Москві над Кремлем було спущено червоний прапор із Державним гербом СРСР, а на його місце піднісся російський. Цей акт зміни державних символів поставив останню крапку в драматичній долі величезної країни, що називалася Радянським Союзом.

Перевірте себе

1. За яких обставин доступився до влади М. Горбачов?

2. Чим було викликане прийняття 1985 р. нового політичного курсу?

3. Що таке "гласність"?

4. У чому виявилася лібералізація суспільного життя в СРСР наприкінці 80 — на початку 90-х рр.?

5. Яку мету переслідував "новоогарьовський процес"?

6. Які події відбулися 19—21 серпня 1991 р. у Москві?

7. Визнайте причини розпаду СРСР.

Виконайте завдання

1. Схарактеризуйте реформи в роки перебудови за схемою.

Економічні Реформа Аганбегяна Реформа Рижкова - Абалкіна Перехід до ринку

Політична

1-й етап 2-й етап 3-й етап

2. Визначте етапи розпаду СРСР.

Питання для обговорення у групі

1. Чи справедливе, на вашу думку, твердження деяких західних політологів Про "перебудову" як про "революцію в СРСР"?

2. Яке значення для світового співтовариства має розпад СРСР?

3. Як могли б розвиватися події в країні у разі перемоги заколоту в серпні 1991 р.?

Документи свідчать

Виконайте лабораторко-практичну роботу. Прочитайте висловлювання різних політичних діячів про М. Горбачова та його власну оцінку подій 1991 р. і дайте відповідь на запитання:

1. Чи несе М. Горбачов відповідальність за провал економічної реформи в СРСР, чи її здійснення було неможливе в умовах, що склалися?

2. Розпад СРСР стався завдяки внутрішнім причинам чи мав зовнішній поштовх?

1) Колишній голова Ради Міністрів УРСР В. МахоЛ: Торбачоа ніколи глибоко не розбирався в економіці. Тривалий час він розглядав її як політичну служницю. Як засіб задоволення особистих амбіцій... Конкретні економічні питання, навіть найбільш значні, для нього нецікаві, у глибину їх він не входив, відкараскувався загальними політичними деклараціями.

2) Посол СРСР у Великій Британії Л. Замятін навів унікальний документ — запне розмови М. Горбачова з президентом США Дж. Бушем. 17 липня 1991 р. М. Горбачов звернувся до Д. Буша: "Створюється враження, що мій друг президент США ще не прийшов до остаточної відповіді на головне питання — який Радянський Союз хочуть бачити США? А доти, доки не буде дано остаточної відповіді на це питання, ми будемо спотикатися на тик чи інших часткових питаннях відносин.

3) Збігнев Бжезінський, американський політолог: "Подібно до багатьох попередніх імперій, Радянський Союз урешті-решт тріснув і розпався на фрагменти, ставши жертвою не стільки прямої військової поразки, скільки дезінтеграції, прискореної економічними і соціальними напруженнями".

4) М. Горбачов (в інтерв'ю напередодні свого 70-річчя 2 березня 2001 р.). "Що ми тоді не вирішили? Восени 90-го року вся країна вишукувалася

в черги... Не вирішивши проблему ринку, ми збільшили соціальні виплати. Лікарі, вчителі отримали надбавки до заробітної платні. Пенсіонери 45 млрд отримали. І вся ця рубльова маса нависла над ринком, а покривати її було нічим. Ось, я вважаю, де було закладено велику помилку".

Запам'ятайте дати:

• Березень 1985 р. — обрання генеральним секретарем ЦК КПРС М. Горбачова.

• Березень 1990 р. — обрання М. Горбачова президентом СРСР.

• 12 червня 1991 р. — обрання Б. Єльцина президентом РСФСР.

• 19—21 серпня 1991 р. — антидержавний путч у Москві.

• 25 грудня 1991 р. — припинення існування СРСР.

Росія у 1991 – 2004 рр.

1. Перехід до ринкової економіки

Росія раніше від багатьох радянських республік проголосила свій суверенітет (це сталося 12 червня 1990 р.), обрала президента і розпочала перехід економіки на ринкові засади.

Після серпневої 1991 р. спроби державного перевороту керівництво Росії почало проводити цілком самостійну політику. У жовтні того ж року на 5-му з'їзді народних депутатів Росії президент Б. Єльцин виголосив програму радикальних економічніш перетворень методами "шокової терапії".

Відповідно до прийнятої концепції групи Є. Гайдара, пострадянську економіку не можна було вдосконалити, а тому вона підлягала негайному демонтажу з одночасною ліквідацією командно-адміністративної системи управління й розподілу.

Цю модель було апробовано в Російській Федерації в 1992— 1993 рр.

Першим кроком у здійсненні реформи стало введення вільних цін 2 січня 1992 р. Ціни зросли відразу в 10—12 разів. Відтак сталося різке падіння життєвого рівня більшості населення. Крім того, реформа завдала удару по ощадних внесках громадян, знецінивши їхні трудові накопичення. У господарстві вибухнула криза неплатежів. До І червня 1992 р. сума взаємних боргів становила близько 2 трлн крб. Більшість підприємств опинилася під загрозою краху. Надання кредитів Центробанком посилювало інфляцію в країні. Курс карбованця падав на очах. Фінансово-грошова система дедалі більше дестабілізувалася.

Виникли проблеми зі своєчасними виплатами пенсій, стипендій, платні військовослужбовцям, учителям, лікарям та іншим, працівникам бюджетної сфери. "Шокова терапія" викликала розлад цілих галузей економіки. Продукція багатьох підприємств; виявилася неконкурентоспроможною, закривалися заводи й фабрики, збільшувалося безробіття. У суспільстві наростала соціальна напруженість.

Суперечливий характер реформ 1992—1993 рр., їхні непередбачувані наслідки привели до відставки уряду Є. Гайдара і призначення головою уряду Російської Федерації В. Чорномирдіна. Уряд Чорномирдіна намагався поєднати зміцнення ролі держави в економіці з розвитком ринкових відносин.

З 1 липня 1994 р. в Росії розпочалася грошова приватизація. Загальна кількість приватних підприємств становила понад 1 мли, а частка приватного сектора у виробництві досягла 62%.

Незважаючи на наявність негативних тенденцій, посилення соціальної напруженості, майнове розшарування суспільства, у перші роки здійснення реформи принесли чимало позитивного.

Одначе боротьба між різними угрупованнями у верхніх ешелонах влади Росії тривала. У квітні 1998 р. президент Б. Єльцин відправив уряд В. Чорномирдіна у відставку. Новим прем'єр-міністром став 35-річний маловідомий підприємець С. Кирїєнко. При цьому уряді в серпні 1998 р. вибухнула глибока фінансова криза, стався "обвал рубля, який за короткий час знецінився майже в три рази. Це змусило Б. Єльцина повернути до влади "стару гвардію" під проводом Є. Примакова, який доти обіймав посаду міністра закордонних справ. Цей досвідчений політик спромігся поступово стабілізувати соціально-економічну ситуацію в країні, хоча життєвий рівень основної маси росіян після серпня 1998 р. суттєво знизився. Діяльність Є. Примакова, який за рейтингами соціологічних опитувань швидко став найпопуляр-нішим політиком Росії, викликала занепокоєння президента Єльцина та його оточення, і в травні 1999 р. прем'єр-міністра було відправлено у відставку. Його заступив колишній міністр внутрішніх сграв С. Степашни, але протримався на цій посаді лише три місяці. 9 серпня 1999 р, прем'єр-міністром Російської Федерації було призначено В. Путіна, який, як і його попередник, не мав базової економічної освіти та був політичною фігурою. Путі» зумів продовжити курс на стабілізацію.

2. Політична система Росії

Державна влада в перші роки незалежності Росії здійснювалася двома гілками влади — виконавчою і законодавчою (судову теж було створено). У 1992 і особливо протягом 1993 р. виникло жорстке протистояння двох вищих інститутів виконавчої владії — в особі президента і його апарату, і законодавчої — в особі керівництва Верховної Ради Росії. На боці президента виступили демократичні сили, представники новонародженого бізнесу. Голова Верховної Ради Росії Р. Хасбулатов і віце-президент О. Руцький спиралися на прокомуністично налаштовану більшість депутатського корпусу, популістські кола.

У вересні 1993 р. Б. Єльцин виступив по телебаченню із зверненням до народу, в якому оголосив про розпуск Верховної Ради і з'їзду народних депутатів, про формування нового парламенту — двопалатних Федеральних Зборів.

Депутати парламенту категорично відмовилися залишити будинок. Трагічна розв'язка настала 3—4 жовтня 1993 р.

За наказом президента 4 жовтня до будинку Верховної Ради РФ підійшли танки, що розпочали обстріл "Білого дому". У другій половині дня будинок було захоплено штурмом силами спецпідрозділів. Керівників опозиції Руцького, Хасбулатова, Макашова та інших було заарештовано.

Після розпуску в жовтні 1993 р. Верховної Ради Російської Федерації, а затим і всісі системи рад, президентська сторона запропонувала проект нової конституції, схвалений у грудні того ж року. Вона відверто піднесла президентську владу: голова держави зосередив у своїх руках усю повноту виконавчої влади І, крім того, наділявся суттєвими повноваженнями. У цілому російська конституція створила державну модель, в якій поділ влади — вельми хиткий, а президент користується найбільшими прерогативами порівняно з керівниками інших відомих світові президентських республік.

У 1996 р. президентом Росії на повторний строк було обрано Б. Єльцина. Ще за декілька місяців до виборів старий і тяжко хворий президент мав мінімальні шанси бути переобраним, але реальною альтернативою міг бути лише комуніст Г. Зюганов. У цій ситуації всі прогресивні сили підтримали Б. Єльцина, проте виконувати обов'язки президента в наступні роки йому було досить важко, і Єльцин зробив безпрецедентний в російській історії крок — добровільно пішов у відставку 31 грудня 1999 р.

Виконувачем обов'язків президента за конституцією став В. Пу-тін, який обіймав посаду прем"єр-міністра. На той час він уже встиг завоювати певний авторитет в країні, і Б. Єльцин спокійно передав державне кермо в його руки. У березні 2000 р. під час президентських виборів В. Путін упевнено переміг своїх суперників і став другим президентом Російської Федерації- Кабінет Міністрів очолив 43-річний економіст В. Касьянов.

На посаді президента Росії В. Путін прагне посилити централізацію країни, не допустити проявів сепаратизму, відокремлення регіонів. З цією метою була проведена адміністративна реформа (створено 8 федеральних округів), прийнято податковий кодекс, за яким введено єдиний податок у розмірі 13%, що стимулювало розвиток економіки.

3. Зовнішня політика Росії

Російська Федерація на міжнародній арені стала правонаступ-ішцего СРСР. Росія посіла місце постійного члена Ради Безпеки ООН, затвердивши за собою статус великої ядерної держави. Основні напрямки зовнішньої політики були такі; відносини з країнами близького закордоння в рамках СНД і відносини з іншими країнами світу (далеке закордоння) у нових геополітичних умовах.

У рамках СНД Росія прагнула налагодити політичне та економічне співробітництво, забезпечити захист російськомовного населення в колишніх союзних республіках. Гостро стояла проблема поділу "спадщини" колишньої Радянської армії, але спроби створити об'єднані збройні сили СНД успіху не мали.

Внутрішньополітичне становище та економічна криза істотно вплинули на формування зовнішньополітичної доктрини Росії, яка мусила робити значні поступки Заходу у відповідь на економічну допомогу. Росія втратила свій вплив у "третьому світі", ослабли її позиції на Близькому Сході в перебігу врегулювання арабсько-ізраїльського конфлікту, пасивною була її позиція під час конфлікту в Боснії та Хорватії.

Проте Росія була і залишається великою ядерною державою, і Захід мусить із цим рахуватися. Зокрема, Росія виступала проти планів розширення НАТО на Схід зз рахунок країн Східної Європи і Прибалтики. Така позиція Росії призвела до загострення відносин із країнами НАТО, насамперед із США. Лише зустрічі Б. Єльцина з В. Клінтоном у березні 1997 р. в столиці Фінляндії та Мадридський саміт НАТО в червні 1997 р., де було детально з'ясовано позиції сторін і підписано договір про стратегічне партнерство Росії з НАТО, виправили становище. Терористичні напади на США 11 вересня 2001 р. змінили зовнішньополітичну стратегію Росії, як і інших держав світу. Після цих подій президент В. Путін заявив, шо Росія надасть всіляку підтримку Сполученим Штатам та їхнім союзникам у боротьбі зі світовим тероризмом.

4. Війна в Чечні

Пострадянську історію Росії сколихнули драматичні події в Чечні, що призвели до повномасштабних воєнних дій, які спричинили значні наслідки для внутрішньої та зовнішньої політики Росії.

Відповідно до російської конституції, Чечня з населенням близько 1 млн душ є однією з 21 республіки, що входять до складу Росії. Проте цей статус ніколи не визнавався місцевим керівництвом, яке здійснює управління чеченською територією з 1991 р. 27 жовтня 1991 р. президентом Чеченської Республіки було обрано генерала Джохара Дудаєва. Автономна республіка Чечня проголосила повну незалежність від Росії. Вона не підписала Федеративний договір 1992 р. і відмовилася брати участь у парламентських виборах, так само, як і в референдумі за новою російською конституцією у грудні 1993 р.

Центральна російська влада ніколи не визнавала відокремлення Чечні, але вона виявилася неспроможною виробити послідовну стратегію стосовно республіки, що збунтувалася. Ситуація навколо Чечні загострилася наприкінці 1994 р.

29 листопада 1994 р. Росія висунула ультиматум із вимогою роззброїти "нелегальні озброєні формування" в Чечні, зодночас концентруючи військову силу в прилеглих районах.

10 грудня 1994 р. російські війська увійшли до Чечні. Почалася перша чеченська війна. Незважаючи на явну перевагу російських збройних сил, наявність у Дудаєва зброї дала йому можливість організувати ефективну оборону і завдати значної шкоди частинам, що наступали. Вже на початку війни виявилися непідготовленість російських військ до ведення великомасштабної війни, їхня нездатність вирішити поставлені завдання внаслідок бездарного управління й самовпевненості вищого військового керівництва. Навіть установлення військового контролю над Грозним і багатьма районами Чечні не вирішувало проблеми в цілому. Громадська думка в Росії різко засудила методи центральної влади. У Державній Думі цей осуд об'єднав навіть демократів і комуністів.

Воєнні дії тривали до осені 1996 р. 30 серпня 1996 р. в дагестанському м. Хасав'юрт було підписано два документи, які фактично припинили війну в Чечні й визначили принципи взаємовідносин між Росією й Чечнею. Особливістю цих документів було те, що рішення про політичний статус Чечні, тобто чи буде вона залишатися у складі Росії, чи ні, відкладалося на п'ять років — до 2001 р.

У січні 1997 р. президентом Республіки Ічкерії (так стала називатися Чечня) було обрано А. Масхадова. Однак у наступні два роки ситуація в республіці залишалася складною. Росія не виконала своїх зобов'язань щодо компенсації збитків, спричинених воєнними діями. У Чечні частішали випадки насильства і тероризму. Відносини з центром різко погіршилися.

Друга чеченська війна, як її називають журналісти, розпочалася в серпні 1999 р. Чеченські загони вторглися на територію сусіднього Дагестану і почали підбурювати народ стати під зелені знамена ісламу. Вони заявили про необхідність об'єднати Дагестан і Чечню, створити єдину Ісламську державу. У вересні в Москві та інших російських містах пролунали вибухи в житлових будинках, загинули мирні люди. Російська влада розпочала великомасштабну воєнну операцію,названу антитерористичною. Цього разу генерали прагнули остаточної перемоги і заявили, що не дозволять політикам "украсти її". Воєнні дії тривали декілька місяців. Армія та сили МВС розсіяли великі формування противника, але чеченці вдалися до успішної тактики партизанських дій. За деякими даними, з обох боків уже загинуло 150 тис. осіб. Нормалізація ситуації в Чечні можлива лише за доброї волі обох сторін.

5. Українсько-російські відносини

Російський та український народи споконвіку живуть поруч, а більше трьох століть — в одній державі. Одначе, після розпаду Радянського Союзу відносини між двома вже суверенними державами розвивалися не завжди як між добрими сусідами. їх затьмарювали спершу.дві проблеми: поділ Чорноморського флоту і статус Криму й Севастополя. 5 січня 1992 р. командувач Чорноморського флоту адмірал І. Касатонов відмовився виконати розпорядження президента України про приведення флоту до присяги.

1 квітня 1992 р. Б. Єльцин підписав указ про перехід Чорноморського флоту під юрисдикцію Росії, проте через 4 дні дію цього указу було припинено одночасно з призупиненням відповідного указу президента України Л. Кравчука.

Переговори Б. Єльцина і Л. Кравчука в Массандрі (Крим) у квітні 1992 р. з проблем поділу Чорноморського флоту дещо просунули вирішення проблеми. Уточнювалися принципи поділу кораблів та берегової інфраструктури, спільного використання майна флоту.

Різко загострилися відносини між Росією та Україною восени 1996 р. після заяви мера Москви Ю. Лужкова про російський статус Севастополя.

Розуміючи всю безперспективність, протистояння з питань Криму й Севастополя, російське керівництво зробило крок назустріч здоровому глузду. Лід час візитів В. Чорномирдіна і Б. Єльцина до Києва 31 травня 1997 р. було підписано угоди про тимчасове базування російського флоту в Севастополі та в широкому масштабі — Договір про дружбу і співробітництво між Україною та Росією.

Верховна Рада України в січні 1998 р. проголосувала за ратифікацію "великого" договору між Україною та Росією.

Російська Державна Дума ратифікувала договір лише 25 лютого 1999 р.

Між двома державами виникають суперечки з економічних; питань, зокрема про сплату боргів українською стороною за поставлені російські енергоносії. Однак Росія та Україна визнають один одного стратегічними партнерами, мають різноманітні торгово-економічні, наукові, культурні зв'язки, десятки спільних проектів, а після призначення В. Чорномирдіна послом Російської Федерації взаємини між Москвою і Києвом ще більше потеплішали, про що свідчило й перебування президента Росії В. Путіна на святкуванні 10-ї річниці Незалежності України.

Перевірте себе

1. Яким чином у Росії відбувався процес переходу економіки на ринкові рейки?

2. Що сталося в Росії у серпні 1998 р.?

3. Як було вирішено політичну кризу у жовтні 1993 р.7

4. Які основні постулати зовнішньополітичної доктрини Росії?

5. Схарактеризуйте першу чеченську війну.

6. Що стало приводом до початку другої чеченської війни?

7. Охарактеризуйте українсько-російські відносини.

Виконайте завдання

1. З поданих виберіть прізвища прем'єр-міністрів Росії.

Єльцин

Кирієнко

Путін

Касьянов

Степашин

Гайдар

Бурбуліс

Лукін

Чорномирдін

Примаков

Жириновський

Собчак

2. Закресліть неправильні назви договорів, підписаних після першої чеченської війни:

1) Гудермеський;

2) Хасав'юртський;

3) Імперський.

Обговоріть проблеми

1. Чи можна говорити про перемогу в Росії ринкових відносин?

2. Чи е сучасна Росія демократичною державою?

3. Які, на вашу думку, причини чеченських воєн?

Робота з джерелами

Із виступу міністра закордонних справ України Анатолія Зленка "Україна на світовій арені: стан і перспективи стратегічного партнерства"

"Особливе місце в розвитку партнерських відносин стратегічного характеру належить нашому географічно найбільшому сусіду, а значить, і стратегічно важливому партнеру — Російській Федерації. При цьому необжідно відзначити надзвичайно велике зйаченн» та потенціал україмо-російського двостороннього співробітництва, насамперед у соціалвно-екоиомічній сфері.

Україно-російське стратегічне партнерство принципово обумовлюсться значенням україно-росгйеьких відносин як важливого елементу зміцнення загальноєвропейської стабільності та безпеки, У цьому зв'язку і для України, і для Російської Федерації завдання щодо вдосконалення механізмів реалізації положень двостороннього договору, досягнення реального прориву у відносинах пов'язані з необхідністю обопільного усвідомлений всієї відповідальності, що випливаї з ролі двох держав у справі побудови єдиної та неподільної Європи.

Водночас Україна переконана, що ефективні гарантії зміцнення і динамічного розвитлу украіно-російського партнерства забезпечуватимуться на основі виявленої взаємної підтримки соціально-економічних реформ, обопільного сприяння економічному зростанню та позитивній динаміці в торговельних відносинах.

Ключове ж завдання в розвитку стратегічного партнерства України та Російської Федерації полягає у необхідності переходу до нових, прагматичних форм співробітництва, за обопільного врахування житісво важливих інтересів партнера".

Запитання до джерела

Яхі перспектив» російсько-українського стратегічного партнерства бачить пан Зленко?

Запам'ятайте дати:

• 3—4 жовтня 1993 р. — збройне протиборство між прибічниками Верховної Ради і президента Росії в Москві.

• 31 травня 1997 р. — підписання Договору про дружбу і співробітництво між Росією та Україною.

• 26 березня 2000 р. — президентом Росії обрано В. Путіна.