3.2. Міжнародний досвід управління фінансами

Фінансова політика України має цілу низку суттєвих недоліків. Для їх усунення необхідним є перегляд зарубіжного досвіду покращення фінансової політики. Для цього розглянемо приклади декількох країн.

Що ж до Росії то основу сучасної фінансової політики складає визнання свободи підприємницької діяльності введення різноманітних форм господарювання, приватизація державної власності і перехід до змішаної економіки, що базується на умілому поєднанні приватних і державних господарюючих суб’єктів.

Розробляється принципово новий фінансовий механізм. Заснований на відмові держави від директивного керівництва внутрішньогосподарськими стосунками на підприємствах і переведенні їх на податкову основу, яка ставить заслін довільному отриманню прибутків. Проблема зміни витрат бюджету мала два головні аспекти:

• зміна порядку надання бюджетних коштів;

• скорочення витрат в цілях зменшення бюджетного дефіциту.

Отримала новий напрям система державного кредиту. Росія стала використовувати його ринкові форми - різні форми короткострокових і середньострокових державних позик при відмові від прямого кредитування витрат з боку Центрального Банку.

Змінилась останнім часом організація бюджетної системи. На зміну централізованої бюджетної системи прийшла бюджетна система, заснована на реальній самостійності і рівноправ’ї бюджетів усіх рівнів.

Велике значення в плані активізації фінансової політики Російського уряду має зміна практики перерозподілу фінансових ресурсів. Окрім вертикального методу, здійснюваного за допомогою бюджету, усе більш широкий розвиток отримує горизонтальний перерозподіл засобів, за допомогою якого фінансові ресурси перерозподіляються між економічними суб’єктами виходячи з попиту і пропозиції. Широкого поширення набула система позабюджетних фондів держави. Вона дозволяє сконцентрувати необхідні засоби для цільового фінансування соціальних витрат (Недержавні пенсійні фонди).[12]

Розвиток ринкових методів управління привів до демонополізації страхової справи і появи страхового ринку – створення незалежних приватних страхових компаній, вступу нових галузей і видів страхування, зміні в співвідношенні між обов’язковою і добровільною формами страхування на користь останньої.

Кардинально змінилася система управління фінансами. На зміну єдиному органу управління - Міністерству фінансів прийшла ціла система спеціалізованих фінансових і контрольних органів: Державна податкова служба, Федеральна служба податкової поліції, Рахункова палата, Державний митний комітет і т. д. Разом з розвитком державних органів контролю широкий розвиток отримав незалежний аудиторський фінансовий контроль.

Досить тривалий період відбувалось вдосконалення бюджетного пристрою Російської Федерації. Для цього проводилась бюджетна реформа в основу якої були включені наступні пункти:

• реформування бюджетної системи в цілому на основі самостійності і рівноправ’я усіх бюджетів;

• встановлення регламенту бюджетного процесу; уточнення системи міжбюджетних стосунків;

• зміцнення прибуткової бази регіональних і місцевих бюджетів.

Належить знайти оптимальне поєднання звернення на цьому ринку державних і корпоративних цінних паперів, що дозволяє, з одного боку, забезпечити потреби держави в засобах покриття бюджетного дефіциту, а з іншого боку створює умови для нормального переливання фінансових ресурсів між окремими підприємствами і галузями економіки. Важливий аспект цієї проблеми – встановлення державного контролю за фінансовим ринком, який забезпечить захищеність юридичних і фізичних осіб, що оперують на цьому ринку.

Оскільки фінансова політика держави є надзвичайно складним і багатогранним явищем, тому воно є результатом спільної діяльності всіх суб’єктів держави, включаючи населення. Виходячи з цього, однією з причин ефективного ведення фінансової політики є спільна діяльність влади і народу.

Це може бути втілено лише тоді, коли влада буде формувати соціально орієнтовані законопроекти, вести фінансову політику, спрямовану не на збагачення держави, а тим більше себе, а політику, яка б враховувала потреби саме цього суспільства. Народ має впливати на визначення пріоритетних напрямків, методів і форм реалізації фінансової політики. Тому, саме він повинен брати участь у прийнятті найважливіших законів. Адже все приймається зверху, а людям лишається лише виконувати роль законослухняного платника податків, які зовсім не відповідають рівню їх доходів. А ті, хто насправді може сплачувати всі ці суми, ухиляється і через недосконалість законодавства без всяких зобов’язань перед державою.

Враховуючи той факт, що Росія є індустріально-розвиненою країною з високим економічним розвитком, необхідним для України є застосування тих же методів проведення фінансової політики, котрі використовувала Російська Федерація.

Що ж до такої розвинутої країни як Японія то економіка Японії продовжує утримувати позиції світового лідера. У післявоєнні роки економіка Японії мала над чим працювати і що надолужувати. Можна говорити що вже тоді вона обрала правильну тактику дій, про що свідчать і теперішні її тенденції. Основним фактором стабілізації став ріст внутрішнього попиту.

Фундаментальними принципами фінансової політики у післявоєнні роки японської економіки були:

• тісна співпраця підприємств, поставників, дистриб’юторів, банків і великих фінансових груп (Міцубісі, Сумітомо, Фуйо, Міцуї та інші);

• кооперація роботодавців і профспілок;

• усестороння підтримка починань підприємців державними службовцями («господарчий патріотизм»);

• система життєвого найму у великих підприємствах.

Протягом останнього часу багато японських фірм, особливо представники малого і середнього бізнесу, переглядають вищезгадані принципи задля збільшення продуктивності праці і прибутків.

Якщо говорити про бюджетний устрій, то крім традиційного фінансування країни через поточний бюджет, дохідна частина якого формується за рахунок податків, у Японії існує і паралельна, теж державна, система фінансування економічних проектів, але із залученням позабюджетних, у традиційному розумінні, коштів. Ця система називається державною інвестиційною програмою і використовується для розвитку пріоритетних, з погляду держави, виробництв та об’єктів. Таким чином, фактично уряд Японії має реальний важіль проведення структурної і промислової політики.

Дохідна частина бюджету Японії складається з податкових і неподаткових надходжень. Серед податкових надходжень близько 40% становить прибутковий податок з фізичних осіб, близько 30% - податок на прибуток юридичних осіб (на прибуток компаній) і також близько 30% - непрямі податки (стягнуті з продажу алкогольних напоїв, сигарет, предметів розкоші). У порівнянні з іншими країнами частка неподаткових надходжень у Японії досить висока. Сюди входять доходи від орендної плати, продажу земельних ділянок та іншої нерухомості, пені, штрафи, доходи від лотерей, позики і т.п. Особливість Японії полягає в тому, що показник питомої ваги державних витрат у ВВП країни с одним з найменших серед показників розвинутих країн (9,3% у 1991 р.).

Реалізація державного бюджету здійснюється в трьох основних формах: прямі виплати (в основному на утримання адміністративного апарату), витрата коштів по спец рахунках (пенсійне забезпечення, соціальне страхування, громадські роботи, оборона) і фінансова допомога місцевим адміністраціям.

Величезну частину витрат державного бюджету становлять соціальні витрати. А серед них – пенсії по старості й інвалідності. Це пов’язано з тим, що чисельність даної категорії постійно зростає і до 2025 р. досягне 5,2 млн. чоловік проти 2 мли. у 1993 р. Крім того, через зростання тривалості життя і збільшення періоду трудової активності цієї категорії населення, а також недостачі молодої робочої сили люди похилого віку стануть важливим компонентом ринку праці.

Пенсійна система Японії досить складна і багатошарова. Коштами державного бюджету забезпечується 1/3 виплат базової пенсії. Інше виплачується за рахунок різних пенсійних фондів.

За рахунок бюджету фінансується в Японії так звана суспільна допомога. Вона охоплює тих, хто сам не може забезпечити мінімальний рівень життя. Така допомога надається на основі Закону «Про гарантії прожиткового мінімуму» і виплачується за сімома номінаціями: на повсякденні потреби, освіту, житло, медичне обслуговування, материнство, по безробіттю, на похорони.

Специфічна система кредитування компаній була створена ще на першому етапі післявоєнного розвитку. Суть цієї системи полягала в тому, що під гарантії міністерства фінансів і банку Японії комерційні банки надавали максимальні кредити великим компаніям. Це забезпечувало надзвичайно стабільні умови підприємницької діяльності компаній у фінансовому відношенні.

Така система непрямого фінансування знижує необхідність викидання своїх коштів на ринок капіталу. При прямому фінансуванні через кредитний ринок структура виробництва і управління повинна забезпечувати високий рівень прибутку, щоб залучати інвесторів. При непрямому фінансуванні банкам важливий не високий прибуток, а стратегія розширення своєї частки на ринку, тому що банки очікують продовження одержання великих позичок, які допускають великі виплати по них. Крім того, взаємне володіння акціями допускає взаєморозрахунок, а звідси високі дивіденди втрачають сенс. В інтересах розвитку підприємства важливіше нарощувати внутрішні резерви і капіталовкладення, збільшувати доходи від зростання вартості акцій.

Важливе місце в системі регулювання займають процентні ставки і валютний контроль з поділом внутрішнього і світового ринків. Комітет з політики Банку Японії (вищий орган прийняття рішень банком) встановлював депозитні і позичкові ставки в межах мінімуму. Депозитний відсоток по кожному виду, короткостроковий відсоток і прив’язана до нього вся система процентних ставок прямувала за рухом офіційної облікової ставки.

Висновки: Світові тенденції в області розвитку фінансової політики, на перший погляд, видаються далекими від української дійсності та такими, що істотно не впливають економіку країни.

Проте прагнення України стати економічно розвиватись системи вимагає зміни деяких сфер фінансової системи. А саме дослідивши зарубіжний досвід слід сказати що для України доцільно використовувати деякі з них. А саме у Росії слід запозичити, самостійність і рівноправ’я усіх бюджетів, зміцнення прибуткової бази регіональних і місцевих бюджетів.

Розглянувши бюджетну політику Японії потрібним для України є затвердження закону «Про гарантії прожиткового мінімуму» і виплачувати ці кошти також певним категоріям,Створити недержавні пенсійні фонди. Основним завданням державного бюджету України є спрямування коштів в правильному напрямку на ті проблеми які потребують правильного підходу.[6]

Міжнародний і зарубіжний досвід діяльності органів фінансового контролю.

Проаналізуємо фактичний стан здійснення фінансового контролю у зарубіжних країнах.

Проведений нами аналіз діяльності органів фінансового контролю у країнах Європейського Союзу дозволяє виділити чотири основні типи вищих органів фінансового контролю: 1) суд із судовими функціями; 2) колегіальний орган, що не має судових функцій; 3) незалежне ревізійне управління на чолі з Генеральним ревізором; 4) ревізійне управління у складі структури уряду на чолі з Генеральним ревізором.

Предметом контролю вищих органів фінансового контролю в сучасних розвинених демократичних країнах виступає процес управління фінансовими ресурсами та власністю держави, що включає: формування доходів та здійснення витрат із державного бюджету й державних фондів; управління державним боргом; управління фінансами, що здійснюється органами управління адміністративно-територіальних одиниць; управління державними фінансами.

В окремих країнах Європейського Союзу міністерство фінансів має найширше коло повноважень щодо розроблення проекту бюджету та розподілу коштів серед галузевих міністерств. Крім цього, йому належить право прямого втручання в процес формування бюджету на стадії попереднього контролю через своїх службовців, які є в кожному галузевому міністерстві.

Предметом внутрішнього державного фінансового контролю на центральному рівні є, перш за все, система показників стосовно роботи окремих галузей. Контролю підлягають і державні фінанси, але, як правило, не узагальнюється стан усієї фінансової системи.

Ми дійшли висновку, що порівняно з контролем вищих органів фінансового контролю, контрольно-ревізійні органи зарубіжних країн залежно від специфіки форм державного устрою й правління, національних традицій будуються по-різному. Проте організація та діяльність контрольно-ревізійних структур у цих країнах базуються на загальних принципах, що сформувалися внаслідок багаторічного досвіду.

Найбільш типовою є така схема організації органів фінансового контролю: 1) вищий орган державного фінансового контролю, що підпорядковується парламенту або президентові, на який покладено загальний контроль за видатковою частиною державного бюджету; 2) податкове відомство, підпорядковане уряду або міністерству фінансів держави, на яке покладений обов’язок щодо здійснення контролю за дохідною частиною бюджету; 3) контрольно-ревізійні підрозділи в міністерствах і відомствах, які фінансуються за рахунок бюджету і підпорядковуються як вищому органу державного фінансового контролю, так і відповідному міністрові та на які покладений детальний контроль за правильністю витрат бюджетних коштів; 4) незалежний аудиторський фінансовий контроль, що перевіряє на договірних засадах вірогідність даних балансів, законність операцій тощо.

Структура місцевих бюджетів у зарубіжних країнах.

В адміністративному праві провідних країн Заходу (Сполучені Штати Америки, Франція, Англія тощо) правовий інститут управлінських послуг є досить відпрацьованим, діє впродовж багатьох десятиліть і дає чітке уявлення про функцію демократичної держави відносно людини та суспільства. Сьогодні управлінські послуги як сфера взаємовідносин держави та органів місцевого самоврядування з громадянами набувають якісно нового змісту: людина все більшою мірою починає розглядатися як клієнт і споживач послуг, що надаються відповідними установами, у зв'язку з чим їх діяльність розглядається крізь призму задоволення потреб та конкретних запитів споживача.

Зокрема, унікальними у цьому контексті є стандарти місцевих послуг, що застосовуються в Англії. Одним із елементів організації публічних послуг, що належать до місцевого самоврядування, є система Best Value (Найкраща якість), яка втілюється у життя з 2000 р. і передбачає “обов'язок надання послуг згідно з ясними стандартами, які включають як вартість, так і якість, за допомогою найбільш ефективних, економічних та продуктивних засобів”. Ключовою частиною цієї системи є визначення точних показників ефективності використання та цілей конкретних місцевих послуг.

В Іспанії комуни в індивідуальному порядку або в асоціаціях мають забезпечити за будь-яких умов такі послуги: освітлення громадських місць, належні умови поховання померлих, збір відходів, прибирання вулиць, постачання питної води та відведення забруднених стоків через систему каналізації, утримання в належному стані підходів до населених пунктів та покриття доріг громадського користування; у комунах, які налічують більше 5000 жителів, окрім того: утримання міського парку, публічної бібліотеки, ринку, переробка відходів; у комунах, які налічують більше 20000 жителів, окрім того: надання соціальних послуг, здійснення заходів із попередження пожеж, утримання спортивних споруд загального користування; у комунах, які налічують більше 50000 жителів, окрім того: функціонування громадського міського транспорту та захист навколишнього середовища.

Провінції в усіх випадках: забезпечують координацію діяльності муніципальних служб задля гарантування надання належного мінімуму послуг; допомогу та юридичне, економічне і технічне співробітництво, особливо тим комунам, що мають менші економічні можливості в управлінні; надання комунального обслуговування, що поширюється на декілька комун, а у разі необхідності - на декілька адміністративно-територіальних одиниць - комарок. Досвід Іспанії стосовно послідовного і системного підходу до забезпечення надання якісних та повних послуг жителям відповідних населених пунктів цілком можливо запровадити і в Україні.

Польський досвід розробки та впровадження комплексу публічних послуг свідчить про наявність належного рівня ухвалення управлінських рішень щодо забезпечення високої якості обслуговування населення у державі. Вважаємо, що кращі надбання цього досвіду було б доцільно запровадити в Україні. Водночас, слід взяти до уваги, що застосування його в повному обсязі на практиці можливо лише за умови внесення відповідних змін до чинного законодавства, а також запровадження на загальнодержавному рівні дієвої структури реалізації управління комунальною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах та їх спільною власністю в системі місцевого самоврядування в Україні.

Необхідно враховувати, що в кожній країні формувалися власні підходи до оплати послуг‚ що надаються органами місцевого самоврядування. Місцеві органи влади цих країн‚ як правило‚ самостійно встановлюють ціни та тарифи на послуги‚ які вони надають жителям населених пунктів, і в багатьох країнах плата за ці послуги не покриває видатків на їх здійснення. Доречно акцентувати, що це свідома політика. Таким чином реалізується соціальне призначення місцевої влади щодо датування більшості послуг‚ які вона надає територіальним громадам. Але понад усе реформа місцевого самоврядування в Європі сфокусована на тому, щоб служби для населення були більш ефективними і, врешті, саме це має за мету зробити їх зручними для громадянина, зменшити бюрократичні труднощі, піднести ефективність та продуктивність.

Доречно в цьому контексті згадати й Швейцарію - економічно високорозвинену країну, яку цілком слушно називають ідеалом децентралізованої держави, адже в ній 70% податків споживається територіальними громадами конфедерації. На наше переконання, одним із перших кроків до створення дієздатних територіальних громад в Україні саме і є запровадження оптимальної структури управління власністю громад на загальнодержавному рівні та механізму безпосереднього управління територіальними громадами їх власністю.

Своєю чергою, досвід Швеції є позитивним у тому, що за роки існування цієї держави безперервний розвиток місцевого самоврядування відбувався поетапно. На кожному етапі відповідної реформи адміністративно-територіального устрою та місцевої влади остання ставала ближчою до людей, і це значною мірою й забезпечувало гідний рівень життя всіх громадян Швеції незалежно від місця їхнього проживання. У цій країні знайдено ту золоту середину, яка дає змогу структурам місцевої влади проводити спільну для всієї країни урядову політику й забезпечувати загальнодержавні та місцеві інтереси, не сковуючи місцеву ініціативу та даючи можливість ефективного місцевого урядування в населених пунктах .

Сучасна Україна стикається з проблемами, аналогічними тим, що їх вирішувала Швеція у ході муніципальних реформ 1862-1992 рр., однак наша країна не може дозволити собі здійснювати реформування впродовж 130 років. Головною з них є формування повноцінного суб'єкта місцевого самоврядування, який мав би необхідні матеріальні й фінансові ресурси для забезпечення виконання завдань місцевого самоврядування, пов'язаних із наданням послуг громадянам. Сьогодні в Україні, як і у Швеції 25 років тому, існує велика кількість територіальних громад, значна частина яких є фінансово неспроможною, вони не мають можливості сформувати належні місцеві бюджети лише за рахунок внутрішніх джерел.

В багатьох державах вирішення проблеми формування належної матеріальної основи місцевого самоврядування вбачають не в укрупненні комун, а в розвитку співробітництва між ними, і таке співробітництво зазвичай здійснюється шляхом укладання угод про надання послуг та спільної діяльності в певних галузях між різними органами і рівнями місцевої влади. Наприклад, у Сполучених Штатах Америки муніципалітети вступають у контрактні відносини з іншими муніципалітетами або органами влади в таких галузях, як будівництво, протипожежна безпека, цивільна оборона, охорона здоров'я, боротьба з наслідками стихійного лиха тощо. В Ізраїлі з цією метою створюються конфедерації міст. У Франції формами такого співробітництва є синдикати комун, які можуть мати моно- (прибирання сміття та його переробка, водозабезпечення тощо) чи поліпрофільний характер, і дистрикти, що здійснюють певний мінімум обов'язкових повноважень (управління житловими службами, протипожежними центрами тощо). Французьке законодавство також передбачає можливість формування міських об'єднань. Таке об'єднання відкрите для приєднання нових членів, але закон не передбачає можливостей виходу з нього. Лише на вимогу кваліфікованої більшості комун (3/4 комун, що представляють 2/3 населення) таке теоретично можливе.

Шведський досвід муніципального самоврядування, виплеканий упродовж кількох століть, привертає до себе дедалі більшу увагу українських політиків, керівників органів місцевого самоврядування та науковців, спонукає до “селекціонування” і впровадження найбільш ефективних зарубіжних та вітчизняних “технологій”, застосування яких допоможе сформувати у нашій країні, так би мовити, оновлене народовладдя. За останні роки у Швеції побувало чимало міських голів, науковців і представників громадських організацій, які поглибили свої професійні знання та пересвідчились, що зарубіжні муніципальні “технології” можна творчо застосовувати в Україні.

Однією з них можна назвати створення компаній міського транспорту та управління таксопарками у Болгарії, що є цінним досвідом з точки зору наявних можливостей його застосування в Україні. Муніципалітети в Болгарії керують певною кількістю комерційних компаній (як правило, їм належить 100% власності), що надають значні послуги місцевій спільноті. Типовим прикладом є так звані компанії міського транспорту, які забезпечують діяльність громадського транспорту місцевого значення. Більші муніципалітети мають під своїм управлінням також таксопарки.

За результатами системного аналізу виявлено спільну тенденцію до подальшого розвитку принципів управління муніципальною (комунальною) власністю в розвинених країнах - перебування значної частини майна в управлінні органів місцевого самоврядування. Із розширенням масштабів і ускладненням функціонування об'єктів забезпечення життєдіяльності локальних спільнот дедалі більше повноважень щодо управління муніципальною (комунальною) власністю передається на місця. Виходячи із зазначеного, ми вважаємо доцільним запровадити в Україні аналогічні підходи з передачею регіонам державного майна, розміщеного на їх території, розширенням повноважень щодо управління спільною власністю територіальних громад. А це, своєю чергою, потребує вдосконалення діючої системи управління комунальною власністю, підвищення ролі громад та органів місцевого самоврядування.[12]

Як відомо, константу економічного зростання поки ще не винайшли. Отже, важко виявити тенденції, завдяки яким економіка та суспільно-політичне життя кожної з країн світу стрімко змінюється, дати належну оцінку тим чи іншим подіям, а надто - спробувати їх спрогнозувати. Події, що відбулися за останні місяці 2008 року у світі, стали тому підтвердженням. Тому, напевно, неможливо сформувати загальний пріоритет розвитку управління комунальною власністю в Україні, застосувавши на практиці лише одну-дві новації, запозичені із зарубіжного досвіду. Необхідно також враховувати, що вдосконалення організаційно-правових засад управління власністю територіальних громад є тим складним процесом, у якому має постійно здійснюватися цільовий пошук як теоретичних, так і практичних новацій залежно від суспільно-політичної ситуації не тільки в Україні, а й у світовому товаристві.