- •Механізм передачі збудника інфекції
- •Закономірності розвитку епізоотичного процесу і стадійність епізоотій.
- •Епізоотичне вогнище та природна вогнищевість інфекційних захворювань
- •Методика вивчення епізоотичної обстановки в районі, області, республіці, державі
- •Еволюція інфекційних хвороб тварин
- •Номенклатура і класифікація інфекційних хвороб тварин
- •Профілактика інфекційних хвороб
- •Загальна профілактика
Епізоотичне вогнище та природна вогнищевість інфекційних захворювань
Місце взаємодії усіх трьох ланок епізоотичного ланцюга визначають такою епізоотичною категорією, як епізоотичне вогнище. Слово «вогнище» на російській «очаг» походить від турецького слова «осак»— вогник. У переносному значенні це місце, звідки будь що поширюється. В даному випадку йдеться про первинну ділянку епізоотичного процесу. Необхідно розрізняти поняття «епізоотичне вогнище» як категорію, характерну епізоотичному процесу, і поняття «вогнище інфекції», як категорію інфекційного процесу. Необхідно також ураховувати, що поняття «епізоотичне вогнище» однаково відноситься до всіх інфекційних хвороб, які поширюються епізоотично (ящур, хвороба Ньюкасла та ін.) і проявляються спорадично (правець, ЗКІ великої рогатої худоби та ін.). Воно походить не від поняття «епізоотія», а показує суть епізоотичного процесу, оскільки епізоотичне вогнище — обов'язкова складова частина і елементарна одиниця епізоотичного процесу будь-якої інфекційної хвороби.
Кожне вогнище будь-якої інфекційної хвороби тварин, що виникає у будь-якому господарстві і на будь-якій території, повинне розцінюватися як епізоотичне вогнище.
Таким чином, епізоотичне вогнище — це місце перебування джерела або джерел збудника інфекції (тварини, людина, забруднені збудниками предмети) у тих межах, в яких при даній ситуації можлива передача збудника сприйнятливим тваринам, тобто приміщення (конюшні, кошари, свинарники, пташники та ін.) і територія, пасовища, ділянки навколо тваринницьких приміщень, тварини, які там знаходяться, у яких виявлена дана інфекція в тій чи іншій формі.
Епізоотичне вогнище аналогічне поняттю про епідеміологічне вогнище і його не можна змішувати з вогнищем інфекції — що відноситься до організму, в якому з морфологічним місцевим виявленням інфекційного процесу і перебуванням у ньому збудника (вогнища в легенях, селезінці, лімфатичних вузлах і таке інше).
Епізоотичним вогнищем можуть бути ділянки лісу, луків і інші угіддя (стосовно до диких тварин, у даному випадку гризунів), тобто місця мешкання цих тварин, де виявлені хворі або носії інфекції. Це — первинний елемент (ланка) епізоотичного процесу (ланцюга): споруда, подвір'я, ферма, господарство, пасовище, водойма, створюючі потенційну небезпеку подальшого поширення хвороби.
Епізоотичне вогнище може бути різним за розмірами і кількістю хворих та сприйнятливих тварин. Наприклад, одне подвір'я (якщо це стосується хворих індивідуального сектора) з одним або кількома тваринами, або велика тваринницька ферма чи певна ділянка пасовища природного ландшафту.
Його межі визначаються особливостями кожної інфекційної хвороби і залежать від конкретних умов, в яких вона виникла й поширюється. При стійловому утриманні тварин поширення часто обмежується тими приміщеннями, де виявлені перші захворілі тварини (Ауєскі, мит), якщо передача відбувається через воду, ці межі ширші.
Для хвороб з трансмісивним механізмом передачі збудника характерні значні розміри пасовищних вогнищ (ІНАН, ІЕМ; африканська чума коней, піроплазмідози).
При сибірці епізоотичним вогнищем може бути пасовище, де закопаний труп і його поширення із зібраним сіном, а якщо промивні води спускають у річку, то далеко вниз за течією.
Таким чином, все залежить від соціально-побутових і природних обставин, способу ведення господарства.
Епізоотичне вогнище може зберігатися і є небезпечним навіть видалення (знищення, знезараження) джерела інфекції, якщо збудник залишався у зовнішньому середовищі (сибірка, емкар, стригучий лишай), або в організмі членистоногих (рикетсіози), оскільки обов'язковими елементами епізоотичного вогнища є джерело збудника інфекції і фактори передачі збудника сприйнятливим тваринам.
Епізоотичне вогнище відображає найважливіші особливості епізоотичного процесу, характерного тій чи іншій інфекційній хворобі. Для вивчення причин виникнення епізоотичних вогнищ і умов, що впливають на поширення інфекції, застосовують метод епізоотологічного дослідження, метою якого є: встановлення джерела збудника інфекції; виявлення шляхів поширення заразного начала; оцінка умов, що сприяють поширенню захворювання; проведення обліку сприйнятливого поголів'я тварин; виявлення хворих, підозрілих у захворюванні і підозрілих в зараженні тварин.
Якщо будуть відомі рушійні сили епізоотичного процесу, які проявляються у конкретних умовах — будуть розроблені термінові й ефективні заходи щодо профілактики та ліквідації хвороби, швидкій локалізації епізоотичного вогнища і запобігання новим захворюванням.
Виникнення епізоотичного вогнища може бути пов'язане як із спалахом, так і з окремими випадками інфекційної хвороби.
Випадок інфекційної хвороби — це захворювання однієї тварини; спалах — одночасне (або майже одночасне) виникнення декількох випадків будь-якої інфекційної хвороби в господарстві, пункті. Отже, випадок і спалах — кількісні характеристики виявлення епізоотичного процесу, в епізоотичному вогнищі.
В офіційній ветеринарній статистиці нашої країни вданий час використовують такі одиниці обліку, як кількість захворілих і тих, які загинули, та наявність неблагополучних пунктів. Природно, що кількість захворілих тварин рівнозначна випадкам хвороби. Щодо неблагополучного пункту, то ця одиниця обліку з епізоотичної точки зору неповністю придатна для характеристики поширення інфекційної хвороби.
Неблагополучний пункт (пункт від латинського punlctum — точка) —населений пункт або окремий тваринницький об'єкт (комплекс, ферма), на території якого виявлене епізоотичне вогнище.
Неблагополучний пункт головним чином є адміністративно-територіальною або господарською одиницею, де існують певні органи (місцеві Ради), дирекції держгоспів, правління колгоспів і т. п., зобов'язані виконувати вимоги" Статуту ветеринарної медицини України стосовно проведення карантинних і ветеринарно-санітарних, а також організаційно-господарських заходів.
Таким чином, неблагополучним пунктом можуть бути місто, селище, хутір, держгосп, колгосп, тваринницький комплекс, відділення або ферма, бригада і т. д. Межі неблагополучного пункту залежать від ізольованості окремих його- частин, а також від характеру інфекційної хвороби, що виникла.
Пункт оголошують неблагополучним на підставі рішення державної адміністрації району (міста) за повідомленням головного лікаря ветеринарної медицини району (міста). В кожному конкретному випадку визначають межі неблагополучного пункту. Наприклад, у великому селі на відстані 3—5 км можуть бути кілька тваринницьких ферм, розміщених у різних місцях. Якщо на одній із них виникне вогнище ящура, неблагополучним буде оголошений весь населений пункт. Однак при спалаху сибірки можуть оголосити неблагополучним тільки конкретний тваринницький об'єкт.
Неблагополучними щодо інфекційних хвороб можуть бути оголошені господарство, район, область.
При деяких хворобах, передбачених Статутом ветеринарної медицини України, неблагополучний пункт терміново карантинують. У неблагополучному пункті проводять поголовне або вибіркове обстеження тварин, розподіляють їх на групи (одну, дві, три), проводять охоронні і лікувальні заходи, дезинфекцію. Вводять обмеження, що забороняють доступ людей (за винятком обслуговуючого, персоналу) у неблагополучний пункт, вивезення із господарства тварин, одержаної тваринницької продукції і сировини, а також проводять інші заходи.
Пункт вважається неблагополучним до повної ліквідації інфекційної хвороби. Після спалахів сибірки, емкару він є стаціонарно неблагополучним і знаходиться на постійному обліку Відповідно до інструкцій, наприклад, про заходи проти сибірки, до стаціонарно неблагополучних щодо сибірки пунктів відносять окремі населені пункти, ділянки пасовищ і вигонів, де реєструвалися випадки захворювання тварин сибіркою незалежно від строку давності.
Неблагополучний пункт, як одиниця обліку, має суттєві недоліки: не приймається до уваги величина населеного пункту, виникають труднощі при обліку спалахів хвороби серед диких тварин. Як відомо, адміністративні межі не є рамками, які перешкоджають поширенню інфекційної хвороби. Господарства, які межують з неблагополучним пунктом/ або мають з ним тісний господарський зв'язок, вважаються загрожуючими по занесенню інфекції.
Загрожуюча зона - територія навколо епізоотичного вогнища, неблагополучного господарства, пункту, - в межах якого можливе поширення хвороби через наявність територіального або господарського зв'язку (географічний стан, загальні шляхи, річки і т. д.). При ящурі, чумі свиней, чумі великої рогатої худоби , та інших особливо поширюваних хворобах загрожуючою зоною може бути район, область, тобто значна територія, до якої належить велика кількість господарств.
Таким чином, поняття загрожуюча зона є ширшим за поняття загрозливе господарство.
Статутом ветеринарної медицини України встановлений перелік заразних хвороб, при виникненні яких встановлкі-ють загрозливу зону навколо об'єкта (території), каран-тинованого за даною хворобою. Це ящур, чума великої рогатої худоби, чума свиней (класична), н'юкаслська хвороба, сибірка.
На території загрожуючої зони в зв'язку з небезпекою занесення збудника інфекції проводять профілактичні заходи: обмежують зв'язок із неблагополучними населеними пунктами; поліпшують годівлю, утримання і догляд тварин та ветеринарно-санітарний етап приміщень, пасовищ, водойм, скотомогильників і ін.; забороняють будь-яке переміщення у межах загрозливої зони до зняття обмежень; встановлюють суворий контроль за торгівлею продуктами тваринництва на базарах; проводять профілактичну вакцинацію; все населення загрозливої зони повідомляють про небезпечність і про заходи щодо профілактики, які необхідно виконувати.
Види епізоотичних вогнищ.
Як уже зазначалося, епізоотичні вогнища розрізняються за кількістю хворих і сприйнятливих тварин. Ступінь активності епізоотичного вогнища і тривалість збереження у ньому збудника інфекції неоднакові. За потенційною небезпечністю їх поділяють на поодинокі або прості — один хворий або носій, множинні або складні — кілька хворих (носіїв).
За епізоотичним характером інфекційної ■ хвороби розрізняють: власне епізоот и ч н е вогнище — коли хвороба має тенденцію до поширення за межі території вогнища (досить швидко — особливо при гостроперебігаючих заразних хворобах, які характеризуються високою контагіозністю — ящур, чума великої рогатої худоби, свиней, ньюкаслська хвороба та ін.);
ензоотичне вогнище — інфекційна хвороба поширюється в межах вогнища звичайно без тенденції вийти за межі, що пов'язане з місцевими умовами: особливо при маловірулентних збудниках, де відіграють роль умови утримання тварин (хвороби молодняка) або де зберігається збудник і немає необхідних факторів його передачі. Сибірка тепер в епізоотичних вогнищах (немає безладного викидання трупів, мало комах, перегонів тварин, щорічна імунізація) — ензоотія, а раніше була епізоотією.
За часом появи розрізняють такі вогнища:
свіже — це виникле вогнище будь-якої заразної хвороби внаслідок занесення у стадо тим чи іншим шляхом збудника. Характеризується наростанням кількості нових випадків виділення хворих тварин;
затухаюче — у якому випадків виділення хворих тварин стає все менше, тобто воно характеризується різким зниженням захворюваності в неблагополучному стаді (господарстві), частіше після проведення протиепізоотичних заходів, або природного вимирання збудника через відсутність перенощика та сприйнятливих тварин;
стаціонарне - проявляється повторним виникненням через різні проміжки часу будь-якої інфекційної хвороби в оздоровлюваній групі (стаді) тварин. Стаціонарність епізоотичного вогнища зумовлюється наявністю невиявлених хворих тварин, реконвалесцентів, здорових мікробоносіїв, тривалого збереження збудника в різних об'єктах зовнішнього середовища або поширенням інфекційної хвороби серед мишоподібних гризунів або інших видів диких тварин.
Факторами, що постійно сприяють виникненню захворювання, є, наприклад, наявність на пасовищах скотомогильників або кліщів-перенощиків гемоспоридіозу. Схоже становище тимчасово створюється в будь-якому епізоотичному вогнищі, якщо вже знешкоджені джерела збудника інфекції, але ще залишилося інфіковане зовнішнє середовище.
Розрізняють також природне вогнище — це певна природна територія (біотоп) географічного ландшафту, на якій серед постійно мешкаючих тут диких тварин (переважно гризунів) спостерігається поширення інфекційної хвороби за допомогою різноманітних контактів, у тому числі при участі кровосисних членистоногих, кліщів, комарів і інших перенощиків (природні вогнища туляремії, лептоспірозу).
Вчення про природну вогнищевість інфекційних хвороб. Природна вогнищевість інфекційних хвороб виражається у тривалому існуванні на певних територіях епізоотичних вогнищ, що еволюційно виникли незалежно від людини і її господарської діяльності.
На таких ділянках географічних ландшафтів (у їх біотопах) історично склалося співтовариство тваринних і рослинних організмів (біоценози), до яких належать збудники тих чи інших хвороб і сприйнятливих до них диких хребетних, кровосисни-х комах, кліщів, здатних сприймати, зберігати і передавати збудників хвороб від хворої тварини або мікробоносія (донора) здоровим сприйнятливим тваринам (реципієнтам).
Харчові зв'язки співчленів біоценозу при сприятливих умовах зовнішнього середовища забезпечують необмежено довгу, циркуляцію збудника і відповідну стійкість епізоотичного вогнища. При господарському освоєнні територій, для яких специфічні ці вогнища, в епізоотичний ланцюг можуть втягуватися домашні тварини.
В природних вогнищах зооантропозоонозів виникає реальна небезпека зараження і захворювання людей.
Кажучи про істотні особливості виникнення та існування природних вогнищ хвороб, академік Є. Н. Павловський відмічав їх незалежність від людини до того часу, поки зусилля не спрямовуються (прямо або посередньо) на територіальне обмеження чи повну їх ліквідацію. І. Г. Галузо (1976) також вважав основним принципом природної вогнищевості біологічну властивість її збудників циркулювати в природі, незалежно від наявності або відсутності людини. Поняття «циркуляція збудника» включає як зміну хребетних і безхребетних тварин-хазяїв, так і пристосування до середовища мешкання.
Таким чином, поняття «природне вогнище» характеризує біоценотичні відносини між патогенним паразитом, тваринами-донорами, живими паразитичними перенощиками та тваринами реципієнтами у відповідних ландшафтних умовах.
Науково правдиві дані про можливості передачі людям деяких хвороб дикими тваринами були одержані на початку XX століття. У 1899 р. відомий український епідеміолог Д. К. Заболотний висловив припущення, що дикі гризуни різних видів є природним середовищем, у якому зберігається збудник зооантропонозної чуми — небезпечної заразної хвороби людей.
В 1911 р. це припущення вдалося підтвердити виділенням Pasteurella pestis від спійманого в Забайкаллі хворого тарбагана. В 1912 р. І. А. Демінський виділив аналогічного збудника від хазяїна. Заразившись під час роботи чумою, він помер.
Заслуга в створенні вчення про природну вогнищевість трансмісивних інфекцій і паразитарних хвороб належить Є. Н. Павловському (1884—1965). Він припустив, що переносити цих збудників від тварини до тварини і передавати їх людині можуть кровосисні членистоногі.
Теорія природної вогнищевості хвороб формувалася в безпосередньому зв'язку з розпочатими в роки перших п'ятирічок грандіозними роботами по освоєнню, нових територій — пошуками корисних копалин, будівництвом населених пунктів, доріг, обводнення пустель. У колективах першопрохідників стали виникати хвороби, про які раніше не знали. Для їх вивчення організовували спеціальні експедиції в неблагополучні райони країни. В їх організації і роботі брав активну участь Є. Н. Павловський, який зібрав багато матеріалів по хворобах людей, пов'язаних із зараженням природних умов.
Велике значення мав запропонований ним метод комплексних зоолого-паразитологічпих досліджень з урахуванням екологічних умон, що дало змогу виянити біоценотичні зв'язки диких хребетних тварин і їх ектопаразитів. Ці зв'язки багато в чому визначали можливості і шляхи циркуляції збудників хвороб у природних вогнищах.
Вже в 1926 р. встановили зв'язок туляремії серед населення районів дельти Волги з зараженістю диких гризунів. У 1936 р. доведено носійство кліщами Ornithodos спірохет— збудників кліщового сипного тифу, а в 1938— 1939 pp. від диких гризунів і іксодових кліщів виділені патогенні рикетсії — збудники кліщового сипного тифу.
В 1937—1940 pp. Є. Н. Павловським та іншими було вирішене питання про природу тяжкої нейроінфекції у людей, які працювали у тайзі в Хабаровському краї. В циркуляції цієї вірусної хвороби, названої кліщовим енцефалітом, брали участь іксодові кліщі і їх живителі — мешкаючі в тайзі ссавці і птахи. У цей же час з'ясована природа іншої нової хвороби — японського енцефаліту. Таким шляхом вдалося довести, що існують еволюційно утворені природні епізоотичні вогнища. Це явище й одержало назву природної вогнищевості трансмісивних хвороб. Вчення про природну вогнищевість швидко одержало світове значення. Це одне з найбільших досягнень біологічної науки, важливий вклад у теорію і практику епідеміології і епізоотології. Кількість хвороб, для яких характерна природна вогнищевість, постійно зростає. До групи природновогнищевих зооантропозоонозів, наприклад, входять:
рикетсіози (кліщовий сипний тиф, Ку-гарячка, щурячий сипний тиф, віспоподібний рикетсіоз, марсельський сипний тиф);
вірози (омська геморагічна гарячка кліщовий і японський ЕМ, сказ, ІЕМ, орнітоз, ящур);
бактеріози (зооантропозоонозна чума — чума верблюдів, туляремія, лептоспіроз, кліщовий зворотний тиф, псевдотуберкульоз, лістеріоз, еризипілоїд, сальмонельози);
протозоонози (лейшманіози, токсоплазмоз);
багато гельмінтозів (опісторхоз, ехінококоз, альвеококоз, трихінельоз).
Виявилася, що до циркуляції і резервації збудників природновогнищевих хвороб у природних біоценозах причетні понад 550 видів хребетних тварин, у тому числі більше 200 видів ссавців (особливо велике значення мають гризуни) і понад 250 видів птахів, а також сотні видів кровосисних членистоногих.
Структура природного вогнища інфекційної хвороби. Окремим природним вогнищем В. В. Кучерук (1972) пропонує називати найменшу територію, у межах якої збудник відповідної хвороби циркулює без занесення ззовні невизначено тривалий час.
Виділяють три основні частини природних епізоотичних вогнищ.
1. Ділянки відносно стійкого благополуччя (найбільш сприятливі для підтримання безперервності епізоотичного процесу).
2. Ділянки тимчасового винесення збудника.
-
Постійно благополучні ділянки (непридатні для меш кання тварин-хазяїв і перенощиків збудника хвороби).
З ділянок стійкого збереження («ядра» вогнища) збудник у період підйому епізоотії проникає на ту чи іншу частину території ділянок винесення. Таким чином постійно відбувається пульсація меж кожного окремого природного вогнища.
«Ядра» вогнища називають також елементарними природними вогнищами, мікровогнищами. П. О. Петрищева (1972) характеризує їх як ділянки території, на яких розміщуються стійкі природні біоценози з циркуляцією збудника хвороби. Ліквідація «ядра» вогнища вимагає менше затрат, але забезпечує максимальний ефект. П. О. Петрищева наводить такий приклад. У степах із безстічними озерами в період засухи гризуни, підтримуючі безперервність епізоотичного процесу в природних вогнищах туляремії і лептоспірозу, концентруються лише навколо озер, що збереглися. Знищення гризунів на цих ділянках (обмежених) будуть означати ліквідацію вогнищ зазначених хвороб на даній території. Природні вогнища хвороб, які еволюційно сформувалися і існують незалежно від людини, називаються аутохтомними. На інтенсивно освоєних територіях їх кількість різко скоротилася. Тепер у таких місцях переважають антропоургічні вогнища, утворені в результаті господарської діяльності людей. У цих вогнищах в природний ланцюг циркуляції збудника включились домашні тварини. Зміни складу біоценозів в антропогенних ландшафтах призвели до зникнення деяких видів збудників хвороб. Окремі з них пристосувалися до більш широкого кола хазяїв і завдяки цьому значно розширили свій ареал. Інколи домашні тварини самі є джерелом збудників хвороби для диких тварин, що призводить до утворення нових природних вогнищ (чума м'ясоїдних, трихінельоз). Дикі тварини багатьох видів (насамперед дрібні ссавці, птахи, членистоногі) пристосувалися до мешкання поблизу людини, стали синантропами. В результаті природні вогнища хвороб почали виникати в межах населених пунктів. Такі вогнища називають синантропними, «дочірніми». І. Г. Галузо (1971) пропонував також виділяти «водні» і «грунтові» природні вогнища, в яких збудники циркулюють в основному в гідробіоценозах і в ґрунтових біоценозах. Загальновідоме тривале збереження у грунті збудників сибірки і клостридіозів тварин. Виділяють і дифузні природні вогнища. В цих випадках збудники циркулюють серед тварин багатьох видів на значній території (лістеріоз, сальмонельози).
Встановлено також, що природні вогнища можуть переміщатися при міграції тварин, які є основними поширювачами і резервуарами збудників хвороби. Можливе переміщення вогнищ сказу, поширюваного вовками, лисицями, песцями, єнотоподібними собаками. Рухливі й вогнища орнітозу, оскільки носіями збудника цієї хвороби є дикі птахи, а в населених пунктах — птахи-синантропи, такі як голуби, горобці. Переміщення вогнищ лістеріозу мають сезонний характер. В холодну пору року дикі гризуни — лістеріоносії мігрують з природних вогнищ до тваринницьких об'єктів, приміщень, де зберігаються корми. Саме в цей період у природний ланцюг циркуляції збудника частіше включаються домашні тварини, в першу чергу дрібна рогата худоба. Характерний тісний зв'язок природних вогнищ багатьох хвороб з певними ландшафтами, з комплексом умов, типових для даної місцевості. Такий зв'язок був встановлений вже в перші роки вивчення природної вогнищевості. Луговим ландшафтам, наприклад, найбільш характерні вогнища лептоспірозу, лісовим — кліщового енцефаліту, степовим — кліщових рикетсіозів, пустельним — вогнища лейшманіозу та кліщового зворотного тифу. Вказана закономірність залежить від комплексу умов, необхідних для мешкання тварин-хазяїв і перенощиків, до яких адаптувалися і без яких не можуть існувати у вогнищі збудники будь-якої хвороби. Кожен вид тварин в свою чергу зв'язаний з певними біотопами, ландшафтами. Епізоотичне і епідемічне значення даного явища надзвичайно велике. Оцінюючи його, Л. В. Грамашевський відзначав, що географічне поширення ряду хвороб тварин, у тому числі багатьох зооантропозоонозів, пов'язане з історичним перебуванням джерел і специфічних перенощиків збудників на певній території. Відповідно до цього тільки в межах цієї території може здійснюватися механізм передачі, здатний виконати зараження тварин і людини. Виходячи з цього, Л. В. Грамашевський характеризує природну вогнищевість інфекційних хвороб як природну ендемічність (ензоотичність). Щоб орієнтуватися у ступені і характері потенційної небезпеки освоюваних територій, завчасно планувати профілактичні заходи, необхідно враховувати зв'язок природних вогнищ окремих хвороб з певними ландшафтами. Така тактика повністю виправдала себе при освоєнні цілинних земель. За повідомленням П. О. Петрищевої (1972), природні вогнища хвороб нерівномірно розміщені навіть у межах однієї і тієї ж ландшафтно-кліматичної зони, що визначається рельєфом місцевості. Біоценози найбільш складні на ділянках із порізаним рельєфом, навкруги озер та річок. Це пов'язане з характером рослинності, достатком джерел корму, наявністю природних пристанищ для тварин, а також із мікрокліматом.
На ділянках вологих грунтів із достатньою кількістю рослинності, де звичайно велика щільність мишоподібних гризунів, можуть одночасно локалізуватися вогнища туляремії, лептоспірозу, Ку-гарячки. Такі вогнища називають зіставленими. Чим різноманітніший видовий склад хазяїв і перенощиків збудника, тим ширший їх ареал і більша чисельність, тим ширше територіальне поширення хвороби й інтенсивніший епізоотичний процес. Найбільшу потенційну небезпеку становлять території, де межують різні ландшафти, де в змішаних біоценозах у зв'язку з стійкою і високою чисельністю диких хребетних та можливістю обміну ектопаразитами часто постійно підтримуються вогнища кількох хвороб, характерних обом суміжним ландшафтам. У тварин, які мешкають на таких територіях, нерідко виявляють змішані інфекції.
Характер і значення зв'язків між домашніми і дикими тваринами. Не всі природновогнищеві хвороби небезпечні для людини. Прикладом можуть бути: чума м'ясоїдних, класична й африканська чума свиней (типові зоонози), спірохетоз птиці, а також чисельні гемоспорідіози тварин. Тому розробка програми природної вогнищевбсті стосовно до хвороб домашніх тварин безсумнівно має самостійне значення. Людина, навіть захворівши внаслідок зараження на території природних вогнищ аптропозоопозів, залишається біологічним кінцем для збудника хвороби. Домашні тварини, навпаки, можуть втягуватися у ланцюг циркуляції збудника в природі й підтримувати існування природних вогнищ. Ця відмінність має принципове значення. Щоб визначити специфіку і значення зв'язків між домашніми та дикими тваринами, встановимо суттєвість деяких понять. Тварин -мешканців природних біотопів -називають дикоживучими. Середовище мешкання домашніх тварин називається антропогенним. До цього середовища (до культурних ландшафтів і навіть до житла людини) адаптувалося багато диких тварин. їх називають синантропами. Типові синантропи — миші, щурі, птиця деяких видів, членистоногі багатьох видів.
Виділяється також категорія напівсинантропів — тварин, які можуть мешкати як у природних біотопах, так і в антропогенному середовищі.
Прямі й посередні зв'язки домашніх тварин із дикими досить широкі. На пасовищах, трасах по перегону худоби до водопоїв на домашню худобу нападають ті самі кровосисні комахи, які паразитують на диких тваринах.
Тут же через різні об'єкти зовнішнього середовища (насамперед,воду й корм) можуть здійснюватися посередні контакти з дикими гризунами, комахоїдними, а іноді й з копитними, м'ясоїдними. Можливий і безпосередній контакт із цими тваринами. Не можна назвати великою рідкістю випадки нападання диких тварин на домашню худобу. Не виняток прямі контакти сільськогосподарських тварин з лосями, дикими свиньми, сайгаками, диких оленів із домашніми в тундрах. В теплу пору року нападання кровосисних комах і кліщів можливе навіть при цілодобовому стійловому утриманні тварин. Взимку зв'язуючою ланкою можуть бути синантропні гризуни, які з початком холодів пересиляються з полів на територію населеного пункту тваринницьких господарств, зерносховищ, складів фуражу. Інтенсивність епізоотичного процесу в природних вогнищах і ступінь небезпеки зараження домашніх тварин залежать від щільності популяції і міграційної активності диких тварин, чисельності та активності членистоногих пе-ренощиків збудників хвороб. Оскільки ці показники неоднакові в різні роки й сезони, відмічають періодичні та сезонні підйоми захворюваності, що особливо характерне саме для природновогнищевих хвороб.
Дикі тварини значно частіше являють небезпеку для домашніх тварин у даний час, ніж домашні для диких, оскільки поширення інфекційних і інвазійних хвороб серед дикої фауни поки що контролюється тільки природним шляхом. Особливо часті у диких тварин латентні, приховані форми інфекції і інвазії. Серед диких тварин значно поширені ехінококоз, альвеококоз (висока інвазійність білого песця на півночі Європейської частини). Гризуни і птахи також відіграють важливу роль як джерела збудника бешихи свиней. Доведене значення гризунів як резервантів і поширювачів лістеріозу. Але необхідно зазначити, що спільність багатьох ектопаразитів і контакти іншого характеру роблять цілком реальним взаємний обмін збудниками хвороб. М. М. Ременцова (1975) встановила, що хворі бруцельозом сільськогосподарські тварини при певних умовах стають джерелами збудників цієї інфекції для диких тварин багатьох видів.
За повідомленнями І. Ф. Пустового (1976), в Казахстані і Таджикистані від диких птахів багатьох видів виділені мікобактерії туберкульозу пташиного, бичачого і людського видів.
Всі ці дані дають змогу зробити висновок, що необхідно розширяти вивчення заразних хвороб диких тварин, уточнюючи як шляхи передачі збудника домашнім тваринам, так і можливість іррадіації хвороб із антропогенного середовища. Вчення про природну вогнищевість дало змогу встановити об'єктивні закономірності епізоотичного процесу при багатьох хворобах тварин та встановити зв'язок вогнищ цих хвороб із певними ландшафтами, визначити міжвидові взаємовідносини і шляхи циркуляції збудників захворювань у відповідних природних біоценозах, а також умови зараження домашніх тварин.
Виявилося принципово можливим запобігати поширенню цих хвороб, своєчасно виявляти, локалізувати, а потім і ліквідувати їх вогнища. Але потрібно ще багато зробити. Необхідно розширити вивчення хвороб диких тварин. Вони можуть бути резервуарами інфекційних і інвазійних хвороб, небезпечних не тільки для домашніх тварин, а й для людини. Орієнтирами для цих досліджень можуть бути спостереження мисливців і зоологів, які вивчають мисливсько-промислових тварин, гризунів, членистоногих.
Дуже важливим завданням є встановлення умов циркуляції збудника з урахуванням структури біоценозів природних епізоотичних вогнищ. Необхідно вивчити всі можливі шляхи обміну паразитами між домашніми і дикими тваринами, в першу чергу синантропами і напівсинантропами, які можуть заносити збудників хвороб із природних епізоотичних вогнищ в антропогенне середовище. Слід враховувати, що ці питання зберігають актуальність і в умовах промислового тваринництва. Потрібно також вивчити патогенез хвороб, загальних для диких і домашніх тварин, встановити можливості зміни патогенності збудників при пасажуванні через організм диких або домашніх тварин, які заразилися від диких. Для вирішення усіх згаданих питань бажана організація комплексних досліджень з участю епізоотологів, бактеріологів, вірусологів, зоологів різних спеціальностей. Важлива роль у цій справі належить виробничим лабораторіям ветеринарної медицини, які повинні значно розширяти масштаби досліджень патологічного матеріалу від і диких тварин.
У даний час, коли реалізується грандіозна програма розвитку східних і північних районів держави, зросло значення ветеринарної розвідки зон новобудов. Господарська діяльність людини на освоюваних територіях змінює умови мешкання диких тварин, носіїв і перенощиків збудників різних хвороб, порушує еволюційно складені шляхи циркуляції збудників. Розвиток промислових комплексів закономірно супроводжується сільськогосподарським освоєнням нових територій. Передбачається розвиток тваринництва і будівництво великих ферм, ввезення сільськогосподарських тварин з інших районів, освоєння нових масивів під пасовища, сіножаті і т. д.
У таких умовах необхідні попередні дослідження (виявлення і вивчення природних вогнищ хвороб, які дадуть змогу вчасно організувати профілактичні заходи, основані на науковому прогнозі епізоотичної ситуації). Будь-яке епізоотичне вогнище вважається ліквідованим, якщо збудник інфекції знищений (ізоляція, забій), коли всі тварини, яких утримують з хворими, не є мікробоносіями, коли проведені відповідні ветеринарно-санітарні заходи, у тому числі дезинфекція, дезинсекція, дератизація, коли мине максимальний строк інкубації при даній хворобі.
ОСНОВИ ЕПІЗООТОЛОГІЧНОГО АНАЛІЗУ
Завдання епізоотологічного обстеження.
Епізоотологічне обстеження являє собою сукупність прийомів і способів, що використовують для вивчення різних аспектів епізоотичного процесу, тобто закономірностей виникнення, поширення і особливостей прояву інфекційних хвороб тварин у різноманітних умовах і на різних територіях, а також для оцінки ефективності здійснюваних профілактичних і оздоровчих заходів. Одержані в процесі дослідження дані систематизують, піддають логічному осмисленню, тобто проводять епізоотологічний аналіз, і на цій основі розробляють конкретні рекомендації по дальшому вдосконаленню протиепізоотичних заходів, спрямованих на зниження захворюваності або ліквідацію відповідної хвороби.
Епізоотологічне обстеження є однією з важливих сторін діяльності лікаря ветеринарної медицини. Його проводять як із практичною, так і науковою метою. Масштаби дослідження, у тому числі й розміри територій, що підлягають вивченню, можуть значно варіювати — від одного епізоотичного вогнища, неблагополучного пункту до епізоотичного стану району, області, республіки, держави. Інколи окремі питання розглядаються в глобальному масштабі. Відповідно до спрямованості дослідження, його завдання можуть бути різними, а саме:
епізоотологічне обстеження епізоотичного вогнища, неблагополучного пункту, господарства;
вивчення епізоотологічної (епізоотичної) ситуації у районі, області, державі;
визначення особливостей прояву епізоотичного процесу окремих захворювань (сезонність, періодичність та ін.) залежно від конкретних умов і характеру ведення тваринництва;
визначення ефективності засобів боротьби з певною хворобою;
з'ясування закономірностей географічного поширення, особливостей прояву окремих інфекційних хвороб, вивчення їх сучасного нозоареалу і зв'язків із факторами зовнішнього середовища та особливостями ведення тваринництва;
пошук причин нерівномірного поширення хвороби на певній території;
збір даних для епізоотологічного прогнозування;
визначення епізоотичної ситуації і поширення інфекційних хвороб тварин у зарубіжних країнах.
Глибина епізоотологічного обстеження, повнота відповіді на поставлені запитання визначаються кваліфікацією спеціаліста, який проводить обстеження, а також наявністю необхідних вихідних матеріалів. При епізоотологічному обстеженні неблагополучного пункту частину даних збирають безпосереднім обстеженням господарства, яке вивчають, використовують дані «Журналу про реєстрацію хворих тварин» (форма 1), «Журналу для запису протиепізоотичних заходів» (форма 2). «Журналу для запису епізоотичного стану району» (форма 3), а також акти, звіти й інші матеріали, що відображають результати проведених раніше обстежень.
При вивченні епізоотичної обстановки в районі, області, державі дані одержують із матеріалів офіційної статистики, регламентованої відповідною інструкцією по ветеринарному обліку і ветеринарній звітності.
Визначення епізоотичної обстановки в районі проводять на рівні окремих господарств, в області використовують дані районів. Відомості про поголів'я тварин, характер ведення тваринництва, господарські зв'язки, переміщення тварин, дані про природно-кліматичні особливості одержують на місцях у відповідних установах (табл. 1). З цією ж метою використовують довідники, статистичні повідомлення, огляди.
У процесі епізоотологічного обстеження використовують різні прийоми і способи, в тому числі й епізоотологічні методи:
порівняльно-історичний і порівняльно-географічний опис (картографування), власне епізоотологічне обстеження,
епізоотологічний експеримент.
При необхідності проводять математичну обробку даних. Раціональним є використання кожного із названих прийомів і способів залежно від конкретних завдань і масштабів дослідження.
Порівняльно-історичним описом користуються для аналізу показників епізоотичного процесу в історичному аспекті (по даних за ряд років). При цьому застосовують такі прийоми, як опис, складання хронологічних таблиць, графіків; вираховують і логічно осмислюють показники епізоотичного процесу за багаторічними даними з урахуванням кількості неблагополучних пунктів, захворюваності, смертності, летальності, коефіцієнта вогнищево-сті, структури захворювання та ін. Цей метод дає можливість вияснити причини виникнення окремих хвороб, динаміку їх поширення у часі, виявити залежність від характеру і системи ведення тваринництва, визначити сезонність проявлення епізоотій, їх періодичність і оцінити ефективність методів протиепізоотичної роботи.
П о р і в н я л ь н о-ге о г р а ф іч н ий спосіб дає змогу провести аналіз характеру та інтенсивності географічного поширення у різних адміністративно-територіальних одиницях (район, область) і природних зонах території, яку вивчають. При порівняльно-географічному описуванні широко користуються картографуванням. Ветеринарно-географічні карти (епізоотична карта району, області, нозогеографічні карти та ін.) є універсальною просторовою моделлю епізоотологічних явищ. Вони дають можливість розкрити закономірності географічного поширення хвороб, визначити їх сучасний нозоареал, пристосованість до певних природних ландшафтів, а при проведенні порівняльного картографічного аналізу карт поширення хвороби з картами природних факторів (ґрунтовими, кліматичними, фауністичними, біогеохімічними і т. п.) виявити природно-географічні фактори, що сприяють виникненню і поширенню окремих хвороб серед тварин. Епізоотологічне обстеження, як правило, проводять безпосередньо в епізоотичному вогнищі, неблагополучному пункті, інколи в масштабі району, області. Обов'язково проводять обстеження свіжих епізоотичних вогнищ з метою вивчення різних аспектів епізоотичного процесу і умов, в яких він розвивається, уточнення діагнозу, визначення шляхів занесення збудника, прогнозування подальшого розвитку епізоотії, розробки календарного плану комплексу заходів, спрямованих на ізоляцію вогнища і ліквідацію хвороби. Обстеження можна проводити і в затухаючому епізоотичному вогнищі з метою визначення повноти та ефективності проведення протиепізоотичних заходів перед оголошенням господарства благополучним і визначення строку зняття обмежуючих заходів або карантину. Епізоотологічне обстеження проводять і в благополучному щодо інфекційних захворювань господарстві з метою контролю повноти проведених профілактичних заходів, стосовно збереження стійкого протиепізоотичного благополуччя. Його як правило, проводять комісійно, і результати обстеження оформляють актом.
ЕПІЗООТОЛОГІЧНЕ ОБСТЕЖЕННЯ ГОСПОДАРСТВА. СКЛАДАННЯ АКТУ
Проводячи обстеження, спеціалісти звертають увагу на такі основні питання: 1.
-
загальну характеристику тваринницького господарства;
-
дані про тварин;
-
стан тваринницьких приміщень;
-
умови утримання і годівлі тварин;
-
наявність кровосисних комах, гризунів, кліщів;
-
стан пасовищ; водопій тварин;
-
порядок комплектування господарства тваринами;
-
епізоотичний та ветеринарно-санітарний стан господарства;
-
благополуччя щодо інфекційних захворювань тварин сусідніх господарств і населених пунктів;
-
епізоотичний та ветеринарно-санітарний стан різних ветеринарнарних об'єктів, розміщених навколо тваринницького господарства;
-
можливий контакт тварин з дикими тваринами та ін.
Результати епізоотологічного обстеження тваринницького господарства оформляють відповідним актом у трьох примірниках. З них один залишається у господарстві, а інші зберігаються у справах ветеринарної установки, представник якої проводив епізоотологічне обстеження:
При обстеженні необхідно:
-
Дати загальну характеристику господарства та вказати його напрям і основні виробничі показники.
-
Зазначити кількість тварин за видами, віком, статтю, вгодованістю, породністю; характер використання. Вказати доморощені чи куплені тварини, якщо куплені, які саме та де й коли; благополуччя господарства щодо інфекційних захворювань.
-
Відомості про тваринницькі приміщення та їх стан, систему вентиляції, та її ефективність, освітлення приміщень, площу і об'єм приміщень на одну голову по видах та вікових групах тварин. Дати характеристику підлогам, годівницям, проходам. Забезпечення тварин підстилкою та її якість.
-
Відомості про утримання різних видів і вікових груп тварин з докладним аналізом прогресивних методів їх утримання.
-
Наявність в тваринницьких приміщеннях аміаку, обсіменіння мікроорганізмами (кількість в 1 м3 повітря), кровосисних комах, кліщів, гризунів.
-
Питання годівлі тварин. Раціон. Повноцінність кормів (білкове співвідношення, наявність вітамінів, мінеральних речовин). Спосіб підготовки і згодовування кормів, їхякість.
-
Водопій тварин. Вказати джерела водопостачання (водопровід, колодязь, став, річка та ін.), способи напування тварин, якість води. Благополучність їх в епізоотичному відношенні.
8. Характеристика пасовищ (луки, заплавні луки, рівнина, гори, ліс, чагарник тощо). Віддаленість пасовищ від населених пунктів, проїзних доріг. Використання пасовищ у минулому і тепер, особливо для санітарних груп тварин. Благополучність їх з епізоотологічного погляду, можливість контакту з дикими тваринами.
9. Порядок комплектування господарства тваринами, зв'язок з іншими господарствами.
-
Дати відомості про епізоотичний стан тваринницького господарства в минулому і тепер. Зазначити, чи спостерігалися раніше випадки інфекційних захворювань тварин і птиці, коли і які саме, ступінь їх поширення по окремих видах і вікових групах тварин за останні роки (3—5).Які інфекційні захворювання тварин і птиці є тепер, ступінь їх поширення в господарстві (динаміка), джерелаінфекції. Ким та яким методом поставлено діагноз. Заходи, проведені в господарстві, щодо ліквідації захворювання (карантинування, ізоляція, лікування, щеплення, дезинфекція, тощо) та їх,ефективність.
-
Зазначити про благополучність щодо інфекційних захворювань сусідніх господарств і населених пунктів.
-
Дати епізоотологічну та .ветеринарно-санітарну характеристику розміщених навколо тваринницького господарства біотермічних ям, скотомогильників, утилізаційних пунктів, скотозабійних пунктів, боєнь, м'ясокомбінатів, складів зберігання та підприємств по обробці сировини тваринного походження.
-
Ветеринарно-санітарний стан господарства. Зазначити, як часто проводять механічне очищення тваринницьких приміщень та їх якість. Проведення різних видів дезинфекції, коли, якими дезинфекційними розчинами, їх концентрація та витрачання на 1 м2 знезаражуваної площі.
Загальні висновки. На основі фактичних матеріалів епізоотологічного обстеження тваринницького rocnof дарства, викладених в акті, роблять висновки про виникнення і поширення того чи іншого інфекційного захворювання тварин (птиці) та його епізоотичний і ветеринарно-санітарний стан; відповідність умов утримання і годівлі тварин сучасним вимогам.
Рекомендації. Виходячи з конкретної епізоотологічної ситуації, що склалася в господарстві, розробляють план ветеринарних заходів, спрямованих иа оздоровлення тваринницького господарства. План складають відповідно до інструкції, затвердженої Головним управлінням ветеринарної медицини МСГП України. При цьому ураховують передовий досвід ветеринарної практики та найновіші досягнення науки в цій галузі.