- •Механізм передачі збудника інфекції
- •Закономірності розвитку епізоотичного процесу і стадійність епізоотій.
- •Епізоотичне вогнище та природна вогнищевість інфекційних захворювань
- •Методика вивчення епізоотичної обстановки в районі, області, республіці, державі
- •Еволюція інфекційних хвороб тварин
- •Номенклатура і класифікація інфекційних хвороб тварин
- •Профілактика інфекційних хвороб
- •Загальна профілактика
Закономірності розвитку епізоотичного процесу і стадійність епізоотій.
Епізоотичний процес, або епізоотія у широкому розумінні цього питання, є складним біологічним процесом, виникнення і розвиток якого визначається зв'язком і взаємодією між джерелом інфекції, об'єктами передачі її і сприйнятливим поголів'ям.
Як відомо, перебіг і розвиток інфекційної хвороби при ураженні окремої тварини характеризується певним патогенезом, клінічними ознаками і патологоанатомічними змінами, типовими для захворювання. Перебіг же і розвиток епізоотії, що розвивається серед маси тварин, є більш складним явищем і визначається рядом біологічних, природно-географічних і соціально-економічних факторів.
До біологічних факторів, пов'язаних з особливостями мікро- та макроорганізму, відносять:
Вірулентність збудника інфекції. Чим вона вища, тим важче перебігає хвороба, значно більше нагромаджується збудника в організмі хворих і більше інфікування зовнішнього середовища. Отже, значно легше здійснюється зараження хворих тварин і, як правило, збільшується вірогідність значного поширення хвороби. Проте є й інша думка, що найбільше поширюються ті хвороби, які викликають збудники середнього ступеня вірулентності (Ендрюс К., 1969). У такому випадку хвора тварина живе довше, створюючи більші можливості для зараження здорових сприйнятливих тварин.
З вірулентністю збудника пов'язана і контагіозність хвороби, яка також відіграє роль у проявленні епізоотичного процесу.
Ступінь сприйнятливості (чутливості) тварин. Чим вища чутливість, тим інтенсивніше перебігає епізоотичний процес. У даному випадку потрібно мати на увазі як специфічну, так і неспецифічну стійкість. Розглядаючи специфічну стійкість, можна відмітити високу й недостатньо високу напруженість специфічного імунітету, особливо при завершенні строку імунітету.
Велике значення має і неспецифічна стійкість, природна резистентність організму. Зниження її у зв'язку з порушенням годівлі і умов утримання сприяє різкому підвищенню чутливості тварин до інфекційних хвороб.
Переважна форма прояву інфекційної хвороби позначається і на інтенсивності епізоотичного процесу. Септицемічний перебіг завжди зумовлює великі можливості поширення захворювання, ніж вогнищеве ураження окремих органів. Має значення і який орган уражений, оскільки механізм передачі збудника інфекції безпосередньо пов'язаний із локалізацією збудника в організмі. Ураження органів, які природно пов'язані з зовнішнім середовищем, створює найбільш сприятливі умови для подальшого поширення хвороби. Наприклад, при лістеріозі у випадку ураження головного мозку можливість поширення хвороби менша, ніж при ураженні органів розмноження, що часто супроводжується абортами і виділенням збудника в навколишнє середовище.
Із природно-географічних факторів, які безпосередньо впливають на інтенсивність прояву епізоотичного процесу, наприклад при трансмісивних хворобах, визначальними будуть наявність і щільність гематофагів — перенощиків збудника. При цьому поширенню хвороби сприяє масовий переліт у літній період року, наявність природних резервуарів збудника хвороби — гризунів та інших дрібних теплокровних, диких м'ясоїдних тварин і щільність їх популяцій.
До соціально-економічних (господарських) факторів, які впливають на інтенсивність епізоотичного процесу, відносить: щільність розміщення сприйнятливих тварин, чим вона вища, тим більше можливостей для інтенсивного прояву епізоотичного процесу. Значення цього, фактора особливо зростає в умовах промислового тваринництва. При екстенсивному веденні тваринництва щільність поголів'я, як правило, невисока, що, природно, гальмує розвиток епізоотичного процесу.
Господарські зв'язки між окремими тваринницькими об'єктами також відіграють певну роль у прояві епізоотичного процесу. Чим вони тісніші, тим вірогідніше занесення збудника інфекції із неблагополучного господарства і розвиток більш інтенсивного епізоотичного процесу.
Зоогігієнічний стан і ветеринарне обслуговування господарства суттєво впливають на розвиток епізоотії. Порушення санітарно-гігієнічних норм годівлі та утримання тварин призводить до зниження резистентності їх організму й швидкого поширення хвороби. Якщо, не забезпечене відповідне ветеринарне обслуговування, то діагноз ставлять із запізненням, а протиепізоотичні заходи проводять несвоєчасно й неповноцінно. Все зазначене призводить до інтенсивного проявлення епізоотичного процесу.
Немає сумніву, що форма прояву епізоотичного процесу залежить і від особливостей самої інфекційної хвороби. Є хвороби, які в будь-яких умовах значно поширюються. Наприклад, ящур, а також везикулярна хвороба свиней, африканська чума свиней в умовах країн Європи. І, навпаки, значна частина хвороб незалежно від умов зовнішнього середовища проявляється поодинокими випадками або незначними спалахами. Наприклад, ботулізм, правець, злоякісна катаральна гарячка великої рогатої худоби ти ін.
Слід також пам'ятати, що епізоотичний процес, особливо в формі епізоотії, як і всі явища у природі та суспільстві, перебуває в русі, розвитку і змінюється. Епізоотія існує і розвивається при наявності необхідних умов і згасає, коли умови змінюються або їх немає. Згасання епізоотії, як правило, відбувається у міру збільшення імунних тварин в стаді внаслідок природного їх перехворювання.
Отже, залежно від зазначених умов зовнішнього середовища, біологічних властивостей збудника та інтенсивності поширення інфекційних захворювань розрізняють форми прояву епізоотичного процесу у вигляді спорадичних випадків, ензоотії, епізоотії і панзоотії.
С п о р а д і я, або спорадичний випадок захворювання (від грецьк. Sporadikos - поодинокий, розсіяний, випадковий, окремий) є найнижчим ступенем інтенсивності епізоотичного процесу, коли на певній території є поодинокі випадки захворювання і між ними важко або неможливо встановити епізоотичний зв'язок. Тобто, вони виникають незалежно один від іншого й не зв'язані з одним і тим же джерелом збудника інфекції.
Ензоотія (від грецького en — в, zoon— тварина) є такою формою прояву епізоотичного процесу, коли спалах інфекційної хвороби обмежується конкретною територією (господарством), у якій із-за певних умов постійно існують джерело збудника інфекції, фактори передачі і сприйнятливі тварини. Як правило, збудник захворювання не має тенденції поширюватися за межі неблагополучного господарства, населеного пункту тощо. Саме тому ензоотію трактують як категорію географічної приреченості, вводячи термін «стаціонарність» і «ензоотичність».
Терміни «стаціонарність» і «ензоотичність» близькі між собою і означають поширення хвороби в певній місцевості, господарстві, неблагополучному пункті. З епізоотологічної точки зору, стаціонарно неблагополучним можна визнати такий пункт (господарство), коли випадки інфекційної хвороби повторюються протягом кількох років.
Слід розрізняти істинну і так звану статистичну ензоотію. Істинна ензоотія пов'язана_ з природними умовами місцевості, на якій мешкають дикі тварини, як резервуар збудника інфекції, є специфічні перенощики збудника хвороби. В цьому розумінні істинна ензоотія збігається з поняттям природної вогнищевості.
Статистична ензоотія характерна для ряду хвороб, які мають місцеве поширення і пов'язані з господарською діяльністю людини. Насамперед статистична ензоотія характерна для ешеріхіозу, сальмонельозу, стрептококозу телят, поросят і молодняка інших видів тварин. У деяких господарствах ці хвороби багаторазово повторюються і, як правило, це відбувається в результаті незадовільних умов утримання і недоброякісної годівлі тварин..
Епізоотія (від грецьк. ері — на і zoon — тварина) є середнім ступенем інтенсивності (напруженості) епізоотичного процесу і характеризується досить значним поширенням інфекційної хвороби та збудника за межі неблагополучного пункту, швидким охопленням господарств, районів, областей.
Епізоотії властиве швидке поширення випадків захворювань і масовість, що визначається тривалістю інкубаційного періоду. та територіальною близькістю тварин, що призводить до передачі збудника від одного джерела інфекції. Між окремими випадками хвороби чітко простежується епізоотологічний зв'язок. Наприклад, ящур, чума свиней, чума великої рогатої худоби, пастерельоз, нью-каслська хвороба.
Панзоотія (від грецькі pan — все і zoon — тварина) — це найвищий ступінь інтенсивності (напруженості) 'епізоотичного процесу, коли інфекційна хвороба надзвичайно поширюється з охватом території кількох країн і навіть континентів. Для панзоотії характерне різке збільшення захворюваності тварин та швидке територіальне поширення. До таких хвороб відносять ящур, везикулярну екзантему свиней, африканську чуму свиней, чуму великої рогатої худоби.
Слід враховувати, що епізоотичному чи панзоотичному поширенню захворювань сприяє поява нових типів збудника, його стійкість у зовнішньому середовищі, множинність шляхів поширення та передачі його, відсутність активних біологічних препаратів і запізніла імунізація тварин.
Епізоотичний процес має певну закономірність у розвитку і перебігу стадій, що різняться між собою. Найбільш наглядно ця закономірність простежується на прикладі епізоотії. Розрізняють шість стадій у динаміці епізоотій (рис. 15): міжепізоотичну, передепізоотичну, розвитку епізоотії, максимального піднесення, згасання епізоотії, постепізотичну.
М і ж епізоотична стадія (стадія затишшя) , це проміжок часу між двома епізоотичними спалахами; захворювання. Ця стадія характеризується поодинокими випадками прояву хвороби, які підтримують епізоотичний процес, проте не доводять до різкого підвищення захворюванності і значного поширення хвороби. У цей період переважає мікробоносійство та безсимптомна інфекція, в більшості тварин зберігається імунітет, проте кількість сприйнятливих тварин поступово наростає.
У передепізоотичній стадії створюються реальні умови для виникнення і розвитку епізоотії внаслідок втрати тваринами імунітету, народження неімунного молодняка, введення сприйнятливих тварин. Для цієї стадії характерне збільшення кількості захворілих тварин, які стають джерелом збудника інфекції, і перші випадки типового клінічного прояву хвороби. Тим самим створюються сприятливі умови передачі збудника інфекції і дальшого поширення захворювання.
Передепізоотична стадія змінюється стадією розвитку епізоотії і характеризується сприятливими умовами для дальшого поширення хвороби й перевагою типових клінічних форм, гострим і зверхгострим їх перебігом. Збільшується кількість захворілих тварин, відбувається дальше нагромадження збудника інфекції у зовнішньому середовищі і посилення його вірулентності. Проте в той же час зростає поголів'я імунних тварин, що створює основу для затухання епізоотії.
Стадія максимального піднесення епізоотії є кульмінаційною і для неї характерні найбільша кількість захворілих тварин із вираженими клінічними ознаками хвороби, нагромадження джерел інфекції і значне поширення збудника захворювання у зовнішньому середовищі. В цій стадії внаслідок природного перехворювання наростає кількість імунних тварин, а напруженість епізоотії поступово знижується.
Стадія максимального піднесення змінюється стадією згасання епізоотії. У цій стадії зменшується кількість нових випадків захворювання тварин, зростає число імунних до даної хвороби, порушуються механізм передачі збудника інфекції. У цей період переважають випадки з хронічним або атиповим перебігом захворювання й епізоотія поступово затухає. У випадках надходження у вогнище епізоотії (неізольоване стадо) свіжого, неімунного поголів'я захворюваність знову зростає, зумовлюючи наростання нової хвилі епізоотії. При цьому хворіють ті тварини, в яких недостатній імунітет.
Постепізоотична стадія характеризується тим, що хвороба не поширюється, кількість тварин із високим ступенем напруженого імунітету досягає максимального значення. Захворювання знижується до поодиноких випадків, що характерні для даної місцевості і періоду року. В цей час переважають безсимптомна інфекція і мікробоносійство.
Така динаміка епізоотії у певній мірі є ідеальною і ха рактерна для ізольованого стада тварин. В практиці ідеальні співвідношення в розвитку і перебігу стадій епізоотії спостерігається далеко не завжди. Розмежування названих стадій умовне, інколи вони тривають багато місяців (бруцельоз, туберкульоз). Крім згаданої закономірності існують періодичні коливання інтенсивності поширення окремих епізоотій через тривалі проміжки часу, обчислювані роками. Це явище дістало назву періодичності е п і з о о т і й. Періодичні коливання з проміжком 3—5 років відмічені при епізоотіях ящура, хвороби Ауєскі та ін. Проте з проведенням штучної імунізації сприйнятливого . поголів'я, вдосконаленням вакцинних препаратів ця закономірність прояву періодичності епізоотій порушена. Введення у практику щорічної вакцинації тварин у неблагополучних господарствах призупиняє стадійний розвиток епізоотій і припиняє подальше поширення інфекційних хвороб.