6.Стосунки між ц.Р. І тимчасовим урядом

15 червня 1917р. УЦР організовує виконавчий орган – Генеральний секретаріат на чолі з В.Винниченком. Події в Україні налякали Тимчасовий уряд,  який надсилає до Києва делегацію для ведення переговорів із Центральною Радою. В результаті зустрічі сторони дійшли згоди про вирішення питання автономії, після скликання Всеросійських Установчих зборів і порозуміння Ради з національними меншинами. 3 липня 1917р. це знайшло відображення у ІІ Універсалі Центральної Ради. Але подібне було кроком назад у розвитку національної революції, щоправда, вимушеним, тому що в Україні знаходилися великі підрозділи російських військ, управління перебувало в руках росіян, давалася взнаки зрусифікованість значної частини населення, в тому числі і в Києві.

Тимчасова інструкція від 4 серпня 1917р. Згідно інструкції, Генеральний секретаріат перетворювався на місцевий орган Тимчасового уряду, його влада поширювалася лише на 5 із 9 українських губерній: Київську, Подільську, Волинську, Полтавську і частково Чернігівську, зменшувалася кількість секретарів з 14 до 7.

II Універсал

3 липня (16 - за новим стилем) 1917 — зафіксував наслідки домовленостей між УЦР і Тимчасовим урядом: останній визнавав УЦР і Генеральний Секретаріат як крайовий орган України і водночас Генеральний Секретаріат ставав органом центрального уряду. Зі свого боку, УЦР визнавала Всеросійські установчі збори, а до їх скликання зобов'язувалася не робити самовільних кроків до здійснення автономії України.

Умови іі Універсалу

1. Центральна Рада має поповнитися представниками від інших народів, які живуть в Україні;

2. Поповнена Центральна Рада утворює Генеральний Секретаріат, склад якого затверджує Тимчасовий Уряд;

3. Центральна Рада починає розробку закону про автономічний устрій України, який має бути затверджений установчим збором. До затвердження цього закону, УЦР зобов'язується не здійснювати автономії України;

4. Формування українського війська здійснюється під контролем Тимчасового Уряду.

8.війна між рос. І укр..

Ще тривав переговорний процес, коли радянські загони, які прямували на Дон, 9 грудня прибули до Харкова і почали поступово брати під свій контроль міста Лівобережжя. З середини грудня тривала неоголошена війна між радянською Росією та УНР. Російські більшовицькі загони почали військові дії з захоплення Харкова. Це велике промислове, пролетарське місто було обрано ЦК РСДРП(б) для створення українського радянського центру на противагу Києву. РСДРП(б) проголосив Україну радянською республікою та створив маріонетковий уряд Народний Секретаріат. На кінець грудня 1917 р. в Україну було направлено до 20 тис. радянських військ під командуванням народного комісара В.Антонова-Овсєєнка та начальника штабу М.Муравйова. 4 січня 1918 р. Народний Секретаріат оголосив війну Центральній Раді. Після цього Раднарком мав підставу вважати вторгнення радянських військ з Росії в Україну не агресією проти суверенної УНР, а братерською допомогою радянському уряду України в його боротьбі з контрреволюційною Центральною Радою. Революційні загони просувались вздовж залізниць, захоплювали міста та залізничні станції. Місцеві українські гарнізони виявились нездатними до опору, лише окремі з них вступали у бій, решта була розпропагована більшовиками та тримала нейтралітет. Таким чином, встановлення радянської влади у Харкові, Полтаві, Катеринославі, Лозовій, Павлограді та інших містах було здійснено виключно революційними загонами з Росії. Всеукраїнський ЦВК та Народний Секретаріат не мали реальної влади, усім керували командуючий військами В.Антонов-Овсієнко та надзвичайний комісар району України С.Орджонікідзе.Керівництво УНР навіть після захоплення більшовиками частини Лівобережжя не усвідомлювало військової небезпеки, що видно з матеріалів Восьмої сесії УЦР. Генеральний Секретаріат не підготував військові сили УНР до відсічі агресії, вони перебували у непевному стані. Рішення про формування нової армії, прийняте 26 грудня, вже не могло допомогти. У ніч на 12 (25) січня М. Грушевський оголосив IV Універсал. У ньому говорилося: "Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу. 30 всіма сусідніми державами, як то: Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною та іншими ми хочемо жити в згоді й приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя Самостійної Української Республіки, — власть у ній буде належати тільки народові України..." Проголошувалось також, що влада в Україні належатиме тільки її народові, від імені якого виступатимуть Українські Установчі Збори. До їх зібрання мала правити Українська Центральна Рада та її виконавчий орган, який отримав назву Рада Народних Міністрів. Не вдалося відстояти самостійну українську державу і добра нагода відродження і закріплення своєї державності зазнала краху, але ідея самостійної соборної України жила в умах кращих представників українського народу, надихала їх на боротьбу за незалежну Україну. Саме в цьому полягає головне історичне значення IV Універсалу Центральної Ради.