2.1.5.Природоохоронні території

Заповідне урочище “Журі”. Знаходиться в межах майданського лісництва Жовківського ЛГЗ на території Жовківського району. Площа урочища – 29 га. Виділено в 1984 році з метою збереження у природному стані цінних високопродуктивних букових лісів насадження 1-го бонітету, склад 10 Бк, вік 80 років, середня висота 29 м на границі їх ареалу, які мають наукове, природоохоронне та естетичне значення. Тип лісорослинних умов – волога дубово-грабова бучина.  Ліси урочища входять до складу генетичних резерватів Жовківського ЛГЗ.

Заповідне урочище “Майдан”. Розташоване на території Жовківського району Майданського лісництва Жовківського ЛГЗ. Площа урочища – 17 га. Створено у 1984 році з метою збереження високопродуктивного 1-а бонітету, склад 10 Бк, вік 60 років, середня висота 25 м насадження буку лісового на межі свого природного ареалу. Тип лісу – свіжа дубово-грабова бучина. Верхній ярус насадження займає бук, нижні яруси – граб, ялина, сосна, дуб, клен, явір як домішки. Підріст і підлісок дуже рідкий. Розташований по площі нерівномірно, утворююча порода – бузина червона, висота підліску 1,2 м. Трав’яний покрив – до 30% проектованого покриття, його утворюють рослини – копитник європейський, плющ, зірочник. Грунти – сірі лісові опідзолені суглинкові. З екологічної точки зору урочище відіграє грунтозахисну роль.

2.2.Культурно-історичні ресурси Жовіківського району

Історико-культурні туристичні ресурси (ІКТР) - це пам'ятки історії і культури, створені людиною, які мають суспільно-виховне значення, становлять пізнавальний інтерес і можуть бути використані в туристичній діяльності. До складу ІКТР входять пам'ятки історії, архітектури, мистецтва, етнографічні пам'ятки і пам'ятки народної творчості.

2.2.1.Памятки архітектури

Жовківщина багата пам’ятками історії, архітектури та культури. За кількістю пам’яток вона займає друге місце в області після Львова. Центр м.Жовкви має статус Державного історико-архітектурного заповідника і має великий інтерес для туристів та гостей міста.   Всього у районі нараховується: археологічних пам’яток – 27, пам’яток архітектури – 49, історичних 82. Серед Жовківських пам’яток найбільш видатними є ансамбль костелу і монастиря домініканів у стилі барокко (1653р.), Парафіяльний костел св.Лаврентія “Фара” (1606р.), Жовківський замок (1594-1606рр.), ренесансна синагога (1692-1700рр.), дерев’яна Святотроїцька церква (1702р.)   Серед інших архітектурних перлин Жовківщини найбільшу цінність мають дерев’яна церква Параскеви (1723р.), у Крехові, ансамбль Крехівського монастиря (XVII-XVIII ст.), найдавніша на Галичині дерев’яна церква Св.Духа (1502р.) у с.Потелич. Усі ці архітектурні пам’ятки мають загальноєвропейське значення, що робить їх об’єктами не тільки вітчизняного, а й міжнародного туризму.

Замок у Жовкві - невід’ємна частина міста-фортеці, закладеного наприкінці ХVІ - на початку ХVІІ ст. коронним гетьманом Станіславом Жолкевським, який був русинського походження, з галицької шляхти. Це його дружина Регіна Жолкевська надала притулок шляхтичеві Михайлу Хмельницькому, який згодом став наближеною особою до гетьмана. Існує переконлива версія, що саме у Жовкві тоді народився майбутній гетьман Богдан Хмельницький.

Замок часів Жолкевських — квадратна споруда з дитинцем посередині. На кутах стояли башти із золоченими шпилями. Південне крило замку слугувало високопанською резиденцією, і в його центральній частині містилася велика гетьманська зала, свідок урочистих подій та забав. У палаці були гарно оздоблені інтер’єри відповідно до смаків того часу.

Після Жолкевських місто належало Іванові Даниловичу, який укріпив замок та інші споруди, насипав довкола вали. Його внук, польський король Ян ІІІ Собєський, обрав Жовківський замок за свою резиденцію, розкішно її оздобив. Збереглися інвентарі замку з XVII ст., в яких описано кожну кімнату і речі, що там містилися. Жовква у королівські часи була центром суспільного життя Речі Посполитої. Король у жовківському колегіаті приймав послів від монархів Людовіка ІV і Карла ІІ з привітаннями з нагоди вступу на трон, там-таки папський нунцій вручав йому меч, освячений папою Інокентієм ІV на знак перемоги над турками під Віднем. Замок був також тимчасовою резиденцією російського царя Петра І в часи Північної війни зі шведами. Перебував тоді у Жовкві й Іван Мазепа.

Протягом XIX—XX століть у замку розміщувалися уряди міста і повіту, гімназія. У 1915 році твердиня була спалена російськими військами. Відбудова розпочалася у 1928, тривала до 1931, продовжувалася в 1935, але повністю не завершилася.

За радянських часів частину приміщень перетворили на житлові й там мешкали жовківчани та офіцери Радянської армії. Фактично, використання замку в житлових цілях тривало аж до початку XXI століття.

На початку XXI століття замок перебуває у важкому стані й потребує ґрунтовної реставрації — частково відновлений лише головний вхід («фронтальне крило замку»). На території та у приміщеннях замку зараз діє музей «Жовківський замок», адвокатська контора, осередки кількох політичних партій, нещодавно створений Туристичний інформаційний центр та, ще від радянських часів, громадський туалет.

У музеї «Жовківський замок», котрий підпорядковується Львівській галереї мистецтв, декілька залів віддано під стаціонарну експозицію, котра розповідає про історію міста та замку. Основна частина експозиції — є давні малюнки, гравюри та фотографії, проте експонуються й зброя, предмети побуту, скульптури. Ще два зали музею експонують змінні виставки. У працівників музею також зберігаються ключі від Жовківської синагоги, тому відразу в замку можна домовитися про екскурсію в синагогу.

У 2008 році розпочався проект із пониження подвір'я замку до історичного рівня. Того ж року також розпочалася часткова реконструкція. Проте, вона відбувалася із численними порушеннями та недбальством, через що палацова частина замку зиму 2008—2009 років пережила без даху. Це спричинило утворення численних плям та потьоків на стінах і стелі, а також гниття окремих елементів інтер'єру. Музей, що містився у палацовій частині, був змушений переїхати у східне крило.

Дерев'яна церква св.. Параскеви не позначена в більшості туристичних путівників. Ті ж, хто по дорозі до славетного монастиря таки звернув з головної траси, розчаровуються непривабливим виглядом церкви – неприглядна бляха на даху, а дзвіниця навіть вкрита метало черепицею. Проте варто лише придивитись – і цей храм поділиться своїми скарбами і таємницями.

Церква датується 1724 роком, хоча насправді це лише дата коли її перенесли до села – з самого початку церква знаходилися в Крехівськомумонастирі. Коли в монастирі почалося муроване будівництво, старі споруди розібрали і розпродали по навколишнім селам. Одна з церков і потрапила до сусіднього села.

Дерев'яна надбрамна вежа-дзвіниця – вже місцевого походження. Так само і «ганебний камінь» біля церкви. На цьому камені, до речи, стояли дівчини,що народжували дітей поза шлюбом. Протягом сорока днів така «покритка» не могла заходити до церкви, а стояла на цьому камені. Після сорока днів матері дозволяли зайти до церкви, а дитину – хрестили.

Але найцікавіша частина храму –іконостас, виконаний Іваном Рутковичем (хоча кілька ікон в ньому – з більш давнього), три барокові вівтарі та кілька більш нових ікон. По інтер’єру церкви можна вивчати усю історію української ікони.

Михайлівська церква її не проминеш, і шукати довго не доведеться - святиня розташована неподалік виїзду на Жовкву, при самій трасі. Над новими воротами храму, на високому дереві - лелече гніздо. Мальовничо - страхи. Та не все.

Шкода, та ядучо-жовта фарба і бляшані дахи та піддашшя цю ДУЖЕ стару (XVI століття! 1598 рік!!!) церкву аж ніяк не прикрашають. Як не прикрашають її й солодкаво-вульгарні мальовидла святих і дешевенька статуя богородиці з таким дурнуватим виразом очей, що робиться лячно. Якщо це прояви народного смаку, то чому вони розквітли буйним цвітом лише в останні два десятиліття? Де були любителі ідіотських комбінацій кольорів і псевдо-художніх підробок під ікони раніше? В таких випадках починаєш жалкувати, що серед парафій не введена якась цензура.

Дзвіниця з XVIII століття стоїть автентична, дерев'яна, квадратова, двоярусна, не пофарбована - і на тому вже дякуємо.

 

Церква тризрубна, одноверха. Про час заснування церкви розповів дослідникам напис над західним входом.

Я обійшла кілька сусідніх будинків в сподіваннях знйти ключі від церкви - адже зберігся іконостас з 1655 року (!), ікони І.Рутковича з 1688-1689 рр. і залишки стінопису з 1611 року. На жаль, пошуки були невдалими. Нічого, іншим разом - сполучення тут і зі Львовом, і з Жовквою чудове. А місцева річка має вкрай прямодушну назву Свиня. О, і ще. Саме біля Волі Висоцької 8 вересня 1914 р. льотчик Петро Нестеров здійснив свою знамниту петлю - під час першого у світі повітряного бою із застосуванням тарану. Обидва пілоти, і Нестеров, і штурман австрійського літака, барон Фрідріх фон Розенталь, загинули. А Нестерова ще й його побратими по зброї, російські солдати, роздягли і забрали всі цінні речі... По ідеї, в радянський час саме Волю Висоцьку, а не Жовкву мали б перейменувати на Нестеров. Ну або Київ - саме там на Аскольдовій могилі було поховано пілота-відчайдуха.

Куликів Місто, а скоріше – поселення міського типу (СМТ, менш як 4 тисячі жителів) в 14 км. на північ від Львова, по дорозі на Жовкву. Куликів з'являється на горизонті, коли дорога перевалиться через заліснену гряду за селом Великий Дорошів. До речі, ця мальовнича гряда - не єдина в околицях Львова, кілька хвиль збуреної геологічними процесами землі тягнуться паралельними пасмами на північ від Львова. Ще більш цікаве те, що це сліди Великого льодовика, який кількадесят тисяч років тому зупинив своє просування саме в цій місцевості.  Дорогою до найцікавішої споруди міста - костелу - минаємо старий млин, який все ще працює. Колись на місці електричного млина мали б бути водяні над річкою з гордою назвою Думний Потік. А вже біля власне костелу впізнаються рештки колишньої урбаністичної системи: тут була площа Ринок, зараз трохи деформована.  Раніше поселення носило назву Бощ, про це говориться у документах про передачу містечка в дар Яну з Конєцполя. Перша письмова згадка про Куликів датується 1399 роком, коли Галицький католицький архієпископ Якуб Стрепа здійснив тут освячення костелу Пресвятої Трійці. Це був один із перших костелів у околиці і до його парафії належало й тодішнє село Винники (згодом Жовква).

До 1963 р. містечко було райцентром. Це вже потім його "посунули" в табелі о рангах.

Куликів, звичайно, був заснований задовго до першої згадки про містечко в документах. Можливо, це сталося в XІІІ ст. Історик та педагог Степан Шах (1891-1978), уродженець Куликова, писав:

"Але є ще третя поселенча смуга по східній стороні Розточчя, що тягнеться паралельно до попередньої, але дальше висунена на схід від Розточчя з оселями Малехів (стара назва Малешків), Зашків, Дорошів Великий і Малий (стара назва Дорогошів), Куликів, Сулимів, Звертів, Артасів. Отже всі ці назви мають закінчення на -ів і свідчать про ХІІІ вік постання цих місцевин, як і Львів. І якщо Львів був оборонним городом князя Лева Даниловича, так і ці вичислені місцевости мусили бути подібними укріпленими оселями якогось боярина Мелешка, Зашка, Дорогоша, Кулика, Сулими і т. п. Оборонні т. зв. "стовпи" побудовані на язиковато закінчених горбах східного підніжжя Львівсько-Томашівського Розточчя могли бути оборонними станицями старого торговельного і військово-стратегічного воєнного шляху із Львова до Холма та ще дальше на північ; їх завданням було боронити цього воєнного шляху перед східними кочовиками, татарськими ордами та всякого роду "ізгоями"; із тих кріпостей найсильніший, без сумніву, був "стовп" Кулика, бо він був із трьох сторін облитий широкими ставами, а шийка його зі заходу була перекопана, наповнена водою і через це цілий Куликів город був островом, його замок був побудований на окремо стоячім острові). Куликів мав догідний обсерваційний пункт на своїй високій горі Червоний Камінь (353 м), який ще і в Першій світовій війні в серпні 1914 р. служив австрійцям за обсерваційний пункт у бік північного низу (120 м понад поземом моря) і східну хвилясту рівнину, звідкіля надходила російська армія".

 

Народна етимологія вміє все або спростити, або ускладнити до неможливості. В Куликові вона пішла по першому шляху - і виводить назву містечка від птахів куликів, які селились у цих місцях на болотистих берегах річок та озер.

Кулика бачимо й на гербі містечка. (Сучасний герб селища затверджений 26 березня 1999 року за проектом Андрія Гречила). У зеленому полі золотий кулик, над ним золотий лапчастий хрест. Щит обрамлений декоративним картушем та увінчаний срібною міською короною з трьома вежами.

Саме на місці вищезгаданого дерев'яного храму у 1538 р. каштелян пшемиський Микола Гербурт Одновський зводить існуючий зараз однонавний оборонний Миколаївський костел. Колись споруда виглядала більш привабливо завдяки живому кольору цегли, схованому зараз під нецікавою штукатуркою. Та від справжньої, такої нечастої на Україні, пізньої готики зберігся фронтон, стрільчасте вікно та портал на західному фасаді. Ще у ХІХ ст. на горищі були бійниці. Споруда посилена контрфорсами. У 1854р. під час реставрації інтер'єр розписано художником А.Качмарським. Наступна реставрація мала місце між 1901 та 1928рр. Храм було зруйновано під час Другої світової, та потім відремонтовано.  Є дані, що не дивлячись на майже цілковиту девастацію інтер'єру храму, на стінах все ще збереглися фрагменти поліхромії, виконаної у ХІХ та ХХ ст.  В XV столітті, за даними О. Мацюка, це сильно укріплене місто-фортеця мало міцний замок, рештки якого (земляні бастіони) служать тепер трибунами стадіону, та костел сятого Миколая. Шкода, що не збереглися високі оборонні мури навколо костелу. Колись все місто було оточене валами, на яких зводились дерев‘яні частоколи з вежами, що закріплювались за окремими міськими цехами ремісників. Вода, що омивала Куликів з трьох сторін, робила місто майже неприступним.

В Куликові здавна проживала велика русинська (українська) громада, тож природно, що в місті було кілька церквів.

Перша згадка про розташовану в центрі Куликова церкву Успіння Богородиці датується 1515 р. На Жовківському (колишньому Белзькому) передмісті є церква святого великомученика Димитрія. Як пише дослідник історії Куликова Богдан Савчук, перша дерев'яна церква на Жовківському передмісті була збудована у 1709 році коштом передміської громади міста Куликова. Церква у 1721 році отримала привілей від королевича Костянтина Собєського. У 1880 році була зведена нова дерев'яна церква за проектом архітектора Сильвестра Гавришкевича, яку освятив митрополит Йосиф Сембратович. Цей храм згорів 15 березня 1899 р. Мурований хрещатий храм зводять на місці погорільця у 1901 році на пожертви парафіян Куликова і Жовківського передмістя. Храм за архітектурою нагадував споруди відомого архітектора Василя Нагірного. Поруч із церквою була збудована стінна мурована дзвіниця, завершена трьома сліпими ліхтарями з мініатюрними банями. У 1961 році ця церква була закрита і знищена. В 1990 р. святиню відновили. У 2001 р. закінчено розширення церкви з прибудовою хорів, які завершуються двома ліхтарями з невеликими банями, а також будівництво нових сходів та реконструкцію церковного подвір'я. Прибудова та розширення церкви здійснювалися з 1997 року братством храму (настоятелем храму в цей час був о. Олександр Готин-Лозинський) на пожертви парафіян Куликова та кошти меценатів.

Куликів відрізнявся від більшості містечок Галичини насамперед етнічним та релігійним складом свого населення. Хоча кількість мешканців містечка за останні півтора століття змінювалась дуже незначно і коливалась у межах від 3 до 4 тисяч, у ньому завжди переважало русинське греко-католицьке населення.