3.1.3.Історичні села

Зашків Старовинне село Зашків розташоване за 17 км від м. Львів. Південною частиною села протікає річка Недільщина. Найвищий схил Зашкових пагорбів називається Берекавицею. У 1377 р. князь Владислав Опольський подарував Зашків монахам-домініканцям. Ця дата і є першою письмовою згадкою про с. Зашків.

У 1399 р. архієпископ галицький Якуб дозволяє закласти каплицю в селі, де б монахи могли виконувати духовні обов'язки. В архівних документах за 1703 рік Зашків, разом із с. Завадів числяться як складові Куликівської парафії. У 1759 р. на кошти Львівської митрополії та самих зашківчан почалось будівництво церкви, яке закінчилось у 1760 р. 27 листопада у день Архистратига Михаїла церкву було посвячено. І до сьогодні цей день є Престольним празником у Зашкові.

У 1848 р. священиком у с. Зашків був о.Стефан Скоробагатий. Його правнуком був Євген Коновалець. Після смерті о.Стефана, у 1855 р., Зашківську парафію обійняв його зять — о. Михайло Коновалець. Отець Стефан Скоробагатий встиг посвятити і першу Зашківську народну школу, яку було відкрито 6 червня 1854 р.

У 1884 р. через село проклали залізничну колію Львів — Рава-Руська, і, в цьому ж році, збудовано школу на дві класні кімнати та житлом для вчителів, де і поселилося вчительське подружжя Коновальців у 1890р. Саме тут і народилися їх діти — Євген (1891 р.), Мирон (1894 р.) та Степан (1896 р.). А в 1897 р. родина Коновальців перебралася у власний будинок. 23 травня 1990 р. у родинному будинку Коновальців відкрили музей-садибу.

Крехів Відоме село Жовківського району ( Крехів також існує в Жидачівському районі ) розташоване на захід від м.Жовква, на відстані 12 км. Назва Крехів, очевидно, походить від давньослов'янського імені Кресимир, Кресислав, або Кресомест. Від первісної назви Крес(имир)ів двір згодом постала назва Крехів. Перша письмова згадка про населений пункт датована 1439 роком.

Крехівський Василіанський монастир св. Миколая – відомий та авторитетний релігійний центр України - перетворився за останні роки на значний осередок релігійного та пізнавального туризму.

Монастир розташовано на відстані 3 км від с. Крехів, серед вкритих буково-сосновими лісами пагорбів Розточчя, в підніжжі гори Побійної. Він являє собою комплекс, до якого входять церква св. Миколая, дзвіниця, корпуси келій, господарські будівлі та давні оборонні мури з вежами.

За народними переказами, монастир заснували монахи Києво-Печерської Лаври Іоїл та Сильвестр. Вони поселились у викутих в скелі, що згодом отримала назву "Скала Іоіла", келіях, і на її вершині збудували каплицю Покрови та поруч каплицю Петра і Павла.

Весь ансамбль забудови монастиря з садом і чудовими зеленими ландшафтами, серед яких він розташований, можна оглянути тепер з оглядової галереї. Її влаштовано на відбудованій (за гравюрою Д. Онкевича) первісній монастирській брамі з надбрамною церквою.

Крехівський монастир віддавна славився своїми відпустами. Сюди прибували прочани з близьких і далеких земель. У XVII-XVIII ст. Крехів притягував богомольців з-за Дніпра, Дону, Волощини, з далекої Греції та Кріту. Після повернення в 1990 р. до монастиря отців Василіан давні традиції відроджуються. Тепер, як і колись, тисячі віруючих приходять до Крехівського монастиря на літнього Миколая – 20, 21 і 22 травня. Поруч монастиря відновлено ритуальну "Хресну дорогу", що від монастирських стін, з південних уступів гори Побійної прямує на її вершину. Збереглась збудована в 1938 р. (архітектор І. Филевич) каплиця "Гріб Господній ", якою завершується "Хресна дорога".

Крехівський монастир належить до чину св. Василія Великого. Чин - об'єднання спільноти ченців, що живуть в монастирі за єдиним уставом, мають спільне керівництво та матеріальні засоби, допомагають один одному. Василіанський чин живе за правилами, які в IV ст. уклав Отець Церкви Василій Великий, а як об'єднання монастирів чин постав у 1617 р. завдяки зусилля митрополита київського Иосифа Велямина Рутського і св. Йосафата Кунцевича, архієпископа Полоцького. Головними напрямками служіння ЧСВВ традиційно були місійна і пасторальна праця, духовний провід молоді та видавнича діяльність.

Нове покоління василіан очолив Роман-Андрій Шептицький. Оновлений василіанський чин поступово почав перебирати більші монастирі Галичини. Напередодні II Світової війни у 1939 році василіанське чернецтво Галицької землі мало 18 монастирів і понад 400 ченців. Після так званого Львівського собору 1946 року діяльність василіан, як і усієї УГКЦ була заборонена. 350 ченців вивезли до Сибіру. Незважаючи на великі втрати, ЧСВВ активно діяв у період підпілля УГКЦ. Також чин продовжував розвиватись у Канаді, США, Бразилії та Аргентині, де нині нараховується З1 монастир і близько 250 ченців. В Галичині ЧСВВ відновив свою діяльність у 1989 році. Тепер василіанам належать Онуфрієвський монастир у Львові та Крехівський біля Жовкви. В Крехівському монастирі розміщений новіціят - монастир, де перші два роки проводять ті, хто вирішив присвятити своє життя Богу в монашому стані, навчаючись і звикаючи до чернечого життя.

З Крехівським монастирем пов'язані імена Петра Дорошенка та Івана Мазепи, які були там під час Турецької війни 1672 року.  29 вересня 1672 року турецько-татарський загін штурмував Крехів. Обороняючись від ворожої навали один із ченців пострілом з північної вежі вбив ханського племінника. За цей вчинок гетьман Дорошенко зганьбив монахів, виславши їм строгого листа. Цей лист зі сторони Дорошенка був лише дипломатичним кроком супроти своїх союзників турків і татар, щоб уберегти від їх грабунку монастир. Монахи виплатили викуп у сумі 40 тис. талярів. Під час турецької облоги монастиря залогою керував тоді ще молодий Іван Мазепа. Ханського племінника поховали на тому ж місці, де вбили, недалеко від монастиря. На його могилі невідомо коли і ким поставлено пам'ятник у вигляді кам'яної колони.  У 1698 році монастир відвідав російський цар Петро І, котрий у Жовкві зустрічався із королем Августом ІІ у справі Північної війни.

В селі Крехів знаходиться і пам'ятка дерев'яної архітектури - церква св.Параскеви із триярусною дерев'яною дзвінницею оборонного типу. Вперше у документах про неї написано у 1724 році, тоді її відремонтував майстер Іван Хомюк. Збудована на зразок Преображенської церкви Крехівського монастиря. Дуже цінним є іконостас церкви, більшість ікон якого належать пензлю видатного майстра того часу -Івана Рутковича.

Сьогодні, на жаль, місцева громада погодилася накрити піддашшя церкви, а також дзвінницю зеленою металочерепицею, що бесперечно змінило архітектурний облік храму.

Село Куликів відоме на початку XIV століття, і початково воно називалося Бощ. Це було гніздо родини Куликівських. У 1398 році Миколай з Куликова заклав тут католицьку парафію.

У XV столітті Куликів був вже містом.

У 1431 році король Владислав Ягайло надав місто Янові з Конєцполя, у другій половині XV століття містечко належало Куликівським, потім Гербуртам і Журавінським. Тоді місто було вже оточене валами з частоколом і вежами, існував і дерев'яний замок.

11 липня 1657 року Стефан Чарнецький у війні з військом семигородського князя Д'єрдя II Ракоці після звитяжної битви під Магеровим розбив у затяжній сутичці під Куликовим частину його тилових загонів.

У II половині XVII століття Куликів опиняється у руках Собеських і був приєднаний до Жовківського маєтку. Король Ян ІІІ Собеський поселяв тут турецьких і татарських полонених. Вони займалися виробництвом бурок і коців, якими славилося місто у XVII і XVIII ст.ст. Традиційним заняттям їх нащадків було шевство і садівництво. Відомим місцевим продуктом був славний у XVIII ст. куликівський мед.

У І половині XVIII ст. місто разом із Жовківським маєтком перейшло до Радзивілів. Після поділу Польщі, виставлений на продаж Куликівський маєток купили Батовські. За автрійських часів і у міжвоєнний період Куликів був містечком у Жовківському повіті.

Містечко частково зберегло свій давній урбаністичний уклад з прямокутним ринком, перерізаним жвавою трасою зі Львова до Жовкви. Недалеко від ринку стоїть чи не найцінніша пам'ятка Куликова - готичний костел Св. Миколая, один із найстаріших в околицях Львова. Цей костел Святого Миколая є найцікавішою зараз спорудою міста. Його було збудовано на місці старого дерев'яного храму, з яким і пов'язана перша згадка про місто. Колись споруда виглядала більш привабливо завдяки живому кольору цегли, схованому зараз під нецікавою штукатуркою. Це є пізня готика, дуже нечастий стиль на Україні, але від неї зберігся тільки фронтон, стрільчасте вікно та портал на західному фасаді. Ще у ХІХ ст. на горищі були бійниці. Споруда посилена контрфорсами. Храм два рази реставрувався, під час війни, звичайно ж, постраждав і знову реставрувався. У 1854р. під час реставрації інтер'єр розписано художником А. Качмарським. Наступна реставрація мала місце на початку 20 століття. Храм було зруйновано під час Другої світової, та потім відремонтовано. У 2000 році костел повернули вірним, а два роки по тому завершили ремонт. Оздобою костела є оригінальний фасад, вартують уваги також металеві двері до захристії XVI ст., готичний кам'яний портал у притворі та дерев'яний амвон XVIII століття.

У північно-східній частині містечка є залишки земляних фортифікацій, що оточували колись дерев'яний замок власників Куликова. З 1569 року Куликів мав Магдебурзьке право, що пізніше підтвердив король Ян III, яке в свою чергу надавало право самоврядування місту і закріплювало права купців, міщан, ремісників, а також надавало право міщанам будувати потужні фортифікації, що забезпечувало оборону міста. А це в свою чергу сприяло розвитку торгівлі, ремесел, освіти та збільшенню населення міста. А товари куликівських ремісників до II Світової війни славились не лише на галицькому ринку, але й далеко за його межами. Це була насамперед продукція місцевих шевців -славетні "куликовські бути" оспівували навіть у батярських піснях Галицької столиці. За радянської влади шевців об'єднали в артілі, потім зробили в містечку взуттєву фабрику, яка стала філією ВО "Прогрес". Ще одним славетним товаром міста був куликівський хліб. Ще перед І Світовою війною хліб вже не возили з Куликова, а пекли у самому Львові, зокрема у "Куликівській пекарні" Натана Шварца на вулиці Джерельній. Та після II Світової ніхто не відважився у Львові випікати вже "куликівський хліб". Зате ковбаса "Куликівська" пережила усі війни, революції та окупації. Донині на львівських базарах перекупки закликають скуштувати ковбаску "зі самого Куликова", хоча справді "Куликівської" серед них не так вже й багато.

З Куликова вийшли просвітянин Степан Шах (Перський), письменниця Агата Турчинська, о. Сильвестр Лепкий - галицький літератор та батько поетів Богдана та Левка Лепких. А ще народився в Куликові народний артист та міністр культури і мистецтв в уряді Віктора Ющенка -Богдан Ступка.

Потелич Старовинне поселення Телич, перша згадка про яке датується 1262 роком.

У 1492 р. вже місто Потелич отримало магдебурзьке право. Важко повірити, що теперішнє село було одним із ремісничих центрів. Тут працювали гончарні майстерні, вироби яких славилися далеко за межами краю, фаянсова фабрика, гути (плавильні), броварня, гуральня, ткацькі майстерні та ін.

Потелич знаменитий своїми пам'ятками дерев'яної архітектури.

Церква Св. Духа (1502 р.) з дзвіницею (XVII ст.) – одна з найстаріших дерев’яних церков в Галичині. Належала найбагатшому та найвпливовішому цеху гончарів. Церква є яскравим прикладом забудови бойківського типу з ступінчасто-пірамідальним перекриттям. Оскільки храм стоїть біля підніжжя гори, то церкву ще часто називають підгірською. Колись при церкві зберігалось сім козацьких гармат, тому, в разі небезпеки, саме біля храму місцеве населення шукало захисту і порятунку. Сьогодні ж про захисні можливості можуть говорити дві дерев'яні сторожові вежі на церковному подвір'ї, значення яких зараз суто декоративне, проте, це надає храму ще більше шарму. Однією з найбільших унікальностей церкви св. Духа є її монументальний стінопис, який датується 1620—1640 роками. Окрім того, що розписи є одні з найдавніших і добре збережені, їх цінність полягає ще й у довершенності і цілісності по всьому храму.

Дзвiниця церкви Св. Трiйцi (1545 р.), дерев’яна. Саме вона мусить бути центром уваги — дзвіниця при Троїцькій церкві, котра панує над цілим містом. Вона стоїть на 9 могутніх стояках-стовпах, з яких деякі мають діаметр близько 70 см. Висота 20 метрів. Величезна вежа-дзвіниця висотою 20 м побудована без жодного цвяха.

Костел Св. Станіслава. Римо-католиьцка парафія в місті була заснована в 1425 р. мазовецьким князем Земовітом. Перший храм був дерев'яним - і згорів у 1777 р. Мурований костел, який стоїть в центрі села, неподалік нової школи, звели вже в середині ХІХ ст. В 1858 р. храм освятив під титулом св. Станіслава архієпископ Лука Баранецький. В ті часи парафія нараховувала близько тисячі віруючих і належала до Жовківського деканату. Відомо, що в 1929 р. парохом був Олександр Мошинський, а в 1933-1939 рр. - отець Лаврентій Генджак. В 1896 р. в селі зводиться цвинтарна каплиця (була відновлена на початку ХХІ ст.). Після Другої світової війни костел закрили, споруду використовували як сільський клуб, музей історії села та зерносховище.  Католикам будівлю повернули 8 грудня 1990 р. Костел було відреставровано. 29 жовтня 2000 р. відзначалося 575-річчя парафії.

На увагу туристів заслуговують також гора Городище – місце розташування давнього Телича та цвинтар німецьких вояків, які полягли у Другій світовій війні.