(Пляшкосмоктач) - (вода) Розділ із роману «Пан Базьо та решта»

(уривки)

Я — Пляшкосмоктач. Мені тридцять років.

Я дисертант. Я вже поскладав усі кандмінімуми.

Моя дисертація майже готова. Я маю щастя бути українцем і жити ві Львові. І бачити хвилю національного відродження. Я винаймаю квартиру. Кімната. Кухня. Коридор. Лазничка. Я підзаробляю на перекладах.

Мої плани на майбутнє: захиститися, лишитися у Львові, отримати сяку-таку квартиру, стати професором універу, одружитися на своїй найдурнішій студентці, написати кілька дебільних монографій, виховати спадкоємців, померти. Було б не­погано ще збудувати хату. І насадити сад. І потім померти.

Чи є якісь інші варіанти? Так. Можна спитися. Можна влаштуватися десь приймати порожні пляшки. Можна збирати пляшки по під'їздах і смітниках і зда­вати їх у пункт склотари. Можна просмердітися власною сечею і блювотиною. Перекочовувати від міста до міста. Підробляти вантажником. Можна плюнути на себе і віддатися на волю Божу. І померти.

Можна вчинити злочин. Бути засудженим. Потрапити у в'язницю. Можна вчи­нити якийсь такий злочин, щоб бути покараним на смерть. Розстріляним у в'яз­ничному подвір'ї. Або чинити злочини і бути невпійманим. Ось ви і в моїх руках. Бійтесь мене. Мене — кого? Мене — смерті.

• У кожного свій шлях до Бога. Через власне життя. І через смерть. Решта — декорації. Бог покинув людей, воскреснувши. Воскресіння Ісуса — це його поки­ дання людини з побутової точки зору. Ми опинилися без Бога, ми сподіваємося від покоління до покоління на його повернення.

• А довкола? Що це за світ? Чи до таких нас повернеться Господь? Розплоди­ лися, перегризлися один з одним, нагромадили купи сміття, намножили хвороб, отруїли все довкола, самих себе отруїли. Може, ми вже не люди, а якісь людино­ подібні істоти, людиноподібні дріжджі, на яких плодяться бактерії?

Богу нема куди повертатися. У кожному разі, поки що. Можна спокійно бро­дити в тих дріжджах далі. Побачимо, що з них вибродить.

— Пляшкосмоктач повертається, але вона нахилена над картками, завіса волос­ ся закриває обличчя. Які в неї очі? ніс? губи? підборіддя? шкіра? Фігурка ззаду нівроку. Всі гроші. Жакет облягає талію. Темна спідниця вище колін із розрізом ззаду. Стрункі ноги. Обцаси. Щось записує. Вишукує якусь літературу. Якщо б засунути їй руку між ноги, що вона зробила б? Заверещала б, як сирена? Чи прийняла б умови гри? А гра полягає в тому, щоб не бачити облич. І щоб не гово­ рити.

... Ручка падає на підлогу, жінка піднімає її і простягає Пляшкосмоктачеві. Дя­кую. Веснянкувата гуска з рудими віями і вищипаними бровами. Краще б я тебе не бачив. Око риб'яче.

Група «Пропала грамота»

До неї входили київські поети Семен Либонь, Юрко Позаяк, Віктор Недоступ. Ха­рактерні стильові риси гурту — самоіронія, гротеск, епатаж. Члени групи прагнуть будь-що порушити літературні табу різних рангів, заідеологізовану милозвучність вірша. У 1991 році вони видали поетичну збірку «Пропала грамота».

Семен Либонь (Олексій Семенченко)

НОНСЕНСНІТНИЦЯ - 6

Нас шестеро. Ім'я нам -- шістки. Здолали істерни І чистки Лиш шість. А за вікном Рогатий біль? Рогата біль? Рогата більшість.

Для нас — це почесть: Терпіти пошесть, Терпіти по шість. По шість. А за вікном Рогатий біль?.. Рогата біль?.. Рогата більшість.

Ми знову й знову Терпимо змову І проти мови І проти «Слова...» Ой, тихше, тихше, А ми вже нишком, А ми вже миші, Ми — шість, А за вікном Рогатий біль?.. Рогата біль?.. Рогата біль — 6.

НОНСЕНСНІТНИЦЯ - 24

Надії матерів Зжирає клан Суботній окупант Із жиру план Надійний материк Скорботи океан Рик АН-24

Віктор Недоступ (Віктор Лапкін)

ОСІНЬ 1986

Під руку із сірим, невиразним

Йде красуня.

Бачили?

В її серці змія тремтить

Очі її — сіре лезо.

Волосся її — темна злива зловісна.

Мені зимно у грудях, отрута.

Чуєш, наче стогін крізь сон?

То падає додолу адамове яблуко,

повне гіркої слини. Важко. Гне до землі серце, Темне й тверде від полину. Наче пісня сумна, Наче мати стара Кличе,

Але вже не прокинутись. Пізно.