ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ КІНЦЯ XX СТОЛІТТЯ

У 80-90-х роках XX ст. докорінно змінився характер літе­ратурного процесу. Письменники прагнули «зруйнува­ти Карфаген української провінційності» (Юрій Шевельов), тобто вивести мистецтво слова за межі політи­ки, "зробити його естетично самодостатнім. Нова генерація творців зажадала повнокровного буття української нації; насам­перед подолання комплексу меншовартості. Вибухнула потуж­на творча енергія молодшого покоління письменників, яке праг­не вивести літературу на нові естетичні обрії, але не копіюючи Захід.

У літературному процесі цього періоду відбулися карди­нальні зрушення в системі естетичних критеріїв суспільства, творилися нові парадигми художнього мислення, форми і структури творчості, адже до духовної культури народу повер­нулися літературно-мистецькі надбання минулих епох, заборо­нені тоталітарним режимом з ідеологічних міркувань.

Сучасні літературознавці (Тамара Гундорова, Соломія Павличко, Дмитро Наливайко) літературний процес кінця ХІХ-ХХ століть умовно поділяють на етапи:

1. епоха модернізму: кінець XIX — перша половина й сере­ дина XX ст.;

2. епоха постмодернізму: 80-ті — 90-ті роки XX ст.

Постмодернізм (лат. розі — за, після, далі, франц. глосіегпе — сучасний, новітній) як літературна течія виник у США та Європі в останню третину XX ст. Естетична природа цього явища - поєднання і органічне співіснування різних художніх систем.

Постмодерн виник внаслідок відчуття письменниками кінця історії, сучасної епохи. Він вибудовує особливу концепцію світу. Український постмодернізм має свою специфіку як явище постколоніальної культури. Він передбачає опозицію до модернізму і має такі риси:

- відкритість дискурсу (дискурс — лат. сПзсигзиз — міркування, про­мова, виступ, сукупність висловлювань);

- мистецтво як гра, карнавал;

- деконструкція, мовчання;

- хепінг, перфоманс (вистава), кітч (жанр масової культури, що спи­рається на фольклорну традицію і має виразне дидактичне спрямування).

Це засвідчує, зокрема, проза Юрія Андруховича. Те, що карнавалізм та інші елементи постмодернізму спрямовано проти негативних явищ в українській культурі та політиці. Богдан Рубчак розцінює як вияв глибокого патріотизму.

Характерною особливістю розвитку художнього процесу кінця 80-х — 90-х років 20 ст. в Україні стала поява нових літературних угруповань та об'єднань, різноманітних стильових манер і спо­собів образного втілення світосприй­мання людини постколоніального су­спільства

Найпотужнішим вибухом постмо­дернізму стало літературне угрупован­ня «Бу-Ба-Бу». Виникло воно 1995 року у Львові. До його складу увійшли Юрій Андрухович (Патріарх) — поет, прозаїк, перекладач (живе в Івано-Франків­ську), Олександр Ірванець (Підскар­бій) — поет, прозаїк, драматург (живе в Рівному), Віктор Неборак (Прокура­тор) — поет, прозаїк (живе у Львові). Стильову ознаку цього гурту визнача­ють як карнавальне необароко. Самі письменники вважають, що занурені в глибоку традицію, яка сягає «Енеїди» І.Котляревського та українського вер­тепу, що вони лише трансформують цю традицію в модерну форму. Апофео­зом гурту став фестиваль «Вивих-92». Головною його акцією були чотири поезо-опери «Крайслер Імперіал». У 1995 році побачила світ єдина книга «Бу-Ба-Бу»

Галина Черниш, кандидат філологічних наук, пише: «Серед запропонованих ни­ми поезій потребує коментаря «Музей патанатомії» В.Неборака. «Поет-мазохіст» — це одна з численних масок, знаних читачами із його книжки «Літаюча голова». Без цього протеїзму ліричного героя естетичної гри в поетичний карнавал годі уявити Неборакову поезію. Багатоплинність ця покликана обраним стилем, що винесений у назву групи, хоч я вбачаю тут і момент віддаляння, самозахисту, приховування свого «я».

«Музей патанатомії» — свого роду бурлеск на пушкінський «Євгеній Онєгін», кожна із п'яти частин твору Неборака «присвячена його відповідній главі, від моти­ву якої відштовхується наш поет (при бажанні читач їх легко віднайде). Збережена й ритмомелодика. Зокрема пушкінський ямб, система римування. З одного боку, це і бурлеск, пародія, ... це діткнення до вразливого місця авангарду, демонстрація його ставлення до класики, з іншого боку, це і глибоко особистісний самоіронічний твір із властивою лише Небораковій поезії образністю, «карколомними перевтілен­нями».

Поетика бубабістів багато кому була не до смаку, їх називали гангстерами. Саму назву розглядали як щось непристойне, хуліганське — «Бу-Ба-Бу» (бабу би!)

А Юрій Андрухович згадує: «Минає вже вічність від того часу, коли ми зійшлися втрьох і вимовлено фатальне і сакраментальне, універсальне й карнавальне. Бу-Ба-Бу... Це була спроба бути максимально вільними у загалом невільній ситуації. Свободи зовнішньої ставало все більше, ми відкривали в собі все більші ресурси свободи внутрішньої. У вісімдесят п'ятому році Ірванець не міг би ще безкарно показати свій «голий зад» зі сцени Львівської опери — та його не впустили б туди!

Але у дев'яностому він уже запросто зробив це і це навіть викликало бурю оплесків. Демократизувалася мова української поезії, мужнів її словник. Вимальовувалися перші «перса», за ними виднілися «дупи» і «курви». Зараз, коли цього добра на кож­ному кроці, ми іноді чуємо свою провину. Що ж, апостоли завжди перебріхують вчителів. Свобода дісталась їм майже задурно — вочевидь. Це щось на зразок клеєвого отруєння.

Що нас все-таки об'єднало? Це не в останню чергу було місто. Адже всі ми — поети-урбаністи. Ми ні про що спеціально не домовлялися, просто вигадували вірші і читали їх один одному. Ми хотіли навчити загал читати справжню поезію, шу­кали нової форми, нового вислову, намагалися витончити наші творчі засоби у формі і змісті.

Ми — в протилежності від загалу — відчували, що нашому народові небавком прийдеться скласти іспит національної зрілості і що при цьому іспиті ми провали­мося...»

Наводимо зразки творів членів групи «Бу-Ба-Бу», з яких вчитель має вибирати ті, які зможе використати на уроці.

Юрій Андрухович

ЛИСТИ В УКРАЇНУ (уривок) (ліричний цикл з 20 віршів, написаний Ю. Андруховичем у Москві)

II

Це столиця держави. Тут досить людно. недосить зелено для ботанік. Хоч насправді це ніби студно (чи судно?) і не так ковчег воно, як титанік.

Досить людно й тому нестача киснева. Як і всюди, найбільше невдах і дурнів. Кожен з них, не добігши до брами неба, має право на прах і на місце в урні.

Я, здається, писав, що вдягаю робу.

Я, крім того, навчився слова «глаголю»,

пити квас, осягати душу народу

і ходити синім від алкоголю,

грати в карти, чифірити (рок до ранку), пити спирт, розумітися на похміллі, черевики чистити об фіранку і тримати душу в чорному тілі,

я навчився божитися, присягати, розрізняти на смак дукатеькі, явські, я навчився нічого не досягати і плювати в стелю цілком по-графськи,

розглядати дерево як нагоду для висіння, втілену ще в насінні. Я тепер як ніде близький до народу. Покажи цей лист усім в Україні.

Університет

Ми послуговуємось мертвими мовами

Ходимо безпорадні серед астроляцій реторт

черепів

З висоти земляного валу слухаємо

дзвін Миколая на брукованому подвір'ї слухаємо

Ціцерона

красномовного ритора заляпаного крейдою на уроках медицини зазираємо в очі мерцям ховаємо в кишенях тютюн і нецнотливі малюнки вранці чемно ступаємо за капеланом жбурляємо в котів малими філософськими камінцями опівдні втікають від нас найдотепніші силогізми і формули адже поруч за крутими вогкими мурами саме розвішує випрану мокру ваговиту білизну медова служниця підстарости

Летів на небо, де злодійський рай, Де кожен сутенер або шахрай Знайде в кущах навік собі «малину»

Олександр Ірванець

ЛЮБІТЬ!..

Любіть Оклахому! Вночі і в обід,

Як неньку і денді достоту.

Любіть Індіану.

Й так само-любіть

Північну і Південну Дакоту.

Любіть Алабаму в загравах пожеж,

Любіть її в радощі й біди.

Айову любіть, Каліфорнію теж.

І пальми крислаті Флоріди.

Дівчино! Хай око твоє голубе,

Та не за фізичнії вади

Коханий любити не встане тебе,

Коли ти не любиш Невади.

Юначе! Ти мусиш любити стократ

Сильніше, ніж любиш кохану,

Колумбію-округ і Джорджію-штат,

Монтану і Луїзіану.

Любити не зможеш ти штатів других,

Коли ти не любиш по-братськи

Полів Арізони й таких дорогих

Просторів Аляски й Небраски...

УКРАЇНСЬКА ПІСНЯ

(уривок)

Ой, у нашому селі Б'ють у крицю ковалі. А всі дівчата закохались В молодого Брюса Лі. Тільки я, дівчина чесна, Я люблю лише Сильвестра. Тільки я, дівчина горда, Люблю Харрісона Форда.

КОЛИСКОВА НАВПАКИ

Ти, дитинко, прокинься раненько, Потихеньку вислизни з ліжка... Хто вітчизна тобі? Рідна ненька. А історія? Тітка приїжджа. У сусідній кімнаті постогнує Уві сні твоя тітка-історія.

Це, напевне, не дуже чемно І, можливо, не зовсім етично, Та підважно двері плечем-но,

Роздивись-но пильно тітчину Розгримовану фізіономію, Анатомію і фізіологію.

їй вже, видно, далеко за сорок, А можливо, й за сімдесят. Без корсета (сказати сором) Під сорочкою груди висять; І шиньйони, і вії відчеплені, І у склянці її штучні щелепи.

А це, дитинко, зробила вже зайве ти.

Що їй у вухо сказала «ку-ку»,

Бо навряд чи вона буде в захваті,

Що застали її таку

Н е п р й ч е с а ну, непідмальовану

Абсолютно не закамуфльовану.

Що, дитинко, побавилась? Тільки от Про одне ти забула, дурненька: За таке поводження з тіткою Чи ж похвалить тебе твоя ненька?.. Так що швидше в ліжечко киш. І прикинься, буцімто спиш

Віктор Неборак

ПІСЕНЬКА ЛИСА

Галині Пагутяк

Була дорога. Стежка. Брук. Чи автострада.

На ній був я — шукач скарбів, збирач підков.

Я довго йшов. Один. Я вітра мав за брата.

І тільки вітер знав, куди я вперто йшов.

Пливли гаї і спокушали чар навали.

— Покинь цей шлях калік, сліпих і бідолах! Вмирали ритми, кольори і воскресали!

Та щастя, знаю, не було — був тільки шлях.

На мене пастки ставили, кидали м'ясо.

Пси дерли горла. Шикувалися полки.

Та я сміявся в їхні пики, злі і ласі.

Я йшов і вірив, що колись дійду таки.

— Куди дійдеш?.. — Глядацтво крові захотіло?! Куди дійду?.. Розтане обрій. А за мить Нічні колеса пошматують моє тіло,

Та навздогін моя руда душа помчить.

Юрко Позаяк (Юрій Лисенко)

Квазіамор прекрасна штука, Як солодко хвилює нас Шалена серця псевдомука, Страшне страждання лиш на час.

Ерзац — кохана! Ти не знаєш, Як квазі я тебе люблю! Віддай же все, що ти ще маєш, Своєму псевдокоролю!

Принцесо! Швидше роздягнися! Принцесо! Швидше на матрац! Ну, все в порядку — понеслися: Ерзац,ерзац,ерзац,ерзац.

ЛЮБЛЮ

Я роздуваю червону соплю, — Я закоханий, наче індик, Я тебе кожен день По-новому люблю — Як пацюк, як пантера, як бик.

Ось я підлітаю — я гордий орел,

За мить — я дурний носоріг,

В найбільш потаємний, інтимний момент

Я ніжний, немов восьминіг.

І не лякайсь, як крізь спів солов'я

Прорветься горилячий рик:

Адже лиш той, хто кохає, як я,

Кохає, як справжній мужик.