42. «Роман про Лиса» як алегоричне зображення середньовічного суспільства. Характеристика образа Ренара,Ізенгріна,Нобля та ін персонажів твору.

"Роман про Лиса" - твір дуже своєрідне і дуже характерне для міської літератури. У ньому розповідається про кумедні - але нерідко і жорстоких - витівки Лиса Ренара, його ворожнечі з вовком Ізенгріну, взаємовідносинах з владикою звірів левом Ноблем, його двором, що складається з різноманітних тварин: півня Шантеклера, борсука Грінбері, кота Тіберія і багатьох інших, любовних інтригах з дружиною Ізенгріну вовчицею Гризентой і левицею, про його численні перемоги над ворогами і рідкісних ураженнях.

Як і багато інших створені в надрах міської культури пам'ятники словесності, "Роман про Лиса" спирається на різні традиції, переосмислюючи їх в дусі міської ідеології. Багатоосновними роману можна легко помітити, звернувшись до його джерел .До таких "підступам" відносять висхідні до Античності байки, які були добре відомі і мали широке ходіння в Середні століття, їх збірники нерідко носили назву "ізопетов" - від спотвореного імені античного байкаря Езопа, одночасно з "Романом про Лиса" у Франції були створені , наприклад, "Ізопет I Паризький", а також "Ізопети" за номерами II і III.

До джерел "Романа про Лиса" зараховують також бестіарії, збірники про тварин, автори яких намагалися узагальнити відомі їм факти природничо характеру, але, як правило, давали їм иносказательную інтерпретацію, зображуючи ту чи іншу тварину як втілення чеснот або гріхів. Безсумнівна вплив зробили на "Роман про Лиса" і народні казки, історії, побрехеньки про тварин, які створювалися в різних країнах протягом усього Середньовіччя. Багато що в "Романа про Лиса» походить від куртуазної літературі. Лев Нобль дуже нагадує короля Артура, почасти й короля Марка з "Трістана та Ізольди"

Гумор є сусідами в "Романа про Лиса" з сатирою. Автори поеми, висловлюючи погляд на світ городян, критично висміюють невідповідність героїв моральному кодексу тієї соціальної групи, до якої вони належать, окремі людські пороки, такі як жадібність, віддають данину середньовічному антифемінізму..

Ренар (фр. Renard, Рейнеке)  герой французької середньовічної сатиричної епопеї  «Романа про Лисицю» («Roman de Renard»), пам’ятника французької міської літератури кінця XII—XIV ст.ст.Слово Renart, людське ім’я, завдяки винятковій популярності книг пронього поступово витіснило старофр. goupil («лис»), звичайне позначенняцієї тварини.

Головними рисами лиса Рената є: виверткий і мстивий хитрун,його ніколи не можна застати зненацька,невтомний хвалько (він із задоволенням складає всякі небилиці: описує Ізенгріну радості раю і солодкості чернечого життя, приносить синиці новину про настання вселенського миру…),уміє лестити і знає слабкості кожного (пропонує мед ведмедеві, мишей котові, угрів вовкові),постійно грає різні ролі (красильник, бретонський жонглер,побожний чернець, лікар, що здобув освіту в Салерно і Монпелье…)розумний, хитрий, майстерний і злий, він славиться втіленням Диявола,рухомий жаданням влади, він переслідує інших, одурює, спотворює, принижує, позбавляє честь мучить свої жертви насмішками його не зупиняє ні релігія, ні клятви, ні закони,хороший чоловік і отець не залежить ні від кого.

Правитель держави тварин — лев Нобль (Благородний) — оточений своїми васалами — зграєю хижаків, серед яких виділяються похмурий вовк Ізегрім із його ненаситною вовчихою, ненажера Ведмідь, лукавий кіт Тьєбо, тупий і боягузливий баран Белін, віслюк Бернар. 

43.

Уявлення про ліричну поезію середніх віків було б далеко неповним, якби залишилося поза увагою таке цікаве й унікальне явище як латиномовна поезія вагантів. Вагантів називали так від латинського vagantes – тобто, мандрівні люди, інша їх назва – голіарди. У пошуках кращої долі вони мандрували небезпечними в ті часи європейськими шляхами, заробляючи на прожиття складанням віршів та пісень. До них приєднувався різноманітний люд, намагаючись уникнути податків, переслідувань та покарань за різні провини. З часом ряди вагантів стали поповнюватися за рахунок студентської молоді. Відкинувши усі риси куртуазної манірності, ваганти у своїх поезіях виявляли глибоку ерудицію і розкутість думки. їх демократична лірика пізніше вплине на творчість українських мандрівних дяків, кліриків, студентівспудеїв. В поезії вагантів все коливається від самого піднесеного стилю до їдкої сатири, при чому в першому випадку мова може йти про якусь буденну подію, а в другому про зустрічі з ангелами. Не можна сказати, що їх поезія - поезія крайнощів, але вона так само різнопланова, як і їх життя. Вірші вагантів - це відображення їх душі, їх світогляду, їх життя. Ваганти співали так, як жили, і навпаки. Ваганти постійно представляють себе служителями Божественної музи, і присвячують свій божественний дар не тільки на хвалебні пісні, але й викривають вади суспільства.  Безтурботна пісня. Можна назвати цей вірш піснею, бо ваганти були наділені музичними здібностями і свої вірші не читали, а співали. Тема вірша : Заклик до веселих розваг, радощів. Уславлення безтурботного життя. Ідеї вірша: Антицерковна спрямованість, важливіше душевні якості, а не конкретна віра, братське ставлення до людей не на словах, а на ділі, всі люди мають право на життя й допомогу, потрібно бути милосердним до усіх людей незалежно від їх соціального статусу. У пісні відчутний дух свободи. Як говорили про себе ваганти, вони були своєрідним орденом на кшталт лицарського, до якого зараховували геть усіх. Дух свободи і жадоба насолод у поєднанні з відсутністю грошей не давали їм спокою. Так виховувалося вільнодумство.

44.

На зміну епохи Середньовіччя приходить епоха Відродження(XV – XVI століття), в основі світогляду якої лежить принцип гуманізму. Прагнення людини пізнати реальний світ сприяли розвитку науки. Саме людина стоїть в центрі світогляду гуманістів. Головною особливістю епохи Відродження є те, що перше місце посідає індивідуальність людини, а вже потім її соціальний стан. Людина сама організовує і контролює своє моральне життя. Важливу роль для становлення мистецтва Відродження мало нове розуміння античної спадщини. Вплив античності найсильніше позначився на формуванні культури Відродження в Італії, де збереглося безліч пам'ятників давньоримського та давньогрецького мистецтва. Відродження — певною мірою умовний термін. Звичайно його трактують як відродження античних наук і мистецтв, але це не було простим поверненням до античних зразків. Ренесанс — це такий історичний процес, що мав свій власний зміст. Культура Ренесансу характеризується своєю антифеодальною спрямованістю. Починаючи з ХУ ст. в соціально-економічному і духовному житті Західної Європи відбувається ряд змін, які ознаменували початок нової епохи, котра увійшла в історію під назвою епохи Відродження. Ці зміни були пов'язані насамперед з процесом секуляризації /звільнення світського життя від релігії та церковних інститутів/ і відбувалися спочатку досить повільно і по-різному протікали у різних країнах Європи. Нова епоха утверджує відродження античної культури, античного способу життя, античного мислення, звідси і нова назва "Ренесанс", тобто "Відродження". В дійсності ренесансна людина і ренесансна культура та філософія суттєво відрізняються від античної. Хоч Відродження протиставляє себе середньовічному християнству, але воно виникає як інтеграція розвитку середньовічної культури, а тому несе в собі ще й такі риси, котрі не були притаманними античності. Найважливішою характерною рисою світогляду епохи Відродження була орієнтація його на мистецтво, на свободу індивідуальних здібностей. Якщо середньовіччя було зорієнтоване на релігію тобто Відродження - це епоха художньо-естетична. Коли у центрі уваги античності було природно-космічне життя, а в середні віки - бог і священна ідея спасіння то в епоху Відродження в центрі уваги - людина. Тому філософське мислення цього періоду називають антропоцентрістським.Родоначальниками Відродження вважаються Франческо Петрарка (1304–1374), автор «Книги пісень» і Джованні Бокаччо (1313–1375), автор «Декамерону». 

Періодизація: 1. Раннє Відродження (кінець 14 - поч 15) у цей час відбувається розпад середньовічної культурної зони. У літературі творять Дж. Бокаччо та Франческа Петрарка.  2. Зріле або високе відродження ( сер 15 - сер 16 ) у цей час було винайдено книгодрукування. Створена система світу Миколи Коперника . Відбувається відкриття Америки 1492. Авторитет Італійської культури стає загальноєвропейським. У мистецтві Рафаель, Леонардо Да Вінчі, Мікеланджело. Літ-ра Зх.Європи представлена Франсуа Рабле, П‘єр де Ронсар. 3. Пізнє Відродження ( 2 пол. 16 ст - поч 17ст) Під час великих соціальних потрясінь. Відбувається буржуазна революція в Нідерландах і велика війна в Німеччині . Стикаються 2 великих сил феодалізм і новий час. Активізуються консервативні сили, створюється орден єзуїтів та інквізити

67. Мігель де Сервантес Сааведра — відомий іспанський письменник, автор роману «Дон Кіхот». Народився імовірно 29 вересня 1547 року в сім’ї збіднілих дворян, в місті Алькала-де-Енарес. Коли Мігель підріс, батьки були близькі до розорення, тому він вступив на службу до Джуліо Аквавіва-і-Арагону, посла Папи Римського, працював у нього ключником. Разом вони 1569 р. виїхали з Мадрида в Рим. При Аквавіви Сервантес знаходився приблизно рік, а в другій половині 1570 року він стає військовослужбовцем іспанської армії, полку, який дислокувався в Італії. Цей період біографії зайняв у нього 5 років і справив значний вплив на подальше життя, оскільки Сервантес мав можливість близько познайомитись з Італією, її багатою культурою, суспільними порядками. Знаменита морська битва при Лепанто 7 жовтня 1571 р стало знаменною і для Сервантеса, тому що він був поранений, внаслідок чого діючою у нього залишилася тільки права рука. Госпіталь в Мессіні він покинув лише навесні 1572 року, але продовжив військову службу. 1575 р Мігель і його брат Родріго, також військовослужбовець, були захоплені піратами на кораблі, що прямував з Неаполя до Іспанії. Вони були продані в рабство і виявилися в Алжирі. Уникнути тяжких покарань і смерті Сервантесу допомогла наявність рекомендаційних листів до короля. Чотири спроби втекти закінчилися невдачею, і лише через 5 років, в 1580 р, християнські місіонери допомогли йому звільнитися. На зміну життя, повного пригод, прийшла монотонність цивільної служби, постійні пошуки засобів до існування. До цього періоду відноситься і початок літературної діяльності. Майже 40-річний Сервантес написав в 1585 р роман «Галатея» і близько 30 п’єс, які не справили особливого враження на публіку. Доходи від письменницької праці були занадто малі, і письменник переїхав з Мадрида до Севільї, де найнявся на службу — на посаду комісара по продовольчих заготівлях. За 6-річний період служби йому довелося тричі бути заарештованим: такі наслідки мала недбалість ведення документації. У 1603 р. Сервантес вийшов у відставку, в наступному році переїхав з Севільї в Вальядоліду, яка була тимчасовою столицею Іспанії. У 1606 р. Сервантес переїхав у Мадрид, який став столицею Іспанії. У 1605 р побачила світ перша частина найбільшого роману Сервантеса — «Хитромудрий ідальго Дон Кіхот Ламанчський», який, будучи пародією на лицарські романи, став справжньою енциклопедією життя Іспанії XVII в. Але світова популярність прийшла до Сервантеса далеко не відразу. Друга частина роману була написана тільки через 10 років, і в цьому проміжку публікується цілий ряд творів, що зміцнюють його письменницьку славу: другий за значимістю твір — «Повчальні новели» (1613), збірка «8 комедій і 8 інтермедій». В кінці творчого шляху з’явився любовно-пригодницький роман під назвою «Мандри Персілія і Сіхізмунди». Незважаючи на популярність, Сервантес залишався бідним, жив в мадридському районі для малозабезпечених. У 1609 р. він став членом Братства рабів найсвятішого причастя; його дві сестри і дружина прийняли чернечий постриг. Зробив те ж саме — став ченцем — і сам Сервантес буквально напередодні смерті. 23 квітня 1616 р. перебуваючи в Мадриді письменник помер від водянки.

68. Письменник задумав «Дон Кіхота» як пародію на рицарські романи, маючи на меті висміяти захоплення ними в Іспанії. В авторській передмові до першої частини твору визначено, що завдання роману — підірвати авторитет поширених у народі рицарських книг. Відповідно до задуму, в «Дон Кіхоті» розказана історія бідного ідальго з Ламанчі, який збожеволів через надмірне захоплення рицарськими романами. Уявивши себе мандрівним рицарем, він в усьому наслідує героя рицарського роману і виїздить на подвиги на честь Прекрасної Дами, для захисту всіх скривджених і пригнічених. Озброївшись іржавими уламками старого обладунку, Дон Кіхот виїхав на жалюгідній шкапі, якій дав звучне ім’я — Росинант (перекладається як Передшкапа), за зброєносця узяв хитрого селянина Санчо Пансу, а дамою свого серця обрав селянку Альдонсу Лоренсо, уявивши її принцесою Дульсінеєю Тобоською. У своєму творі Сервантес безпосередньо звернувся до реальної дійсності. Дон Кіхот і Санчо Панса блукають Іспанією доби Сервантеса, зустрічаються з людьми різних соціальних верст. Але значення «Дон Кіхота» виходить далеко за межі боротьби проти того чи іншого літературного жанру. Сервантес розгорнув у своєму романі широку картину життя сучасної йому Іспанії й наповнив його гуманістичними ідеями, протестом проти тиску суспільних верхів, злидарювання та безправ’я народу. Сам герой Дон Кіхот виростає в нього у шляхетного захисника пригнічених, борця проти суспільної несправедливості. Разом з комічним безумством він виявляє високу мудрість гуманіста. Звідси походить подвійна сутність образу.Бідний сільський ідальго, він намагається побудувати своє життя на зразок рицарських мандрів, що описувалися в книжках. Кожна пригода, кожна подробиця цих мандрів розкриває контраст між удаваним життям, вичитаним з романів, і реальною дійсністю.

Санчо Панса — простодушний, хазяйновитий і практичний, він дбає насамперед про себе, в усьому шукає зиску і мріє про багатство. Живе він у злиднях, уже зазнав чимало лиха й утисків, тому його дуже легко спокусити на будь-яку авантюру заради досягнення матеріального добробуту. Він залишає свою оселю і супроводжує Дон Кіхота у його походах, сподіваючись отримати в нагороду губернаторство. Мрії Санчо про раптове збагачення типові для Іспанії доби «золотої лихоманки». Але надія Санчо ґрунтується на його глибокій вірі у власну людську гідність. Багатьма рисами свого характеру Санчо — цілковита протилежність Дон Кіхотові. Водночас внутрішньо вони подібні: обидва герої, щоправда, кожен по-своєму, добрі та людяні, обоє незадоволені дійсністю й обом їм вистачає енергії та живої уяви, щоб вирушити на пошуки кращої дійсності.

Ім’я: Бідний ідальго Алонсо Кіхано → мандрівний рицар Дон Кіхот із Ламанчі (щоб уславити свою батьківщину)→ Рицар Сумного Образу → Рицар Левів. Опис Дон Кіхота — «Літ нашому гідальгові до п’ятдесятка добиралося, статури був міцної, із себе худий, з лиця сухорлявий…» Захоплення. Полюванням, але «водно читав рицарські романи з таким запалом і захватом, що майже зовсім занедбав не лише полювання, а усяке господарство». Він навіть збожеволів через них, і, вірячи у правдивість описаного, вирішив стати мандрівним лицарем. Мета мандрівок Дон Кіхота. «Поборювати всілякого роду кривди, наражатися на різні біди й небезпеки, щоб, перебувши їх і подолавши, окрити ймення своє безсмертною славою». Подорож не можна було відкладати, «бо від того світові неабияка могла вчинитися шкода: скільки ще в ньому треба знищити, скільки беззаконня скасувати, скільки сваволі впинити, скільки помилок виправити, скільки повинностей виконати»

Значення. «Дон Кіхот» — це друга книга після Біблії, перекладена най більшою кількістю мов світу. Безсмертний твір Сервантеса перекладений майже всіма мовами світу. Українською мовою роман перекладали Іван Франко, Микола Лукаш, Василь Козаченко, Євген Кротевич, Анатоль Перепадя та інші. Але значення «Дон Кіхота» виходить далеко за межі боротьби проти того чи іншого літературного жанру. Сервантес розгорнув у своєму романі широку картину життя сучасної йому Іспанії й наповнив його гуманістичними ідеями, протестом проти тиску суспільних верхів, злидарювання та безправ’я народу.