Добавил:
instagram.com КПНУ ім. І.Огієнка Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Скачиваний:
59
Добавлен:
26.05.2018
Размер:
129.02 Кб
Скачать

45.

Передвідродження(проторенесанс)- важливий етап розвитку італійської культури і мистецтва,який розпочався в надрах пізнього романського стилю і місцевого варіанту готики. Найраніше Передвідродження виявилося в культурі Італії,де набуло класичних форм ,а період XIII- першої половини XIV ст. дістав назву Проторенесанс .Цей термін увів швейцарський історик Я.Буркхардт. Становлення культури Проторенесансу відбувалося на засадах художньо-стильових елементів :романських,візантійських,готичних і класичних. Проторенесанс знаменував відхід від символіко-алегоричних тенденцій художньої системи Середньовіччя та початок переорієнтації мистецтва на зображення реального світу і людини. Центрами італійського Проторенесансу стали великі торгові міста,насамперед Флоренція ,вже на той час економічно не залежна і політично самостійна. Характерні риси гуманістичного світогляду проторенесансної Італії,простежуються в літературі видатного поета-гуманіста Данте Алігєрі.

Данте Алігєрі народився 13 липня 1265 р. у Флоренції у шляхетній родині.

Перші вірші Данте написав ще наприкінці 80-х років XIII ст., у 1292 р. створив автобіографічну італомовну повість «Нове життя», яку дослідники називають «першою ліричною автобіографією» у світовій літературі. Данте розповідає у ній про своє кохання до Беатріче, котру він бачив зблизька всього тричі.Найвидатніший твір-поема «Божественна комедія»(1307-1321,видана 1502),написана в поширеній формі «видіння».Поема відображає середньовічне сприйняття і є певним прологом до культури і мистецтва Відродження.

Данте розпочав у 80-х роках свою ліричну творчість в дусі тогочасної італійської лірики «солодкого нового стилю».Великим поштовхом для цього стала школа «солодкого нового стилю»,засновником якої був викладач Болонського університету Гвідо Гвініцелі Лірика школи поєднувала в собі досвід провансальської лицарської поезії з її витонченим культом служіння Дамі. В дусі цього стилю він замислювався у своїх віршах над природою любовного переживання ,його складністю,відзначає його ірраціональність.

.

46

Данте назвав свій твір «Комедією»,але за своїм жанром «Божественна комедія» — поема. Тема поеми — зображення уявної мандрівки поета у потойбічний світ. Данте сподівався, що, читаючи його книгу, людина разом з ним подумки пройде через суворі випробування та страждання, очиститься від гріхів і піднесеться душею до праведного, благочестивого життя. Данте вірить у людину, в її духовні сили. Людство треба привести до Бога, сам Данте приходить до нього через любов до Беатріче. Сюжетом комедії Данте обирає стан душі після смерті, він хотів алегорично показати, що людина в силу волі підпорядкована правосуддю, що нагороджує або карає. Жанр твору - візія, дуже популярний. Велика відмінність: герой середньовічних візій завжди істота пасивна, він тільки сприймає те, що йому показують. Герой Данте відрізняється активністю, це ріднить його з Епохою Відродження. Тут немає вигаданих персонажів – всі літературні герої це історичні діячі й сучасники Данте. «Божественна комедія» написана дуже складно. Її варто розуміти в 4 вимірах: буквальний, алегоричний, моральний й анагогічний (що веде угору). Буквальний: зображення доль людей після смерті. Алегоричний: розкрити ідею відплати й утримати людину від зла - мета Данте. Моральний: прагнення людини до єдності й гармонії з Богом. Анагогічний - прагнення поета оспівати благодатну силу любові до Беатріче, що прояснила свідомість поета, і показати, як через любов до Беатріче він прийшов до Бога. Ідея: усе в цьому світі взаємозалежно. Ідея всесвітньої гармонії відбивається в гармонії твору. Ідея трійці: три частини поеми (кантики), кожна з 33 пісень, у цілому 100 пісень. Починає твір пролог. Героїв теж три: Беатріче, Данте й Вергілій Одне тлумачення головних осіб: Данте - людина, Вергілій - розум, Беатріче – душа. На його шляху йому заважають три символічних звірі - три найстрашніші гріхи, на думку Данте. Це пантера (рись), лев і вовчиця. Рись - хтивість, пантера - уособлення олігархічної влади у Флоренції. Рись він обходить. Лев - це гордість, а також політична тиранія монарха й держави, він був на гербі Флоренції. Обходить і його. Найстрашніший - жадібність, вовчиця

Вергілій –один із центральних персонажів поеми. В.виступає в ній в ролі проповідника Данте. Зображено як ідеал громадянських чеснот і людських якостей.,провісник християнства ,уособлення Божественної мудрості,що виведе людство до світла.

Беатріче- кохана поета,ідеал краси,кохання,жіночності,втілює любов,моральні цінності,що просвітлюють душу людини,роблять її кращою.Символ Божественної любові,що веде людство до духовного відродження,вічного життя.

Ліричний герой Данте втілює шукання й поривання людського духу,його нелегкий шлях до усвідомлення себе й світу. Хижі звірі,що перешкоджають йому,- своєрідне випробування людини на моральну міць. Уже в першій пісні ми відчуваємо,що Данте-сильна й мужня особистість. Незважаючи на вагання він сміливо йде слідом за Вергілієм,бо прагне пізнати як живуть люди й людство і куди прямує у своїй духовності все суспільство.

47.

Народився Франческо Петрарка у місті Ареццо в родині нотаріуса. У 1312 році родина переїхала до міста Авіньон на півдні Франції.. З п'яти-шести років Петрарка уже займався граматикою, риторикою та логікою. На настійну вимогу батька Франческо вивчає право спершу в Монпельє, потім у Болоньї. У 1320 році батько відсилає Петрарку до Болоньї, відомого центру вивчення римського права. Численні знайомі вже читали вірші поета, але батько не вбачав у цьому майбутньої слави сина. А Франческо продовжував таємно писати, оскільки відчував відразу до юриспруденції. Петрарка захоплено вивчав здобутки античних авторів, що відкривали перед ним новий і прекрасний світ.Він писав мовою класичного Риму. Видатні римські письменники стали його близькими друзями й наставниками. Цицерона він шанобливо називав батьком, а Вергілія - братом. Коло його інтересів дуже велике: він філолог та історик, етнограф, географ, філософ і мораліст.Петрарка надміру знеохотився до життя в Авіньоні й тому опинився у Воклюзі. Тут він пише багато сонетів, успішно просувається поема "Африка" латинською мовою, яка розповідає про героїчне минуле Італії. Тут він береться За трактат "Про видатних чоловіків": до 1343 році було написано 23 біографії античних діячів. Згодом починається "Друга зупинка у Воклюзі", у ці роки Петрарка пише трактат "Про усамітнене життя" (1346), "Буколічну пісню" (1346-1348), "Про монашеське дозвілля" (1347. Літо 1351 - травень 1353 років - "Третя зупинка у Воклюзі", де Петрарка закінчує свої твори. Пише 12 нових біографій античних чоловіків. У "Падуанський період" Петрарка поспішає закінчити свої твори: трактат "Про відомих чоловіків", "Тріумфи", "Старечі листи" та відому "Книгу пісень" чи "Канцоньєре". "Канцоньєре" поділені на дві частини: "При житті мадонни Лаури" та "Після смерті мадонни Лаури". Окрім 317 сонетів та 29 канцон, у ній містяться зразки інших ліричних жанрів,згодом ще з*явилась "Книга пісень", що складається з 317 сонетів, 29 канцон, а також секстин, балад і мадригалів. Ця книга також є сповіддю Петрарки, тільки цього разу - сповіддю .19 липня 1374 Петрарка помирає в Аркві,він заповідає свою бібліотеку рукописів місту Венеція.

Петраркізм— одна з визначальних течій в італійській поезії XVI століття , яка набула поширення і в інших країнах Європи ( Франція , Англія, Іспанія, Португалія, Далмація ,пізніше — Німеччина ). Петраркізм зазвичай розглядається як різновид маньєризму в поезії.Термін вперше був використаний видавцем і письменником Ніколо Франко в діалозі «Петраркісти» ( 1539 ). У його інтерпретації термін стосувався коментаторів поетичної спадщини Петрарки, які надмірно захоплювалися біографічним підходом і надмірною скрупульозністю в розгляді деталей

48

Крім поділу на Першу й Другу частини, зробленого самим автором, в «Канцоньере» можна виділити шість розділів. Розділи збірника групуються в такий спосіб: I розділ складається з 60 віршів, більша частина цих текстів створена Петраркою в початковий період творчості. У цих віршах видна певна строгість стилю, широке вживання образотворчих засобів, метафори, цитування античних класиків. Тут також велика увага приділяється пейзажу й природі в цілому, що перегукується зі станом душі поета

II розділ (стих.61-129) відкривається сонетом « Благословенний день, місяць, літо, година… «, що описує першу зустріч із Лаурою. III розділ (стих.130-247) відкривається двома сонетами, які по-іншому висвітлюють усе ту ж любовну тему: це вихваляння Лаури і її найвище прославляння.

IV розділ книги є перехідним між Першою й Другою частиною (стих. 248-266). В останніх сонетах Першої частини з’являється мотив передчуття втрати Лаури й вихваляння її чистоти й цнотливості. Початкова канцона Другої частини (стих.264 «I ‘vo pensando, et nel pensier m’assale») – це міркування про перехідність земних благ. V розділ включає переважна більшість композицій, що становлять Другу частину «Канцоньере» (стих.267-349).

З його починаються композиції, написані на смерть Лаури. В VI розділі представлені останні вірші збірника, спрямовані на аналіз внутрішнього миру, на пошук спокою й умиротворення, який би міг покласти кінець хвилюванням і протиріччям. У заключній канцоні «Vergine bella, che di sol vestita» поет робить спробу примирити всі розбіжності, на які опирається вся структура «Канцоньере», і звертається до діви Марії як до рятівниці й захисниці, щоб вона допомогла йому знайти мир на небесах

Лаура- героїчна любовна лірика Петрарки ,з віршів Петрарки встановлюється лише 2 факти ,що стосуються її-лата і місце її зустрічі та дата смерті.Хоча більшість із 366 віршів ,зібраних в «Канцоньере» присвячені любові Петрарки до Лаури,але портрет її скласти неможливо,відомо лише що вона прекрасна і золотоволоса.

49.

Джованні Боккаччо був одним з найвідоміших учених-гуманістів свого часу.. Батько Боккаччо сподівався зробити з сина свого спадкоємця і готував його до комерційної діяльності.У 1330 році він прямує у справах фірми до Неаполя. Але він не відчуває ніякої схильності до комерції,тому вирішує лишитися назавжди в Неаполі і вчитися там канонічного права, тобто стати юристом — фахівцем з релігійних і церковних справ.

Якщо у Флоренції хлопець знав тільки жадібних торговців, банкірів або безпринципних, спритних політиків, то тут, в Неаполі, він потрапив у середовище учених-гуманістів і поетів. Його запросив до і мого двору місцевий король — Роберт Анжуйський, який сам писав вірші і протежував мистецтвам. Особливо він любив поезію і наблизив до себе самого Франческо Петрарку.

Зароки перебування в Неаполі (1330-1340) майбутній автор «Декамерона» дістає добру освіту, опановує грецьку і латинську мови,починає писати вірші і одночасно вчені трактати (латинською мовою).

У1340 році батько вимагає його повернення у Флоренцію. Боккаччо покидає Неаполь на цілих п'ять років. За роки розлуки і страждань він створює значні, глибокі поеми про кохання у дусі античних пасторалей, пройняті живим щирим відчуттям. З них найбільш відомі «Ф'єзоланські німфи» — (1343), а також невеликий прозаїчний твір «Ф'ямметта» (1343)

У1345 році письменнику вдалося повернутися до Неаполя. До цього другого приїзду в улюблене місто він став вже знаменитим письменником

Поштовхом до написання Боккаччо «Декамерона» епідемія чуми 1348 року. Вона пройшла по всіх країнах Західної Європи, скосила не менше половини населення.

Боккаччо, який перебував у цей час в Неаполі, чудом уцілів, але втратив безліч рідних і близьких, зокрема батька і молоду мачуху. Йому довелося знову повертатися у Флоренцію, займатися справами фірми яка Дещо заспокоївшись після потрясінь, спричинених епідемією чуми 1348 року, він в 1350 році починає роботу над «Декамероном» і публікує його в 1353 році.

Головним твором Джованні Боккаччо, що увічнив його ім'я, був прославлений і ославлений «Декамерон» (10-денні розповіді) — збірка 100 повістей, розказаних товариством із семи жінок і трьох чоловіків, які під час чуми переселилися в село і там забавлялися цими розповідями. «Декамерон» написаний частково в Неаполі, частково у Флоренції, зміст його Боккаччо черпав або з давньофранцузьких «Fabliaux», а також із сучасних поетові подій. Розповіді висловлені витонченою, легкою мовою. В них зображені люди різного віку і характеру, найрізноманітніші пригоди, починаючи з найвеселіших і смішніших і завершуючи найтрагічнішими і зворушливими.

«Декамерон» перекладений майже всіма мовами, з нього черпали натхнення багато письменників, і більше за всіх Шекспір.

Назва «Декамерон» означає в перекладі з грецької «десятиденник», оскільки він містить новели, які протягом десяти днів розказують одне одному ті, що втекли від чуми з Флоренції на заміську багату віллу. Кожен розповідає по одній історії в день. За десять днів набирається в цілому сто розповідей, які і складають цю книгу.

50.

Півні́чне Відро́дження — культурний рух та мистецька епоха у північноєвропейських країнах в останнє десятиріччя XV століття та першу чверть XVI століття . Поступилося місцем культурі маньєризму і бароко . Свою назву течія отримала через спільні з італійським Відродженням тенденції. Північне Відродження набуло найбільшого поширення в таких країнах як Німеччина,Нідерланди , Франція та Англія.Загальна особливість Північного Відродження — гуманістична творчість розгортається у вченому, ідеологічному аспекті. Це філософські суперечки, боротьба гуманістів із середньовічною схоластикою . Культура в цей період має яскраво виражений релігійний характер.

Починаючи з XV століття Нідерланди стають одним з основних осередків європейської культури. Формування нового соціально-економічного укладу, крах релігійної догматики середньовіччя і зародження нового, світського за своїм характером світогляду - всі ці процеси були по суті аналогічні явищам, що відбувалися в Італії, проте в Нідерландах вони протікали спочатку в менш виразних формах. Новий суспільний устрій, зароджувався в багатих, економічно розвинених містах, формувався поки що в рамках феодального Бургундського держави, і це наклало свій відбиток на загальний характер нідерландської культури. Включення Нідерландів до складу Габсбурзької імперії означало кінець відносної замкнутості нідерландської культури. Встановлюються тісні культурні зв'язки Нідерландів з Німеччиною, Іспанією і - що особливо важливо - з Італією. З іншого боку, іспанське ярмо породило зростаюче почуття національного протесту, під знаком якого відбувався розвиток нідерландської культури XVI ст.

«Похвала глупоті ». Являє глибоку і узагальнену сатиру на сучасне суспільство. Примикає до традиції німецької «літератури про дурня», початок якій поклав німецький сатирик Себастьян Брант в своєму «Кораблі дурнів». Пороки сучасного суспільства виступають в блазнівському вбранні, представлені як різні види людської дурості і оглядається в формі жартівливого панегірика, «похвального слова», яке дурість виголошує собі і своїм шанувальникам. Але найжорстокіші глузування Еразма спрямовані проти середньовічної церкви, головною ідеологічною опори феодального суспільства. «Дурість створює держави, підтримує владу, релігію, управління і суд. Та й що таке життя людське, як не забава Дурниці? »Тільки одна природа, не зачеплена людською цивілізацією, здається Еразм джерелом справжньої мудрості і щастя: вона одна« ніколи не помиляється, якщо тільки ми не спробуємо переступити за покладені людської долі кордону

51

Розвиток мистецтва Відродження в Німеччині проходив під впливом ідей Реформації. Селянська війна,жорстоке придушення селянських заворушень, релігійний розкол і відокремлення декількох земель від католицизму обірвали розвиток відродження. Воно формувалося в жорстокій релігійній боротьбі, яка сповнила його драматизмом, особистими трагедіями та емоційними стресами . Яскравого втілення в німецькому мистецтві набули теми смерті, Страшного суду, кінця світу.Майже всі німецькі художники пройшли через школу гравюри, що наклало на їхній живопис відбиток жорсткості, безрадісності й гротеску.

У своїй сатирико-дидактичній поемі «Корабель дурнів»Себастіан Брант ніби дає людям в руки дзеркало, щоб вони впізнавали самих себе поміж дурнів і, набираючись розуму, ставали кращими. Прагнучи одним махом покінчити з пороками, цими плодами недоумкуватості, автор у поемі будує корабель, на який садовить дурнів, тобто всілякі персоніфіковані дурощі, й везе їх у країну Наррагонію — Дурляндію. По дорозі кепкує з дурнів, засуджує їх, картає, всіляко глумиться з них у надії, що вони схаменуться і стануть кращими. І все те, за його ж таки словами, робить він «задля користі й доброго повчання», «задля... заохочення до мудрості й... викорінення дурості та в ім’я виправлення роду людського». Поет сміється з себелюбців,з тих, хто нехтує «загальні блага». Глузує з лжевчених, які не хочуть сушити собі голову знаннями. Нещадно разить Брант ворожбитів, магів, астрологів. Засуджує батьків, які не привчають дітей змалку до праці й вирощують із них дармоїдів та гультяїв. Він обурюється вчинками донощиків, підлиз, майстрів роздмухувати чвари. Кепкує із нероб, картярів, святенників, п’яниць. Дістається й тим чоловікам, хто ганяється за новими модами, голить на шкоду чоловічій красі бороду й напомаджує та завиває, мов те жіноцтво, своє волосся.

Важливий напрям становила демократична література,яка завдяки розвитку книгодрукування набула значного поширення у формі «народних книг». Виникали вони на основі різних джерел; в перших зразках таких творів переказувались французькі рицарські романи, в наступних - німецький героїчний епос і середньовічні шванки.

Широко відомою стала весела книга про Тіля Ейленшпігеля, вперше надрукована близько 1500 р. Вона містить майже 100 шванків, в яких розповідається про життя, пригоди й витівки Тіля Ейленшпігеля. Вдаючи з себе дурника, виконуючи буквально все, що йому говорять, Тіль спілкується з представниками усіх соціальних кіл та станів.Дотепний і кмітливий, великий майстер веселого, а часто й злого жарту, він потішається над становими забобонами дворян, ненажерливістю духівництва, людською глупотою і довірливою простуватістю.. Він – втілення невичерпної народної енергії, винахідливості й вільнолюбності.

Однією з найцінніших німецьких «народних книг» другої половини XVI ст. була книга про Иогана Фауста – ученого кінця XV-початку XVI ст.Про нього розповідали різні незвичайні історії, які зрештою переросли в легенду. Перша книжкова версія історії про Фауста була опублікована в 1587 р. Франкфуртським друкарем Йоганом Шпісом. Книга складається з трьох частин. У першій розповідається про молодість Фауста. У другій частині «народної книги» описуються подорож Фауста у потойбічний світ, а також його мандри по різних країнах і навіть на сузір'я. Третя частина розповідає про те, які «чудеса» творив Фауст.. В книзі проявилися й характерні для доби Відродження настрої та устремління: прагнення до знань, до всебічного розвитку особи, до звільнення людини від теологічних обмежень середньовіччя. Головна сутність фаустівського сюжету – жага безмежного знання, допитливість, свобода духу - приваблювала багатьох письменників наступних епох і зумовила величезну популярність образу Фауста.

52. Розвиток гуманістичної літератури у Франції припадає на XVI ст., але зароджувалися нові тенденції раніше, що особливо помітно відбилося в творчості найвидатнішого французького поета XV ст. Франсуа Війона. Він прийшов у літературу в складний перехідний період, коли феодальну Францію роздирали глибокі суперечності, вкрай загострені Столітньою війною з Англією (1337-1453). В цей час у традиційному світогляді середньовіччя з'явилися перші ознаки кризи. Поезія Війона знаменувала в літературі перехід до Відродження. Франсуа Війон народився в 1431 р. у Парижі в бідній родині. Освіту він здобув у Паризькому університеті і став магістром словесних наук. Війон піддався спокусам безпутного життя, брав участь у крадіжках, у 1455 р. під час бійки убив кинджалом священика. Відбувши ув'язнення за злодійство, він змушений був у 1456 р. тікати з Парижа. Він неодноразово потрапляв до тюрми, але зрештою після амністії він повернувся до Парижа. Через рік, у 1463 p., його знову, і цього разу безпідставно, притягли до судової відповідальності за кримінальний злочин і засудили до страти через повішання. Вирок було замінено вигнанням із столиці. Що сталося з ним далі - невідомо.В творах Війона поєднались трагізм і іронія, релігійність і чуттєвість, благородство й брутальність; він славить плотські утіхи і кається в цьому, блюзнує і страшиться атеїзму, з болем пише про трагізм життя і фривольно глумиться над ним.До поетичної спадщини Війона входять дві поеми - «Малий заповіт» (1456), «Великий заповіт» (1462), а також балади і вірші інших жанрів.Поет приймає дійсність з її кричущою соціальною несправедливістю, з її поділом на бідних і багатих, голодних і ситих, знедолених і щасливих.Поезія Війона - реалістична і демократична, позначена гострим інтересом до життя - правдиво зображає зворотну сторону середньовічного суспільства.

Ліричний герой цього поетичного твору — звичайна людина, яка добре обізнана з різними сторонами життя. Проте, дочитавши твір до кінця, усе ж таки доходиш висновку, що ця ніби звичайна людина добре засвоїла заклик давньоримського філософа Цицерона: "Пізнай самого себе". Анафора "я знаю", на якій побудовано весь твір, акцентує увагу на внутрішній зосередженості ліричного героя, на його особистому ставленні до довколишнього життя.Отже, за традицією, балада звучить від першої особи, ліричний герой постає перед нами знавцем життя, бо він обізнаний у всьому. Удаючись до іронії та протиставлення, Війон пише, що його герой бачить набагато більше, бо відає про те, що "багатіям і тепло, й сухо", що вони бувають глухими, "бо їм не до тебе". Іронічно звучать зауваження про те, що йому відомі навіть ніби не потрібні на перший погляд речі. Але врешті, ці всі знання ліричного героя — це знання про довколишнє життя, він у гущі його, серед простих і серед багатих, серед освічених і ницих. Однак повторення рядка "Я знаю все, та тільки не себе", яким закінчується кожна строфа, засвідчує, що ліричний герой, пізнаючи довколишній світ, намагається пізнати самого себе. Складається враження, що поет устами свого героя закликає до активного пізнання світу, до зміни його, але саме через удосконалення самого себе

53. З кінця XV ст. у Франції почався процес централізації країни і зміцнення держави.

Прибічниками прогресивних ідей у Франції були в основному представники дворянства, у формуванні світогляду яких значну роль відіграла гуманістична культура Італії. Новоявлене дворянство охоче підтримувало агресивну політику короля, давало кошти для підготовки військових походів, зокрема в Італію. Під час цих походів перед дворянством відкривався новий світ високої гуманістичної культури Італії. Невдовзі у Франції почала широко розповсюджуватись антична книга. Сам король Франціск І претендує на роль керівника гуманістичного руху в країні. Він запрошує видатних італійських художників, ввозить з Італії твори гуманістичного мистецтва, наближає до двору гуманістів-учених, поетів, художників, сприяє розвитку книгодрукування, поповнює королівську бібліотеку старовинними манускриптами.

На долі французького гуманізму позначився також рух релігійної реформи, очолений згодом Жаном Кальвіном (1509-1564). Спочатку протестантство було певною мірою близьке гуманізмові. Гуманісти прагнули звільнити людину від середньовічної ідеології, а майбутні релігійні реформатори - від католицизму..

Винятково важливим фактором розвитку і формування гуманізму був вплив на нього літературної національної традиції і сатиричної літератури, що створювалася в ході класової боротьби народних мас. Усе це зумовило розквіт гуманізму протягом перших десятиліть XVI ст. І хоча король Франціск І намагався спрямовувати розвиток гуманістичного руху і тримати його під своїм контролем, однак уже в 30-ті роки було цілком очевидно, що гуманізм торує свій власний шлях, незалежний від волі короля. Від засвоєння античного мистецтва й гуманістичної культури Італії гуманісти перейшли до рішучого наступу на феодальний світ і його підвалини у французькій державі

Гуманістам доводилось діяти в умовах найжорстокіших переслідувань і боротьби. Становище ускладнювалося й тим, що шляхи гуманізму і протестантства розійшлися. Не знайшовши шляху до народу, гуманісти залишилися самотніми у боротьбі проти церковної і феодальної реакції.

У другій половині XVI ст. у Франції значно посилилась боротьба релігійних напрямів. Чим більше зміцнювала свої позиції протестантська церква, тим жорстокішим був наступ католицизму (контрреформація). Вся країна розділилась на два ворожі табори - католиків і протестантів, між якими точилися кровопролитні релігійні війни, що призвело до відновлення феодальної анархії. В таких обставинах гуманістичний рух набував нового характеру - народжувалось трагічне усвідомлення нездійсненності гуманістичних ідеалів, що зумовило кризу гуманізму.

Відповідно до цих важливих історичних процесів, розвиток французької гуманістичної літератури пройшов два великі етапи. Перший етап охоплює першу половину століття. У цей час формувалася і досягла розквіту гуманістична література.. Визначні діячі гуманістичної літератури першого етапу- Маргарита Наваррська, Бонавентюр Депер'є, Клеман Маро; найвидатнішим письменником, чия творчість набула світового значення, був Франсуа Рабле.

Наступний етап розвитку гуманістичної літератури припадає на другу половину XVI ст. В цей час література також створила величезні цінності, але вона вже несе на собі відбиток кризи гуманізму. Найвидатнішим явищем цього етапу була творчість поетів «Плеяди», особливо Ронсара, та останніх представників гуманізму Монтеня й д'Обінье.

 

Творчість Франсуа Рабле (1494-1553) становить вершину французької літератури Відродження. Великий письменник був типовим зразком ренесансної людини - діяльним, допитливим, всебічно освіченим. Він наполегливо вивчав античну культуру, оволодівав класичною латинською, грецькою та італійською мовами. У перші роки перебування в монастирі Рабле цікавився також питаннями права, поезії, лінгвістики, етики. Багато часу Рабле приділяв коментуванню античних медичних текстів, видав «Афоризми» Гіппократа, античні юридичні документи. В Ліоні остаточно сформувався гуманістичний світогляд Рабле. Тоді ж він і приступив до написання великого твору «Гаргантюа і Пантагрюель»

Світову літературну славу Рабле здобув своїм романом «Гаргантюа і Пантагрюель», над яким працював з 1532 р. до кінця життя. Перша частина твору була опублікована 1532 p., а остання, п'ята, з'явилася в світ вже після смерті автора - у 1564 р. Форма твору - казка-сатира В ній у дусі пародії на лицарський роман розповідається казкова історія, як у сім'ї велетнів. Грангузьє і Галамель народився Гаргантюа, як його викохували, як він потім здійснював свої подвиги. Під впливом цієї книги Рабле й задумав написати роман, який повинен був стати її продовженням. Невдовзі, у тому ж 1532 p., Рабле видав свій твір, назвавши його «Страшні й жахливі діяння і подвиги славного Пантагрюеля - короля дипсодів, сина великого велетня Гаргантюа». У 1534 р. письменник видав другу книгу - «Повість про жахливе життя великого Гаргантюа, батька Пантагрюеля». У пізніших виданнях послідовність частин змінилася, і ця книга стала першою частиною роману.Рабле запозичив з «Хроніки» основну сюжетну лінію, імена, багато найважливіших епізодів. Проте весь цей матеріал, переосмислений письменником у світлі своїх завдань, доповнений його вигадкою, набув нового, оригінального змісту.

Соседние файлы в папке Зарубіжна література (Шпаргалки)