28. Роль католицької церкви в розвитку культури та західноєвропейської цивілізації. Жанри релігійної літератури. Апокрифи. Агіографія. Есхатологічна література.

Католицька церква – могутня організація, яка розповсюджувала свою владу, охоплюючи все більші території, спираючись з ІХ століття на владу світську. Християнське віровчення, а разом із ним християнський міф, поступово витісняло поганські вірування, язичницькі міфології. Отже, картина світу середньовічної людини обумовлювалась християнською доктриною. Простір, згідно християнству, у вертикальній площині поділявся на світ горній – Рай, Землю та світ підземний – Ад (у ХІІ ст. у католицтві з’являється ще одна область – Чистилище). Ці координати сприймалися досить органічно, оскільки уявлення про світ сакральний, профанний та інфернальний присутнє в культурах усіх народів. Горизонтальна площина у розумінні простору, тобто орієнтація в межах Землі, була визначена досить погано: мізерні географічні пізнання доповнювались біблійними сказаннями та міфами, що призводило до того, що шляхи земні зливалися зі шляхами до Бога. Свідомість чітко виокремлювала світ християн від світу невірних, і простір проживання нехристиян втрачав позитивні характеристики.

Література релігійного спрямування через писання Отців Церкви прокладає місток від античності до середніх віків. До жанрів християнської літератури цього часу відносять:

1. Богослужбовий жанр — пісні, молитви, гімни й літургійна поезія. Тут уперше з’являється рима.

2. Проповідь. Збірник «Римські діяння».

3. Літописний жанр, жанр хроніки. Паралельно із цим існувала сміхова, несерйозна література — її створювали школярі й нижчі клірики.

4. Літургійна драма. Пов’язана з літургією, на зміну античній драмі. Сценки з Біблії, поступовий розвиток із читання по ролях.

Апокрифи — релігійно-легендарні твори, які не визнавались церквою канонічними й заборонялися, виникли на межі нашої ери в елліністичномудавньоєврейському і давньосирійському середовищі, а також нахристиянськомуСході. Твори про персонажів і події Священної історії, що не ввійшли до офіційних юдейських і християнських церковнихканонів.

Агіографія – література про життя і діяльність святих, спрямована на розвиток їхнього почитання в Церкві; також розділ історіографії, присвячений цій темі. . У Середні віки А. стала домінуючим жанром літератури. Хоча в деяких своїх зразках вона набула характеру фантастичного оповідання, в ній завжди зберігався певний фактологічний зміст, внаслідок чого вона не перестала бути історичним джерелом, а через мізерність середньовічних хронік – часом і єдиним, за яким можливо відновити реальний образ святого, факти його життя і діяльності. 

  Есхатологічна література — літературні твори, написані під впливом вчення про кінець світу і потойбічне життя людини. Цікавим і характерним для давнього українського письменства є есхатологічний апокриф “Ходіння Богородиці по муках”.

29. Біблія: Старий та Новий Заповіт. Історія написання. Структура. Художні особливості.

Біблія — збірка давніх ідеологічних, історичних та літературних пам'яток, що вважаються "святим" письмом у послідовників численних течій християнства. Вона складається із двох основних частин — Старого та Нового завітів. Перша найдавніша частина Біблії — Старий завіт — визнається також в іудаїзмі.

Старий завіт займає 4/5 усього тексту Біблії і відомий у двох варіантах. Масоретський текст (Танах), прийнятий в іудаїзмі і написаний давньоєврейською. Він складається з 39 книг об'єднаних в 3 великі групи: П'ятикнижжя, Пророки, Писання. Головним є П'ятикнижжя (Буття, Вихід, Левит, Числа і Повторення закону). Тут йдеться про створення Богом світу і людини, гріхопадіння Адама і Єви, всесвітній потоп, про завіт, який нібито заповідав Бог людям, та регламентацію життєдіяльності людини, що викладена у відомих десяти заповідях. Старий завіт, перекладений на грецьку мову (Септуагінта), містить 50 книг. До них ставлення християн різне: протестанти визнають 39 книг, а православні — додані 11 книг вважають неканонічними, католики — 11 книг визнають другоканонічними.

Загалом історія створення старозавітної частини Біблії обіймає період у кілька століть (з IX ст. по 60-і рр. II ст. до н.е.).

У Новий завіт, що сформувався протягом І—II ст. нашої ери, богослови відібрали^ книг, текст яких абсолютно єдиний для всіх християн. Він складається з чотирьох Євангелій — від Матвія, Марка, Луки та Івана, в яких розповідається про прихід Спасителя (Месії) Ісуса Христа, про його життя, смерть і воскресіння. В інших книгах (Діяннях і посланнях апостолів, в Одкровенні Івана Богослова (Апокаліпсис)) описується небесне життя Христа, поширення християнства, тлумачиться віровчення, даються пророцтва про страшний суд та кінець світу.

Якщо написання книг Біблії завершилося у II ст., а утвердження канону — у кінці IV ст., то поділ на розділи почався значно пізніше. Кентерберійський архієпископ Стефан Ленгтон у 1205 р. упорядкував біблійний текст за розділами — спочатку латинський переклад Старого завіту (Вульгату), який він поділив на 929 розділів, потім — новозавітні грецькі рукописи, які він поділив на 260 розділів. Таким чином, 66 біблійних книг поділяються на 1189 розділів.

Поділ Біблії на вірші відбувається лише в XV ст. Спочатку рабин Натан у 1448 р. поділив на вірші єврейський Старий завіт, а згодом французький друкар Робер Нтьєн (Стефанус) в 1551 р. у своїй друкарні в Парижі видав грецький Новий завіт з поділом на вірші. Біблія поділена на 31173 вірші. Лаким чином, тільки в другій половині XV ст. Біблія набуває сучасного вигляду.

Відомо, що всі книги Біблії поділяються на канонічні, неканонічні і апокрифи. Неканонічні книги визнають лише як літературу так званого "біблійного кола", корисну для навчання. Апокрифи розглядають як твори, які не мають віровчительного авторитету.Найважливіші з іудейських апокрифів такі: 4-та книга Макавеїв, книга Єноха, книги Юбілеїв, Псалми Соломона, Вознесіння Мойсея і т.ін. При посиланні на Біблію не даються сторінки, а вказується книга, розділ і вірш, наприклад: Екл. 2.5. — це означає, що книга Еклезіястова, розділ 2, вірш 5; Мт. 6.11— Євангеліє від Матвія, розділ 6, вірш 11.