49. Ліберальні реформи 60х-70х років

Поразка Росії в Кримській війні 18531856 рр. підштовхнула уряд до реформування внутрішнього устрою держави. Але головними причинами реформ стали:нездатність кріпаків задовольнити потреби поміщицьких господарств;панування екстенсивних форм господарства; гальмування розвитку капіталістичних процесів, розвитку виробництва;

відставання Російської імпері у військовій справі від передових європейських держав;наростання антикріпосницького руху селян

Основніположення щодо скасування кріпосного права містилися в МаніфестіОлександра ІІ від 19 лютого 1861 р. та в «Загальних положеннях про селян, звільнених від кріпосної залежності». Реформа передбачала: ліквідацію особистої залежності селян від поміщиків, створення органів

селянського самоврядування, наділення селян землею у користування і визначення повинностей за це, викуп селянських наділів – 11 річних податків Земська реформа 1864 р. вводила місцеве виборне самоуправління – земство. Земства контролювали місцеве господарство, медицину (населення одержувало тут безплатну медичну допомогу, незалежно від сплати земських податків), освіту, дороги, поштовий зв’язок, збирання стаистичних даних тощо. Судова реформа (проголошена царським указом від 20 листопада1864 р.) ліквідувала становий характер судів, закритість засідань, залежність від адміністрації. Запроваджувався публічний суд присяжних заседателей, які разом із суддею ухвалювали вирок підсудному.Військова реформа здійснювалася протягом 15 років. Уся територія країни поділялася на військові округи. Замість рекрутської повинності вводилася загальна військова повинність

У 1864 і 1868 рр. проводилися реформи народної освіти і вищої школи. Було прийнято «Положення про народні училища». У середній школі існували 2 типи гімназій: класична і реальна. . Скасовувалися фізичні покарання. З 1862 р. почалася фінансова реформа. Усе управління грошовим господарством зосереджувалося в міністерстві фінансів, великі повноваження надавались заснованому Держбанку. 1865 р. реформа в галузі цензури, - особливо суворий нагляд за органами друку.

50. М.П.Драгоманов видатний вчений та громадський діяч. Драгоманов, Михайло Петрович (псевд. — Кирило Василенко, Волинець, М. Галицький, М. Гордієнко, П. Кузьмичевський, П. Петрик, М. Толмачов, Українець, Чудак; 18/30.09.1841, Гадяч — 20.06/02.07.1895, Софія, Болгарія) — громадсько-політичний діяч, мислитель, учений-енциклопедист, публіцист, історик, фольклорист, літературознавець, філософ, економіст, соціолог, політолог. У 1878 році Михайло Драгоманов виступив на Міжнародному літературному конгресі в Парижі з протестом проти заборони російським урядом українського письменства. Його антицарські памфлети "Турки внутрішні і зовнішні", "Дітозгубство, здійснюване російським урядом", "До чого довоювались", "Внутрішнє рабство і війна за визволення" та інші заборонялися в Росії, але були відомі у світі і принесли Драгоманову славу "українського Герцена".В 1890 році Михайло Петрович разом із І. Франком, М. Павликом та іншими брав участь у заснуванні Русько-української радикальної партії. Протягом 1870 — 90 років був співавтором українських революційно-демократичних видань у Галичині. У журналах "Друг", "Народ", "Світ" він друкував літературно-критичні, наукові та публіцистичні статті. Виступав також в англійській, німецькій, французькій, італійській періодиці.Великі заслуги Драгоманова як історика та фольклориста і етнографа. Йому належать такі праці: "Історичні пісні малоруського народу" (1874 — 75, у співавторстві з В. Антоновичем), "Малоруські народні перекази і оповідання" (1876), "Нові українські пісні про громадські справи: 1764 — 1880" (1881) та ін. Багато праць присвятив Т. Г. Шевченкові. Був обраний почесним членом багатьох міжнародних організацій і товариств.За шість років до смерті, переслідуваний реакціонерами та поліцією і в Росії, і в Австрії, Драгоманов переїхав до Болгарії, де зайняв місце професора щойно відкритого Софійського університету. Він зробив цінний внесок у становлення освіти і науки у Болгарії. Його власна бібліотека (а це близько 10 тис. томів) лягла в основу університетської книгозбірні, що й нині носить його ім’я. Доклав він зусиль і до створення національної бібліотеки в Софії — тепер це всесвітньо відома бібліотека ім. Кирила і Мефодія.

51..Періодизація та основні етапи українського національного руху ХІХ ст. Створення діяльність громад. Чинником національного відродження була давня традиція визвольної боротьби в Україні. Національно-визвольний рух ХІХ ст. став продовженням цієї традиції, набувши інших форм і змісту.Критерієм періодизації процесу українського національного відродження є зміна політичної ідеології, ідеологічних настанов українства:1) реставраційний період (80-і роки XVIII ст. – перша чверть ХІХ ст.);2) романтичний (20 – 60-ті ХІХ ст.);3) народницько-громадівський (60 – 80-ті роки ХІХ ст.);4) національний, або національно-політичний етап (90-ті роки ХІХ – початок ХХ ст.).Ініціатором й організатором цього руху стала українська інтелігенція, що гуртувалася навколо університетів – Львівського (відкрито в 1661 р.), Харківського (1805 р.), Київського (1834 р.), Одеського (1865 р.). Наприкінці XVIII – на поч. ХІХ ст. посилюється інтерес до української минувшини. Останньому сприяло поширення „Історії Русів” – найвизначнішого історіографічного твору цього періоду, опублікованого лише в 1846 р. Автор праці прагнув довести, що Україна має власну історію, а український народ – право на свободу і власну державність.Масонські ложі започаткували організований опозиційний царизму рух в Україні. У 1818 р. такі ложі виникли у Києві ("З'єднані слов'яни") та у Полтаві ("Любов у істині"). Серед їхніх членів були відомі українські діячі Іван Котляревський, Василь Капніст, Василь Лукашевич, а також пізніші лідери декабристського руху Павло Пестель, Михайло Орлов і Михайло Бестужев-Рюмін. Хоча ці ложі діяли в Україні, їхня діяльність не мала українського національного характеру. Декабристські товариства мали розгалужену сітку впливів в Україні. Крім Тульчина, Південне товариство мало свої осередки у Кам'янці і Василькові. У 1823 р. у Новгороді-Волинському виникло "Товариство з'єднаних слов'ян", очолене молодшими офіцерами братами Борисовими.Українські декабристи залишили помітний слід у розвитку політичної думки в Україні. Висунута ним ідея федеративної слов'янської держави знайшла відображення і дальший розвиток у політичних програмах українського визвольного руху.На початку 40-х років ХІХ ст. центр національно-визвольного руху переміщується до Києва. В 1846-1847 рр. тут діяла перша суто українська політична організація – Кирило-Мефодіївське товариство. Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства була першою спробою української інтелігенції перейти від культурного до політичного етапу боротьби за національне визволення України.

Наприкінці 50-х років ХІХ ст. почали організовуватися напівлегальні гуртки – громади. Гуртки об’єднували представників різних прошарків суспільства з різними політичними поглядами, вони займалися переважно культурно-просвітницькою діяльністю (відкриття недільних шкіл, пропаганда літератури, вивчення української мови, історії, етнографії тощо). Найвідомішими діячами громадівського руху були Микола Лисенко, Михайло Старицький, Панас Мирний, Михайло Драгоманов, Сергій Подолинський, Павло Чубинський та інші.З прийняттям Емського указу 1876 р. діяльність громад було заборонено, незабаром припинено діяльність Південно-Західного відділу Російського географічного товариства.Потім відбувається політизація національно-визвольного руху. Першою політ. організацією стало „Братство тарасівців”, засноване в 1891-1893 рр. Їхня діяльність підготувала сприятливий ґрунт для поширення державницько-самостійницьких настроїв.Перша політ. партія в Наддніпрянщині .Харків. 1900 р. Революційна українська партія. 2 травня 1848 р. у Львові було утворено першу в Західній Україні українську політичну організацію – Головну Руську Раду, що стала, по суті, українським національним урядом. Її діячі вимагали утворення української автономії в Східній Галичині, аграрних перетворень, скасування станової нерівності, надання українцям права на вільний національний розвиток. Для сприяння розвитку української культури Рада утворила культурно-освітню організацію – „Галицько-Руська матиця”.