Основний зміст роботи

Розділ 1. “Мовний статус первинних фонологічних одиниць”. У реферованій дисертації здійснено аналіз існуючих підходів до інтерпретації природи первинних фонологічних одиниць. Особливу увагу приділено здобуткам класичної фонології (І.О.Бодуен де Куртене, М.В.Крушевський, Є.Д.Поліванов). Для класичної фонології 30-х років ХХ століття притаманний фонемоцентризм; фонему одностайно визнавали найменшою фонологічною одиницею, а існування одиниці меншої, ніж фонема, заперечувалося.

У другій половині ХІХ століття в працях І.О.Бодуена де Куртене, Й.Вінтелера, Г.Суїта було висунуто функціональний підхід, при якому на передній план виходить смислорозрізнювальна функція фонеми, що здатна об’єднати субстантно різні звуки.

У цей час у лінгвістику ввійшло наукове поняття фонеми як функціонально єдиної звукової сутності, а потім і як структурної одиниці звукової системи. Для фонології як лінгвістичної дисципліни, що склалася в першій половині ХХ століття, це поняття стало ключовим. У період становлення фонологія й фонетика не змогли уникнути різкого розмежування та протиставлення. Перша й головна розбіжність фонології й фонетики полягала в їх ставленні до цілісності фонеми, до її неподільності чи, навпаки, множинності її втілень. Найбільш актуальним було питання про виділення в її структурі фонологічних елементарних компонентів.

І.О.Бодуен де Куртене вибудував першу в світовій науці про мову теорію фонеми. Він установив, що фонема, залишаючись на рівні звучання одиницею цілісною й неподільною, є в той же час сумою окремих антропофонічних уявлень; з одного боку, фізіологічних артикуляційних дій – кінем, з іншого боку, акустичних результатів цих робіт – акусм; “фонеми становлять собою не окремі ноти, а акорди, що складаються з кількох елементів”. І.О.Бодуен де Куртене дійшов висновку про нероздільність звукотворення та звукосприйняття як двох аспектів однієї фонаційної діяльності. Він визнав кінеми й акусми двома реалізаціями однієї й тієї ж двосторонньої артикуляційно-перцептивної роботи й створив із цих двох термінів узагальнену назву одиниці такої роботи – кінакему. Фонему, на думку І.О.Бодуена де Куртене, можна розкласти на найпростіші елементи – кінакеми, тобто уявлення фізіологічних робіт органів мовлення – кінеми та уявлення акустичних фізіологічних робіт – акусми. І.О.Бодуену де Куртене не вдалося розвинути цю ідею, можливо тому, що на той час ще не були розроблені методи виділення фонологічних одиниць.

Не прийнявши кінакемної теорії Бодуена де Куртене, фонологія зробила крок назад у питанні про розкладність фонеми на субфонемні фонаційні компоненти. Висунення фонеми на центральну роль єдиної базової фонологічної одиниці неминуче надавало цим компонентам підпорядкований статус ознак фонеми, засобів для її ідентифікації, розрізнення. Так закріпилася й досі залишається загальновживаною відповідна такому статусові назва – “розрізнювальні (диференційні, диференціальні, дистинктивні) ознаки фонеми”. Це поняття було введено в фонологію як інструмент для опису відношень між фонемами в термінах опозицій, що спиралися на розрізнювальні ознаки фонем.

Реакцією на кризу лінгвістики, філософії та культурології кінця ХІХ століття стала структурна лінгвістика, або лінгвістичний структуралізм, в основі якого було поняття структури як способу організації системи мовних елементів. З іншого боку, структурна лінгвістика відіграла в ХХ столітті особливу методологічну роль, оскільки культурно-філософська орієнтація ХХ століття була мовною орієнтацією: ми дивимося на світ через мову, і саме мова визначає те, якою ми бачимо дійсність (гіпотеза Сепіра – Уорфа, або теорія лінгвістичної відносності). Залежно від течій можна виділити декілька фонологічних шкіл у структурній лінгвістиці.

Перша школа структурної лінгвістики представлена Празьким лінгвістичним гуртком, очолюваним М.С.Трубецьким та Р.Якобсоном, до складу якого входили Б.Трнка, І.Крамський, Й.Вахек, які заявили, що найменшими фонологічними одиницями є не фонеми, а розрізнювальні ознаки фонем.

Друга течія структурної лінгвістики – Французька школа функціональної лінгвістики зародилася в період між двома світовими війнами, її розквіт припадає на 60 – 70 роки ХХ століття. На думку А.Мартіне, процедурі ідентифікації фонеми передує ідентифікація мінімальних сегментів (диференційних ознак), яка передбачає зіставлення фонетичної природи певного сегмента з фонетичною природою інших сегментів, здатних виступати в такому ж контексті.

Третій напрям структурної лінгвістики – американська лінгвістична школа Л.Блумфільда та Е.Сепіра. Концепцію фонеми Л.Блумфільда як звукової ознаки, що повторюється в усіх своїх позиціях, розвивали У.Туоделл, Б.Блок, Дж.Трейджер, Ю.Найда, Ч.Хоккетт, М.Суодеш. Ч.Хокетт уже в постблумфільдіанський період висунув ідею “декомпозиції фонем на дистинктивні ознаки”.

Четвертою школою структурної лінгвістики була данська глосематика – повна протилежність американському дескриптивізмові (Л.Єльмслев, Х.Ульдалль, Е.Фішер-Йоргенсен). Л.Єльмслев уважав, що фонеми можуть вивчатися лише методом дистрибутивного аналізу. У зв’язку з цим предмет фонології звужується таким чином, що за його межі виводиться дослідження диференційних елементів, оскільки останні належать нібито фізичній субстанції мови.

З 1939 року членування фонеми обстоював засновник дихотомічної фонології Р.Й.Якобсон, який так визначав фонему: “Фонема є складною єдністю, яка на осі одночасності без залишку розкладається на розрізнювальні властивості. Ці суто опозитивні якості є надалі нерозкладними статичними базовими одиницями фонологічної системи”. Р.Й.Якобсон розрізняє дистинктивні та недистинктивні ознаки; дистинктивні (диференційні) елементи можуть функціонувати самостійно. Він назвав їх квантами, на які розкладається фонема. Важливою особливістю субфонемного кванта є нелінійність його синтагматики. Теоретично обґрунтована й розроблена Р.Й.Якобсоном та його однодумцями Г.Фантом і М.Халле теорія диференційних (дистинктивних) ознак дозволяє ототожнювати фонеми парадигматично, а не синтагматично.

Критичне висвітлення одержала дихотомічна теорія в працях С.К.Шаумяна, який пропонує розмежовувати два ступені абстракції – ступінь спостереження й ступінь конструктів. На ступені спостереження розрізнюються індивідуальні субстрати диференційних елементів і класи індивідуальних субстратів диференційних елементів. Для позначення перших С.К.Шаумян уводить термін “конкретні диферентоїди”, для позначення других – термін “абстрактні диферентоїди”. На ступені конструктів розрізнюються індивідуальні диференційні елементи й класи індивідуальних диференційних елементів. Перші С.К.Шаумян називає терміном “конкретні диферентори”, другі – терміном “абстрактні диферентори”. В рамках двоступеневої теорії фонеми й диференційних елементів С.К.Шаумяна різниця у встановлених різними дослідниками системами фонем та системами диференційних елементів певної мови може залежати від того, конкретні чи абстрактні фонеми / диференційні елементи маються кожним із них на увазі при встановленні системи фонем та системи диференційних елементів певної мови (В.І.Перебийніс).

Наступним важливим етапом розвитку фонологічної теорії взагалі та теорії дистинктивних ознак зокрема є початок розвитку генеративної фонології. У рамках цього напряму склалося дві школи: лінійна генеративна фонологія (Linear Generative Phonology), нелінійна генеративна фонологія (Non-Linear Generative Phonology). Найважливішими принципами генеративного аналізу є виведення всіх спостережуваних аломорфів кожної морфеми із стандартних морфонологічних форм, відмова від фонемного рівня структурної лінгвістики і, як наслідок, визнання мовного статусу дистинктивної ознаки (Н.Хомський, М.Халле).

Радикального перегляду теоретичних положень генеративна модель взагалі й теорія дистинктивних ознак зокрема зазнали в працях Т.Веннемана, Дж.Хупер і П.Ладефогеда, які пропонують використовувати у фонетичному аналізі два види ознак: prime-ознаки (первинні) та cover-ознаки (покривальні). Кожна первинна ознака описує якусь окрему властивість сегментів, яку можна фізично виміряти; покривальні ознаки уможливлюють опис певних фонетичних процесів у вигляді правил.

У рамках нелінійної генеративної фонології виділилося декілька лінгвістичних шкіл, які, як і лінійна теорія генеративної фонології, успадкували від структуралізму положення про те, що фонема та її алофони є пучками неупорядкованих диференційних ознак: автосегментна фонологія (Autosegmental Phonology), геометрія ознак (Feature Geometry), теорія неповної специфікації (Underspecification Theory), теорії гармоній (Harmony Theories), теорія оптимальності (Optimality Theory).

Наступним кроком у розв’язанні проблеми дихотомії “фонетика – фонологія” і, відповідно, проблеми протиставлення фонетичного рівня фонологічному, а також в аналізі відношень, що існують між морфемами (або аломорфами), морфофонемами, фонемами та їхніми ознаками, є теорія стратифікаційної фонології (Stratificational Phonology) С.Лема, згідно з якою звуковий склад мови складається з двох рівнів (strata) – гіпофонемного (фонетичного) і фонемного. Фонеми реалізують морфони (мінімальну одиницю морфології) і реалізуються фононами. Стандартні блоки фононів, що складають фонеми на гіпофонемному рівні, розглядаються як фонетичні ознаки, яким не приписується властивість бінарності. Подібні ідеї підтримували Х.Ґлісон, Ч.Хокетт і Д.Локвуд.

Вагомий внесок у розробку теорії розрізнювальних ознак зробили представники Санкт-Петербурзької (Ленінградської) фонологічної школи, які зберегли відданість концепції І.О.Бодуена де Куртене: Л.В.Щерба, Л.Р.Зіндер, М.І.Матусевич, І.П.Сунцова, Л.В.Бондарко, Л.О.Вербицька, М.В.Гордіна, Н.Д.Свєтозарова, О.І.Стеріополо та їх послідовники. Одним із небагатьох лінгвістів, які підтримали концепцію І.О.Бодуена де Куртене, був Л.В.Щерба, який визнавав первинність фізіологічних робіт і похідність звуків. На думку Л.В.Щерби, кожна фонема визначається, перш за все, тим, що відрізняє її від інших фонем тієї ж мови, і завдяки цьому всі фонеми кожної окремої мови утворюють єдину систему протиставлень, де кожен елемент системи визначається серією різноманітних протиставлень як окремих фонем, так і груп фонем.

Проблема розкладності та нерозкладності фонеми розв’язувалася також і в Московській фонологічній школі, представники якої Р.І.Аванесов, О.О.Реформатський, Н.Ф.Яковлєв, А.М.Сухотін, П.С.Кузнєцов, М.В.Панов уважали, що здатність фонем розрізнюватися й розрізнювати спирається на наявність тих ознак, за якими фонеми протиставляються в системі даної мови. Ці протиставлення, або опозиції, які пронизують увесь звуковий склад мови, бувають двох типів (корелятивні та некорелятивні) і базуються на диференційних ознаках. Не всі ознаки в складі фонеми відіграють однакову роль, одні з них є розрізнювальними (або диференційними), коли лише за певною ознакою фонема відрізняється від іншої, інші ознаки – не розрізнювальні, а лише такі, що „наповнюють” склад фонем (інтегральні). Внутрішня структура фонеми даної мови – це сукупність смислорозрізнювальних ознак у її складі, завдяки чому однакові звуки різних мов представляють різні фонеми. Однією з важливих обставин, що ускладнює фонологічне дослідження, є визнання диференційних ознак як конститутивних, одні з яких є релевантними, інші – нерелевантними.

Найбільш придатним для найменування первинної фонологічної одиниці є, на думку В.Я.Плоткіна, термін, створений І.О.Бодуеном де Куртене ще на початку 20-х років минулого століття – кінакема. Він містить пряму вказівку на дві сумісні сфери дії даної одиниці – звукотворення (у корені “кін”) та звукосприйняття (у корені “ак”), тим самим відмежовуючи її від суміжної одиниці – фонеми, чия сфера дії (звук) перебуває між обома сферами й об’єднує їх у двоєдину сферу артикуляційно-перцептивної діяльності. Афіксальний маркер “-ема”, спільний для обох термінів, указує на їхню рівноправність як позначень мовних одиниць. Термін І.О.Бодуена де Куртене відроджується В.Я.Плоткіним для позначення первинних фонологічних одиниць і використовується ним із певними модифікаціями в значенні: кінакема як одиниця фонології не тотожна одиницям артикуляційно-перцептивної діяльності. Кінакема (одиниця мови) є сукупністю кількох артикуляційних рухів і акустичного образу, який ці рухи створюють.

Сполучуваність кінакем у фонемі (нелінійна синтагматика) регулюється закономірними обмеженнями кількісного характеру. Міжфонемна (лінійна) синтагматика кінакем визначає можливість сусідства фонем, що мають у своєму складі ті чи інші кінакеми. Правила її надзвичайно різноманітні й високо специфічні для мов світу, вони прямо пов'язані з граматичною будовою мови.

Поділяючи погляди В.Я.Плоткіна, кінакеми — диференційні (розрізнювальні) елементи – інтерпретуються як первинні фонологічні одиниці, що об’єднуються в кожній мові в парадигматичну систему й здатні вступати в синтагматичні відношення.

Таким чином, у реферованій дисертації використано синтез ідей та методичного інструментарію вищезазначених фонологічних традицій, що забезпечує вірогідність отриманих результатів. Застосування положень класичної, структурної, дихотомічної фонології, двоступеневої теорії фонеми, кінакемної теорії дозволяє реконструювати процеси становлення та тенденції розвитку парадигматичних систем первинних фонологічних одиниць і систем фонематичних опозицій у консонантизмі давньогерманських мов. Визнання принципу бінарності в побудові фонематичних опозицій уможливило здійснення аналізу їхньої міжфонемної синтагматики.

Розділ 2. “Становлення парадигматичних систем первинних фонологічних одиниць і систем фонематичних опозицій у консонантизмі давньогерманських мов”. У роботі еволюція системи приголосних фонем спільногерманської мови-основи й окремих давньогерманських мов представлена як єдиний динамічний процес, визначальним моментом якого є складна взаємодія функціональних, структурних і субстантних факторів. Окремі діахронічні зміни на рівні фонем і первинних фонологічних одиниць – кінакем розглядаються як складові частини перебудови парадигматичної системи фонематичних опозицій.

Спільногерманська система консонантизму склалася в результаті перебудови спільноіндоєвропейської системи. У цій перебудові були задіяні всі модальні класи фонем: шумні (дзвінкі й глухі зімкнені, дзвінкі придихові зімкнені) і сонорні.

Становлення системи шумних приголосних у процесі інтеграції спільноіндоєвропейської фонематичної системи в спільногерманську, що в науковій літературі називається законом Раска – Грімма, представлене як процес оптимізації співвідношення між зімкненими й щілинними приголосними.

Спільноіндоєвропейські зімкнені глухі фонеми /p/ /t/ /k/ /k⁰/ стали в спільногерманській прамові щілинними /f/, /q/, /X/, /X⁰/, крім того була ще успадкована щілинна приголосна /s/, дзвінкий алофон якої [z] фонологізувався й став самостійною фонемою /z/. Після цих змін у спільногерманських щілинних приголосних, які в спільноіндоєвропейській прамові не брали участі в локальних кореляціях, налічувалося п’ять локальних рядів: лабіальний /f/, дентальний /q/, постдентальний /s/, велярний /X/, лабіовелярний /ч^o/.

Лише один із трьох модальних класів спільноіндоєвропейських зімкнених приголосних фонем зберіг зімкненість – дзвінкі /b/, /d/, /g/, /g⁰/, які під час інтеграції в спільногерманську фонемну систему втратили дзвінкість і стали новими глухими фонемами /p/, /t/, /k/, /k⁰/.

Третій спільноіндоєвропейський модальний клас, дзвінкі придихові /b^h/, /d^h/, /g^h/, втратив у спільногерманській прамові не лише придиховість, а й зімкненість: у новому модальному класі дзвінких приголосних зімкненість і щілинність були виведені на алофонічний рівень, і фонеми /b/, /d/, /g/ реалізувалися відповідно як [b~ƀ (v)], [d~р(ð)], [g~g(V)].

Розрізнення за зімкненістю / щілинністю було для спільногерманських [b~ƀ(v)], [d~р (ð)], [g~g(V)] нерелевантним. Спільноіндоєвропейські /b^h/, /d^h/, /g^h/ y прагерманській мові відповідали щілинним y всіх позиціях, а зімкнені рефлекси виникли пізніше в позиції після носового як результат часткової асиміляції за зімкненістю: *mƀ > mb; *nр > nd; *ng > ng та в анлауті (М.М.Гухман, Ю.О.Жлуктенко, Т.А.Яворська, Б.М.Задорожний, В.В.Левицький, Г.Пауль). Для спільноіндоєвропейського шумного консонантизму були властиві розрізнення за придиховістю й дзвінкістю. У спільногерманському шумному консонантизмі кінакема придиховості не є релевантною. Фонологічно значущими ознаками модального характеру, на яких побудована система шумних приголосних фонем спільногерманської мови-основи, є розрізнення між дзвінкими й глухими, з одного боку, і зімкненими й щілинними, з іншого. Кінакеми дзвінкості й глухості в комбінації з кінакемою щілинності супроводжує ще одна, поки фонологічно нерелевантна кінакема артикуляційної слабкості. З іншого боку, модальну кінакему глухості в комбінації з модальною кінакемою зімкненості супроводжує поки фонологічно нерелевантна кінакема артикуляційної сили.

Дзвінкі шумні фонеми у спільногерманській мові опинилися в подвійній опозиції: глухим зімкненим фонемам вони протиставлялися як дзвінкі зімкнені, а глухим щілинним фонемам – як дзвінкі щілинні, порівн., напр., позиції після носового: двн.-англ. låmbor < * lambaz “ягня”, але двн.-англ. limpan < *limpan “траплятися, відноситися”, двн.-в.-нім. singan < *singụan “співати”, але двн.-в.-нім. sinkan < *sinkụan “опускатися”.

Незважаючи на те, що всі три серії германських шумних були взаємопов’язані тією чи іншою опозицією, наявність у системі трьох серій шумних приголосних фонем при двох опозиціях (дзвінкості та зімкненості) є ознакою можливого подальшого розвитку системи, оскільки ці дві опозиції за умови повного втілення потенційних можливостей можуть реалізуватися в чотирьох серіях шумних приголосних фонем. Повна реалізація можливостей, закладених у системі такого типу, як спільногерманська, передбачає появу чотирьох серій шумних приголосних фонем: двох серій щілинних і двох серій зімкнених.

Фонемні системи всіх германських мов розвинули кожна в шумних приголосних чотири серії фонем, у результаті чого як підсистема зімкнених, так і підсистема щілинних приголосних фонем складаються із двох серій кожна. В англійській і верхньонімецькій мовах – це серії напружених і ненапружених шумних; в африкаанс, фризькій, нідерландській мовах – це серії дзвінких і глухих шумних. Таке ж становище характерно й для шведської й норвезької (букмола) мов. У данській, ісландській і фарерській мовах – це серії придихових і непридихових зімкнених приголосних фонем і сильних та слабких щілинних фонем.

Сучасні германські мови істотно відрізняються одна від одної ступенем використання наявних у них опозицій, тобто за ступенем реалізації можливостей, що містилися в кожній консонантній системі.

Еволюція фонематичних систем шумних приголосних фонем германських мов свідчить про те, що в більшості випадків можливості розвитку, закладені в системі, найбільше використовуються в підсистемі зімкнених, де, як правило, не буває “лакун”, і, навпаки, у підсистемі щілинних у більшості випадків ці можливості використовуються неповністю, оскільки підсистемі щілинних притаманна, як правило, мінімум одна “лакуна”.

Система шумних приголосних фонем спільногерманської мови-основи з усією її недостатністю (незбалансованістю, асиметрічністю підсистеми шумних проривних і щілинних приголосних фонем) існувала в різних давньогерманських

діалектах упродовж тривалого часу, перш ніж відбулися процеси, що згодом значно змінили й розгорнули її якісно й кількісно. Причиною такого фонематичного “затишшя” в давньогерманському консонантизмі є особливий характер фонетичних реалізацій дзвінких шумних фонем /ƀ/,/р/, /g/, тобто наявність у них як зімкнених [b], [d], [g], так і щілинних [ƀ], [р], [g] реалізацій.

Саме тому, на наш погляд, видається більш доцільним відмовитися від жорсткого членування системи шумних приголосних фонем на підсистеми за якоюсь однією ознакою для всієї спільногерманської епохи. Необхідно брати до уваги складний характер взаємозв’язків між серіями спільногерманських шумних приголосних, а також ураховувати системні відношення між різними серіями шумних приголосних фонем на початку й у кінці германської мовної спільності.

Найбільший ступінь включення в систему із глухих щілинних спільногерманської мови-основи та зв’язки з двома іншими фонемами того ж ряду мали фонеми /f/ i /X/. Найменшим ступенем включення в систему характеризувалася фонема /q/, яка мала безпосередній зв’язок лише з однією фонемою /р/. Фонема /q/ була в опозитивних відношеннях за ознакою дзвінкості / глухості лише з частиною алофонів фонеми /р/, що стало причиною її нестійкого статусу в системі шумних приголосних фонем і тим самим давало поштовх для подальшого розвитку самої системи. Теоретично цей розвиток міг здійснюватися двома шляхами: один шлях зумовив усунення фонеми /q/ із системи, а разом із нею й усього інтердентального ряду; інший шлях міг призвести до спрощення положення фонеми /q/ у системі в результаті появи нового протиставлення /q/ за тією чи іншою модальною ознакою фонеми.

Одзвінчення глухих щілинних відбувалося самостійно на ґрунті кожного з діалектних угруповань – східногерманського (готського), західногерманського (інгвеонського, ермінонського, іствеонського) і скандинавського (давньоісландського, давньоданського) – як вирішення структурних і функціональних завдань тієї еволюційної лінії розвитку, яка була закладена в систему фонем спільногерманської мови-основи в епоху, що передувала германському етнічному розмежуванню.

Можливість кожної дзвінкої шумної фонеми бути представленою двома алофонами – зімкненим і щілинним – залежно від позиції створювала передумови для подальшого розвитку всієї системи шумних приголосних фонем у давньогерманських мовах. Ці передумови полягали в принциповій можливості фонологізації щілинних алофонів дзвінких шумних фонем, тобто перетворення їх у самостійні фонеми, фонологічно релевантними ознаками яких були б дзвінкість і щілинність. Така фонологізація мала б місце лише в тому разі, якби в результаті певних процесів змінилося співвідношення між щілинними й зімкненими алофонами, якби відношення додаткової дистрибуції, у якому вони (алофони) знаходилися, змінилося на відношення безпосереднього протиставлення в одних і тих же позиціях. Така можливість розвитку нової серії дзвінких щілинних фонем принаймні частково буде реалізована в фонемних системах англійської, нідерландської, нижньонімецької і скандинавських мов, у яких виникає фонема /v/, одним із джерел якої є алофон [-ƀ-], порівн., напр., гот. giban “давати”, але сучасн. ісл. gefa [g_jE:va], сучасн. нідерл. geven, сучасн. англ. give (М.В.Раєвський).

Фонемний статус спільноіндоєвропейських сонорних /ị/, /ụ/, /r/, /l/, /m/, /n/ як класу напівголосних фонем у ранній період розвитку спільногерманської мови-основи було збережено; ці фонеми входили до структури довгого складоносія як друга його частина (мора) і не належали консонантній периферії складу. У пізньогерманський період у зв’язку з перебудовою фонематичної системи спільногерманської мови-основи клас сонорних (напівголосних) фонем розпався: /ị/, /ụ/ злилися в одну фонему зі складотворчим голосним, а сонорні /r/, /l/, /m/, /n/ втратили свої вокалічні характеристики й стали приголосними.

Відправним пунктом дивергенції східногерманської (готської), західногерманської (інгвеонської – давньоанглійської й давньосаксонської) і ермінонської (давньоверхньонімецької), скандинавської (давньоісландської й давньоданської) ліній фонологічної еволюції стало вирішення завдань, що були висунуті на попередньому етапі розвитку системи фонем. Це стосувалося в першу чергу фонематичної опозиції консонантної протяжності, яка опинилася в неоптимальних відношеннях із кінакемами двох інших модальних опозицій – генетично спорідненій опозиції вокалічної протяжності й модальній перепонній опозиції проточності / непроточності, що не сприяло структурному балансу модальних перепонних кінакем. Фонемні системи давньогерманських (давньоісландської, давньоданської, давньоанглійської, давньосаксонської й готської) мов, маючи спільну субстантну базу, у парадигматичному плані виявилися ідентичними: консонантизм кожної з указаних мов характеризувався чотирма модальними (проточність, протяжність, шумність, сонорність) і трьома локальними (лабіальність, палатоальвеолярність, задентальність) фонематичними опозиціями. Найбільших змін система шумних приголосних фонем зазнала в давньоверхньонімецькій мові в процесі другого (давньоверхньонімецького) пересуву приголосних фонем.

На початковому етапі західногерманської (давньоанлійської, давньосаксонської, давньоверхньонімецької) фонологічної еволюції відбулися зміни в модальній категорії системи приголосних фонем. Найбільш суттєвим процесом у ту епоху було становлення модальної опозиції консонантної протяжності, що означало не лише монофонемізацію гемінатів як довгих приголосних, але й розгортання цієї нової фонематичної опозиції майже на всі приголосні.

Успадкований із спільногерманської прамови скандинавський консонантизм не зазнав значних змін парадигматичного характеру впродовж I тисячоліття н.е., крім втрати двох лабіовелярних фонем /k^w/ та /h^w/. Ці фонеми були синтагматично розщеплені на дві фонеми кожна: /k+w/ та /h+w/ (гот. qiqan – двн.-ісл. kveða “говорити, казати”, гот. ƕar – двн.-ісл. hvar “присл. де”). Важливим синтагматичним процесом у консонантизмі була гемінація як результат повної асиміляції в групах приголосних. Гемінація в спільноскандинавській мові стала можливою в більшості приголосних – скандинавські гемінати довго залишалися біфонемними.

До тембрових пересувів XIII-XVI століть в ісландському вокалізмі додається одна зміна локального плану в консонантизмі. Палатальні алофони активнозацентральних /k/, /g – V/, які раніше були обов’язковими перед незадніми голосними, не виникали перед новими незадніми голосними /øу/, /ø/, /у/. Це свідчить про виділення палатальних приголосних /k’/, /g’/ в окремі фонеми. У результаті синтагматичного злиття наступного приголосного /j/ із новими фонемами вони з’явилися в тих же позиціях, що й материнські фонеми. В ісландській фонематичній системі, на відміну від інших скандинавських ареалів, збереглися гемінати як біфонемні сполучення однакових приголосних. Стабілізація біфонемних гемінат зумовила зміни модального плану в консонантизмі, а також перебудову у внутрішньофонемній синтагматиці консонантних кінакем звукової субкатегорії.

Данська фонологічна система використала для забезпечення значного функціонального навантаження антропофонічну субстанцію однієї з просодем акцентної опозиції, що належала опозиції консонантної протяжності й підлягала ліквідації внаслідок редукції післянаголошених голосних. До фонетичних наслідків цього процесу відноситься десоноризація, тобто ослаблення тонового компонента в голосних та сонорних приголосних, що досягається шляхом припинення або ослаблення роботи голосових зв’язок. Саме таке артикуляційне явище, що дістало в данській фонетиці назву „поштовх” (stød), набуло в ХІV ст. певної фонологічної значущості. “Поштовх”, що генетично й субстантно зв’язаний з тоновим акцентом, перейшов із просодики до фонематичної сфери, оскільки супрасегментні явища характеризують не внутрішньоскладові, а міжскладові відношення. Становлення двох нових модальних класів приголосних фонем було найважливішою ланкою модальної перебудови в історії данського консонантизму, що дістало в літературі з діахронічної фонології германських мов назву: данський (третій) пересув приголосних (Danish Consonant Shift, klusilsvækkelse).

Конкретні шляхи вирішення проблем у процесі поповнення інвентарів фонем і первинних фонологічних одиниць – кінакем, які розгорнулися в східногерманському (готському), західногерманському (інгвеонському й ермінонському) і в північногерманському (скандинавському) мовних ареалах, що виникли наприкінці спільногерманської епохи, різні в окремих підгрупах германської мовної групи. Оскільки фонологічна еволюція германських мов із самого початку визначалася спільністю її субстантної бази, неоднакове втілення отримали структурні вирішення проблем у різних давньогерманських мовах. Пізніше дивергенція еволюційних ліній призвела до нагромадження субстантних відмінностей між фонемними системами окремих германських мов, а відмінності в темпах та конкретних реалізаціях діахронічних процесів у мовних макросистемах зумовили висунення перед фонологічними системами окремих мов неоднакових функціональних завдань. Своєрідність цих шляхів є результатом взаємодії функціональних, структурних і субстантних факторів на кожному історичному етапі розвитку давньогерманських мов у період етнічного відокремлення їх носіїв.

Розділ 3. “Синтагматика первинних фонологічних одиниць у консонантних групах давньогерманських мов”. Інвентар двофонемних ініціальних консонантних груп (ІКГ) давньоанглійської мови становить 32 сполуки, давньосаксонської мови – 31 сполуку, давньоісландської мови – 46 сполук (див. табл. 1):

Таблиця 1