7.2. Структура та функції свідомості.

Можна виділити такі рівні свідомості та їх елементи.

1. Базовим і найбільш давнім рівнем свідомості є чуттєво-афективний пласт, до якого належать:

– відчуття – відображення в мозкові окремих властивостей предметів та явищ об'єктивного світу, що безпосередньо діють на наші органи чуттів

– сприйняття – образ предмета в цілому, який не зводиться до суми властивостей та сторін

– уявлення – конкретні образи таких предметів чи явищ, які в певний момент не викликають у нас відчуттів, але які раніше діяли на органи чуттів; (більш детально про відчуття, сприйняття, уявлення див. пит. 48 "Єдність чуттєвого і раціонального пізнання");

– різного роду афекти, тобто сильні мимовільні реакції людини на зовнішні подразники (гнів, лють, жах, відчай, раптова велика радість).

2. Ціннісно-вольовий рівень, до якого належать:

– воля – здатність людини ставити перед собою мету і мобілізовувати себе для її досягнення;

– емоції – ціннісно-забарвлені реакції людини на зовнішній вплив. Сюди можна віднести мотиви, інтереси, потреби особи в єдності зі здатностями у досягненні мети.

3. Абстрактно-логічне мислення. Це найважливіший пласт свідомості, який виступає в таких формах:

– поняття – відображення в мисленні загальних, найбільш суттєвих ознак предметів, явищ об'єктивної дійсності, їх внутрішніх, вирішальних зв'язків і законів;

– судження – форма думки, в якій відображаєте ! ся наявність чи відсутність у предметів і явищ яких-небудь ознак і зв'язків;

– умовивід – форма мислення, коли з одного чи кількох суджень виводиться нове судження, в якому міститься нове знання про предмети та явища (більш детально про поняття, судження, умовивід див. пит. 48 "Єдність чуттєвого і раціонального пізнання");

– різні логічні операції.

4. Необхідним компонентом свідомості можна вважати самосвідомість і рефлексію:

– самосвідомість – це виділення себе, ставлення до себе, оцінювання своїх можливостей, які є необхідною складовою будь-якої свідомості;

– рефлексія – це така форма свідомості, коли ті чи інші явища свідомості стають предметом спеціальної аналітичної діяльності суб'єкта (детальніше див. пит. 40 "Свідомість і самосвідомість").

У деяких літературних джерелах можна зустріти думку, згідно з якою до структури свідомості належать також несвідоме (сукупність психічних явищ, що не входять до сфери розуму) та підсвідоме (психічні явища, що супроводжують перехід певної діяльності з рівня свідомості на рівень автоматизму).

На нашу думку, таке твердження не має переконливого підґрунтя. Адже сама назва "несвідоме", "підсвідоме" свідчить, що це не свідомість. Доцільно їх розглядати як такі, що знаходяться поряд зі свідомістю.

7.3. Діалектика – філософське вчення про розвиток.

1. Діалектика – вчення про загальні зв’язки та розвиток. Філософські та конкретно-науковіконцепції розвитку.Філософію завжди цікавили не тільки проблеми теорії, тобто тлумачення, пояснення світу, але і проблеми методу, тобто шляхів, заходів і прийомів наукового пізнання і перетворення світу. Філософською теорією, методом і методологією наукового пізнання і творчості взагалі єдіалектика, що в перекладі з грецької мови означає мистецтво вести бесіду, суперечку.

Сам термін “діалектика” вперше застосував Сократ, маючи на увазі діалог, спрямований на взаємозацікавлене обговорення проблеми з метою досягнення істини шляхом протиборства думок, поглядів, Платон теж тлумачив діалектику яклогічну операцію розчленування і пов’язування понять завдяки питанням і відповідям. У розумінні, близькому до сучасного, поняття діалектики застосовував і Гегель, що трактував її як вміння відшукувати протилежності у самій дійсності.

Діалектика виникла й історично розвивалась у боротьбі з метафізичним методом мислення, характерною особливістю якого є однобічність, абстрактність, абсолютизація того чи іншого моменту у складі цілого. Сутність метафізики полягає в тому, що вона ігнорує багатий конкретний зміст реальних життєвих процесів і розглядає розвиток тільки як просте кількісне зростання одного і того ж самого, тільки як зменшення або збільшення, як повторення одних і тих же етапів; вона не визнає розвитку як процесу виникнення нового і зникнення стар

що віджило свій вік, тобто вона заперечує якісні зміни, якісні стрибки

івзаємопереходи в явищах об’єктивного світу. Метафізична концепція розглядає явища та предмети матеріального світу як ізольовані і не пов’язані між собою, як випадкове накопичення явищ і предметів.

Діалектична концепція розвитку полягає у тому, що розвиток тлумачиться як боротьба протилежностей, стрибкоподібний перехід кількості у якість і навпаки та як рух за спіраллю.

Отже, діалектика – це один зі способів опису світу як єдиного цілого, що розвивається. І тому такий опис можна розглядати як детерміністський; тобто діалектика – різновид детермінізму.

Історично діалектика виникла як філософське вчення про зв’язки у всьому різноманітті їхніх проявів, тобто в природі, у суспільстві й у духовній сфері.

Однак діалектику цікавлять не просто зв’язки, нехай і в загальності їхніх проявів, а особливі зв’язки, що обумовлюють розвиток.

Світ зв’язків, як відзначалося, винятково різноманітний (див. попередню тему). Великий клас двосторонніх зв’язків називаютьвзаємодіями. Взаємодію можна розглядати як причину руху(наприклад, причинуруху Землі навколо Сонця – як їхню гравітаційну взаємодію).

Але головна орієнтація діалектики– на осмислення особливого руху, тобто розвитку.

Діалектичне вчення про розвиток є підсумком багатовікового досвіду осмислення цього феномену у філософії, науці і духовній культурі взагалі.

Розвиток розглядається в діалектиці як загальна властивість буття (і тому “розвиток” – це філософська категорія) у тому смислі, що такий особливий рух можна знайти в природі(наприклад, біологічна еволюція), у суспільстві (соціальний прогрес, хоча поняття “розвиток”

і“прогрес” не однакові за змістом(див. нижче) і в духовній сфері (зростання наукового знання: нові гіпотези, теорії та ін.). Тлумачення розвитку як загальної властивості буття є однією з важливих особливостей, що відрізняють діалектику як філософську концепцію розвитку відконкретно-наукових концепцій розвитку.

Що ж таке розвиток? Як це поняття трактується у філософії? Розвиток – це незворотна, спрямована, необхідна зміна матеріальних та ідеальних об’єктів. У результаті розвитку виникає нова якість, що є наслідком руху суперечностей, їх розв’язання. Розвиток – загальна властивість матерії, її найважливіша ознака.

Саморух у таких організованих і цілісних системах, як суспільство, організм, біосфера тощо здійснюється як саморозвиток, тобто як самоперехід до вищого рівня організації. Саморух і саморозвиток

важливі моменти діалектики як теорії розвитку. Саморозвиток “генетично” виростає з саморуху як невід’ємного атрибута матерії. Саморух відображає зміну явища, речі під дією внутрішніх суперечностей, їм притаманних. Зовнішні фактори не детермінують рух, а лише його модифікують.

Що ж таке рух, зміна? Рух, зміна – це внутрішньо пов’язані єдність буття й небуття, тотожності й відмінності, стабільності й плинності того, що зникає, з тим, що з’являється. Рух, зміну можна осягнути лише в тому випадку, коли розглядати його суперечливі сторони в єдності та взаємодії. Варто взяти до уваги лише одну його сторону і проігнорувати іншу, як рух, зміна стануть незрозумілими. Такий самий результат буде тоді, коли ми станемо розглядати їх не у взаємодії, а відокремлено, бо рух – це суперечність, свідчення того, що тіло може рухатись лише тоді, коли воно перебуває в даному місці і одночасно в ньому не перебуває. Це єдність протилежностей, котрі взаємно передбачають одна одну.