14. Атомістична філософія Демокріта

Атомі́стика, або Атомі́зм — в історії філософії — принцип пояснення єдності і різноманітності світу вічним рухом і взаємодією атомів, вчення про дискретну будову матерії; в сучаснійнауці атомістика є теоретичним поясненням єдності перервності і неперервності частинок матерії, їх взаємозв'язку та взаємоперетворення.

Атомістика була і залишається ареною боротьби матеріалізму проти ідеалізму, діалектики проти метафізики. Визнання атомістики об'єктивно-реального буття мікрочастинок матерії, можливості пізнання їх властивостей та законів взаємодії веде до матеріалістичного розуміння світу як закономірного руху матерії; заперечення об'єктивної реальності частинок матерії і можливості їх пізнання приводить до ідеалістичного погляду на світ.

Демокріт розвинув вчення про атоми свого вчителя філософа Левкіппа, що є головним досягненням демокрітової філософії.

Демокріт приходить до ідеї неподільних атомів, які можуть бути різної конфігурації: гачкоподібні, якореподібні, кутасті, вигнуті тощо.

За Демокрітом фізичні атоми неподільні, але подумки в них можна виділити певні частини – точки, які не мають ваги і які не можна від атомів відторгнути. Це – уявна частина атома – „амера” (та, що не має частин). Згідно з деякими свідченнями (серед них є опис так званої „площі Демокріта” у Джордано Бруно), у найдрібнішому атомі було 7 амер: верхня, нижня, ліва і права, передня і задня, серединна. Це була математика, узгоджена з даними чуттєвого сприйняття, які говорили, що, яким би малим не було фізичне тіло - наприклад, невидимий атом, - точки частини (сторони) у ньому завжди можна уявити, ділити нескінченно навіть подумки неможливо.

Діяльність Демокріта (460-370 pp. до н.е.), за свідченнями античних авторів, була спрямована на розвиток вчення Левкіппа. Тому вчення про атомізм розглядається як теорія Левкіппа — Демокріта. В ній зберігається елейська концепція вічного, сталого і непорушного буття (як і самі атоми). Зберігається і характер чуттєвого існування (лише в уяві, а не в думці) розмаїття навколишнього світу: "Лише в уяві існує колір, солодке, гірке. Насправді ж існують лише атоми і порожнеча". На відміну від елеатів, змушених заперечувати реальність даного в чуттях руху, Демокріт приймає ідею Емпедокла і Анаксагора про множинність фундаменту світу. Поділ дійсності на нескінченну множину атомів (неподільні елементи), однакових за своєю структурою, але відмінних за формою, вагою, і нескінченну порожнечу як реальну умову руху атомів, дає змогу теоретично розв'язати проблему єдиного буття і різноманітності даної в чуттях дійсності. В понятті атома знаходить своє відносне завершення принцип індивідуалізації (розділення на нескінченну множину часточок, серед яких немає жодної абсолютно тотожної іншій) цілісно-мінливого (у іонійців) або цілісно-незмінного (у елеатів) Космосу.

Атоми рухаються і утворюють найрізноманітніші з'єднання, які сприймаються людьми як різні речі, процеси, що виникають і зникають. Але це розмаїття, стверджує Демокріт, удаване: немає різних речей, процесів, є лише різні з'єднання одних і тих самих атомів. Атомізм можна розглядати як філософське усвідомлення реальної життєвої ситуації в рабовласницькому суспільстві, адже атоми тотожні своєю неподільністю і відрізняються лише зовнішньою, тілесною формою, як і люди тотожні в своїй "людяності", але різні за зовнішністю. Ці атоми рухаються відповідно до необхідності в порожнечі, так і люди рухаються відповідно до свого місця в суспільному житті. Соціальний підтекст атомістичної теорії яскраво демонструє римський переклад грецького слова "атом" — "індивід".

Якісно новим для античної філософії є поняття "нескінченності", "незнищенності" Космосу, в якому існує багато різних світів. Ці світи не відрізняються істотно від світу, в якому ми безпосередньо живемо. Розуміння дійсності в уяві Демокріта підпорядковане принципові необхідності. Ця необхідність абсолютна настільки, що не визнає навіть теологічної її інтерпретації: "Боги не потрібні Космосу". Виявлення причин і наслідків, які простягаються у нескінченний ланцюг, і є, з погляду Демокріта, головним предметом пізнання. Там, де виникали питання про можливість, випадковість, Демокріт вбачає проблему пошуку невідомих причин. Так, його концепція ейдосів — чуттєвих образів, виявляє себе як спроба знайти причину розбіжностей між поняттям про атомарну будову Космосу і чуттєвими даними. Ейдоси виникають як проміжне утворення між об'єднанням атомів (конкретною річчю) і відповідним органом чуття людини. Кожна річ виділяє у середовище щось подібне до предмета, яке проникає в око, тактильні органи, вухо тощо. Власне образ предмета виникає у просторі між предметом і органом чуття, потрапляючи до суб'єкта як відбиток. Вирішення проблеми причини невідповідності між уявною картиною буття і чуттєвими даними стає головним предметом розвитку у класичній античній філософії.

15. Софісти — давньогрецькі мудреці 5-4 століть до н. е., які були мандрівними експертами з різних предметів, включаючи ораторське мистецтво, граматику, етику, літературу, математику, та елементарну фізику. Початково «софіст» мало значення майстер, художник, мудрець, однак з другої половини 5 століття до н. е. термін набув спеціального змісту, що пов'язане власне з діяльністю софістів. Софісти — це перші в світовій історії платні вчителі мудрості, давньогрецькі педагоги. Найвідомішими серед них були Протагор, Горгій, Антифонт, Продік, Гіппій, Лікофрон. Софісти також були першими в історії сучасної цивілізації представниками інтелігенції. Софізм породив новий тип соціальних стосунків між вчителем та учнем — рівноправне взаємовигідне спілкування. Вони навчали самостійно мислити і переконувати інших людей, що нерозривно пов'язано із утвердженням демократії у давньогрецьких полісах. Вони не формували якусь певну школу, але мали певні спільні інтереси. У філософії вони атакували тлумачення реальності елейців і намагалися пояснити феноменальний світ. Їхня освітня програма базувалася на віруванні, що чесноту можна навчити. Через їхнього противника Платона, вони набули поганої слави — філософських шахраїв, зацікавленіших в грошах і престижі аніж у правді. У римський період термін софіст означав просто вчителя риторики.

Слово «софізм» означає міркування, побудовані таким чином, що містять навмисне допущену помилку і, звичайно, приводять до хибних висновків. Часто диспути софістів перетворювалися на безрезультатні суперечки, звідки й одіозне значення софіст — людина (оратор), яка готова за допомогою будь-яких прийомів захищати певні тези, не враховуючи об'єктивну істинність чи хибність цих тез. Софісти були суб'єктивістами, скептиками, раціоналістами, сенсуалістами, індивідуалістами. Основою їхнього світогляду був вислів Протагора «Людина є міра всіх речей». Їхній суб'єктивізм проявлявся в тому, що істина не мислилася ними як щось єдине для всіх. Софісти вважали, якщо всі думають по-різному, то й істина в кожного своя, і уявлення про прекрасне й потворне в кожного своє, і взагалі всі поняття як філософії, так і моральності відносні.

Факт відносності всього — головна засада всього світогляду софізму. Якщо все відносно й залежить від суб'єктивного смаку, що розуміється як єдиний критерій істинності, то виходить, що геть усе істинне. Однак саме суб'єктивізм, привнесений у теорію пізнання, сприяв тому, що вперше в історії філософії могло бути поставлене питання, як співвідносяться із навколишнім світом наші думки про нього. Філософія, що стояла на щаблі космологічної об'єктивності, в принципі не здатна була задатися таким питанням, тому що мислення вважалось тотожним із буттям. Це приводило до нерозвиненості форм доказовості й логічних визначень.

В області гносеології софісти не виробили певної теорії, цьому заважала їхня надто велика увага до психологічних процесів, цікавість до строкатості людського життя. Вони прагнули перевести об'єктивні цінності на мову відчуттів, що приводило їх до сенсуалізму. Для софістів те, що не підпадає під відчуття, було примарою.

Софістам був також властивий скепсис щодо можливостей людини пізнати буття. Так Горгій (483—375, учень Емпедокла), приїхавши в Афіни в 427 до н. е., вразив усіх красномовством, тому що міг висловитись без підготовки на будь-яку тему. У своїх промовах він розвивав скептицизм, основні положення якого зводив до наступних трьох пунктів: 1) нічого не існує; 2) якщо щось існує, то його неможливо пізнати; 3) у випадку, коли ми можемо щось пізнати, неможливо ці знання передати чи пояснити іншій людині. Докази цих тез будуються на чіткій логічній фіксації визначень понять. Уся конструкція базується на прийнятті відповідного положення, з якого виводяться висновки, що суперечать розповсюдженим поглядам.

Горгій досить чітко вирізняє значення слів, використовує зміни значень у різних контекстах. Ця маніпуляція мовою, її логічною і граматичною структурою характерна для всіх софістів.

Протагор (481 -373 pp. до н.е.). Відомий як один з найбільш популярних учнів Демокріта. Відстоює традиційний для софістів релятивізм. Є автором знаменитої тези: "людина є мірою усіх речей, існуючих — що вони існують, неіснуючих — що вони не існують". Вказану тезу у Протагора допомагають зрозуміти суттєві пояснення Секста Емпірика про те, що "Протагор ... мірою називає критерій, речами — справи.., що людина є критерій усіх справ, діянь". В основі релятивізму Протагора, його вчення про відносність знання лежать певні онтологічні уявлення про світ. Протагор - матеріаліст. Згідно Секста емпірико, Протагор думав, що «основні причини всіх явищ знаходяться в матерії». Але головна властивість матерії, по Протагору, - це не її об'єктивність і не наявність в матерії якогось закономірного початку, а її мінливість, плинність. У цьому Протагор спирався, мабуть, на Кратила, який вкрай однобічно трактував гераклітовскій діалектику, підкресливши в ній тільки релятивізм. Якщо Геракліт стверджував, що в одну й ту саму річку не можна увійти двічі, бо на входить течуть все нові води, що не можна двічі доторкнутися до однієї і тієї ж смертної сутності, то Кратил стверджував, що в одну й ту саму річку не можна увійти і один раз . Протагор поширив цей принцип абсолютної мінливості матерії і на суб'єкт, що пізнає: постійно змінюється не тільки світ, а й сприймає його одухотворене тіло. Таким чином, як суб'єкт, так і об'єкт безперервно змінюються. У цій тезі - онтологічне обгрунтування Протагором релятивізму софістів.

Грунтуючись на такому онтологічному релятивізм, Протагор зробив сміливий гносеологічний висновок: якщо все змінюється і перетворюється на протилежне собі, то про кожної речі можливі дві протилежні думки. Діоген Лаерція повідомляє, що Протагор «перший сказав, що про всяку річ є дві думки, протилежних один одному», чому, згідно Клименту, справив великий вплив на розвиток еллінського світогляду: «Слідуючи по стопах Протагора, елліни часто говорять, що про будь-якої речі є дві думки, протилежних один одному ». Саме Протагору належить знамените положення: «Людина є міра всіх речей: існуючих, що вони існують, і неіснуючих, що вони не існують».

Багато в чому це вірно і до цих пір. У повсякденній промові ми говоримо: «з одного боку» та «з іншого боку». Але все ж таки необхідно при цьому вирішити, яка з сторін ведуча, головна, визначальна. Інакше ми скотимося на позиції релятивізму й агностицизму. Протагор йшов саме в цьому напрямку. Абсолютизував наявність в будь-якій речі і в будь-якому процесі двох протилежних сторін і тенденцій і прийшовши до переконання в можливості двох протилежних думок про речі або процесі, Протагор зробив надмірний висновок про те, що «все істинно». Повне роз'яснення концепції Протагора принципово суперечить вченню Арістотеля про збігання висловлювань з дійсністю. Ці дві різні концепції антиномічні, вони не можуть заперечити одна одну. Висновок, що судження, які ведуть людину до успіху під час завершення задуманої справи, — істинні, а успіх у справах є універсальною людською мірою знань, будується на абсолютно протилежному Арістотелеві вченню про істину. Для софістів тільки досвід може слугувати джерелом знання, а не "нус", "абстрактне мислення", "ідея".

Найбільш відомими молодими софістами були Фразімах, Критій, Алкідам, Лікофон, Полемон. Практична розробка проблем риторики, граматики, логіки стала для них домінуючою, бо софісти усвідомлювали свій обов'язок саме як вчителі, наставники молоді.

Спираючись на своє переконання про важливість мови для впливу на людей, вони здійснили головний крок на шляху виникнення філології. Протагор першим почав визначати роди іменників, здійснив поділ мови на чотири види: прохання, питання, відповідь, вказування і назвав їх коренями мови. Продік відомий своїми думками про синоніми.

Практичне спрямування школи софістів призвело до розмежування в античній філософії течій практицизму та споглядання, усвідомлення суті буття. Платон вважав, що з діяльності софістів почалася загальна зарозумілість і беззаконня. Всі стали безстрашні, безбоязність у свою чергу породила безсоромність. Софістів він називав найманими мисливцями за багатими юнаками, торговцями наук, борцями, що займаються словесними змаганнями й сперечаннями (Платон. Софіст. 231 D). Так, Протагор одного разу вимагав плати зі свого учня Еватла, а коли той зауважив, що ще не виграв справи у суді, Протагор відповів: «Якщо ми подамо в суд, і справу виграю я, то ти заплатиш, тому що виграв я; якщо виграєш ти, то заплатиш, тому що виграв ти».

Аристотель також вважав, що софістика є мудрість гадана, а не справжня, і софістів тими, хто вміє наживати гроші від вигаданої, але не справжньої мудрості. По-іншому до своєї діяльності ставилися самі софісти. Протагор говорив своєму учневі: «Пробувши день із мною, ти повернешся додому, ставши кращим». Протагор вважав, що він очищав юнаків від думок, що перешкоджають засвоєнню наук, які стосуються душі.

Справа в тому, що софістами називали себе багато тих, хто дійсно були знавцями мудрості, так і ті, хто займався лише словесними сперечаннями. Тому неможливо дати однозначну оцінку їхньої діяльності. Хоча із софістів почався занепад філософії як вільної духовно-пізнавальної творчості, тому що вони першими виявили прецедент викладання філософії за гроші.

16. Етичний раціоналізм Сократа.Учнем софістів, а потім їх непримиримим опонентом був відомий мудрець Сокрвя», перший фідософ-афінянин, який розвивав своє вчен­ня усно в багаточисленннх співбесідах як зі своїми учнями, так і з представниками різних верств афінського суспільства ще у 469-ЗЯв р. до н.е. Сократ сам нічого не писав, про його погляди ми знаємо з творів учнів — Платона таКсенофана, а потім Арістотеля, Примика­ючи до лінії розвитку філософської думки, яка висвітлилася в дяліиіоіе^і софістів, Сократ окреслив предмет філософії пізнанням людини, її ж,иття та поведінки. Мірилом всіх речей для Сократа була не суб'єктивно-свавільна людина, а людина як розумна, мисляча істота. Розуміючи слабкість та незавершеність попередніх натурфілософських концепцій, їх споглядальність та неможливість експериментальної перевірки ос­новних положень, афінський мудрець спростував більшість з цих вчень, виступив з вимогою побудування таких істин, які б мали загальне та об'єктивне значення. Сократ розробив метод пошуків і досягнення істини, який був названий діалектичним, від розмовляти, вести бесіду, сперечатись. Основний смисл діалектики в постійних пошуках істини, шляхом подолання протиріч в судженнях. «Головна біль» сократівсь-ких роздумів — проблеми моралі: що таке добро і зло; справедливість і несправедливість; правда та кривда. Філософія, з точки зору Сократа, це і є спосіб пізнання добра і зла. Він вважав, що коли людина знає, що таке добро, вона ніколи не буде творити зле. Моральне зло іде від незнання —звідси знання — це джерело морального вдосконалення. Істина, мораль, це для Сократа співпадаючі поняття. Він виділив три основних доброчинності людини: 1. Помірність — як переборювати пристрасті; 2. Хоробрість — як переборювати небезпеку; 3. Справедливість — як слідувати законам божим і людським.

Сократ вів пропаганду свого етичного раціоналізму . Розробка ідеалістичної моралі складає основне ядро філософських інтересів і занять Сократа . У бесідах та дискусіях Сократ звертав увагу на пізнання суті чесноти. Як може людина жити , якщо він не знає , що таке чеснота? У даному випадку пізнання суті чесноти , пізнання того , що є " моральне " , було для нього передумовою морального життя і досягнення чесноти. Сократ ототожнював мораль із знанням . Моральність - знання того , що є благо і прекрасне і разом з тим корисне для людини , що допомагає йому досягти блаженства і життєвого щастя . Моральна людина повинна знати , що таке чеснота . Мораль і знання з цього погляду збігаються. Для того , щоб бути доброчесним , необхідно знати чеснота як таку , як "загальне" , що служить основний усіх приватних чеснот.

Таким чином , одним з відмінних ознак істинної філософії і справжнього філософа було за Сократом , визнання єдності знання і чесноти. І не тільки визнання , але також прагнення до реалізації цієї єдності в житті. Відповідно до з цим , філософія в розумінні Сократа не зводилася до суто теоретичної діяльності , але включала в себе також практичну діяльність - правильний спосіб життя , благі вчинки. Ця позиція Сократа отримала у філософії визначення - етичний раціоналізм . Головним предметом бесід і міркувань Сократа завжди були практичні питання про благо і про чесноти. Згідно визнанням самого Сократа , його спонукали до цих пошуків слова дельфійського оракула : «пізнай самого себе». Сократ зрозумів їх як заклик перевірити моральні поняття людей і визначити , в чому полягає їх дійсне , справжнє благо. У грецькому розумінні «доброчесність » ( арете ) означає придатність речі до тієї справи , для якого вона призначена. « Доброчесність » ножа - бути гострим і добре різати. Всією діяльністю людини керує його душа - його божественна і розумна частина . Тому « придатність» людини до здійснення свого призначення визначається придатністю до своєї справи його душі. Стало бути , чеснота - це насамперед специфічна « арете » ( придатність ) душі до тієї справи , для якого вона призначена. Всякий же людина насамперед прагне до блага , - до того , що людина вважає для себе « хорошим» , « корисним » , приємним , інакше кажучи - до щастя. Благо - це мета прагнень людини . І оскільки душа направляє тіло , і вища здатність душі - мислення , то її придатність визначається тим , наскільки правильно і ясно вона розуміє , що таке « благо».

І ось , Сократ виявив у своїх бесідах з людьми , що хоча самі вони переконані , що знають , в чому полягає їх благо , насправді вони розташовують лише удаваним знанням , яке не витримує випробування « логосом » (розумом ) у вільному діалозі. Він придумав певний метод для досягнення істинного , надійного знання про благо людини - повивальних - іронічний діалог. Сократ стверджує , що він нічого не знає , а оскільки співрозмовнику здається , що він-то знає , що таке, наприклад , справедливість , то Сократ задає питання , отримує відповідь , заснований на уявній знанні , потім задає додаткові уточнюючі питання , які поступово призводять співрозмовника до протиріччя з самим собою і показують йому його незнання ( заплутують і підривають його колишню впевненість у знанні ) . Виник збентеження (а іноді і роздратування, і обурення ) і безвихідне становище , утруднення ( апорія ) спонукають співрозмовника до подальшого діалогу і спільного пошуку виходу , тобто істинного , несуперечливого і спільного для всіх розуміння. Цей метод - іронічний , оскільки « незнаючий » Сократ виявляється розуміючим суть питання краще за всіх , а уявний «знаючий » виявляється в дійсності володарем пустушки . Сократ , як видатний « софіст » , без праці руйнував повсякденні уявлення співрозмовника . Але він завжди залишав йому свободу. Метод Сократа - « єврейським » , так істинне знання , на переконання Сократа , тільки те , яке людина знаходить самостійно. Істину не можна « повідомити » або « передати » , кожен може і повинен її знайти , спираючись насамперед на свою власність здатність мислити. Тому він абсолютно щиро вважав, що лише допомагає своїм співрозмовникам « народити істину» , якої він і сам не знає, і якою « вагітна» душа кожної людини.

Крім того , метод Сократа Аристотель називає індуктивним , оскільки він веде від одиничного , приватного і конкретного до загального, до істотного в досліджуваному понятті . Співрозмовники Сократа могли лише наводити приклади і губилися в деталях , кажучи про чесноти , але не могли побачити загальної сутності мужності , наприклад , і дати загальне визначення цього поняття. Аристотель і бачив головну заслугу Сократа в освіті загальних моральних понять шляхом виведення їх з досвіду життя , з окремих випадків . Сократ , перераховуючи окремі предмети , випадки , вчинки , поступово , крок за кроком піднімався від очевидного множини - до невидимого єдності , від тези - до антитезису , від антитези - до синтезу , виявляючи суперечності , постійно деталізуючи і уточнюючи питання і відповіді , аналізуючи поняття , розділяючи їх на роди і види , створюючи їх класифікації , простуючи поступово , крок за кроком , до вищої єдності . Це і була « діалектика » у розумінні Платона і Аристотеля .

Метод Сократа випливає з повної довіри до « логосу » , розуму , який розкриває істину в діалозі. Він був переконаний в тому , що людина , як істота розумна , не повинен підкорятися нічому , крім розуму, який при дослідженні виявляється найкращим , божественним в мені (принцип моральної автономії ) . Неосмислена , нерозумна життя не має ніякої цінності. Прагнення до істинного , філософського осягнення блага і до чесноти Сократ називає « турботою » про душу , « відходом» за нею. Душа « придатна » для своєї справи тільки тоді , коли в ній панують розум , правильне , ясне розуміння , якщо ж поняття невиразні й невизначені і переважує незнання , тоді душа стає « непридатною » , або хибною, збивається з шляху і веде до поганого . Виходячи з цього і слід розуміти дивовижне положення Сократа : ніхто не надходить погано свідомо , ніхто не прагне до зла . Люди прагнуть виключно до блага , до добра. Тому всякий поганий вчинок є результатом одного лише незнання добра і зла , інакше кажучи , помилки - людина приймає зло за добро , не вміючи розрізняти їх ясно , не маючи правильного поняття. Знаючий людина поступає добре. Проте більшість людей знаходяться в омані щодо того , що ж дійсно важливо в житті , оскільки вони дбають про задоволення, багатстві , влади , слави , але не про власну душу , не про те , щоб вона була така гарна і придатна для свого призначення , як тільки можна , щоб її поняття були правдиві та ясні.

Сократовское ототожнення доброчесності і знання можна назвати етичним раціоналізмом . Розум - і тільки він один - є джерело і мірило моральності. Життя відповідно до розуму - і є моральна життя . Розум може і повинен підпорядкувати собі життя. У цьому і полягає призначення людини і вище благо для нього. Самому Сократу вдалося таке ідеальне єдність мислення і життя . Він жив і помер як мислитель , філософ . Сократ був страчений , і його кара не була випадковістю. На місце авторитету роду , держави , релігії і традиції він поставив вільне самовизначення особистості , моральну автономію. Його недоброзичливці вірно зрозуміли небезпеку , яку укладала в собі діяльність Сократа для традиційних устоїв грецького суспільства . В особі Сократа виступив новий принцип , час якого прийде лише в епоху Просвітництва. Можна сказати , що на місце моральності як простого дотримання прийнятих у суспільстві або заповіданих норм Сократ поставив моральність як свідоме і вільне самовизначення індивіда «по совісті» , за внутрішнім переконанням , тобто моральну автономію особистості .

Саме в цьому вбачав всесвітньо -історичне значення Сократа Гегель . Світовий дух в особі Сократа піднімається на новий щабель свого розвитку : моральність досягає щаблі моральності , тобто рефлектірованной , усвідомленої , вільної моральності. Інакше оцінював Сократа Ніцше , якого завжди охоплювали « величезні сумніви » при спогляданні «образу Сократа ». Ці сумніви викликала в ньому « жахлива гіпертрофія » логічного початку в Сократа і настільки ж « жахливий дефект » «всякого містичного схильності ». Сократ , по Ніцше , був зразком « теоретичного оптиміста », яким цілком володіла « глибокодумна мрія і ілюзія , яка вперше з'явилася на світ в особі Сократа , - та незламна віра , що мислення , кероване законом причинності , може проникнути в найглибші безодні буття і що це мислення не тільки може пізнати буття , але навіть виправити його » 10 . Сократ , згідно з Ніцше , не розумів , що цей « інстинкт науки» - всього лише « метафізична мрія » , яка неминуче призводить науку до її кордонів , у яких вона перетворюється в міф і мистецтво , в « трагічне пізнання » - ту область людської мудрості , з якої « вигнаний логік » , і яка становить необхідний корелят і доповнення науки .

Сучасній людині , оточеному з усіх боків благами , отриманими як раз за рахунок дослідження природи , важко зрозуміти ворога вивчення природи (« космосу »). Але для Сократа все було навпаки. Він служив найкращим прикладом , чого може досягти людина , наступний його вченню - пізнання людського духу. Досить згадати спосіб життя Сократа , моральні і політичні колізії в його долі , його мудрість , військову доблесть і мужність , трагічний фінал. Слава , якої Сократ удостоївся ще при житті , легко переживала цілі епохи і, не померкнувши , крізь товщу двох з половиною тисячоліть дійшла до наших днів.

Але співвітчизники Сократа його не зрозуміли і вчення не прий­няли. За доносом Сократа було звинувачено в порушені громадських норм життя і приречено до страти. За вироком суду у травні 399 р. до н.е. він прийняв отруту.

17. Філософія Платона. Платон (427 - 348 рр. до н. е.) - давньогрецький філософ, засновник академії в Афінах (власної філософської школи), що проіснувала не одне століття; творець першої завершеної, продуманої системи античного ідеалізму. Ідеї як керівні принципи людської діяльності Платон став тлумачити набагато ширше — як ідеальні зразки чи моделі, що породжують весь реальний світ, чуттєвого різноманіття речей. Платон онтологізував ідеї, перетворював їх на реально суще, тлумачив їх як існуючі самостійно в особливому світі, відокремленому від природного і соціального буття. Усі конкретні речі, як і люди, існують у силу причетності до ідей, що знаходяться в потойбічному світі. Реальний, чуттєвий світ — бліда копія світу ідей. Платон дає ясне і недвозначне вирішення основного питання філософії з ідеалістичних позицій. Він розробив класичний варіант об'єктивного ідеалізму, на який орієнтувалися багато філософів на наступному двох-тисячолітньому шляху розвитку філософії.

Знайдений пояснювальний принцип відношення ідеального і матеріального світів дозволив Платонові створити філософську систему, у якій ув'язане в одне ціле і пояснення чуттєвих речей, і тлумачення суспільного життя, людини, космосу. Його філософію правомірно розглядати і як підсумок попереднього розвитку грецької філософії, і як завершений античний світогляд, у якому відбиті типові уявлення епохи про співвідношення людини і світу.

У філософії Платона світ — це всеосяжний космос, що представляє собою щось цілісне, завершене, гармонічне, начебто скульптурно оформлене утворення. У цьому цілісному космосі відведене місце і громадському життю людей, і кожній людській істоті. Платон виходить з повної аналогії, подоби структур і всеосяжного космосу, і держави (тобто суспільного устрою людського життя), і людської душі. їх влаштування потрійне. У людини — це розумна, люта (афективна) душа, душа, що жадає. У державі (полісі) — це ієрархія трьох станів: філософи-правителі, воїни-стражники, вільні трудівники-хлібороби і ремісники (невільна людина — раб — розумілася як живе знаряддя, що говорить). У космосі — це вищий вічний світ умоглядних ідей — першозразків чуттєвих речей; душа світу, що поєднує світ чуттєвих речей; нарешті, тілесний світ чуттєвих речей, світ багатоякісності, розмаїтості і мінливості.

Цікаві міркування Платона про місце і долю людини в цьому гармонійно улаштованому космосі і державі. Людська душа, відповідно до Платона, безсмертна, причому до народження людини вона перебувала в потойбічному світі і спостерігала за блискучим світом вічних ідей. Тому в земному житті душі людини виявляється можливим усвідомлення ідей як пригадування про бачене колись. Теорія пізнання Платона будується як теорія спогаду, керівним началом при цьому виступає розум чи розумна частина душі. Розумне усвідомлення ідей забезпечує людині доброчесне життя. Якщо ж у людини переважає люта душа чи душа, що жадає, їй закритий доступ до істинно людського задоволення життям. Тупа розважливість змушує людей бути "мужніми" від страху: боячись втратити одні задоволення, вони відмовляються від інших. Такі люди розмінюють, немов монети, одні задоволення на інші, одне засмучення — на інше, страх — на страх. Але "існує лише одна правильна монета,— стверджує Платон, — розум, і лише в обмін на неї необхідно усе віддавати; лише в цьому випадку будуть справжніми і мужність, і розважливість, і справедливість — одним словом, справжня чеснота: вона сполучена з розумом, усе рівно, чи супроводжують її задоволення, страхи і все таке інше чи не супроводжують"1.

Типовим для античності є і погляд Платона на людину як єдність душі і тіла, причому тілесне начало має специфічні ознаки. Відоме визначення людини, приписуване Платонові: людина є "істота безкрила, двонога, із плоскими нігтями; єдина з істот, сприйнятлива до знань, заснованих на міркуваннях"2. Тут виділяються дві специфічні ознаки людини — і фізичного, і духовного порядку. Сутність людини Платон не зводить до якої-небудь однієї ознаки. Вирішуючи питання про єдність сутнісних визначень індивідуума і суспільного життя, він стверджує, що державі і душі кожної окремої людини притаманні ті самі начала, і їхнє число однакове. До цих начал він відносить мудрість, мужність, справедливість, поділ суспільного життя за станами, а душі людини — за рівнями. Платонівська думка про принципову тотожність людської природи і суспільного устрою життя неодноразово відтворювалася мислителями наступних епох, звичайно, з інтерпретацією в дусі загальних світоглядних установок кожної епохи. Справедливість, за Платоном, полягає в тому, щоб кожний громадянин зміг займатися тим, що найбільше відповідає його натурі. Тобто кожен має діяти відповідно до своєї сутності. Таку державу Платон називає "ідеальною державою". Ідеальним устроєм є той, де інтереси кожного громадянина співпадають з інтересами суспільства в цілому.

Суспільство в "ідеальній державі", за Платоном, поділяється на три стани: перший – філософи, або правителі, другий – стражі (воїни), третій – землероби і ремісники. Державна влада має належати добірним філософам-аристократам. Стражі – це "наймані наглядачі". Вони становлять державний апарат насильства і пригнічення для підтримки панування аристократів-рабовласників. Землероби і ремісники виробляють все необхідне для держави.

Для збереження і зміцнення станів Платон пропонує створити особливу систему їх виховання та існування. Так, необхідне виховання, яке б зміцнювало дух і любов до батьківщини, заняття гімнастикою, яке б зміцнювало тіло і готувало до захисту своєї держави. Одним із засобів втілення ідеальної держави в життя Платон вважає необхідність запровадження спільності дружин та дітей воїнів (стражів), позбавити їх власності, з дитинства виховувати в них військову доблесть.

Платон нараховує декілька форм державного правління: монархія, аристократія, тимократія, олігархія, демократія, тиранія. Найправильнішою і найрозумнішою він вважає монархію та аристократію. Інші форми є відхиленням від ідеальної держави.

Аристократія – це правління кращих за згодою народу. Володарює й управляє той, хто має славу мужнього і мудрого. Громадянам третього стану (землеробам і ремісникам) дозволялося мати приватну власність, гроші, торгувати на ринках тощо. Геніально передбачивши значення розподілу праці в економічному житті суспільства, Платон разом із тим виступав за обмеження господарської діяльності й збереження аграрно замкнутої, "самодостатньої" держави.

Виродження аристократії мудрих, за Платоном, зумовлює затвердження приватної власності й обернення в рабство вільних землеробів з третього стану. Так виникає така форма державного правління, як тимократія, тобто панування найбільш сильних воїнів. Держава з тимократичним правлінням буде вічно воювати.

Наступна форма державного устрою – олігархія – з'являється внаслідок накопичення багатства у приватних осіб. Цей устрій ґрунтується на майновому цензі. Владу захоплює група багатих, тоді як бідняки не беруть участі в правлінні. Олігархічна держава, що роздирається ворожістю багатіїв і бідняків, буде постійно воювати сама із собою.

На зміну олігархії приходить демократія. Перемога бідних веде до встановлення демократії – влади народу. Тут панують сваволя і безособове правління.

Нарешті, надмірна свобода перетворюється у свою протилежність – надмірне рабство. Встановлюється тиранія – найгірша форма держави. Влада тиранів тримається на віроломстві й насильстві. Головною причиною зміни всіх форм державного правління Платон вважав існування людських натур.

Платон був прибічником, співцем рабовласницької аристократії. Він виступав проти демократії взагалі, а проти афінської демократії – особливо. Вся державна влада, на думку Платона, має знаходитися в руках рабовласницької аристократії, щоб вона могла силою тримати народ у покорі.

18. Філософія Арістотеля. Арістотель (384–322 pp. до н. е.) – видатний старогрецький мислитель. Його батько був придворним лікарем македонського царя Філіпа II. 17-літнім юнаком Арістотель вступив до платонівської Академії, у якій пробув двадцять років до самої смерті Платона. Внаслідок серйозних розбіжностей і довгих дискусій з Платоном він заперечує погляди платонізму й покидає Академію. Декілька років був вихователем Александра Македонського. Заснував у Афінах Лікей, який став одним із головних центрів розвитку науки у Стародавній Греції. Філософська школа Арістотеля називалась перипатетичною, тобто школою філософів, що прогулюються.

Філософію Арістотель ділить на три галузі:

1. Теоретичну – про буття, називаючи її "першою філософією", наукою про перші причини та начала. Метою її є знання заради знання.

2. Практичну – про діяльність людини. Метою практичної філософії є знання заради діяльності.

3. Поетичну, або творчу, метою якої є знання заради творчості.

Теоретичну філософію Арістотель називає також "метафізикою" і основні її положення висвітлює в головній своїй філософській праці "Метафізика". У часи Арістотеля такого терміна не було. Його застосував систематизатор творів Арістотеля – Андронік Родоський. Під такою назвою він об'єднав групу трактатів Арістотеля, що були написані "після фізики". "Метафізика" складається з 14 книг.

Арістотель піддає критиці вчення Платона про ідеї, зокрема, про відділення ідеї-сутності від чуттєво сприйнятої речі. Тут він висвітлює своє тлумачення питання про співвідношення в бутті загального й одиничного. За Арістотелем, одиничне – це те, що існує лише "де-небудь" і "тепер", воно сприймається чуттями. Загальне – це те, що існує в будь-якому місці (скрізь") і в будь-який час ("завжди") і проявляється за певних умов в одиничному. Воно є предметом науки і пізнається розумом. Загальне існує лише в одиничному і пізнається лише через чуттєво-сприйнятливе одиничне.

Для розуміння всього існуючого слід виділити, на думку Арістотеля, чотири причини існування речей.

1. Матеріальна причина, або матерія. Тобто те, з чого виникають речі. Такими, наприклад, є мідь для статуї, срібло для чаші, глина для горщика.

2. Формальна причина, або форма. Кожна річ є оформленою матерією. Форма становить "сутність" буття. Вона перетворює пасивну матерію і робить річ саме цією річчю. Поняття форми в Арістотеля як начала речей близьке платонівському поняттю ідей як моделі речей.

3. Рушійна причина. Це – джерело, звідки бере початок рух. Так, людина, що дала пораду, є причиною, батько є причиною дитини.

4. Кінцева причина, або мета. Кінцеву причину Арістотель розуміє як "те, заради чого" відбуваються всі природні явища, всі зміни. Кожне явище природи немовби має в собі первісну внутрішню мету свого розвитку (ентелехію). Наприклад, здоров'я – мета прогулянки.

Завдяки сумісній дії всіх чотирьох причин й існують речі, що містять свої начала в самих собі.

Свої роздуми Арістотель ілюструє таким порівнянням: архітектор, що будує будинок, і саме мистецтво архітектора – це рушійна причина; план – це форма; будівельний матеріал – матерія; закінчений будинок – мета.

Арістотель розглядає матерію і форму в їх єдності взаємозв'язку, розвиває думку про розвиток природних явищ як про оформлення матерії. При цьому форма – активна, матерія – пасивна. Матерія – лише можливе буття речі, форма надає речам їх дійсне буття. Сутністю буття речі, за Арістотелем, є її форма. Отже, форму він ототожнює з суттю речі. Форма – це не якість, не кількість, а те, що становить сутність речі, без чого її немає. Форму ніхто не творить і не виробляє. Вона вічна і незмінна.

Матерія, на думку Арістотеля, вічна, пасивна, нежива. Вона є чистою можливістю, а форма – реалізація цієї можливості. Форма робить матерію дійсністю, тобто втіленням у конкретну річ.

Життя, за Арістотелем, є прагненням матерії до оформлення, до прояву закладеної в ній ідеї руху та сили. Життя Всесвіту також є прагненням проявити закладену в нього форму. Вихідним моментом будь-якого життєвого процесу є поштовх (імпульс), який річ отримує із зовнішнього світу. Цей поштовх надає рух силам, що закладені в цій речі. Первинний імпульс, який привів у рух весь світ, виходив від творчого розуму ("нус"), який називає Арістотель по-різному: "мислення мислення", "чисте мислення", "актуальність", "принцип будь-якого руху", "божество". Подальший процес, який становить світоустрій, створюється природним шляхом як закономірність причин та наслідків.

Без руху не існує ні часу, ні простору, ні матерії, як і взагалі не існує світу та життя. Життя та світ – це рух. Джерелом руху є нерухоме, а рушійним началом є Бог. Рух, за Арістотелем, є перехід чого-небудь із можливості в дійсність. Він виокремлює такі роди (види) руху: 1) якісний, або зміни; 2) кількісний – збільшення і зменшення; 3) переміщення – просторовий рух. До них приєднується четвертий рід, що зводиться до перших двох – виникнення і знищення. Арістотель завжди пов'язує рух з відповідною енергією, без якої не може відбуватися перетворення потенційного на актуальне. Завершення розвитку, втілення енергії у Арістотеля має назву ентелехії, яка є метою руху, досягнутим результатом, завершенням процесу. Кожне буття, за

Арістотелем, містить у собі внутрішні цілі Завдяки цілі, меті, що є в предметі, результат знаходиться в бутті до його здійснення, ніби в потенції. Відкрито він проявляє себе, коли процес закінчився і рух досягнув свого завершення, мети розвитку. Отже, поняття ентелехії надає рухові телеологічного характеру. Телеологізм Арістотеля дістає вищий розвиток у вченні про першодвигун (вічний двигун). Сам першодвигун не може перебувати у русі, бо тоді потрібно було б передбачити наявність ще одного двигуна Тому він сам є чистою енергією, чистою діяльністю, чистою формою - ціллю, метою.

Ще один аспект - учення про душу. По відношенню до матерії душа є формою. Але вона притаманна лише живим істотам. Душа - це прояв активності життєздатної сили. Нею володіють тільки рослини, тварини і людина Проте в кожному прояві душа носить своєрідний характер. «Рослинна душа» відповідає за функції росту, харчування, розмноження -спільні для живих істот. Чуттєва душа притаманна тваринам. Розумну душу має тільки людина, разом з тим вона є частиною душі, яка пізнає і думає. Розум - основний початковий елемент цієї душі, він не залежить від тіла, є безсмертним і перебуває в тісному зв'язку з космічним розумом. Як вічний і незмінний, він один здатний досягти вічного буття і є сутністю першодвигуна, тобто чистого мислення, яким живе все на світі

Категорії у Арістотеля - найбільш загальні види висловлювань, імен. Будь-яке слово, взяте окремо, без зв'язку з іншими словами, наприклад «людина», «біжить», означає або «сутність», або «скільки», або «яке», або «відповідно до чого-небудь», або «де», або «коли», або «володіти», або «бути в якомусь положенні», або «перебувати». Арістотель - перший філософ, який піднімається до категоріального осмислення буття.

«Хоча ми смертні, ми не повинні підкоритися тлінним речам і, наскільки можливо, повинні підніматися до безсмертя. І жити відповідно з тим, що в нас є кращою».

Арістотель

Суть учення про людину полягає в наступному: головна відмінність людини від тварини — здатність до інтелектуального життя, яке передбачає моральну позицію, виконання певних моральних правил та норм. Тільки людина здатна до сприйняття таких понять, як добро і зло, справедливість і несправедливість.

Центральне поняття арістотелівської етики - доброзичливість, яка має два види: інтелектуальний і етичний. Інтелектуальний виникає здебільшого шляхом навчання, етичний - внаслідок звички. Вирішальне значення для Арістотеля має перший, завдяки якому виникає мудрість, розумна діяльність.

Доброзичливість притаманна не кожній людині, а лише тій, яка зуміла її знайти, тій, яка активно діє. Вища форма діяльності - пізнавальна, теоретична Людина одержує вищу насолоду не в матеріальних благах, не в почестях, не в діяльності для користі, а в самому процесі теоретичної діяльності, в спогляданні Загальний мотив - знайти середню лінію поведінки.

• У вченні про суспільство Арістотель наголошує, що сенс життя не в задоволеннях (гедонізм), не в щасті (евдемонізм), а в здійсненні вимог розуму на шляху до блага. Але, всупереч Платону, благо повинно бути досяжним, а не потойбічним ідеалом Доброчинності можна і потрібно навчатися, вона - компроміс розсудливої людини: «нічого занадто...». Етика - це практична філософія, а етичне - середина між добром і злом

• Форми державного устрою Арістотель ділить на правильні: монархія, аристократія, політія, і неправильні: тиранія, олігархія, демократія. Вчення Арістотеля про людину скероване на те, щоб спрямувати особистість на службу державі Людина - це «політична тварина». Вона народилася політичною істотою і несе в собі інстинктивне прагнення до «спільного співжиття». Центральна категорія етики для суспільного життя - справедливість Справедливим можна бути лише щодо іншої людини. А це і є прояв турботи про суспільство, адже в справедливості людина показує себе насамперед політичною суспільною істотою. На думку Арістотеля, справедливість полягає в рівності, але для рівних, а нерівність - для нерівних Нерівність — це нормальний стан людей.

• Творчість Арістотеля - вершина не тільки античної філософії, але й всього мислення стародавнього світу, найбільш широка і в логічному плані найбільш розвинена система пізнання. Арістотель не тільки впорядкував, а й систематизував, узагальнив досягнення філософії свого часу. За своїм характером його творчість була гідним внеском у розвиток наукових досліджень Змістовність і розвиненість філософської системи Арістотеля були універсальними. В його особі філософська думка Стародавньої Греції досягає свого апогею, і починається формування європейської культури. Цей процес триває і нині, оскільки не можна уявити сучасну цивілізацію без античної спадщини.

19. Філософсько-етичне вчення епікуреїзму. Епікуреїзм — учення і образ життя, що витікає з ідей Епікура і його послідовників. Епікурейцями називають тих, хто, не замислюючись, віддає перевагу матеріальним радощам життя, хоча це неточно характеризує їх філософію, оскільки сам Епікур першість відводив задоволенням духовним — як найменше залежним від зовнішніх умов а, отже, приводять людину до стану спокою і незворушності. Плотський світ – головне для епікурейців. Епікуреєць не має пана, він свободовільний. "Поки ми існуємо, немає смерті; коли смерть є, нас більш немає". Життя – ось головна насолода (вмираючи, Епікур приймав ванну і просив принести йому вина). Людей же, що прагнуть тільки до матеріальних задоволень, правильніше називати гедоністами.

Головні моменти епікуреїзму:

• Все складається з атомів, які можуть мимоволі відхилятися від прямолінійних траєкторій.

• Людина складається з атомів, що забезпечує їй багатство відчуттів і задоволення.

• Боги байдужі до людських справ.

• Світ відчуттів не ілюзорний, він – головний зміст людського життя, все інше, зокрема ідеально – мислительне, "замикається" на плотському житті.

• Епікурейці вважали, що для щасливого життя людині необхідне:

1) Відсутність тілесного страждання;

2) Незворушність душі;

3) Дружба;

Найбільшим представником грецького епікуреїзму еллінізму є в першу чергу сам Епікур. Римський епікуреїзм представляли Лукрецій Кар і Кацій; цей напрям вплинув також на римський еклектизм.

Учення Епікура

Епікур прагнув дати практичне керівництво для життя (етику); цьому служила фізика, а останній — логіка. Вчення Епікура про природу, по суті справи, демократичне учення: нескінченне число і різноманітність світів, що спонтанно розвиваються, є результатом зіткнення і роз'єднання атомів, крім яких не існує нічого, окрім порожнього простору. У просторі між цими світами, безсмертні і щасливі, живуть боги, не піклуючись про світ і людей. Таким же чином виникають і зникають живі істоти, а також душа, яка складається з якнайтонших, якнайлегших, найбільш круглих і рухомих атомів.

Пізнання природи є не самоціль, воно звільняє людину від страху марновірств і взагалі релігії, а також від боязні смерті. Це звільнення необхідне для щастя і блаженства людини, суть яких складає задоволення, але це не просте плотське задоволення, а духовне, хоча взагалі всякого роду задоволення самі по собі не є поганими. Проте духовне задоволення стійкіше, бо воно не залежить від зовнішніх перешкод. Завдяки розуму, дару богів, за який вони не вимагають ніякої подяки, прагнення повинні приводитися в згоду (симетрію), що припускає задоволення, причому одночасно досягається не порушуваний неприємними переживаннями спокій, незворушність (атараксія), в якому і полягає дійсне благочестя. Епікур закликав людину порівнювати задоволення, які вона отримує, з можливими наслідками.

«Смерть не має до нас ніякого відношення, — стверджував цей мислитель, — коли ми живі, смерті ще немає, коли вона приходить, то нас вже немає».

До громадськості (особливо державі і культу) мудрець повинен відноситися дружньо, але стримано. Девіз Епікура: «Живи відокремлено!» У вченні про душу Епікур відстоює думку, що вона - не щось безтілесне, а структура атомів, найтонша матерія, розсіяна по всьому організму. Звідси випливає його заперечення безсмертя душі 3 розкладанням тіла, за Епіку-ром, розсіюється і душа, тому страх перед смертю необґрунтований

У теорії пізнання Епікур займає позицію сенсуалізму. В основі будь-якого пізнання, вважав філософ, лежать відчуття, які виникають при відокремленні відображень від об'єктивно існуючих предметів і проникають у наші органи чуттів.

Відповідно до зростання уваги до людини та її проблем, що відбувається в елліністичний період, Епікур великого значення надає етичному вченню. Людина, за Епікуром, є істотою, яка вміє відчувати, і її почуття складають основний критерій моралі.

Найвищим добром Епікур визнає блаженство, насолоду (гедоне, звідси — гедонізм). Воно полягає в задоволенні природних потреб і в досягненні душевної рівноваги - спокою душі (атараксія), а тим самим і щастя (евдемонія). Ці моральні вимоги вважаються природними, як наслідок людської сутності

«Звикай думати, що смерть для нас - ніщо: адже все - і добре, і погане - міститься у відчутті, а смерть є позбавлення відчуттів... Таким чином, смерть не існує ні для живих, ні для мертвих, позаяк для одних вона як така не існує, а інші для неї як такі не існують».

Епікур

Етичні та в цілому філософські погляди Епікура тісно пов'язані з його відкритим вільнодумством. Основним джерелом виникнення та існування релігії він вважав страх смерті та незнання природних законів. Страх смерті та страх перед богами є головними перепонами в досягненні людиною щастя. Проте все ж таки Епікур припускав існування богів, які живуть у міжсвітових просторах, є байдужими до світу і не втручаються в долі людей.

Роль насолоди як етичного принципу не можна змішувати із сибаритством. У цьому плані вчення Епікура вульгаризували пізніші прихильники епікуреїзму, зокрема заможні вихідці з вищих кіл римського суспільства Вульгаризована епікурейська етика стає об'єктом критики християнських філософів.

Принцип насолоди відображається і на соціальних поглядах Епікура. Суспільство, вважав він, є сукупністю індивідів, які домовилися між собою про те, щоб не шкодити один одному. Дотримання цієї домовленості він називав справедливістю. Власне кажучи, Епікур певною мірою передбачив пізнішу теорію суспільного договору.

Виходячи зі своєї етики, Епікур рекомендує, щоб мудра людина (філософ) уникала суспільної (політичної) діяльності. Добре прожив той, хто прожив непомітно - ось його теза. Відлюдність у приватному житті є типовим проявом індивідуалізму, до якого схилялись філософи елліністичного періоду, уникаючи гострих проблем сучасного їм життя. Епікуреїзм мав досить великий вплив на свідомість мислителів своєї епохи. Найбільш відомим з послідовників Епікура був давньоримський поет і філософ Тит Лукрецій Кар (прибл. 99-55 рр. до н. е.). До нас дійшла повністю його поема "Про природу речей", у якій він детально виклав свою філософську позицію. Лукрецій вважав, що основна мета філософії - звільнення людини від страху загробної кари. Звільнитися від цього людина може через пізнання природи, законів її функціонування. Набуті знання потрібні людині для розуміння складних етичних проблем. Особливо важливим для людини є розуміння двох питань: смертності душі й неможливості богів вплинути на життєдіяльність людини. Визнаючи існування богів, Лукрецій заперечує їх вплив на природу, бо природа складається з найменших частинок і виникає сама по собі. Найменші частинки природи вічні, ніким не створені і є першоосновою світу.

20. Стоїцизм — філософська школа, що виникла за часів раннього еллінізму і зберегла вплив аж до кінця античного світу. Своє ім'я школа отримала по назві порту Стоя Пекіле (грец. στοά ποικίλη, букв. «розписний портик»), де засновник стоїцизму Зенон Китійській вперше виступив як самостійний вчитель. Стоїци́зм — вчення однієї з найвпливовіших філософських шкіл античності, заснованої близько 300 р. до н. е. Своє ім'я школа отримала від назви портика Стоя Пойкиле (грец. στοά ποικίλη, букв. «розписний портик»), де засновник стоїцизму, Зенон із Кітіона, вперше виступив в якості самостійного вчителя. Стоїки вважали логіку, фізику і етику частинами філософії. Відоме їх порівняння філософії з фруктовим садом, де логіка — садова огорожа, фізика — фруктове (фруктові) дерево(а), а етика — плоди дерева, тобто результат, що базується на певних (зумовлено-визначених) принципах і обмежений певними рамками.

Стоїцизм був впливовим філософським напрямком від епохи раннього еллінізму аж до кінця античного світу. Свій вплив ця школа залишала і на подальші філософські епохи.

Стародавня Стоя: III–II століття до н. е. Засновником школи вважають Зенона з Кітіона (бл. 336–264 рр. до н. е.). Найвідомішими його учнями були Клеанф (пом. бл. 232 р. до н. е.), Хрісіпп (бл. 281–208 рр. до н. е.) та Персей (бл. 307–243 рр. до н. е.).

Середня Стоя: II–I століття до н. е. Основні представники цього періоду — Панетій (бл. 180–110 рр. до н. е.) і Посідоній (бл. 135 — 51 рр. до н. е.). Завдяки їм стоїчні ідеї було перенесено до Риму, первинний етичний ригоризм суттєво пом'якшено.

Пізня Стоя: I—II століття н. е. Основні представники періоду — Сенека (4 р. н. е. — 65 р. н. е.), Музоній Руф, Епіктет (50 — 138), Марк Аврелій (121–180). Це період римського розвитку філософії стоїцизму. Головними питаннями, які розглядали філософи Пізньої Стої, є проблеми етики, зокрема питання незалежності від умов життя. На цей час до стоїцизму починають ставитися як до свого роду популярної філософії.

Стоїки дотримувалися поглядів епікурейців. Вони уявляли Космос як першооснову усього живого на світі. Вони вважали, що якщо їхня увага не буде спрямована на богів, то вони самі зможуть наблизитися до них і в певному значенні самі ними стати. Стоїки характеризують філософію як «вправу з мудрості». її знаряддям, основною частиною вони вважають логіку. Вона вчить поводитися з поняттями, створювати судження і робити висновки. Без неї неможливо зрозуміти ні фізику, ні етику, які є центральними частинами стоїчної філософії.

В онтології, яку стоїки розміщували у «філософії природи», вони визначають два основних принципи: матеріальний (матеріал), який вважається основою, і духовний - Логос (Бог), який «проникає» крізь усю матерію і утворює конкретні одиничні речі

Логос, згідно з поглядами стоїків, проявляє себе як у природі, так і в усьому світі Він є законом необхідності Поняття Логосу робить всю їхню концепцію буття детерміністською, аж до фаталізму, який пронизує й етику.

У теорії пізнання стоїки велику увагу приділяють проблемі істини. Центром і носієм пізнання є душа. Вона, на думку стоїків, є дещо тілесне, матеріальне. Іноді її називають пневмою (поєднання повітря і вогню). її центральну частину, в якій локалізується здатність до мислення і взагалі все те, що можна визначити в сучасних термінах як психічну діяльність, стоїки називають розумом. Розум пов'язує людину зі всім світом. Індивідуальний розум є частиною світового розуму.

Етика стоїків висуває на вершину людських зусиль доброчинність. Це єдине благо, яке означає жити у злагоді з розумом. Визнаються чотири основні доброчинності: мудрість, яка межує з силою волі, помірність, справедливість і доблесть. їм протистоять чотири протилежності: нерозумність, розпущеність, несправедливість і боягузтво. Між добром і злом, між доброчинністю та гріхом - чітка категорична межа: перехідних станів немає. Все інше належить до категорії байдужих речей. Людина не може вплинути на речі, але вона може над ними «піднятись». У цей момент проявляється її «примирення з долею». Людина -повинна підкорятись космічному порядку, вона не повинна бажати того, що їй непідвладне. Ідеалом стоїчних прагнень виступає спокій (атараксія) або, в крайньому разі, байдуже терпіння (анатея). Стоїчний мудрець (ідеал людини) є втіленим розумом Йому притаманні терпимість і стриманість, а його щастя «полягає в тому, що він не бажає ніякого щастя».

• Етика стоїків — це етика «свідомої відмови», свідомого примирення з долею. Вона відволікає увагу від зовнішнього світу, від суспільства і звертається до внутрішнього світу людини. Лише всередині себе людина може знайти головну і єдину опору. Тому стоїцизм знову оживає в період кризи і розпаду Римської імперії.

21. Античний скептицизм. У повсякденному використанні скептицизм (грец. σκέπτομαι — замічати, зауважувати, розглядати) може означати таке:

сумніви щодо певного явища чи існування або властивостей певного об'єкту,

метод судження, що засновується на неприйнятті передвчасних висновків.

У філософії, скептицизм означає одну з наступних позицій:

(принципову) обмеженість знання,

отримання інформації про дійсність через сумніви та постійні перевірки чи експерименти,

брак певності в існуванні позитивних мотивів для людських вчинків (цинізм).

У класичній філософії, скептицизм означає вчення '(Οι Σκεπτικοί), філософіської школи, представники якої стверджували, що вони не «заявляють нічого, але лише висловлюють власну думку». У цьому сенсі, філософський скептицизм — філософська позиція уникнення того, щоб постулювати остаточну істину. Застосований до себе, скептицизм поставив би під сумнів, чи є скептицизм прийнятною позицією взагалі. У розвитку філософії після Арістотеля відбулися досить глибокі зміни, пов'язані з кризою демократичного суспільства, розповсюдженням диктаторських режимів у всьому еллінському світі. Коло інтересів освіченої частини грецького суспільства звужується, під впливом трагедії теорії світової держави Арістотеля відбувається замикання на питаннях приватного життя особи, правил приватної моралі. Послаблюється загальний інтерес до теоретичного знання, падає довіра до пізнавальної сили людського розуму. Замість універсальних завдань світогляду, що охоплювали всі галузі знання, питання науки та філософії, виникає прагнення звести наукові проблеми до практичних правил особистої поведінки людини, які повинні забезпечити щастя (щастя розуміється як здатність до «незворушного» життя, як проста відсутність страждань).

З III століття до н. е. до І століття н. е. скептицизм як філософське вчення, що піддає сумніву саму можливість достовірного пізнання об'єктивного світу, був саме таким вченням. Найдовершенішої форми скептицизм досяг у вченнях давньогрецьких філософів Піррона, Енесідема, Агріппи, Секста Емпірика. Вони дійшли висновку, що марні спроби знайти остаточно встановлену істину свідчать про неможливість вирішити це завдання взагалі. Так, мислення здійснюється за відповідними формами, але вибір найкращої, досконалої форми мислення потребує використання тієї чи іншої форми. Отже, для відбору форми потрібно використовувати форму. А де ж критерій вибору логічної форми, яка стає критерієм вибору іншої форми мислення? Такої форми, відомої нам як найуніверсальнішої, ми не маємо. Аналогічною до проблеми недосконалості мислення для встановлення істини є ситуація і з чуттєвим пізнанням. Людина не має такого чуттєвого органу, який перевіряє інші органи чуття.

Використовуючи логічні засоби здійснення доказів, скептики дійшли висновку, що будь-яка істина доводиться лише іншою істиною. А це призводить до кола доведень, або до довільного вибору аксіом, або до нескінченної низки запитань. Тому висновок, що встановлення причини неможливо довести, цілком слушний. На підставі цих міркувань, аргументів (скептики називали їх «тропами») обґрунтовувалася рівнозначність протилежних тверджень, саме тому був проголошений головний принцип скептицизму — утримуватися від суджень.

Проте в житті постійно необхідно діяти, приймати певні рішення. Це змушувало визнавати, що за відсутності критеріїв істини слід керуватися критеріями практичної поведінки. Ці критерії мають спиратися на «розумну імовірність». Античний скептицизм постійно закликає слідувати тому, до чого нас ваблять відчуття та почуття (наприклад, їсти, коли відчуваєш голод), дотримуватись законів та звичаїв країни, де живеш, займатися певною діяльністю, якщо вона приносить тобі користь. Скептицизм констатує підкорення, «розчинення» індивіда як тілесної істоти у суспільно-історичному світопорядку тією мірою, в якій людина залишається природною істотою і тому мусить їсти, спати, вмирати. Разом з тим є внутрішній світ особистості, в якому людина (хай і обмежено) виявляє свою непідвладність зовнішнім обставинам. Звідси і позиція можливості «відгородитися» від світу зовнішньої необхідності і «втечі» від нього у внутрішній, духовний світ — «атараксія».

Пізній скептицизм залишає позицію врівноваженої недовіри відчуттям та мисленню, надає перевагу чуттєвому пізнанню, бо спирається на практичний досвід. Давньогрецькі скептики розробляли поняття про умови, що підвищують вірогідність корисних знань, які є наслідком спостереження і експерименту. В цілому скептицизм був спрямований проти догматичного трактування формальних законів мислення, розвивав уявлення про відносність людського пізнання. Наприкінці IV ст. до н. е. в грецькій філософії формується скептицизм. Його засновником був Піррон з Еліди (бл 360-270 рр. до н. е.). Він так само, як і Сократ, викладав свої ідеї лише в усній формі і не залишив після себе жодного твору. Тому свідчення про його ідеї ми одержуємо з праць його найвидатнішого учня - Тімона (бл. 320-230 рр. до н. е.).

Скепсис і раніше мав місце в грецькій філософії. В елліністичну епоху формуються його принципи, і тут скепсис визначається не методичними настановами про неможливість пізнання, а відмовою від можливості досягти істини. Ця відмова стає програмною.

Скептицизм заперечує істинність будь-якого пізнання. Головна його теза - утриматися від судження. Свою мету скептики вбачали в запереченні догматів усіх шкіл, але самі нічого не визначали, як не визначали і

того, що вони робили, заперечуючи, врешті-решт, і саме твердження «нічого не стверджувати».

Докази проти вірогідності як чуттєвого сприйняття, так і «пізнання думкою» скептики об'єднали в десять тез — тропів. У першому піддається сумніву положення про дійсні відмінності фізіологічної структури видів тварин, їхніх органів чуття. У другому підкреслюється індивідуальність людей з так званої фізіології і психіки. У третьому йдеться про відмінність органів чуття, що спричиняє появу різних відчуттів на одні й ті ж подразники (наприклад, вино здається зору червоним, а смаку - терпким тощо). Четвертий звертає увагу на той факт, що на пізнання впливають різні стани суб'єкта (хвороба, здоров'я, сон, радість,

«Якби всім одне і те ж здавалося разом прекрасним і мудрим, то не було б серед людей ворожої суперечки».

Піррон

смуток та ін.). У п'ятому говориться про вплив відстані, положення і просторових відношень на сприйняття (те, що здалеку здається малим, зблизька - великим тощо). У шостому вказується, що жодне сприйняття не відображається ізольовано у наших почуттях без домішки інших факторів. У сьомому відзначаються різноманітні впливи різної кількості однієї і тієї ж речовини (те, що в малій кількості може бути корисним, у великій - шкідливим). Восьмий троп спирається на той факт, що визначення взаємовідношень між людьми є релятивним (те, що стосовно однієї речі є «праворуч», стосовно другої може бути «ліворуч»). Дев'ятий відображає той факт, що «звичні та незвичні речі» зумовлюють різні почуття (наприклад, затемнення сонця -як незвичне явище, захід сонця - як звичне). Десятий троп підтримує переконання в тому, що нічого не можна стверджувати позитивно: ні існування різних правил, ні звичок, ні поглядів, ні проявів віри тощо.

До цих десяти тез у І ст. н. е. пізні скептики додали ще п'ять. Перший з нових тропів аргументує відмінність думок і поглядів Другий критикує нескінченний ланцюг доказів. Третій підкреслює, що будь-яке обмеження стосується завжди лише чогось конкретного. Четвертий критикує прийняття передумов, які потім не доводяться. П'ятий троп застерігає від доказу по колу, звертає увагу на те, що кожний доказ, у свою чергу, вимагає свого доказу, цей доказ - свого, і так по колу, до вихідного пункту.

Виходячи з принципу «нічого .не стверджувати», підкресленого тропами, скептики заперечували всі спроби пізнання причин і відкидали всі докази. На відміну від епікурейської і стоїчної філософії, досягнення щастя в яких ототожнювалося з пізнанням явищ і законів природи, філософія скептицизму у прямому значенні слова відмовляється від цього завдання. Досягнення щастя, з погляду Піррона, означає досягнення атараксії (спокою).

Подібний стан речей є результатом відповіді на три основні питання.

Перше. «З чого складаються речі?» На нього неможливо відповісти тому, що жодна річ не є більшою за іншу.

Друге. «Як ми повинні ставитись до цих речей?» Єдина гідна відповідь -«утримайся від будь-яких суджень». Визнається лише безпосереднє сприйняття, якщо про речі говориться як про сприйняття.

Третє: «Яку користь ми отримуємо від такого ставлення до речей?» Відповідь Піррона: якщо ми утримаємося від будь-яких суджень про речі, то ми досягнемо стійкого спокою (атараксії). Саме в цьому найвищий ступінь можливого блаженства.

З початку II ст. до н. е. занепад грецького філософського мислення стає причиною виникнення еклектицизму. Він є механічним поєднанням окремих, органічно несумісних елементів різних філософських течій

Еклектицизм розвивається на основі як академічної, так і перипатетичної і стоїчної філософій. Іноді еклектики прагнуть до цілісного, впорядкованого зростання кількості емпіричних знань та до їх поєднання.

22. НЕОПЛАТОНІЗМ. Прогресуюча криза римського суспільства в останні роки республіки і в перші роки імперії закономірно відображається й у філософії. Посилення впливу християнства дедалі більше зміцнює позиції містицизму та ірраціоналізму. Філософські течії цієї епохи по-різному намагаються пристосуватись до філософії, роль якої змінюється. Неопіфагорійська філософія намагається ствердитись, повернувшись до містики чисел; філософія Філона Олександрійського (30-ті рр. до н. е. - 50-ті рр. н. е.) прагне поєднати грецьку філософію з іудейською релігією.

Найцікавішим бачиться неоплатонізм, який розвивається в III—V ст. н. е., в останній період існування Римської імперії. Сформований у спільній з християнством соціальній атмосфері, він є специфічною рефлексією соціального песимізму та наслідком розкладу соціально-політичних відносин Римської імперії.

Найзначніший представник неоплатонізму Плотін (бл 205 - бл 270 рр. н. е.) вважає, що основою всього, що існує, є надчуттєвий, надприродний, надрозумний божественний принцип. Від нього залежать усі форми буття. Це принцип абсолютного буття, він непізнаванний. Єдине істинне буття досягається лише шляхом проникнення в центр чистого споглядання і чистого мислення, що є можливим, знову ж таки, лише через «відторгнення» думки - екстаз. Будь-що інше, що існує в світі, виводиться з цього єдино істинного буття.

Плотін створює градацію існувань від зовнішнього (дійсного, істинного) до найнижчого (недійсного). На вершині цієї градації стоїть божественний принцип, далі — божественна душа, а внизу — природа.

Багато уваги Плотін приділяє душі, яка є певним переходом від божественного до матеріального. Душа - це щось чуже матеріальному, тілесному і зовнішнє щодо них Вона не пов'язана з тілом органічно, а є частиною загальної душі. Тілесне - це прив'язок душі, воно варте лише переборення. Акцент на «духовному» (воно - благо) веде до повного пригнічування всього тілесного і матеріального (зла), що виливається в проповідь аскетизму. Коли Плотін говорить про матеріальний і чуттєвий світ, він характеризує його як недійсне буття, що має в собі образ дійсного. За своїм характером недійсне суттєве не має форми, властивостей і будь-яких ознак.

В етиці Плотін поєднує принцип добра з єдино дійсно суттєвим - з божественним розумом або душею, а протилежність добра - зло - ототожнює з недійсним буттям, тобто з чуттєвим світом. Єдиним дійсним пізнанням є пізнання дійсного буття, тобто божественного принципу, який не може бути осягнутий ні чуттєвим, ні раціональним шляхом. Єдиний шлях наближення до божественного принципу - екстаз, який досягається лише духовним зусиллям — душевним зосередженням і приглушенням усього тілесного.

Ідеї Плотіна продовжують дві інші неоплатонічні школи: Сирійська, найбільш видатним представником якої був Ямвліх (бл 280 - бл. 330 рр.), і Афінська. Останню презентує Прокл (412-485 рр.), творчість якого в певному розумінні є завершенням і систематизацією неоплатонічної філософії. Повністю приймаючи філософію Плотіна, він робить оригінальні спостереження і висновки. Прокл дає найбільш чітке пояснення і виклад принципу діалектичної тріади, в якій він розрізняє три основних моменти розвитку:

• утримання створеного в творці;

• виділення уже створеного із творця;

• повернення створеного до творця.

Неоплатоніки тлумачать платонівську ідею «блага» як «Єдине», як абсолютну «повноту» буття. Воно «переповнює» саме себе і ніби «переливається через край». Це переливання - еманація (від лат. emanatio -витікання). Тоді виникає «менш повне» буття - Розум («Нус»), який породжує нову еманацію - Душу («світову Душу»). Вона - буття найменшого ступеня «повноти», що виявляється в її самочинному «роздробленні» на окремі індивідуальні душі, які «охоплюються» небуттям (матерією, «тілом»). Ця нижча форма буття сама по собі не активна, вона сприймає лише можливі форми і смисли.

Головне завдання - глибоко продумати, відчути своє місце в структурній ієрархії буття. Добро (благо) йде згори, від Єдиного, зло — знизу, від матерії. Людина може уникнути зла тою мірою, в якій вона зможе піднятися до нематеріального: Душа — Розум — Єдине. Цьому сходженню відповідає: почуття — думка — екстаз (останній містить у собі багатство інтелектуального і почуття свого). Єдине — Благо відповідальне за гармонію і красу (навіть хаос гармонійний). Життя людей у принципі не може суперечити загальній гармонії.

Пізніше ідеї неоплатонізму було активно використано у формуванні християнської філософії (православно-східний варіант).

Понятійна діалектика античного неоплатонізму характеризується містикою, що досягла вершини в цій концепції. У цілому філософія неоплатонізму своїм ірраціоналізмом, зневагою до всього тілесного, акцентом на аскетизмі та вченням про екстаз значно вплинула не тільки на ранню християнську філософію, але й на середньовічне теологічне мислення.