2. Лікування ран які загоюються під струпом

Під струпом загоюються поверхневі або колоті рани, особливо у птиці, гризунів, великої рогатої худоби і свиней. Якщо рана не інфікована, не забруднена, містить ма­ло мертвих тканин, то загоєння під струпом відбувається без нагноєння. У складі струпа є фібрин, формені елементи крові, ексудат, лімфа, обривки зруйнованих тка­нин. Внаслідок дегідратації він муміфікується, перетворюючись у непроникний шар, і попереджує вторинну інфекцію рани, утримує її краї у стані відносної нерухомості, попереджує грануляції від висихання і травмування. Насильне його відділення супро­ воджується кровотечею. Під ним утворюються та дозрівають грануляції, які поступо­ во покриваються клітинами шкірного епітелію, що вростають під струп і поступово його відторгають. Струп створює сприятливі умови для росту сполучної тка­ нини і епітелію, тому його слід зберігати до кінця загоєння. За інфікування рани струп частково або повністю відторгається і на поверхні рани утво­ рюються кірки гною, що підсихають. Вони не зв’язані з раною, але затримують гній, забрудню­ ють саму рану і прилеглі тканини. Тому їх потрібно видаляти під час обробки рани. Струп можна утворити штучно припіканням ранової поверхні, наприклад, розпеченим залізом, азот­ нокислим сріблом та іншими засобами, що коа­ гулюють тканинні білки. Можна перевести вто­ ринний натяг у загоювання під струпом, попере­ дивши вторинне інфікування і скоротивши при цьому термін лікування. Щоб надати струпу еластичності, його рекомендується періодично змащувати жиром. Утворенню струпа сприяють сонячне світло, припудрювання антисептичними по­ рошками, особливо в’яжучими і припікальними (порошок Островського). змащування 10—15%-ним розчином нітрату срібла, піактоніну. Під струпом не розвиваються про­ цеси протеолізу, тому він міцно утримується на рані. Струп необхідно зберігати до кінця лікування, до ного самовільного відторгнен­ ня. А щоб він не тріскався і зберігав еластичність, змащують різними мазями, іншо­ го лікування не потрібно.

Варіант?

1. Лікування гострої анемії

Лікування гострої анемії як наслідку кровотечі починають із заходів, спрямованих на зупинку кровотечі. Використовують препарати, що сприяють локальній зупинці кровотечі: накладання на місце кровотечі гемостатичної губки, фібринної плівки з тромбіном чи без нього, біоклею, зрошення місця кровотечі 5 % амінокапроновою кислотою, 0,025 % розчином адроксона (до 5 мл). При кровотечах, пов’язаних з патологією печінки і передозуванням антикоагулянтів непрямої дії (неодикумарин, пелентан, фенілін та ін.), внутрішньом’язово уводять вікасол по 1,5 — 3 мл 1 % розчину. Застосування амінокапронової кислоти усередину і внутрішньовенно (100 мл 5 % розчину) показано при усіх видах кровотечі, крім тих, котрі обумовлені синдромом дисемінованого згортання крові, коли цей препарат строго протипоказаний. Варто уникати його введення і при ниркових кровотечах, тому що після цього в сечових шляхах утворяться згустки крові, виникає ниркова коліка, а іноді й анурія. Поповнення втрати крові й боротьбу з колапсом варто починати зі струминного внутрішньовенного введення кристалоїдних розчинів — 0,9 % розчину хлориду натрію, розчину Рінгера, 5 % глюкози, лактосола й ін. (при рясній крововтраті ці розчини можна одночасно вводити в 2—3 вени). При різко вираженому падінні артеріального тиску в ці розчини однократно можна ввести 1—2 мл 0,2 % розчину норадреналіну. Якщо немає критичного падіння артеріального тиску, уведення норадреналіну протипоказане. Обсяг кристалоїдів, що вводяться внутрішньовенно, повинен значно перевищувати обсяг крововтрати. Слідом за їхнім уведенням для підтримки гемодинаміки внутрішньовенно крапельно вводять 5 % розчин альбуміну (100 мл і більше) чи колоїдні кровозамінники осмотичної дії — поліглюкін (декстран, макродекс) від 400 до 800 мл і більше, желатиноль до 1000 мл і більше залежно від кількості крововтрати і ступеня порушення гемодинаміки.

При зниженні діурезу й ознаках порушення мікроциркуляції в органах варто ввести до 400—800 мл реополіглюкіну внутрішньовенно крапельно. Всі колоїдні розчини варто вводити тільки після рясного введення сольових розчинів (у противному випадку вони викликають дегідратацію тканин і можуть привести до глибоких метаболічних порушень, поглиблення ниркової недостатності, розвитку синдрому дисемінованого внутрішньосудинного згортання). Оптимальне співвідношення обсягів кристалоїдних розчинів, що вводяться, до колоїдних — 2:1 або 3:1. Колоїдні розчини частково можуть замінятися трансфузіями нативної або сухої плазми крові. Для поліпшення мікроциркуляції в органах після стабілізації артеріального і центрального венозного тиску можна вводити трентал — 5 мл 2 % розчину внутрішньовенно крапельно й альфа-адренолітичні препарати — фентоламін по 0,025 мг повторно й ін. До переливань крові (свіжої, з терміном зберігання менше 3 днів) варто прибігати тільки при великих крововтратах (більше 1—1,5 л), причому гемотрансфузії повинні використовуватися стримано — для заміщення втрати еритроцитів і підтримки рівня гемоглобіну вище 70—80 г/л; для відновлення обсягу циркулюючої крові, позасудинної рідини, а також електролітів повинні використовуватися перераховані вище кристалоїдні, колоїдні та білкові розчини. Введення великих кількостей консервованої крові може супроводжуватися серйозними ускладненнями і збільшувати порушення мікроциркуляції в органах. У стаціонарі забезпечують остаточну зупинку кровотечі, вирішують питання про необхідність виконання для цього хірургічного втручання. Перед його проведенням здійснюють інтенсивну інфузійно-трансфузійну терапію для виведення хворого зі стану гострої гіповолемії.

Ознаками внутрішньої кровотечі, що не зупинилася, є нестабільність гемодинаміки, повторне падіння артеріального і центрального венозного тиску, незважаючи на тривалу інфузійну терапію, швидко прогресуюче зниження вмісту в плазмі гемоглобіну і гематокритного показника.Після усунення кровотечі й стабілізації гемодинаміки проводять лікування залізодефіцитної анемії препаратами заліза: при глибокій анемізації (гемоглобін менший 40 г/л) у перші 3—4 дні внутрішньовенно вводять поліфер (по 200—400 мл на добу), ферковен по 2—5 мл чи ферум-лек по 2,5—10,0 мл (вводити повільно).

При легкій анемізації застосовують препарати заліза усередину; для цього призначають ферокаль, фероплекс, ферамід, фероцерон по 1—2 таблетки (драже) кожного з цих препаратів 3 рази в день. Можна комбінувати внутрішньовенні та внутрішньом’язові введення препаратів заліза в перші 3—4 дні з наступним призначенням їх усередину (тривале парентеральне введення може давати ускладнення).Трансфузії свіжезаготовленої консервованої крові, еритроцитарної суспензії застосовують лише при важкій анемізації та припиняють їх при підвищенні вмісту гемоглобіну в крові вище 60—70 г/л.Протипоказані при постгеморагічній анемії: 1) мієлотоксичні ліки, що викликають загибель кісткового мозку; 2) імунні чи імуннотоксичні ліки, пов’язані з аутоагресією антитіл проти клітин кісткового мозку (амідопірин, левоміцетин й ін.). В цих випадках уводять внутрішньовенно преднізолон чи метипред (60—100 мг).