2. Поняття розвитку

Поняття “розвиток” вказує на ті закономірні зміни, які відбуваються у психіці у часі. Ці зміни виражені у кількісних, якісних і структурних перетвореннях. Розвиток людини — від моменту появи на світ і до старості проходить як формування її як члена суспільства, як процес становлення її як особистості. Тому ми не можемо зрозуміти ті складні зміни, які відбуваються з людиною протягом її життєвого циклу, у відриві від історичного, культурного і соціального контекстів.

Розвиток відбувається в трьох областях: фізичній, когнітивній і психосоціальній.

До фізичної області відносяться такі фізичні характеристики як розміри тіла і органів, зміни структури мозку, стан здоров’я, сенсорні можливості і моторні навички (ходьба, повзання, навички письма).

Когнітивна область (від лат. “cognitio” – знання, пізнання) охоплює всі розумові здібності і пізнавальні процеси (сприймання, мислення, пам’ять, мовлення, уяву).

У психосоціальну область входять властивості особистості, соціальні навички, притаманний стиль поведінки, емоційне реагування, тобто те, як людина сприймає соціальну дійсність і реагує на неї.

Розвиток людини у цих трьох областях відбувається одночасно і взаємопов’язано.

Таким чином, психічний розвиток являє собою не послідовність змін, а має цілісний, системний характер, у наслідок чого зміни в одній області спричиняють зміни і в інших областях.

Зміни в розвитку, можуть бути:

1. кількісними та якісними,

2. безупинними та дискретними, стрибкоподібними,

3. універсальними та індивідуальними,

4. оберненими та необерненими,

5. цілеспрямованими та ненаправленими,

6. ізольованими та інтегрованими,

7. прогресивними (еволюційними) та регресивними (інволюційними).

Для загальної інтегральної характеристики процесів розвитку використовуються категорії, які відносяться не до окремих ознак, а до розвитку в цілому. Це категорії росту, дозрівання, диференціації, научіння, імпринтингу, соціалізації (культурного соціогенезу).

Ріст. Зміни, які відбуваються в ході розвитку, можуть бути кількісними чи якісними. Ріст являє собою лише окремий аспект ходу розвитку — одномірний кількісний розгляд процесів розвитку. Розглядати розвиток в аспекті росту значить обмежитися дослідженням чисто кількісних змін, коли, наприклад, знання, уміння, пам'ять, зміст почуттів, інтереси і т.п. розглядаються лише з погляду збільшення їх обсягу.

Так, збільшення запасу слів являє собою кількісні зміни. Фізіологічні зміни, які приводять до статевої зрілості, розуміння багатозначності слів у приказках є, навпроти, якісними змінами, тому приводять до появи нових форм поведінки чи нових інтелектуальних структур. Тому в парній категорії «кількість-якість» поняття росту відноситься до кількісного аспекту розвитку.

Дозрівання. Підхід до розвитку з погляду дозрівання панував у психології досить довго. До дозрівання прийнято відносити всі процеси, які спонтанно відбуваються під впливом ендогенно запрограмованих, тобто спадково детермінованих і внутрішньо керованих, імпульсів росту. До таких процесів відносяться фізичні зміни, важливі для психічного розвитку — дозрівання мозку, нервової і м'язової систем, ендокринних залоз і т.д. Виходячи з психофізичної єдності людини, тобто зв'язку соматичних і психічних процесів, біологічно орієнтовані моделі розвитку описують психічний розвиток за аналогією з анатомо-фізіологічним дозріванням як внутрішньо регульованим процесом дозрівання. Про дозрівання говорять тоді, коли минулий досвід, научіння чи вправа (екзогенні фактори) не чинять вплив на характер змін. Поряд з обмеженням зовнішніх умов розвитку виділяють ряд ознак, які вказують на наявність процесів дозрівання: 1) аналогічність виникнення і перебігу; 2) виникнення в строго визначеному віці; 3) надолуженість; 4) необерненість.

Диференціація. Автори, які розуміють під розвитком залежні від дозрівання якісні зміни, охоче звертаються до поняття диференціації. У вузькому смислі диференціація означає прогресивне вичленовування різнорідних частин з вихідного нерозчленованого цілого, за прикладом таких соматичних процесів, як поділ клітини й утворення тканин і органів. Диференціація веде, з одного боку, появи структурної складності, а з іншого боку - до варіативності і гнучкості поведінки. Сюди відносяться також зростаюче різноманіття, спеціалізацію й автономізацію окремих психічних структур і функцій. У широкому смислі диференціація означає загальний зміст прогресуючого дроблення, розширення і структурування психічних функцій і способів поведінки.

Научіння — це узагальнена категорія, яка означає безліч процесів, що ведуть до змін поведінки. Научіння розуміють в широкому смислі як здобуття знань, вмінь, запам'ятовування (наприклад, вивчення дієслів, навчання читанню, їзді на велосипеді і т.д.), засвоєння установок, мотивів і т.д. Оскільки джерелом змін при научінні є зовнішнє середовище (екзогенна регуляція розвитку), остільки научіння є поняттям, протилежним дозріванню (ендогенна регуляція розвитку).

Психологічне поняття научіння ширше, ніж у педагогіці: у нього входять більш-менш тривалі зміни поведінки, що відбуваються на основі досвіду, вправи чи спостереження. Научіння містить у собі як освоєння нових форм поведінки, так і зміну набутих форм.

Про научіння ми не говоримо в тих випадках, коли нова поведінка (чи зміна колишньої) викликана: 1) дозріванням функції, що не залежить від досвіду і вправи; 2) минулим психологічним станом (стомленням, сенсорною адаптацією, медикаментозним впливом і т.п.); 3) уродженими тенденціями реагування (безумовні рефлекси).

Імпринтинг. Поняття імпритингу використовується для позначення процесів безпосереднього, не контрольованого свідомістю засвоєння яких-небудь норм, вимог, способів поведінки в результаті короткочасного (рідше — тривалого) впливу конкретного зразка. Саме таким чином, засвоюються батьківські моделі поведінки, успадковані в дитинстві, проблемні риси характеру. У дійсності ж тут важко визначити, яка природа походження тієї чи іншої поведінкової схеми. Вона однаковою мірою може бути пояснена іншими механізмами, які не мають відношення до імпритингу.

Прийнято характеризувати імпритинг наступними ознаками: 1) своєрідне закріплення заданих зразків реакцій зовнішнього середовища; 2) можливість впливу зовнішнього світу обмежується генетично детермінованими віковим відрізком (критичний, чи сенситивний період); 3) перше враження зовні стабільне і навіть необернене, стійке до нових впливів; 4) за допомогою імпритингу «вивчаються» видові, а не індивідуальні ознаки об'єкта-стимулу; 5) зв'язок поведінкового зразка з певним об'єктом-стимулом зовсім не вимагає функціональної дієздатності зовнішніх виражень поведінки; 6) ефекти імпритингу відтворюються не тільки у відповідь на підкріплення чи зменшення мотиву, але і на їжу, тепло, тактильні подразники.

Соціалізація (культурний соціогенез). Очевидно, що кожна людина при нормальних умовах «вростає» у вже існуюче суспільство з певними нормами поведінки і переживання. Починаючи з народження підростаюча дитина вступає у взаємодію зі своїм соціальним оточенням, насамперед з батьками, пізніше — з окремими особами і групами — у школі, на роботі і т.д. У результаті людина здобуває типові для її оточення ціннісні уявлення, норми і ролі. Завдяки цьому досвіду поведінки і переживання поступово засвоюються значимі для суспільства форми поведінки і переживання. Цей загальний процес впливу соціокультурних факторів на розвиток, як вростання в навколишнє суспільство і культуру, описують поняттям соціалізації. У понятті соціалізації виділяють дві сторони. Перша — це соціальне становлення людини, тобто процес спонтанного вростання її в соціальне оточення. Друга — соціальне формування людини, тобто процес цілеспрямованої адаптації до існуючих цінностей, норм, ідеалів. Поняття соціалізації вперше було запропоновано Ч. Лантухи в терміну «соціалізована свідомість». Залежно від того, у якій науці використовується цей термін, він здобуває відповідне значення. Так, вікову психологію цікавить, насамперед, розвиток особистості, соціальний розвиток різних індивідів і процеси научіння. Найбільш поширеними темами тут є: соціалізація залежності, агресивності, статеворольової поведінки, моральних установок і т.д. У сучасній психології соціалізація розглядається як загальна назва для гіпотетичного процесу соціального научіння, що характеризується взаємною інтеракцією осіб, що залежать одне від одного чи мають взаємовідношення.