3. Концепція д. Б. Ельконіна

Через усі роботи Д. Б. Ельконіна проходить центральна проблема: яка природа людського дитинства і глибинні закони дитячого розвитку?

Д. Б. Ельконін будував свою теорію психічного розвитку дитини на фундаменті психологічної теорії діяльності, вважаючи, що в різні історичні епохи дитинство має різний конкретний зміст і різні конкретні закономірності. Немає незмінного дитинства, дитинства «узагалі».

Вибудовуючи теорію історичного розвитку дитинства, він обґрунтував ідею, що дитинство виникло в той період розвитку тваринного світу, коли в деяких його видів стали зникати окремі форми інстинктивної поведінки. Необхідні форми поведінки стали набуватися за життя, для чого і виникло дитинство. Своєрідність дитинства людини полягає в тому, що людина з'являється на світ безпомічною істотою. Але в цій безпорадності укладена величезна потенційна сила, оскільки, не будучи пов'язаною з інстинктивними формами поведінки, дитина може привласнити саме ті способи родової людської діяльності, які актуальні на даному історичному етапі розвитку суспільства.

Погляди Д. Б. Ельконіна на загальну природу і джерела психічного розвитку дитини можна звести до наступного. По-перше, усі види дитячої діяльності суспільні за походженням, змістом і формою, тому дитина з моменту народження і з перших стадій свого розвитку є суспільною істотою. По-друге, присвоєння дитиною досягнень людської культури завжди носить діяльнісний характер — дитина не пасивна в цьому процесі, не пристосовується до умов свого життя, а виступає як активний суб'єкт.

Говорячи про розвиток дитини, він сформулював наступну наукову позицію: 1) умови розвитку — ріст і дозрівання організму; 2) джерела розвитку — середовище, ідеальні форми, тобто те, до чого розвиток повинний прийти наприкінці (все, що повинно з'явитися в дитині, вже існує в суспільстві, у тому числі потреби, мотиви і навіть емоція); 3) форма розвитку — засвоєння; 4) рушійні сили розвитку — протиріччя між засвоєнням предметною і суспільною сторонами дії.

Д. Б. Ельконін розділив усі види діяльності дитини на 2 групи. Перша — група комунікативні діяльності, друга — група предметних видів діяльності. Далі Д. Б. Ельконін уводить поділ психіки на 2 сфери — мотиваційно-потребнісну сферу і сферу операціонально-технічних можливостей. Тим самим реалізується теза про протиріччя між потребами дитини і можливостями як рушійної силі розвитку.

У процесі розвитку дитини на кожному етапі спочатку повинне відбуватися освоєння мотиваційної сторони діяльності (інакше предметні дії не мають змісту), а потім — операційно-технічної. У розвитку можна спостерігати чергування цих видів діяльності.

На думку Д. Б. Ельконіна, людська дія двояка: вона містить власне людський зміст і операційну сторону. Адже у людському світі панує світ суспільних предметів, які задовольняють суспільно виробленим способам суспільно сформовані потреби людини. Людина — носій цих суспільних способів уживання предметів. У людській дії завжди потрібно бачити два боки: вона орієнтована на суспільство і на спосіб виконання. Ця мікроструктура людської дії, відповідно до гіпотези Д. Б. Ельконіна, відбивається й у макроструктурі періодів психічного розвитку.

Д. Б. Ельконін пропонує по-іншому подивитися на взаємини дитини і суспільства. Набагато вірніше, вважає він, говорити про систему «дитина в суспільстві», а не «дитина і суспільство», щоб не протиставляти її соціуму. Якщо розглядати формування особистості дитини в системі «дитина в суспільстві», то радикально міняється характер взаємозв'язку та й сам зміст систем «дитина-предмет» і «окрема дитина-окремий дорослий». Д. Б. Ельконін показує, що система «предмет-дитина» по суті є система «суспільна дитина-суспільний предмет», тому що на перший план для дитини виступають у предметі суспільно вироблені дії з ним, а не фізичні і просторові його властивості; останні служать лише орієнтирами для дій з ним. При засвоєнні суспільно вироблених способів дій із предметами і відбувається формування дитини як члена суспільства.

Система «дитина-дорослий» перетворюється, згідно Д. Б. Ельконіну, у систему «суспільна дитина-суспільний дорослий». Це відбувається тому, що для дитини дорослий — носій певних видів суспільної по своїй природі діяльності. Дорослий здійснює в діяльності певні задачі, вступає при цьому в різноманітні відносини з іншими людьми і сам підкоряється певним нормам. Ці задачі, мотиви і норми відносин, що існують у діяльності дорослих, діти засвоюють через відтворення чи моделювання їх у власній діяльності (наприклад, у рольовій грі в дошкільників), звичайно, за допомогою дорослих. У процесі засвоєння цих норм дитина зіштовхується з необхідністю оволодіння усе більш складними, новими предметними діями.

Д. Б. Ельконін показує, що діяльність дитини в системах «дитина-суспільний предмет» і «дитина-суспільний дорослий» являє єдиний процес, у якому і формується особистість дитини. Інша справа, пише він, що «цей єдиний по своїй природі процес життя дитини в суспільстві в ході історичного розвитку роздвоюється, розщеплюється на дві сторони».

Ним був відкритий закон чергування, періодичності різних типів діяльності: за діяльністю одного типу, орієнтації в системі відносин слідує діяльність вживання предметів. Щораз між цими двома типами орієнтації виникають протиріччя. Вони і стають причиною розвитку. Кожна епоха дитячого розвитку побудована за одним принципом. Вона відкривається орієнтацією в сфері людських відносин. Дія не може далі розвиватися, якщо вона не вставлена в нову систему відносин дитини із суспільством. Поки інтелект не піднявся до певного рівня, не може бути нових мотивів.

Закон чергування, періодичності в дитячому розвитку дозволяє по-новому представити періоди (епохи) у стадії онтогенезу психіки:

1) період (епоху) раннього дитинства Д. Б. Ельконін поділяє на дві стадії — дитинство (з освоєнням мотиваційно-потребнісної сфери), що відкривається кризою новонародженості, і ранній вік (з освоєнням операційно-технічної сфери) із кризою 1-го року життя;

2) період дитинства він поділяє на дошкільний (з освоєнням мотиваційно-потребнісної сфери) вік, що відкривається кризою 3 років, і молодший шкільний (з освоєнням операційно-технічної сфери) з його кризою 7-ми років;

3) період отроцтва поділяється на підлітковий вік (з освоєнням мотиваційно-потребнісної сфери) із кризою 11-12 років і ранню юність (з освоєнням операційно-технічної сфери) із кризою 15 років.

Розвиваючи ідеї Л. С. Виготського, Д. Б. Ельконін запропонував розглядати кожен психологічний вік на основі наступних критеріїв:

1) соціальна ситуація розвитку;

2) провідний тип діяльності дитини в цей період. При цьому необхідно розглядати не тільки вид діяльності, але і структуру діяльності у відповідному віці й аналізувати, чому саме цей тип діяльності провідний;

3) основні новоутворення віку: важливо показати, як нові досягнення в розвитку переростають соціальну ситуацію і ведуть її до «вибуху» — кризи;

4) кризи. Можна сказати слід за Л. С. Виготським: «Якби кризи не були відкриті емпірично, їх потрібно було б вигадати теоретично». Розкрити психологічну сутність кризи значить зрозуміти внутрішню динаміку розвитку в цей період.

Гіпотеза Д. Б. Ельконіна, з огляду на закон періодичності в дитячому розвитку, по-новому пояснює зміст криз розвитку. Так, 3 роки і 11 років — кризи відносин, слідом за нею виникає орієнтація в людських стосунках; 1 рік, 7 років — кризи світогляду, що відкривають орієнтацію у світі речей.