Том 1_Актуальні питання державотворення_КНУ_2016

Інформаційне право

Подібна дефініція може бути закріплена в спеціальному нормативно-правовому акті, присвяченому системному, базовому врегулюванню інтернет-відносин. Таким чином, на законодавчому рівні феномен Інтернету буде окреслено більш повно.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Заярний О. А.

Марія Курбатова

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студентка 2 курсу ОР «Магістр»

Проблеми нормативного закріплення забезпечення інформаційної безпеки в Україні

Актуальність теми дослідження, обумовлена тим, що з розвитком інформаційних технологій та залученням їх у повсякденне життя, шляхом надання електронних інформаційних послуг, застосування електронно-цифрового підпису, використання електронних носіїв інформації у державних органах, постає потреба у все більшому забезпеченні інформаційної безпеки. Недосконалість державної системи забезпечення породжує виникнення інформаційних загроз, які можуть завдати шкоди інтересам особистості, суспільства та держави. Відповідно до Статті 17 Конституції України, забезпечення інформаційної безпеки є однією із найважливіших функцій держави, яка реалізується через державну інформаційну політику. Проте, рівень забезпечення інформаційної безпеки в Україні є доволі низьким. Причинами низького рівня забезпечення інформаційної безпеки є:

-низький рівень правового регулювання інформаційної сфери;

-застарілість норм українського законодавства щодо регулювання інформаційної діяльності;

-монополізація медійного простору з боку певних представників бізнесу, які відстоюють свої та корпоративні інтереси

-низький рівень комп’ютерної грамотності у населення;

-порушення інформаційного простору Україну з боку іноземних держав;

-низький рівень забезпечення інформаційного суверенітету держави;

-відсутність законодавчої урегульованості українського сегменту Інтернету, що створює перешкоди ефективному виявленню, попередженню, локалізації та нейтралізації комп’ютерних злочинів.

Першим кроком для побудови сучасної системи забезпечення інформаційної безпеки має бути удосконалення законодавства у даній сфері.

З втратою чинності у 2014 році Доктрини інформаційної безпеки України від 2009 року, затвердженої Указом Президента від 08.07.2009 року ғ 514/2009, однією з основних проблем у сфері забезпечення інформаційної безпеки залишається нормативного закріплення стратегічно-важливого для держави напрямку.

У зв’язку з цим, існує необхідність у законодавчому закріпленні основоположних засад забезпечення інформаційної безпеки, а саме: закріпити нормативне визначення основних термінів, визначити основні принципи, зазначити основні сфері, у яких існують загрози інформаційної безпеки, окреслити план протидії та нейтралізації загроз.

Як правило, таке закріплення може бути у вигляді концепції, стратегії або програми.

Уконцепції можуть закріплюватися основоположні засади, зазначатися основні поняття

320

Інформаційне право

даної сфери, основні напрямки діяльності, визначатися комплекс заходів, які необхідні для забезпечення інформаційної безпеки, визначатися система державних органів на які буде покладена реалізація державної політики у даній сфері. В той же час, стратегія чи програма передбачають практичну частину того, що закріплюється у концепції.

Зважаючи на це, доцільним є досвід зарубіжних країн, де існують різноманітні нормативно-правові акти, які регулюють сферу забезпечення інформаційної безпеки. Так, у США існує Національна стратегія безпеки у кіберпросторі, прийнята у 2003 році, яка стала частиною більш загальної Стратегії забезпечення інформаційної безпеки. Модельні національні програми та стратегії забезпечення інформаційної безпеки прийняті також низкою провідних країн таких як Велика Британія, Франція, Німеччина, Естонія.

Одним із перших кроків для забезпечення інформаційної безпеки в Україні є прийняття у 2016 році Стратегії кібербезпеки України. Проте даний документ не вирішує проблеми нормативного закріплення забезпечення інформаційної безпеки в цілому, оскільки даний нормативно-правовий акт стосується сфери кіберпростору та протидії загрозам, які виникають у кіберпросторі, а це лише один із напрямків інформаційної безпеки.

За результатами дослідження нормативного закріплення забезпечення інформаційної безпеки України можна зробити такі висновки: по-перше, однією з основних причин виникнення загроз в інформаційній сфері та низького рівня забезпечення інформаційної безпеки України є недосконалість українського законодавства; по-друге, у зв’язку із відсутністю спеціальних нормативно-правових актів, які б регулювали сферу забезпечення інформаційної безпеки, існує необхідність прийняття сучасних правових документів, які б відповідали сьогоденним реаліям та передбачали різноманітні загрози інформаційній безпеці України; по-третє, доцільним є використання зарубіжного досвіду у розробці системи нормативно-правових актів у даній сфері з урахуванням особливостей нашої системи та наших реалій.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Заярний О. А.

Яна Курінська

Національна академія Служби безпеки України, юридичний факультет Навчально-наукового інституту інформаційної безпеки студентка 1 курсу ОР «Магістр»

Забезпечення охорони професійної таємниці у кримінальному законодавстві зарубіжних країн

Головним завданням держави є забезпечення прав і свобод людини та громадянина, зокрема, у сфері кримінального судочинства.

Згідно ст. 32 Конституції України, ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Законодавчим інститутом, що покликаний захищати законні права та інтереси особи, є професійна таємниця. Охорона професійних таємниць у кримінальному судочинстві передбачає особливий порядок зберігання, розкриття та використання конфіденційної

321

Інформаційне право

інформації під час досудового провадження та судового розгляду. Актуальним аспектом при розгляді зазначеного питання є врахування досвіду охорони професійної таємниці у провідних країнах світу. Щоб з’ясувати основні положення щодо охорони професійної таємниці у кримінальному судочинстві, необхідно насамперед, окреслити коло суб’єктів збереження такої таємниці.

ВУкраїні кримінальний процесуальний закон не містить повної заборони на розголошення професійної таємниці. Проте, законодавцем визначено, що до осіб, які не можуть бути допитані як свідки, належать адвокати, нотаріуси, медичні працівники, священнослужителі, журналісти. Вони мають право на звільнення від обов’язку зберігання професійної таємниці виключно особою, що довірила їм ці відомості, у визначеному нею обсязі.

Подібний механізм охорони професійної таємниці має Федеративна Республіка Німеччина (далі ФРН). Кримінально процесуальний кодекс ФРН 1877 року, що діє в редакції 1987 року, містить більш конкретизований перелік професій, при здійсненні яких особи мають право на відмову дачі свідчень у зв’язку з здійсненням професійної діяльності. Таким правом, зокрема, користуються священнослужителі, адвокати, патентні повірені, нотаріуси, аудитори, приведені до присяги бухгалтери-ревізори, консультанти з податкових питань та податкові повірені, лікарі, зубні лікарі, психологічні психотерапевти, психотерапевти дітей і молоді, аптекарі і акушерки. Ці особи не можуть відмовитися від дачі показань свідків, якщо вони звільнені від зобов'язання зберігати таємницю. Також законодавством цієї держави визначено право професійних помічників на відмову від дачі свідчень, тобто до осіб, зазначених вище прирівнюються їх помічники, які в порядку підготовки до професійної діяльності беруть участь в такій діяльності. Рішення про реалізацію права на відмову від дачі свідчень помічників приймають уповноважені особи, що виконують професійні обов’язки, крім випадків, коли таке рішення не може бути прийняте в найближчий час [Уголовнопроцессуальный кодекс Федеративной Республики Германия [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://pravo.org.ua].

Ванглійському, як і у вітчизняному доказовому праві закріплено положення щодо імунітету свідків, під яким розуміється право окремих осіб за певних умов відмовитися давати показання. Проте, перелік зазначених осіб є дещо ширшим, ніж в Україні. Так, не лише адвокати, а й будь-які клерки не можуть давати показань про дані, які були їм довірчо повідомлені клієнтами або від імені клієнтів, а також подавати без згоди клієнта документи, одержані ними. Зазначені особи не мають права відповідати на запитання, якщо це пов'язано з розголошенням офіційних повідомлень, що, на думку судді, завдасть шкоди публічним інтересам. Такого свідка забороняється примушувати відповідати на запитання або вимагати від нього який-небудь документ, якщо він під присягою запевняє, що це потягне за собою обвинувачення його в злочині, накладення на нього штрафу або конфіскацію його майна.

У Франції закон зобов'язав не лише лікарів, адвокатів, а й суддів, біржових маклерів додержуватися професійної таємниці. В КК Франції професійна таємниця охороняється одразу двома нормами - «Про посягання на таємницю» та «Про посягання на професійну таємницю», які встановлюють відповідальність за розголошення інформації секретного характеру особою, яка володіє нею в силу посади, яку займає, чи тимчасового виконання обов’язків.

У США, як і у багатьох країнах, гостро стоїть проблема врегулювання питання професійної таємниці. Зокрема, в США особлива увага приділяється таємниці сповіді,

322

Інформаційне право

яка не підлягає розголошенню ні за яких умов, тому що Конституція гарантує повне відділення Церкви від держави.

Не менш категоричним є кримінально-процесуальне законодавство Бельгії. Аналіз відповідних приписів засвідчив, що діяльність адвокатів має таку особливість, що адвокатська таємниця не може бути відмінена навіть на прохання клієнта, тобто зобов’язання конфіденційності непорушні.

Вивчення нормативної бази вітчизняного та зарубіжного законодавства про охорону професійної таємниці свідчить, що положення щодо суб’єктів, які здійснюють збереження професійної таємниці в Україні були сформовані з урахуванням практики Європейських країн. На сьогодні, перелік суб’єктів, зобов’язаних зберігати відомості, які були довірені або стали відомими їм виключно через виконання своїх професійних обов’язків в зарубіжних країнах значно ширший, тому виникає необхідність у конкретизації та деталізації правових норм на рівні законодавства інших держав.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Тугарова О. К.

Анастасія Левченко

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студентка 2 курсу ОР «Магістр»

Особливості адміністративно-правового захисту дітей від недобросовісної реклами на телебаченні та радіо

Актуальність обраної теми, обумовлюється тим, що, по-перше, телебачення та радіо є тими різновидами ЗМІ, які в Україні є найбільш поширеними та доступними. По-друге, діти з перших років свого життя ще не читають газети, не користуються Інтернетом, проте вже можуть слухати радіо і дивитися телевізор. В той же час, вказані рекламні засоби мають певну специфіку у функціонуванні та поширенні інформації, саме тому необхідним є вивчення особливостей захисту дітей від недобросовісної реклами на телебаченні та радіо.

Законодавство України, встановлюючи особливості розповсюдження реклами через телебачення та радіо, не містить складної та розгалуженої системи правового регулювання. Усю сукупність нормативних положень, що стосуються особливостей захисту дітей від шкідливої інформації, можна звести до наступного переліку:

-трансляція програм, передач для дітей (за умови їх тривалості до 30 хвилин) не може перериватися рекламою (абз. 3 ч. 5 ст. 13 Закону України «Про рекламу»);

-трансляція програм, передач для дітей (за умови їх тривалості понад 30 хвилин) може перериватися рекламою не частіше одного разу кожні 30 хвилин (абз. 4 ч. 5 ст. 13 Закону України «Про рекламу») (при цьому тривалість реклами повинна бути не більше 9 хвилин на 60 хвилин на телебаченні і 12 хвилин на радіо).

Подібний стан речей є незадовільним, оскільки змісту загальних норм, що стосуються захисту дітей в галузі реклами, є недостатньо. Оскільки вони є надто абстрактним, а отже, можуть тлумачитися неоднозначно, при співставленні їх змісту з кожним окремим рекламним повідомленням. У зв’язку з цим, для забезпечення правової визначеності як для споживачів, так і для суб’єктів рекламної діяльності, необхідно розробка чітких правил, які б закріплювали вимоги та обмеження до реклами на телебаченні та радіо.

323

Інформаційне право

Зцією метою доцільно звернутися до досвіду правового регулювання даного питання

взарубіжних країнах. Позитивною видається практика тих держав, які для забезпечення нормального фізичного, психічного та морального розвитку дітей, вважають доцільним розробити окремі акти, що стосуються регулювання реклами на телебаченні та радіо та призначеної спеціально дітям (Франція, Канада,Австралія).

Загалом зміст норм, які були б корисними для імплементації в законодавство України, можна звести до наступних положень:

- необхідність врахування частоти демонстрації реклами протягом певного періоду (година, день);

- розширення критеріїв щодо чіткості викладення змісту реклами, адресатами якої є діти (який саме продукт рекламується; як саме користуватися продуктом, щоб отримати рекламований результат; з якого віку дитина може використовувати рекламований продукт; наявність вказівки на потребу придбання аксесуарів до товарів окремо тощо);

- ведення вимог до реклама розіграшів товарів: наявність обов’язкової вказівки на шанс отримати виграш, а також на вік, з якого можливою є участь;

- введення обмежень щодо рекламування товарів для дітей героями дитячих фільмів, програм, мультфільмів тощо;

- наявність вказівки на ціну товарів в рекламі, призначеної спеціально для дітей; - заборона реклами комп’ютерних ігор; - заборона реклами товарів з високим вмістом цукру, жирів чи солі;

- наявність вказівки на необхідність купівлі додаткових елементів до товару, для досягнення ефекту, що демонструється в рекламі;

- наявність вказівки на вік, з якого можна використовувати товар, що призначений для дітей;

- обмеження реклами перед та після демонстрації дитячих програм.

Що стосується адміністративних процедур та органів, уповноважених накладати стягнення за порушення правил поширення реклами на телебаченні та радіо, варто зауважити наступне. До них відносяться Національна рада України з питань телебачення та радіомовлення, основним завданням якої є контроль за дотриманням законодавства організаціями телебачення та радіомовлення, та Державна служба України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів. При цьому перша, будучи уповноваженою здійснювати контроль за телета радіоорганізаціями, не наділена жодними повноваженнями щодо притягнення суб’єктів рекламної діяльності до відповідальності. Натомість вона передає виявлену інформацію до Держпродспоживслужби, яка в тому числі повинна займатися перевіркою протоколів про порушення, поданих до неї Національною радою, адже лише вона може застосовувати стягнення. Проте при перевірці наявності ознак порушення фактично відбувається повторна перевірка суб’єкта рекламної діяльності.

Таким чином, відсутність єдиних контрольних процедур, а також обмеженість заходів адміністративної відповідальності (виключно штраф та попередження) не сприяє підвищенню ефективності діяльності по протидії поширенню шкідливої інформації в галузі реклами на телебаченні та радіо, а також покаранню порушників.

За результатами дослідження особливостей захисту дітей від шкідливої інформації в галузі реклами можна зробити наступні висновки. По-перше, стан правового регулювання в Україні є незадовільним, що виражається у відсутності достатнього правового регулювання питань поширення на телебаченні та радіо реклами, призначеної дітям. По-друге, діяльність суб’єктів владних повноважень є неефективною з огляду на

324

Інформаційне право

відсутність єдиного порядку здійснення адміністративних процедур в медіа сфері, а також обмеженість наявних способів впливу на поведінку суб’єктів рекламної діяльності. По-третє, усунення вказаних недоліків повинно здійснюватися виключно з урахуванням досвіду зарубіжних країн, в яких тривалий час існує ефективна модель захисту дітей від шкідливої інформації в галузі реклами на телебаченні та радіо.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Заярний О. А.

Марина Міхровська

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет канд. юрид. наук, асист. кафедри адміністративного права

Електронні петиції як особливий вид звернень громадян

У 2010 році Кабінетом Міністрів України було затверджено Концепцію розвитку електронного урядування в Україні, в якій підкреслено, що неврегульованість на законодавчому рівні питання надання адміністративних послуг та звернення громадян до органів державної влади та органів місцевого самоврядування через Інтернет є однією з найбільших проблем, що потребує негайного вирішення. Отже, до Закону України «Про звернення громадян» було внесено зміни щодо можливості подавати електронні петиції до органів влади та посадових осіб: «Громадяни можуть звернутися до Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, органу місцевого самоврядування з електронними петиціями через офіційний веб-сайт органу, якому вона адресована, або веб-сайт громадського об’єднання, яке здійснює збір підписів на підтримку електронної петиції». При цьому, визначення електронної петиції в законі не надано, відтак для розуміння цього терміну звертаємось до словника, де петиція - письмове,. колективне прохання, клопотання, звернене до державних керівних установ або до голови уряду [Великий тлумачний словник сучасної української мови //

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.lingvo.ua/uk/Interpret/uk-ru].

Основне питання, що виникає після ознайомлення з цією новелою законодавства полягає в тому, чи можна вважати петицію звичайним зверненням, поданим за допомогою мережі Інтернет, чи правова природа такого явища є іншою? Адже на електронні звернення суспільство очікувало вже досить давно, оскільки неможливість подання звернення он-лайн створювало серйозні перепони для громадян в контексті реалізації їх права на звернення до органів державної влади та місцевого самоврядування.

На нашу думку, електронна петиція є особливим видом звернень громадян через такі відмінності від звичайних звернень:

1.Питання, на вирішення якого подається петиція. У випадку зі звичайним зверненням необхідною є прив’язка до безпосередньої реалізації своїх прав (заява та клопотання) або порушення таких прав (скарга), то подання петиції спрямоване на реалізацію як прав особи, а також її свобод та приватних інтересів, так і інтересів публічних.

2.Суб’єкт, до якого звертаються. Якщо зі звичайним зверненням громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності,

325

Інформаційне право

засобів масової інформації, посадових осіб, то з електронною петицією лише до визначеного кола суб’єктів, якими є Президент України, Верховна Ради України, Кабінет Міністрів України, орган місцевого самоврядування. Виникає питання, чому законодавець в переліку суб’єктів публічної адміністрації не зазначив, наприклад, місцеві органи виконавчої влади, а лише органи місцевого самоврядування, адже на сьогоднішній день їх компетенція в багатьох випадках збігається, через що і виникають численні компетенційні спори.

3.Порядок подання є відмінним. Так, електронна петиція подається виключно через офіційний веб-сайт органу, якому вона адресована, або веб-сайт громадського об’єднання, яке здійснює збір підписів на підтримку електронної петиції. Тобто подання такої петиції через електронну пошту чи іншими способами не допускається.

4.Особливий порядок розгляду. Електронна петиція оприлюднюється на офіційному веб-сайті відповідного суб’єкта публічної адміністрації протягом двох робочих днів з дня надсилання її автором та розглядається за умови збору на її підтримку не менш як 25000 підписів громадян протягом не більше трьох місяців з дня оприлюднення петиції. Про підтримку або непідтримку електронної петиції публічно оголошується на офіційному веб-сайті того суб’єкта, якому петицію було адресовано.

5.І, нарешті, наслідки розгляду петиції та звичайного звернення є різними. За результатами розгляду електронної петиції можуть розроблятися та вноситися в установленому порядку на розгляд Верховної Ради України законопроекти, спрямовані на вирішення порушених у петиції питань. Відповідь на електронну петицію не пізніше наступного робочого дня після закінчення її розгляду оприлюднюється на офіційному веб-сайті органу, якому вона була адресована, а також надсилається у письмовому вигляді автору (ініціатору) електронної петиції та відповідному громадському об’єднанню, яке здійснювало збір підписів на підтримку відповідної електронної петиції, тоді як за звичайного звернення громадян необхідно прийняти вмотивоване рішення (за можливості вирішити питання по суті) та повідомити про це громадянина у письмовому вигляді.

Отже, проаналізувавши ознаки електронних петицій приходимо до висновку, що електронна петиція та електронні звернення не є тотожними поняттями, оскільки електронне звернення за Законом - письмове звернення, надіслане з використанням мережі Інтернет, засобів електронного зв’язку, тоді як електронна петиція – різновид звернення громадян, поданого в електронному вигляді через веб-сайт до Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України або органу місцевого самоврядування в межах їх компетенції з метою вирішення питань, що становлять публічний інтерес (за виключеннями, зазначеними в Законі). Тому в Україні відтепер, як

іу більшості розвинутих країн світу, є законодавчо закріплена можливість подавати як звичайні електронні звернення, так і електронні петиції.

Варто підкреслити, що врегулювання на законодавчому рівні питання надання електронних петицій та електронних звернень є, безперечно, позитивним та важливим кроком на шляху становлення публічної адміністрації в Україні загалом та електронного урядування як інструменту діяльності публічної адміністрації зокрема.

326

Інформаційне право

Наталія Москалюк

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студентка 2 курсу ОР «Магістр»

Деякі проблеми удосконалення адміністративної відповідальності за порушення законодавства України про рекламу

Одним із методів запобігання протиправної реклами застосуванням заходів адміністративного примусу, серед яких центральне місце належить адміністративним стягненням. Реалізація цих стягнень становить зміст адміністративної відповідальності. Як показує практика, майже в усіх випадках суб’єктами відповідальності за адміністративні правопорушення у галузі реклами переважно виступають юридичні особи та фізичні особи-підприємці.

Метою цієї роботи є дослідження окремих особливостей адміністративної відповідальності спеціальних суб’єктів рекламних правовідносин за порушення норм законодавства про рекламу.

Предмет статті становить адміністративна відповідальність, як інструмент запобігання порушення вимог законодавства України про рекламу спеціальними суб’єктами рекламних правовідносин, деякі особливості застосування цього заходу юридичного впливу.

Здійснюючи правове регулювання підстав адміністративної відповідальності суб’єктів рекламних правовідносин, законодавець у ст. 27 Закону України ―Про рекламу‖ об’єднав склади правопорушень у рекламній сфері, які не пов’язані з недобросовісною конкуренцією. Стаття побудована таким чином, що склади правопорушень згруповані у її частинах з огляду на суб’єкта, який може їх скоїти.

Відповідно до ч. 2 ст. 27 згаданого Закону відповідальність за порушення законодавства про рекламу несуть:

1) рекламодавці, винні:

узамовленні реклами продукції, виробництво та/або обіг якої заборонено законом;

унаданні недостовірної інформації виробнику реклами, необхідної для виробництва реклами;

узамовленні розповсюдження реклами, забороненої законом;

унедотриманні встановлених законом вимог щодо змісту реклами;

упорушенні порядку розповсюдження реклами, якщо реклама розповсюджується ними самостійно;

2) виробники реклами, винні у порушенні прав третіх осіб при виготовленні реклами;

3) розповсюджувачі реклами, винні в порушенні встановленого законодавством порядку розповсюдження та розміщення реклами.

Важливість таких правопорушень зростає через те, що вони є досить численними.

Як зазначалося у науковій літературі , недоліком Закону України «Про рекламу» є відсутність чіткого розподілу відповідальності між учасниками рекламних відносин – рекламодавцем, виробником реклами та її розповсюджувачем [Саніахметова Н. О. Правовий захист підприємництва в Україні / Н. О. Саніахметова. – Київ : Юрінком Інтер, 1999. – 336 с. – С. 226], що викликає складності в практиці рекламної діяльності. Виникають суперечки щодо того, хто є суб’єктом відповідальності за порушення законодавства про рекламу: рекламодавець, виробник або розповсюджувач реклами.

327

Інформаційне право

Для вирішення цих суперечок потрібно встановити, що за зміст рекламної інформації, яка порушує вимоги, що встановленні законодавством відповідальність повинен нести рекламодавець. Таку відповідальність несе рекламодавець лише за умови, якщо він не доведе, що такі правопорушення сталися з вини виробника або розповсюджувача. Якщо порушення відбулося щодо способу, засобу, місця, часу розміщення тощо, то за таке правопорушення повинен нести відповідальність розповсюджувач реклами. Тому Закон України „Про рекламу‖ чітко визначив правопорушення, які можуть вчинятися фактично будь-якими суб’єктами рекламних правовідносин.

Таким чином, було б доцільним встановити штраф за правопорушення у сфері рекламної діяльності у відносно визначених розмірах, від мінімальних до максимальних: мінімальні розміри штрафів – за незначні правопорушення, а максимальні – за повторні або суспільно небезпечні. Крім того, слід встановити в Законі «Про рекламу», що при накладенні штрафу враховується ступінь вини порушника, а також наслідки правопорушення [Кузнєцова З. В. Управління у сфері рекламної діяльності: організаційно-правовий аспект : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.07 / Кузнєцова Зоя Вікторівна. – О., 2003. – 192 с. – С. 158].

Здійснення комплексу таких науково обґрунтованих заходів повинне підвищити авторитет і роль держави в галузі регулювання відносин у сфері економіки, а також захистити колективні суб’єкти підприємницької діяльності від сваволі з боку окремих державних органів і посадових осіб. Такий розрив між нормами адміністративного права

імеханізмом їх реалізації повинен бути ліквідований при розробці процесуальної частини нового КпАП України, процесуальна частина якого повинна складатися з кількох розділів: у загальному було б сконцентровано норми, що визначають основні засади провадження в справах про адміністративні правопорушення як для фізичних, так

ідля юридичних осіб, а другий визначав би тільки специфіку провадження для тої й іншої групи осіб.

На мою думку, такі зміни в законодавство України будуть ефективними, оскільки значний відсоток рекламної діяльності здійснюється юридичною особою, а отже правопорушення також здійснюються саме ними і судами стягуються з них штрафні санкції, а тому такі відносини повинні регулюватися не тільки Законом „Про рекламу‖, а

іКпАП з огляду на перспективи його реформування.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Заярний О. А.

Марія Процюк

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студентка 2 курсу ОР «Магістр»

Використання інформаційно-комунікаційних технологій в процесі надання адміністративних послуг

Актуальність теми обумовлена тим, що в умовах інформаційного суспільства та панування ідеї сервісної держави, питання оптимізації системи надання адміністративних послуг з використанням інформаційних-комунікаційних технологій (далі – ІКТ) набуває першочергового значення. В перспективі це сприятиме підвищенню

328

Інформаційне право

ефективності, відкритості та прозорості діяльності органів публічної адміністрації в ході надання адміністративних послуг.

Упродовж багатьох років розбудова системи надання адміністративних послуг та впровадження до діяльності органів публічноївлади технологійелектронного урядування відбувалися несистемно , можливості використання технологійелектронного урядування носили факультативнийхарактер , зосереджувалися переважно у сфері комунікаційта виз навалися альтернативним способом здіиснення̆ традиціиних̆ процедур . [Конотопцев О. С. Використання технологій електронного урядування в процесі надання адміністративних послуг / О. С. Конотопцев. – Державне будівництво. – 2013. – ғ 2]

E-Government for the Future We Want, 2014, United Nations Public Administration Country Studies United Nations [Електронний ресурс ]. – Режим доступу: http://unpan3.un.org/ egovkb/Portals/egovkb/Documents/un/2014-Survey/E-Gov_Complete_Survey-2014.pdf].

З прийняттям Закону України «Про адміністративні послуги» використання ІКТ нормативно визнано обов’язковим елементом діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування при наданні адміністративних послуг. В подальшому Концепцією Державної цільової програми створення та функціонування інформаційної системи надання адміністративних послуг на період до 2017 р. передбачено такі напрямки використання ІКТ під час організації надання адміністративних послуг:

-створення інформаційної системи електронної міжвідомчої взаємодії державних органів;

-забезпечення технологічної сумісності інформаційної системи електронної міжвідомчої взаємодії державних органів з електронними інформаційними системами та базами даних державних органів;

-підключення до інформаційної системи електронної міжвідомчої взаємодії державних органів інформаційних ресурсів органів виконавчої влади;

-модернізація, розширення функціональних можливостей, створення комплексної системи захисту інформації, облаштування серверного приміщення, закупівля серверного і телекомунікаційного обладнання, розвиток програмного забезпечення)

Відповідно до Закону Украінӥ ―Про адміністративні послуги ‖ надання населенню

адміністративних послуг в електронній̆формі мало розпочатись з 1 січня 2014 р. через Єдинийдержавнийпортал адміністра тивних послуг . Портал поки що досі у стані розроблення та тестування , комплексне надання електронних адміністративних послуг через портал не забезпечується . Деякі послуги надають в електронній̆формі органи державної̈влади та органи місцевого самоврядування через власні веб-сторінки.

Незважаючи на певний прогрес, нормативне регулювання використання ІКТ під час організації надання адміністративних послуг має фрагментарний характер: відсутня нормативно-правова та нормативно-технічна база щодо надання послуг в електронній формі, відсутні єдині стандарти, регламенти взаємодії органів державно влади, уповноважених надавати адміністративні послуги, неналежним чином функціонує і Єдиний портал адміністративних послуг. Натомість за підтримки державних структур та силами волонтерів запрацював ресурс, альтернативний Єдиному порталу – iGov.org.ua, на якому зібрані майже всі послуги, що надаються громадянам та юридичним особам, поступово розширюється перелік тих з них, що можна отримати онлайн взагалі без звернення державних органів. Для авторизації використовується електронний цифровий

329