Том 1_Актуальні питання державотворення_КНУ_2016

Адміністративне право та адміністративний процес

досить поверхово, хоча недооцінювати їх не можна (дослідження С. Дроботова, В. Ковальського, Т. Радько, та ін.).

Зважаючи на зазначене, вважаємо, що саме дослідження системи функцій адміністративного права дозволить, по-перше, встановити перелік «базових», основних власне галузевих функцій, по-друге, врахувати оптимальну кількість елементів системи – загальносоціальних та міжгалузевих функцій адміністративного права, окреслити «ланцюг» взаємодії та взаємозалежностей як безпосередньо між однопорядковими функціями адміністративного права (так звані їх горизонтальні зв’язки), так й охарактеризувати взаємовплив різнорівневих функцій галузі (так звані вертикальні зв’язки), визначити специфіку зовнішніх взаємозв’язків із функціями інших галузей права. Наукове розроблення проблем системи функцій адміністративного права як поліструктурне багаторівневе утворення не привертало уваги вчених-адміністративістів у жодному історичному періоді, що слід вважати суттєвою прогалиною, яка існує в адміністративно-правовій науці і в умовах сучасної активізації доктринальних досліджень має бути усунена шляхом «конструювання» життєздатної обґрунтованої концепції системи функцій галузі, враховуючи при цьому її залежність від властивостей та якостей сучасного адміністративного права, що обумовлюють її динамічність.

Не зважаючи на широку сферу застосування терміну «система», в науці спостерігається досить широкий спектр його розуміння, що пропонується вченимифілософами, соціологами, юристами та ін. Аналіз словниково-енциклопедичної, довідникової та наукової, в тому числі фахової літератури, дозволяє підсумувати, що «..система починається там, де певна множина елементів виявляється як певним чином упорядкована, утворюючи певну цілісність, властивості якої не зводяться до властивостей складових елементів» [Кваша О. О. Зміст і значення понять «взаємодія» та «система» у філософських і правових дослідженнях / О. О. Кваша // Держава і право. – Випуск 56. – С. 36.]. Таким чином, можна виділити дві характерні властивості системи – структурність та ієрархічність. Перша визначає можливість декомпозиції системи на компоненти і встановлення зв’язків між ними. Тобто, в даному випадку всі елементи пов’язані таким чином, що переформатування системи можливе у межах цілої системи. В результаті будуть наявними як елементи, так і зв’язки між ними. В іншому випадку, коли йдеться про ієрархічність, можна спостерігати ситуацію, де кожен компонент системи розглядається як підсистема більш широкої, глобальної системи.

Таким чином, алгоритм побудови системи функцій адміністративного права, має бути наступним: 1) з’ясування визначення поняття «система», окреслення його співвідношення із суміжними поняттями - структура, системологія та систематика; 2) встановлення універсальних системних параметрів – окреслення однорідних та специфічних властивостей функцій адміністративного права як елементів зазначеної системи; 3) дослідження загальносистемних властивостей функцій адміністративного права як елементів системи та окреслення закономірності їх внутрішньосистемного взаємовпливу та зовнішніх зв’язків з функціями інших галузей права, адже цілісність системи функцій адміністративного права, перш за все забезпечується різними типами стійких горизонтальних (лінійних) та вертикальних (ієрархічних) зв’язків її елементів – функцій, завдяки яким вони позбавляються відокремленості, безпосередньо співвідносяться, як симетрично існуючі та тим самим утворюють зазначену систему.

260

Адміністративне право та адміністративний процес

Олексій Проневич

Національноа академія прокуратури України докт. юрид. наук, головн. наук. співроб.

Інституційно-правова парадигма координаційної діяльності правоохоронних органів у сфері протидії злочинності

Протидія злочинності є особливим видом державно-правової діяльності органів публічної влади та інститутів громадянського суспільства з метою захисту прав і свобод людини та громадянина, а також інтересів суспільства і держави, шляхом запобігання, виявлення, припинення, розкриття і розслідування злочинів. Протидія злочинності пов’язана з реалізацією сукупності взаємопов’язаних адміністративно-правових заходів, тобто урегульованих нормами права владно-розпорядчих дій уповноважених державою суб’єктів. Її ефективність значною мірою залежить від рівня координації антикримінальних заходів. Координаційна діяльність забезпечує досягнення спільної мети суб’єктами протидії злочинності, які діють незалежно один від одного і використовують легальні форми та методи правоохоронної діяльності у межах законодавчо визначеної компетенції.

Формування сучасної інституційно-правової парадигми координаційної діяльності відбувалося у контексті розбудови механізму гармонізації антикримінальної активності суспільства і держави. Координація діяльності державних і недержавних суб’єктів у сфері протидії злочинності віднесена до компетенції прокуратури. Наділення прокуратури координаційними повноваженнями зумовлено реалізацією конституційної функції нагляду за додержанням законів органами, що провадять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство, а також специфікою процесуального статусу прокурора, наділеного повноваженнями у сфері кримінального переслідування. Предмет координації охоплює широкий спектр кримінально караних діянь.

Засади координаційної діяльності визначено Законом України „Про прокуратуру‖, галузевим наказом Генерального прокурора України від 16.01.2013 ғ 1/1гн «Про координацію діяльності правоохоронних органів у сфері протидії злочинності та корупції» та Положенням про координацію діяльності правоохоронних органів у сфері протидії злочинності та корупції, затвердженим спільним наказом Генеральної прокуратури України, Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, Міністерства оборони України, Державної пенітенціарної служби України та Державної прикордонної служби України від 11.02.2013 ғ 5/132/21/4/84/82\од-13/10.

Координаційні повноваження прокуратури у сфері протидії злочинності традиційно закріплюються в титульному законі про прокуратуру. Відповідно до частини 2 статті 25 Закону України „Про прокуратуру‖ передбачено, що Генеральний прокурор України, керівники регіональних та місцевих прокуратур, їх перші заступники та заступники відповідно до розподілу обов’язків, здійснюючи нагляд за додержанням законів органами, що провадять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство, координують діяльність правоохоронних органів відповідного рівня у сфері протидії злочинності. Законодавцем встановлено, що „координаційні повноваження прокурори здійснюють шляхом проведення спільних нарад, створення міжвідомчих робочих груп, а також проведення узгоджених заходів, здійснення аналітичної діяльності‖.

Згідно з пунктом 2 Положення про координацію діяльності правоохоронних органів у сфері протидії злочинності завдання координації окреслено таким чином: визначення основних напрямів запобігання і протидії злочинності та корупції на основі аналізу їх структури, динаміки та прогнозування тенденцій розвитку; розробка, узгодження і

261

Адміністративне право та адміністративний процес

виконання спільних заходів з метою своєчасного виявлення, розкриття, припинення та попередження злочинних і корупційних проявів, усунення причин та умов, що їм сприяли; підготовка пропозицій з удосконалення законодавства, спрямованих на підвищення ефективності правоохоронної діяльності у сфері запобігання та протидії злочинності і корупції.

Вичерпного переліку суб’єктів координаційної діяльності не встановлено. До кола уповноважених на протидію злочинності суб’єктів у першу чергу належать правоохоронні органи. Вони класифікуються на такі, що уповноважені безпосередньо забезпечувати протидію злочинності та корупції (тобто наділені повноваженнями на здійснення оперативно-розшукової діяльності, дізнання і досудового слідства), та контролюючі органи. Нормативно передбачена можливість участі у координаційних нарадах керівників органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування „для заслуховування інформації щодо їхньої діяльності з питань попередження і протидії злочинності та корупції‖. Суди не можуть розглядатися як суб’єкти координації.

Наказом Генерального прокурора України від 16.01.2013 ғ 1/1гн основними критеріями оцінки ефективності координаційної діяльності прокурорів визначено „реальний вплив на покращання стану протидії злочинності та корупції, підвищення ефективності їх профілактики, захист прав і свобод громадян та інтересів держави від злочинних посягань, у тому числі щодо відшкодування завданих їм збитків, рівень довіри громадськості до органів прокуратури та правоохоронних органів‖.

Фахівці наголошують, що аналіз ефективності координаційної діяльності повинен здійснюватися з використанням таких критеріїв: дотримання нормативно закріплених засад координаційної діяльності, порядку проведення координаційних заходів; належне узагальнення та аналіз статистичних даних координаційної діяльності; належний та оперативний обмін інформацією; використання існуючого спектру форм координації; обґрунтованість залучення до координаційних заходів окремих суб’єктів; встановлення обґрунтованих термінів реалізації координаційних заходів; забезпечення належного контролю за координаційною діяльністю та окремими координаційним заходами тощо.

Резюмуючи, зазначимо, що координація є важливим чинником забезпечення стійких організаційних зв’язків між низкою адміністративно не підпорядкованих один одному суб’єктів правоохоронної діяльності. Координаційні повноваження прокурора у сфері протидії злочинності детерміновані конституційними функціями прокуратури. Ієрархічність побудови системи органів прокуратури об’єктивно зумовлює виокремлення загальнодержавного, регіонального та місцевого рівнів координаційної діяльності. Значення координаційної діяльності у сфері протидії злочинності зростає, що зумовлено скасуванням функції загального нагляду та відсутністю збалансованого державного механізму нагляду за додержанням прав і свобод людини і громадянина.

Яна Рогоза

Київський національний університет імені Тараса Шевченка юридичний факультет студентка 4 курсу

Принцип відкритості у діяльності органів публічної адміністрації (порівняльно-правовий аспект)

Актуальність даного дослідження зумовлена існуванням звуженого підходу до розкриття змісту принципу відкритості у вітчизняній правовій думці та відсутністю

262

Адміністративне право та адміністративний процес

науково-обґрунтованих вимог дотримання принципу відкритості у діяльності публічної адміністрації.

Перші витоки визнання та закріплення принципу відкритості знаходимо у Конституції Швеції. Як зазначає Ж. Зіллер, принцип відкритості у Швецькій правовій системі права включає до свого змісту дві складові : доступ до інформації та право державних службовців проводити обмін інформацією з журналістами у процесі підготовки або під час прийняття рішення [Bojan Bugarič. Openness and transparency in public administration : challenges for public law. (Wisconsin international law journal, Vol. 22, no. 3 (Fall 2004), p. 488]. Звідси можна констатувати, що у розумінні вченого існує два компоненти принципу відкритості. Перший включає право доступу громадян до офіційних документів публічної адміністрації. Друга складова охоплює різні форми взаємодії органів публічної адміністрації з приватними особами у процесі прийняття рішення.

На початковій стадії становлення принципу відкритості, інститути ЄС розглядали його виключно у тісному зв’язку з доступом до документів, проте тлумачили його у якості «пасивного» права: вони не були зобов'язані надавати громадянам інформацію інакше, як за їх безпосереднім зверненням. Тим не менш, з прийняття у 2001 р. Білої книги з європейського врядування був ініційований другий етап еволюції принципу відкритості. Відкритість вже тлумачиться як зобов’язання інституцій працювати більш відкрито. Вони повинні активно обмінюватися інформацією з державами-членами ЄС, відносно того, що робить ЄС та які рішення він приймає. [Біла книга. Європейське врядування / Комісія Європейських співтовариств, COM(2001) 428. – Брюссель, 2001. –

С.11].

Наступне ґрунтовне дослідження принципу відкритості у контексті діяльності публічної адміністрації було проведене за ініціативи Організації економічного співробітництва та розвитку та Європейського Союзу у Програмі СІГМА. Принцип відкритості розглядається як підлеглість органів публічної адміністрації зовнішньому контролю [European Principles for Public Administration. SIGMA Papers, No. 27, OECD Publishing. – 19-Nov-1999, p. 12-13]. Таким чином, під принципом відкритості пропонується розуміти зовнішній контроль за організацією та функціонуванням органів публічної адміністрації уповноваженими органами державної влади, зокрема наглядовими установами.

Сьогодні більшість європейських дослідників здебільше розглядають принцип відкритості у розрізі концепції «належного урядування». При цьому, слід зазначити, що думки європейських вчених щодо правової природи принципу відкритості розділилися. Звідси, необхідно навести 2 підходи щодо тлумачення принципу відкритості: 1) матеріальний підхід; 2) процедурний підхід. Таким чином, перша група науковців підтримують позицію віднесення відкритості до принципів матеріального права, що знаходять своє відображення у нормах субстанційного права (конституціях, конституційних законах, інших законодавчих актах). Друга група вчених, в свою чергу, розглядають поняття відкритості як принцип процедурного права, який, як правило, закріплюється в адміністративно-процедурних кодексах чи інших кодифікованих актах, які регламентують процедурні аспекти діяльності органів державного управління.

Доктор історичних наук Уельського університету М. Хант визначає відкритість як обізнаність громадськості у способах, в яких приймаються рішення, у принципах, на яких засновується процес прийняття регуляторних рішень, а також ступінь доступу до публічної інформації, що забезпечує належну участь громадян у процесі прийняття

263

Адміністративне право та адміністративний процес

рішень органами державного управління [Susan I. Liem. Constituents of Transparency in Public Administration: With Reference to Empirical Findings from Estonia. Dissertation no. 3350. Gutenberg, Schaan, 2007, p.53]. Таким чином, йдеться мова про закріплення у нормах матеріального права способів і принципів діяльності органів публічної влади, а також гарантій належного доступу громадян до цієї інформації.

Ґрунтовне дослідження процедурного аспекту принципу відкритості провів видатний європейський вчений Д. Галліген. Науковець запропонував ефективні гарантії реалізації принципу відкритості в адміністративному провадженні, що полягають у дотриманні органами публічної адміністрації наступних вимог: 1) повідомлення зацікавлених сторін процесу про перебіг адміністративного провадження та прийняті рішення; 2) розкриття будь-якої інформації, пов’язаної зі здійснюваним провадженням; 3) заслуховування сторін процесу під час прийняття рішення; 4) обґрунтування прийнятих рішень.

На противагу європейській правовій доктрині, поняття відкритості у контексті діяльності публічної адміністрації українськими вченими не достатньо досліджено і потребує подальшого змістовного аналізу. Так, Н. Гудима розглядає відкритість як один із принципів принципи функціонування органів державного управління. На думку дослідниці, принцип відкритості державної влади можна визначити як її обов’язок із забезпечення можливості вільного доступу громадян до здійснення управління державними справами. В такому контексті принцип відкритості слугує своєрідною гарантією реалізації участі громадян у діяльності публічної адміністрації [Гудима Н. В. Принципи відкритості і прозорості в діяльності органів державного управління України: автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. наук з держ. упр. : спец. 25.00.01 ―теорія та історія державного управління‖ // Інститут законодавства Верховної Ради України. — К. : [б. в.], 2008 – С. 6]. Водночас, на думку І. Грицяка, дотримання принципу відкритості є передумовою належного доступу громадян до інформації.

У світлі проведених досліджень здобутків західних та українських вчених можна зробити висновок про існування істотних розбіжностей у баченні принципу відкритості. Все це вказує на те, що першочерговим завданням вітчизняної доктрини є змістовний перегляд принципу відкритості у розрізі діяльності публічної адміністрації відповідно до рекомендацій європейських науково-дослідних програм, рекомендацій РЄ та законодавства ЄС. Оновлення відповідного принципу слугуватиме якісному оновленню діяльності органів державного управління та переходу на новий рівень взаємовідносин з приватним особами.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Пухтецька А.А.

Олег Савкин

Гомельский государственный университет именни Франциска Скорины ст. преподаватель кафедры теории и истории государства и права

Поддержка одаренной молодежи как направление государственной молодежной политики в Республике Беларусь – правовой аспект

Государственная молодежная политика представляется весьма актуальной для любого государства, а для таких держав как Беларусь и Украина, вставших на путь самостоятельного государственного строительства, актуальна вдвойне.

264

Адміністративне право та адміністративний процес

В Республике Беларусь молодежь составляет четвертую часть населения страны и является мощным стратегическим ресурсом государства. Поэтому с момента обретения независимости в 1991 году государственной молодежной политике в Беларуси уделяется большое внимание – она формируется и реализуется органами государственной власти при участии молодежных и детских общественных объединений. На сегодняшний день основными документами, определяющими цели и направления в сфере государственной молодежной политики являются Закон Республики Беларусь "Об основах государственной молодежной политики" от 7.12.2009 г. ғ 65-З и Кодекс Республики Беларусь об образовании от 13.01.2011 г. ғ 243-З.

Одним из направлений государственной молодежной политики является поддержка одаренной молодежи. Вовремя заметить, поддержать, создать условия для эффективной деятельности талантливых молодых граждан своей страны – значит поступить дальновидно, по-государственному, сделать разумные инвестиции в будущее государства.

Государственная поддержка талантливой и одаренной молодежи является одним из девяти основных направлений государственной молодежной политики, перечисленных в ст. 12 вышеупомянутого Закона "Об основах государственной молодежной политики". Подробное изложение данного направления содержит ст. 18, в которой отмечается, что в целях выявления, становления, развития, реализации и сохранения интеллектуального и творческого потенциала молодежи, обеспечения преемственности научных и культурных традиций Республики Беларусь государство реализует систему мер по поддержке талантливой и одаренной молодежи и созданию условий для ее результативной деятельности. Часть вторая данной статьи перечисляет основные направления работы по выявлению и поддержке такой молодежи, созданию условий для ее плодотворной деятельности. Одновременно указываются ответственные государственные органы по созданию и ведению банка данных: так, учет талантливой молодежи ведет Министерство культуры Республики Беларусь, одаренной – Министерство образования Республики Беларусь, а за создание перспективного кадрового резерва и работы с ним отвечают республиканские органы государственного управления и местные исполнительные и распорядительные органы. Отмечается, что конкретные меры по государственной поддержке талантливой и одаренной молодежи, в том числе выплата установленных стипендий и видов премий, оказание материальной помощи, выделение грантов, а также порядок их применения определяются законодательством.

Последующая конкретизация законодательства по государственной поддержке талантливой и одаренной молодежи осуществлялась преимущественно посредством Указов Президента Республики Беларусь, а также ведомственных нормативно-правовых актов.

Однако, еще до принятия Закона Республики Беларусь «Об основах государственной молодежной политики» был издан Указ Президента Республики Беларусь от 12.01.1996 г. ғ 19 «О специальном фонде Президента Республики Беларусь по социальной поддержке одаренных учащихся и студентов», которым было утверждено «Положение о специальном фонде Президента Республики Беларусь по социальной поддержке одаренных учащихся и студентов». Дальнейшей детальной проработкой данного нормативного акта, его новой редакцией явилось принятие Указа Президента Республики Беларусь от 29.02.2008 г. ғ 142 «О специальном фонде Президента Республики Беларусь по социальной поддержке одаренных учащихся и студентов».

265

Адміністративне право та адміністративний процес

Существенной поддержкой одаренной молодежи явилось принятие Указа Президента Республики Беларусь от 14.06.2007 г. ғ 273 «О повышении заработной платы отдельным категориям молодых специалистов» (в ред. Указа Президента Республики Беларусь от 26.04.2010 N 199): документом предлагалось повысить тарифные ставки (оклады) на 50 процентов молодым специалистам с высшим образованием, включенным в банки данных одаренной и талантливой молодежи и принятым на работу в организации, финансируемые из бюджета, а также иные меры по материальной поддержке данной категории.

Очередную поддержку одаренная молодежь получила с изданием Указа Президента Республики Беларусь от 06.09.2011 г. ғ 398 «О социальной поддержке обучающихся» (в ред. Указов Президента Республики Беларусь от 30.12.2011 ғ 619, от 04.04.2013 ғ 156, от 13.09.2013 ғ 425, от 11.01.2014 ғ 17). Например, в ст. 1 данного Указа предлагалось учредить 200 стипендий Президента Республики Беларусь студентам и курсантам учреждений высшего образования, 100 стипендий Президента Республики Беларусь аспирантам, именные стипендии. Весь документ – это многочисленные существенные материальные стимулы поддержки талантливой и одаренной молодежи.

Логическим продолжением вышеупомянутого Указа Президента Республики Беларусь от 26.04.2010 г. ғ 199 «О некоторых вопросах формирования, ведения и использования банков данных одаренной и талантливой молодежи», явилось издание соответствующих министерских Приказов – в целях его реализации и обеспечения системной работы по формированию, ведению и использованию банка данных одаренной молодежи. В частности, в Министерстве образования Республики Беларусь был издан Приказ от 05.09.2014 г. ғ 700 «О формировании, ведении и актуализации банка данных одаренной молодежи».

Вышеперечисленные нормативные акты не являются полным перечнем правовой основы поддержки талантливой и одаренной молодежи, в силу ограниченности формата публикации, однако достаточно убедительно свидетельствуют о постоянной целенаправленной государственной политике Республики Беларусь в рассматриваемом аспекте. Универсальным здесь является то, что государственная молодежная политика любого государства предполагает определение целей, принципов, субъектов, основных направлений, порядка и источников финансирования мероприятий по ее реализации.

Олександра Самотоєва

Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ, факультет №2 курсант 2 курсу

Муніципальна поліція: практика зарубіжжя як приклад для України

Побудова громадянського суспільства зумовлює необхідність створення сил правопорядку, максимально наближених до населення, які найбільш повно враховують інтереси мешканців територіальних громад, активно взаємодіють з ними та діють під їх постійним контролем. Саме такими якостями можуть і повинні володіти муніципальні органи охорони громадського порядку. Діяльність у визначеному напрямку може бути успішною лише в тому випадку, якщо крім вітчизняного досвіду до уваги буде братися і досвід зарубіжних країн щодо створення та функціонування муніципальної поліції, вивчення історичного досвіду, впровадження сучасних моделей організації місцевих

266

Адміністративне право та адміністративний процес

органів правопорядку. Все вище наведене зумовлює актуальність даної роботи, що пропонується.

Адміністративна та муніципальна реформи України повинні бути спрямовані на докорінну зміну правоохоронної системи. Історична ретроспектива та досвід закордонних держав яскраво доводять, що створення муніципальної міліції дозволяє побороти нагальні проблеми в цій сфері, проте відсутність законодавчого врегулювання правового статусу муніципальної міліції стає на перешкоді розвитку цього інституту [Орлов В. А. Правовий статус муніципальної міліції в Україні: проблеми та перспективи / В. А. Орлов // Науковий вісник Ужгородського національного університету. – 2014. –

Вип. 29 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dspace.uzhnu.edu.ua:8080].

Зарубіжний досвід свідчить, що важлива роль у забезпеченні законності, громадського порядку, охорони прав, свобод і законних інтересів громадян на місцевому рівні належить муніципальним правоохоронним органам – муніципальній поліції (місцевій міліції). Відповідно до Закону України «Про Національну поліцію» муніципальна поліція не згадується, лише у ст. 13 вказано, що систему поліції складають 1) центральний орган управління поліцією; 2) територіальні органи поліції. Територіальні органи поліції виступають як прототип зарубіжній муніципальній поліції.

На даний час у зарубіжних країнах за ступенем підпорядкованості органам державної влади виокремлюють три основні моделі управління муніципальною поліцією: централізовану; напівцентралізовану; децентралізовану. Централізована модель здебільшого характерна для унітарних держав із континентальною моделлю організації публічної влади, де муніципальні підрозділи поліції більше підпорядковуються вищим органам виконавчої влади, а не органам місцевого самоврядування. Сьогодні високий рівень централізації спостерігається у таких країнах як Данія, Норвегія, Фінляндія, Швеція, Японія та деяких інших країнах. Напівцентралізована модель передбачає певну самостійність місцевих поліцейських органів, а центральна влада лише здійснює контроль за їхньою діяльністю. Така модель організації поліцейської діяльності використовується в Австралії, Австрії, Бразилії, Великобританії та інших країнах. Децентралізована модель, більшою мірою, спостерігається у країнах з федеративною формою державного устрою, що належать до англосаксонської системи права і мають однойменну модель місцевого самоврядування. Вона передбачає відсутність центрального органу виконавчої влади, а також можливості держави контролювати діяльність муніципальної поліції [Проневич О. С. Моделі управління поліцією: аналіз зарубіжного досвіду / О. С. Проневич // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. – 2009. – ғ 1. – С. 145 –176 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://irbis-nbuv.gov.ua].

Яскравим прикладом муніципальної поліції служить структура поліції в Латвійській Республіці. Вона складається з державної поліції, поліції безпеки, муніципальної поліції та поліції порту. муніципалітет може створювати муніципальну поліцію або органи державного управління. Муніципальна поліція входить до складу муніципалітету. Муніципальна поліція виконує наступні завдання: запобігання правопорушення; контроль за виконанням місцевих нормативних актів, якими передбачено адміністративну відповідальність за правопорушення, а також накладення штрафів за порушення цих правил та їх відновлення; безпосереднє запобігають загрозі життю, свободі або здоров’ю людині. Муніципальний поліцейський є людина, яка виконує обов’язки, передбачені Законом про поліцію на адміністративній території муніципалітету [Чумак В. В. Організаційне та правове функціонування поліції

267

Адміністративне право та адміністративний процес

Латвійської Республіки / В. В. Чумак // Форум права. – 2014. – ғ 4 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://irbis-nbuv.gov.ua].

Становлення та розвиток муніципальної міліції в Україні на сучасному етапі вимагає чіткого визначення її правового статусу, завдань, форм та методів діяльності, дієвого механізму фінансування підрозділів на законодавчому рівні. Розробка та прийняття науково виваженого з позиції теорії та практики Закону України, який би визначив статус муніципальної міліції, а також привів у відповідність інститут муніципальної міліції із завданнями та функціями місцевого самоврядування, є вкрай необхідним.

Аналізуючи публікації з питання муніципальної поліції ми дізнаємося, що коли люди говорять про поліцію, вони мають на увазі насамперед міську поліцію. Вона більш за інших наближена до населення. Очікування та оцінки громадян є вирішальними для визначення рівня ефективності її діяльності, вироблення стратегії та тактики поліцейського обслуговування. Цим значною мірою пояснюється і те, що найбільша кількість випадків попередження злочинності, які засновані на співпраці поліції і населення, реалізуються саме на даному рівні – муніципальна поліція.

Як показує практика сьогодення, досвід країн Євросоюзу останнім часом активно запозичується усіма іншими країнами Європи, в тому числі й постсоціалістичними. З’ясування сучасного стану та перспектив розвитку муніципальної поліції в цих країнах, передусім у країнах СНД, є перспективним напрямком для подальших досліджень у даній сфері.

Науковий керівник – д.ю.н., доц. Мінка Т.П.

Анастасія Світлична

Київський національний університет імені Тараса Шевченка юридичний факультет студентка 2 курсу ОР «Магістр»

Розмежування функцій в системі органів національної поліції (на прикладі французької адміністративної традиції)

Потреба будь-якої розвинутої правової держави в дієвих та ефективних формуваннях поліції для забезпечення державної безпеки та громадського порядку є беззаперечною. Так, саме поліція має своїм основоположним завданням захист та забезпечення громадського порядку в усіх його проявах. Дослідження міжнародного досвіду діяльності поліції неодноразово привертали увагу та висвітлювалися у роботах таких вчених, як О.С. Юнін, О.С. Проневич, І.П. Антонов, А.В. Губанов та ін. Проте, донині обрана проблематика не ставала предметом спеціального дослідження вітчизняних науковців.

Актуальність даного дослідження полягає в тому, що на сьогодні захист прав громадян розуміється як одна з невід’ємних ознак сучасної держави, а особливо європейської. Зважаючи на курс України на євроінтеграцію та впровадження в державі інституту поліції, вважається за необхідне проведення дослідження європейського досвіду в сфері реалізації поліцейської діяльності для майбутнього запозичення певних його рис, які можуть бути враховані для становлення Національної поліції України. Метою даного дослідження є визначення поняття поліції, її функцій та їх розмежування в системі правоохоронних органів Французької республіки та визначення можливості запозичення позитивного досвіду для України.

268

Адміністративне право та адміністративний процес

З давніх давен поліція була тією невід’ємною структурною одиницею державного управління, яка забезпечувала громадський порядок та безпеку в державі. Термін «поліція», який вперше був ужитий в Західній Європі Мельхіором Фон Оссе, канцлером при курфюрсті Саксонському. Для нього, як і для Ніколя де Ламара, котрий опублікував «Трактат про поліцію» 1750 року, це слово значило «громадський порядок» [Мартин ван Кревельд. Расцвет и упадок государства пер. с англ. под ред. Ю. Кузнецова и А. Макеева

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://polatulet.narod.ru/ dvc/com/ creveld_upadok

.html]. За своєю суттю цей термін і досі зберіг своє значення, оскільки безпосередньо визначає головну мету діяльності правоохоронних органів в цілому і адміністративної поліції зокрема.

Поліція здійснює свою діяльність у сфері забезпечення громадської безпеки, громадського порядку і боротьби зі злочинністю у двох основних сферах: кримінальноправовій і адміністративно-правовій. Це два важелі, використовуючи які, поліція впливає на стан правопорядку в державі. Діяльність поліції у Франції реалізується двома основними інститутами Національною поліцією та Національною жандармерією, при тому обома з них в частині свої повноважень виконуються функції як адміністративної, так і судової поліції.

Так, адміністративна поліція у Французькій Республіці, створена з метою забезпечення спокою в країні, підтримання громадського порядку, а також для забезпечення виконання законів публічної адміністрації. Мету діяльності адміністративної поліції Франції можна визначити як попередження та припинення порушень громадського порядку. Таке визначення мети включає два основні елементи: поняття громадського порядку та попереджувальний характер діяльності поліції.

Саме превентивний характер діяльності адміністративної поліції відрізняє її від іншого виду поліцейської діяльності - судової поліції. Незважаючи на те, що часом їх повноваження перетинаються, сутність діяльності обидвох видів кардинально відрізняється. Судова поліція, на відміну від адміністративної, мета якої визначена вище, має своїм завданням та несе відповідальність за констатацію порушення кримінального закону, збір доказів щодо такого порушення та розшуку злочинців, які його порушили. З юридичної точки зору відмінність між двома формами поліції має найбільше значення, оскільки, як зазначає Болотіна Е.В., вона проводить розмежувальну лінію між судовою службою і адміністрацією. Все, що відноситься до судової поліції, залежить як щодо керівництва і командування операціями, так і щодо судового розгляду від судової влади; адміністративна поліція, навпаки, залежить як щодо здійснення керівництва, так і при оскарженні, від адміністративних органів або від адміністративного судді [Болотина Е.В. Муниципальная полиция Франции: проблемы определения правового статуса и места в государственной полицейской системе // Вестник Санкт-Петербургского университета МВД России. – 2006. – ғ2.– С.76].

Функції адміністративної поліції Франції бувають загальними та спеціальними. Саме від такого поділу за функціями адміністративна поліція поділяється на зальну адміністративну поліцію та спеціальну. Загальна адміністративна поліція створена задля забезпечення громадського порядку в широкому сенсі, включаючи зазначені вище три його основні складові, а саме публічний спокій, публічну безпеку та загальну безпеку життя.

Що ж до спеціальної поліції, то вона в свою чергу поділяється на два підвиди. Перший підвид не відрізняється за своєю метою від згаданої раніше загальної поліції, проте підпорядкований особливому правовому режиму і, серед іншого, повністю

269