Том 1_Актуальні питання державотворення_КНУ_2016

Адміністративне право та адміністративний процес

розслідування, а також встановлення й усунення причин та умов, що їм сприяли. Правоохоронні органи мають консолідувати свої зусилля не лише для протидії, а й запобігання злочинам у вказаній сфері.

Уляна Лутчин

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студентка 3 курсу

«М’яке» право як джерело адміністративного права

Актуальність. Дослідження системи джерел адміністративного права і досі залишається одним із найактуальніших, що проводяться сучасними вченими. Незважаючи на наявність досить значної кількості наукових робіт з даної проблематики, ця тема надалі потребує дослідження, оскільки з розвитком суспільства та його інститутів і, відповідно, розширення предмету адміністративного права з’являються нові джерела адміністративного права.

Метою дослідження є з’ясування загальнотеоретичних відомостей про значення та юридичну природу «м’якого» права, його аналіз та визначення місця в системі джерел адміністративного права.

Розглядаючи «м’яке» право в контексті джерел адміністративного права варто виходити перш за все з того, чи закріплюються в таких актах положення, що регулюють відносини в сфері публічного управління, та, чи застосовуються та враховуються такі положення безпосередньо при здійсненні публічно-управлінської діяльності.

Норми «м’якого» права – це інституційні, рекомендаційні норми, які містяться у документах міжнародних міжурядових організацій [Шалінська І. В. Акти «м’якого права»: поняття та значення у міжнародному правопорядку // Соціологія права. - 2011. -

ғ2].

Врамках «м'якого» права Ради Європи виділяють такі джерела: Рекомендації, Резолюції та Звернення Комітету Міністрів Ради Європи; Рекомендації, Резолюції, Висновки та Накази ПАРЄ; Рекомендації, Резолюції та Висновки Конгресу місцевих та регіональних влад Європи; Консультативні висновки Європейського суду з прав людини; акти Європейської Комісії «За демократію через право».

Оскільки, Комітет Міністрів Ради Європи є статутним органом, який діє від імені Ради Європи, тому доцільно, як приклад, проаналізувати акти саме цього органу та їх вплив на адміністративно-правові відносини.

Однією з найважливіших в плані регулювання адміністративно-правових відносин є Рекомендація ғ R (81) 19 Комітету міністрів для держав-членів про доступ до інформації, що знаходиться у розпорядженні державних органів.

Кожен у межах юрисдикції держави-члена повинен мати право на отримання за запитом інформації, що знаходиться у розпорядженні органів державної влади, крім законодавчих органів та судової влади. Даний принцип є головним об’єктом рекомендації та права на отримання інформації, навіть не заважаючи на те, що зацікавлена особа не є стороною в адміністративній процедурі.

Про вагомість даної Рекомендації та її застосування в Україні свідчить аналіз судової практики. Зокрема, в Єдиному державному реєстрі судових рішень міститься ряд постанов адміністративних судів, де у своїй мотивувальній частині суд обґрунтовує

250

Адміністративне право та адміністративний процес

рішення з посиланням на дану Рекомендацію. Так, наприклад, у постанові Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 лютого 2012 року ғ 2а-16301/11/2670 зазначено: «Відповідно до Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи ғ R (81) 19 держави-члени повинні гарантувати кожній особі - після здійснення цією особою запиту - право на доступ до офіційних документів, які є в розпорядженні органів державної влади».

Яскравим прикладом, який дає нам підставу говорити про норми «м’якого» права як про джерела адміністративного права є також акти Європейської Комісії «За демократію через право», яка є консультативним дорадчим органом Ради Європи, що надає емпіричну та теоретичну допомогу державам-членам Ради Європи [Загальне адміністративне право: підручник / [Гриценко І. С., Мельник Р. С., Пухтецька А. А. та інші]; за заг. ред. І. С. Гриценка. – К.: Юрінком Інтер, 2015. – 568 с.].

Особливої уваги потребує спільна думка Комісії та ОБСЄ/БДІПЛ щодо свободи мирних зібрань в Україні, прийнята Комісією на 84-й пленарній сесії 15-16 жовтня 2010. У документі містяться важливі положення, які спрямовані на те, щоб перш за все захистити та не дати можливості обмеження права на мирні зібрання.

Нормативно-правовий акт, який би регламентував порядок реалізації права на мирні зібрання в Україні, досі не прийнятий. Органи публічної адміністрації та адміністративні суди, у зв’язку з цим, керуються у своїй діяльності саме вищезазначеним висновком Комісії.

Так, у постанові Окружного адміністративного суду Автономної Республіки Крим від 04 жовтня 2013 р. справа ғ801/9522/13-а (про заборону проведення масового заходу у вигляді мітингу при вході в будівлю прокуратури) вказано, що в умовах відсутності спеціального Закону про регулювання питання проведення мирних зібрань суд вважає можливим використати висновки Венеціанської комісії та ОБСЄ/БДІПЛ щодо свободи мірних зібрань в Україні, прийняті на 84-й пленарній сесії 15-16.10.2010.

Посилається на висновок Комісії і Вищий адміністративний суд України в ухвалі від 10 липня 2014 ғ К/9991/55362/12: «Згідно з висновком Венеціанської комісії та ОБСЄ/БДІПЛ, прийнятому на 88-ій пленарній сесії 14-15 жовтня 2011 року, вважається, що адекватним строком повідомлення про проведення мирного зібрання є 4-денний період».

Отже, можна зробити висновок про те, що, можливо, акти «м’якого» права і не стоять наряду з нормативно-правовими актами в системі джерел, проте безперечним є той факт, що вони виступають допоміжним джерелом адміністративного права. І випливає це з наступного. По-перше, вони використовуються органами державної влади в правозастосовній практиці за відсутності достатнього нормативного регулювання національним законодавством. По-друге, в актах «м’якого» права містяться рекомендації та настанови з ефективнішого та кращого регулювання відносин між публічною адміністрацією та приватними особами.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Задирака Н.Ю.

251

Адміністративне право та адміністративний процес

Юлія Мех

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого, канд. юрид.наук, доц. кафедри адміністративного

права та адміністративної діяльності

Сектор безпеки України: адаптація національного законодавства до вимог та стандартів Європейського Союзу

Сучасний етап державотворення в Україні обумовлює необхідність створення досконалої системи публічного адміністрування з урахуванням позитивного досвіду провідних держав із урахуванням національної специфіки та менталітету. Зокрема, на Україну покладається обов’язок виконання ряду рекомендацій, передбачених у: Рекомендації Парламентської асамблеї Ради Європи 1402 (1999) "Контроль внутрішніх служб безпеки в країнах-членах Ради Європи"", 1713 (2005) "Про демократичний нагляд над сектором безпеки в країнах-членах", Рекомендації Кес (2000) 19 Комітету міністрів Ради Європи "Роль прокуратури в системі кримінального правосуддя".

Сучасна політико-соціальна ситуація в Україні диктує необхідність проведення кардинального реформування держаної політики в секторі безпеки. Події 2014-2016 років яскраво продемонстрували наявні проблеми у цій сфері. Зазначимо, що реформування сектору безпеки в Україні – це багатомірний процес, який включає комплексний огляд сектору безпеки, оборонну реформу, реформу правоохоронної системи, спеціальних служб, сил захисту кордону та системи цивільного захисту. Його результатом має стати ефективна і дієва система безпеки, здатна захистити свободу й економічний добробут України.

Зазначимо, що у більшості випадків поняття ―сектор безпеки і оборони‖ застосовують як узагальнення сукупності військових формувань держави, правоохоронних та державних органів управління ними для забезпечення власне ―воєнної безпеки‖, а не національної безпеки загалом. Тому більшість фахівців визначають сектор безпеки і оборони як складову загального сектора безпеки держави.

Зоб’єктивної сторони сектор безпеки і оборони в деяких нормативно-правових актах іноді обмежують лише ―воєнною сферою‖, тоді як фактично він охоплює економічну, політичну, екологічну, військову, оборонну сферу і має розглядатися у більш широкому сенсі. Загрози воєнного характеру, тобто воєнна небезпека, є його важливою характерною ознакою, про що йдеться у ст. 8 Закону України ―Про основи національної безпеки України‖ Однак, цією ознакою не обмежується спектр його реальної дії.

Спроби реформування окремих ланок та складових сектору безпеки і оборони у минулому, свідчать про їх не системність та декларативність. Більшість відповідних реформ проводилися з метою лише виконання плану, без реальних змін в організації діяльності.

Зогляду на необхідність змін у підходах забезпечення національної безпеки і оборони України у травні 2015 року Президент затвердив Стратегію національної безпеки України, яка стала основою для комплексного планування діяльності органів державної влади у сфері оборони і національної безпеки.

Аналіз законодавства та практики забезпечення національної безпеки країн ЄС свідчить, що в інституціональній структурі суб’єктів забезпечення національної безпеки повинно бути чітко визначене місце недержавного сектору безпеки. Необхідно усвідомлювати, що забезпечення національної безпеки здійснюється не в державі взагалі, не в абстрактному просторі, а в конкретному місці. Воно безпосередньо пов’язане з

252

Адміністративне право та адміністративний процес

безпекою конкретних людей. Таким чином, на нашу думку, виникла необхідність щодо перегляду підходу, за яким розв’язання завдань забезпечення національної безпеки покладається лише на державний сектор забезпечення національної безпеки.

Для забезпечення безпеки у деяких регіонах України, наша держава почала тісно співпрацювати з іноземними партнерами, запроваджує до участі у проведенні воєнних дій службовців ОБСЕ. Тобто адміністративне управління у галузі забезпечення національної безпеки осіб, які проживають на території України, забезпечується у різних сферах суспільного життя завдяки ефективному функціонуванню різноманітних органів державної влади, органів місцевого самоврядування та міжнародних організацій, які здійснюють допомогу нашій державі з метою становлення її як дійсно європейської правової держави на міжнародній арені.

Таким чином європейська орієнтація зумовлює перегляд окремих положень національного права та законодавства. Важливим аспектом є приведення національного законодавства у відповідність нормам міжнародного права.

Воснові змін сектору безпеки повинні бути покладені усталені принципи, апробовані

урозвинутих європейських демократіях, а саме: відповідність органів сектору безпеки і оборони політичному устрою держави; чітке законодавче врегулювання процедур тимчасового обмеження прав людини в інтересах державної безпеки; відкритість для демократичного цивільного контролю; цілісність, прозорість, доброчесність тощо. Кардинальних змін потребують підходи до фінансування сектору безпеки і оборони, ресурсного і кадрового забезпечення.

Таким чином пріоритетним напрямком сучасного етапу державотворення повинно стати вдосконалення системи управління безпекою, а саме: комплексне реформування системи забезпечення національної безпеки до рівня, який відповідатиме вимогам ЄС і НАТО; відповідність органів сектору безпеки і оборони політичному устрою держави; чітке законодавче врегулювання процедур тимчасового обмеження прав людини в інтересах державної безпеки; відкритість для демократичного цивільного контролю; цілісність, прозорість; створення ефективного сектору безпеки, що забезпечить протистояння збройній агресії; вирішення питань фінансування сектору безпеки, ресурсного і кадрового забезпечення; міжнародна співпраця у секторі безпеки України.

Анфіса Нашинець-Наумова

Київський університет імені Бориса Грінченка, канд. юрид.наук, доц. кафедри правознавства

Концептуальні засади створення проекту Кодексу про адміністративні проступки

У 2008 році Розпорядженням Кабінету Міністрів було затверджено План заходів щодо реалізації Концепції реформування кримінальної юстиції України, у контексті якого Міністерство юстиції, МВС, Міноборони, Мінфін, Мінекономіки, СБУ, ДПА за участю Національної комісії із зміцнення демократії та утвердження верховенства права, Верховного Суду та Генеральної прокуратури України, повинні були розробити та подати в установленому порядку проект Кодексу України про адміністративні проступки.

Проте, серед науковців, у яких склалося позитивне ставлення щодо необхідності врегулювання відносин у сфері адміністративної відповідальності на рівні кодифікованого акта точаться дискусії щодо його назви, змісту, термінології тощо.

253

Адміністративне право та адміністративний процес

Наприклад, Концепція адміністративної реформи в Україні передбачає розроблення Кодексу про адміністративні проступки і Адміністративно-процесуального кодексу та деяких інших кодифікованих актів, які з урахуванням черговості прийняття складатимуть Адміністративний кодекс у цілому, у вигляді відповідних томів (або «книг»). Так, Д. М. Лук’янець пропонує назвати цей нормативний акт – Адміністративно-деліктний кодекс [Лук’янець Д. М. Інститут адміністративної відповідальності: проблеми розвитку: Монографія / Д. М. Лук’янець. – К. : Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2001. – 220 с.], а Т. О. Коломоєць – КУпАПр [Коломоєць Т. О. Кодифікація адміністративно-деліктного законодавства України: реальна вимога часу (аналіз деяких пріоритетів) / Т. О. Коломоєць // Влада. Людина. Закон. – Запоріжжя, 2006. – ғ 6. – С. 65–75.].

Однак в основу правового регулювання всіх інститутів, у тому числі і інституту адміністративної відповідальності, покладена КУ як Основний закон держави, у відповідність і на основі якої повинні прийматися всі інші нормативні акти законного і підзаконного характеру. Ст. 92 не містить будь-яких інших видів протиправних діянь, крім злочинів та правопорушень. А отже, прийняття КУпАПр суперечить термінології Основного закону, що є не припустимим ні як з практичної точки зору, ні з наукової. На нашу думку, назва повинна залишатися незмінною – КУпАП.

Підтримуючи точки зору вчених-правознавців, зокрема таких як: В.Б. Авер’янова, Д.М. Лук’янця, Н.В. Хорощака [Авер’янов В. Б. Потрібні нові концептуальні засади

А. М. Ярмака [Ярмак А. М. Концептуальные положения кодификации законодательства Украины об административных правонарушениях : системные аспекты / А. М. Ярмак // Форум права [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http: //www.nbuv.gov.ua/e- journals/FP/2007&3/07yampsa.pdf] відносно необхідності розробки нових концептуальних основ, на засадах яких буде прийнятий новий КУпАП, а також доцільності розмежування норм матеріального та процесуального права [Гришина Н. В. Вдосконалення правового регулювання адміністративної відповідальності в праві України / Н. В. Гришина // Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих учених: зб. наук. праць. – Харків : Вид-во Харківського нац. Ун-ту внутр. справ, 2006. – 244 с. – С. 66–69]. Зупинимось на кількох прикладах держав колишнього СРСР – Російської Федерації [Кодекс Российской Федерации об административных правонарушений. – М. : Издательство «Омега-Л», 2009. – 283 с.], Республіки Казахстан [Кодекс Республики Казахстан об административных правонарушениях от 30.01.2001 г. // Ведомости Парламента. – 2001. – ғ 5. – С. 24] та Республіки Білорусь [Кодекс Республики Беларусь об административных правонарушениях от 21 апреля 2003 г. ғ194-3 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pravo.by/ WEBNPA/text.asp-RN=Hk0300194], які вже давно почали модернізацію законодавства про адміністративну відповідальність на нових засадах побудови демократичної, правової держави, на відміну від яких, Україна, на жаль, так і не спромоглася прийняти новий кодекс протягом багатьох років її незалежності.

На відміну від Кодексів Республіки Білорусь і Республіки Казахстан, Кодекс Російської Федерації передбачає «адміністративне покарання» як міру адміністративноправового впливу, порівняно з давно прийнятного нами адміністративного стягнення. Проте, на мою думку, не доцільно застосовувати саме це поняття, якщо ми говоримо про адміністративне правопорушення як про порушення, яке становить значно меншу

254

Адміністративне право та адміністративний процес

суспільну небезпеку, ніж злочин, відповідальність за який передбачено нормами кримінального закону.

Важливою особливістю всіх вищезазначених Кодексів є встановлення адміністративної відповідальності юридичних осіб, на відміну від діючого Кодексу в Україні, який нібито не встановлює їх відповідальність на рівні кодифікованого акту, виходячи зі змісту його статей, але притягнення все ж таке здійснюється на підставі численних законів. Це одразу вказує на прогалини чинного законодавства, неузгодженість норм у сфері адміністративно-деліктного права, та підриває його якість, а також сприяє виникненню труднощів у застосуванні його на практиці.

Ці Кодекси містять норми як матеріального права, так і процесуального: перелік органів, які уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення, провадження по цим справам, виконання постанов про застосування адміністративної відповідальності тощо. На нашу думку, при здійсненні кодифікації адміністративного законодавства у сфері відповідальності, необхідно розділити норми матеріального і процесуального права, за аналогією з Цивільним і Цивільно-процесуальним, Кримінальним і Кримінально-процесуальним, Господарським і Господарським процесуальним кодексами. Тим більше, що в чинному КУпАП не має чіткого поділу на матеріальну та процесуальну частини. В свою чергу пропонуємо норми процесуального права зосередити в двох окремих актах – Адміністративно-процесуальному кодексі, в якому викласти порядок розгляду справ про адміністративні правопорушення органами виконавчої влади, які наділені таким правом відповідно до закону; Кодексі адміністративного судочинства України, який діє на теперішній час, за яким суд діє як орган адміністративної юрисдикції. Це обумовлено перш за все тим, що суд і будь-який орган виконавчої влади – відносяться до різних гілок влади, а правосуддя за діючим законодавством мають право здійснювати лише суди, незважаючи на те, що суд застосовує заходи адміністративної відповідальності за тими самими правилами, що й органи виконавчої влади, на підставі одного закону – Кодексу про адміністративні правопорушення.

Отже, безперечно, Російська Федерація, Республіка Казахстан, Республіка Білорусь зробили вагомі кроки у пристосуванні адміністративно-деліктного законодавства до умов сучасності, проте використання їх досвіду, як зарубіжного, у процесі нової кодифікації національного законодавства про адміністративну відповідальність повинно бути застережливим та врахування його фахівцями і робочими групами по розробці відповідних проектів повинно відбуватися з уникненням негативних положень і наявних колізій.

Віта Одуденко

Національна академія прокуратури України науковий співробітник

Зарубіжний досвід організації роботи органів прокуратури у сфері ювенальної юстиції

Використання зарубіжного досвіду – одна з умов успішного реформування будьякого державного інституту. Досвід інших держав надає можливість точніше корегувати відповідні наміри і прогнозувати перспективи.

Процес реформування прокуратури у сфері ювенальної юстиції також доречно здійснювати, ґрунтуючись на вивченні зарубіжного досвіду тих країн, де діє спеціальне ювенальне законодавство.

255

Адміністративне право та адміністративний процес

Варто зауважити, що на сьогодні в світі відсутні єдині підходи до побудови моделі системи ювенальної юстиції. У кожній країні, де сформувалася ювенальна юстиція, характерна своя специфіка і форми організації діяльності, у межах яких співпрацюють та взаємодіють відповідні спеціалісти, зокрема, прокурори, вирішуючи питання забезпечення реалізації прав, свобод та законних інтересів дітей.

Спеціальні нормативно-правові акти, які визначають функціонування системи ювенальної юстиції, діють у багатьох зарубіжних країнах, зокрема: Грузії, Італійській Республіці, Канаді, Королівства Іспанії, Македонії, Російській Федерації, Республіці Казахстан, Французькій Республіці, Федеративній Республіці Германії, Республіці Польші та інших країнах.

Так, правовим документом, що поклав початок розвитку вітчизняної ювенальної юстиції Республіки Казахстан, є затверджена Указом Президента Республіки Казахстан ғ 646 від 19 серпня 2011 Концепція системи ювенальної юстиції в Республіці Казахстан на 2009-2011 роки. Положення зазначеної Концепції спрямовані на розвиток спеціалізованого судочинства щодо неповнолітніх, а також вивчення і підготовку обгрунтувань для формування та розвитку інших спеціалізованих структур системи ювенальної юстиції. Ювенальна прокуратура входить у цю систему поряд із іншими спеціалізованими органами і службами, а саме: спеціалізовані суди у справах неповнолітніх (ювенальні суди), ювенальна адвокатура, ювенальні кримінальновиконавчі інспекції, соціальні психологи та регіональні органи із захисту прав дітей.

Згідно проекту Федерального закону Російської Федерації „Про основи системи ювенальної юстиції‖ державні органи та установи системи ювенальної юстиції об’єднують: ювенальні суди; Уповноваженого з прав дитини; комісії у справах неповнолітніх і захисту їх прав; посадових осіб та інших працівників прокуратури, органів слідства та дізнання, що спеціалізуються на роботі з дітьми; спеціалізовані органи та установи юстиції, внутрішніх справ, охорони здоров'я, освіти і культури, соціального захисту, соціального обслуговування, опіки та піклування, державної служби зайнятості, державні органи, що здійснюють молодіжну політику; виховні колонії та інші спеціалізовані пенітенціарні установи тривалої ізоляції неповнолітніх правопорушників [Об основах системы ювенальной юстиции: проект Федерального закона // Вопросы ювенальной юстиции. – 2002. – ғ 1 (3). 2].

Метою Кодексу ювенальної юстиції Грузії є захист «насущних» інтересів неповнолітніх, їх ресоціалізація та реабілітація при виникненні конфліктів із законом, захист прав неповнолітніх свідків і неповнолітніх жертв, профілактика вторинної або повторної віктимізації неповнолітніх жертв, профілактика рецидиву злочинів, а також захист громадського порядку при здійсненні правосуддя [ yuvenalnoї yustitsії Gruzії [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.justice.gov.ge].

Відповідно до Кодексу прокурор, який пройшов спеціальне навчання в галузі ювенальної юстиції, наділений виключними повноваженнями учасника процедури виконання ювенального правосуддя.

Сучасний інститут ювенальної юстиції в Італійській Республіці включає в себе ювенальні суди, прокуратуру, судові соціальні служби і пенітенціарні установи. Всі ці інститути підвідомчі Міністерству юстиції та тісно співпрацюють з іншими організаціями, що працюють у цій сфері: з поліцією, муніципальними соціальними службами, волонтерськими службами [Mestitz A., Ghetti S., Cuiffo E., Mastropasqua I.

Victim-offender Mediation with Juveniles in Italy (sept. 19-20, 2003, IRSIG-CNR, Bologna,

256

Адміністративне право та адміністративний процес

Italy), In Victim-Offender Mediation: Organization and Practice in the Juvenile Justice Systems (www.giustizia.it/studierapporti/mediazione)].

До системи ювенальної юстиції Королівства Іспанії входять ювенальні судді, прокурори, які пройшли тривалий курс навчання у галузі прав неповнолітніх. Ювенальні прокурори наділені широкими повноваженнями як у кримінальній, так і поза кримінальній сферах, та відіграють важливу роль у забезпеченні прав і законних гарантій неповнолітніх.[Answers to the questionnaire on principles of public prosecution as regards juvenile justice (Spain) [Електронний ресурс].– Режим доступу: http:// www.coe.int/t/ dghl/ cooperation/ccpe/opinions/travaux/OP_5_Question_Espagne.pdf].

Вивчення досвіду окремих зарубіжних країн з організації роботи органів прокуратури у сфері ювенальної юстиції надає нам можливість виявляти напрями запозичення позитивних практик з метою якнайкращого забезпечення прав і свобод дітей в Україні. Разом з тим, їх впровадженню передує прийняття окремого нормативноправового акту, зокрема, Закону України «Про ювенальну юстицію в Україні», який би на законодавчому рівні визначив не лише основні засади діяльності системи ювенальної юстиції в Україні, але й компетенцію органів прокуратури у цій сфері.

Науковий керівник – к.ю.н, стар. радник юстиції Ю. Турлова

Олег Пелипенко

Запорізький національний університет юридичний факультет студент 2 курсу

Проблема реалізації принципу гласності у справах стосовно захисту прав людини в Україні

Метою правотворення в Україні є побудова правового та демократичного суспільства, шлях до якого лежить через проведення реформ в багатьох суспільних сферах. Особливе місце в правовому механізмі держави займає судова система, яка покликана захистити права і свободи людини, забезпечити правову стабільність. Згідно з «Концепцією вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів» ғ 361/2006 від 10 травня 2006 р., що затверджена Указом Президента України, метою такого реформування є забезпечення встановлення в Україні судівництва як єдиної системи судового устрою та судочинства, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і гарантує право особи на справедливий суд.

Проблему реалізації принципу гласності досліджували такі вчені-юристи як: С. Боботов, М. Вітрук, В. Гергелійник, В. Погорілко, А. Селіванов, Ю. Тодика та інші.

У ст. 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини проголошено, що «кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов'язків або при висуненні проти неї будь-якого кримінального обвинувачення має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону. Судове рішення оголошується прилюдно, але преса і відвідувачі можуть не допускатися в зал засідань протягом усього судового розгляду або якоїсь його частини з метою збереження моралі, громадського порядку або національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси малолітніх чи захисту конфіденційності особистого життя сторін або в разі крайньої необхідності,

257

Адміністративне право та адміністративний процес

якщо, на думку суду, в особливих випадках привселюдність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя».

Конвенція не містить такого поняття, як «гласність», зате вживає термін «відкритість». Натомість у переліку основних засад судочинства п. 7 ч. 3 ст. 129 Конституції України закріплена засада гласності судового процесу та його повне фіксування технічними засобами, що чітко дотримано в назвах ст. 20 Кримінальнопроцесуального кодексу України та ст. 4 Господарського процесуального кодексу України. У назвах ст. 6 Цивільного процесуального кодексу України та 12 Кодексу адміністративного судочинства України поряд з терміном «гласність» міститься термін «відкритість» [Судочинство: гласність чи права людини [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.viche.info/journal/179/].

Гласність означає встановлений законом порядок розгляду справ у судах, за яким судове засідання здійснюється відкрито із наданням реальної можливості громадянам бути присутніми в залі судового засідання, стежити за процесом судочинства, за бажання вести необхідні записи, а представникам засобів масової інформації — фіксувати те, що відбувається в судовому засіданні з метою оприлюднення змісту і результатів процесу. Міжнародними нормами гласність визначено, як обов’язковий елемент справедливості правосуддя. Ведучи мову про гласність судового процесу, ми не виділяємо якісь окремі його елементи, зокрема й відкритість. Ось чому вживання в назвах законів чи статей словосполучення «гласність і відкритість» є недоречним, оскільки відкритість є однією з форм реалізації гласності судочинства [Особливості реалізації принципу гласності в конституційному судочинстві в Україні. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.viche.info/journal/1471/].

Говорячи про реалізацію права на гласність судового процесу, треба говорити й про обов'язки, невиконання яких призводить до певного обмеження реалізації цього права. Звідси випливає, що гласність може бути певною мірою обмежена. При цьому українське законодавство не знає випадків обмеження гласності для сторін, обмеженню підлягає тільки загальна гласність. Про це свідчить прийняття Верховною Радою України 22 грудня 2005 року Закону України «Про доступ до судових рішень». Уже назва самої ст. 7 цього закону говорить сама за себе: Відомості, що не можуть бути розголошені в текстах судових рішень, відкритих для загального доступу. Так, ч. 1 ст. 7 зазначає, що «В текстах судових рішень, що відкриті для загального доступу через оприлюднення на офіційному веб-порталі судової влади або офіційне опублікування, не можуть бути розголошені відомості, що дають можливість ідентифікувати фізичну особу. Такі відомості замінюються літерними або цифровими позначеннями» . Як бачимо, загальну гласність у частині, що стосується ідентифікуючих даних сторін та учасників судового процесу чи відомостей, для забезпечення нерозголошення яких було прийнято відповідне судове рішення, обмежено безпосередньо законом. Процесуальні кодекси України також містять перелік умов, за яких може бути обмежено гласність судового процесу. Цей перелік є виключним. Такі обмеження повністю відповідають ст. 32 Конституції України, якою визначено, що жодна особа не може зазнавати втручання в її особисте й сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визнаних законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Охарактеризувавши проблеми реалізації принципу гласності у справах стосовно захисту прав людини в Україні, можна підсумувати, що права людини в Україні

258

Адміністративне право та адміністративний процес

піднесено на найвищий рівень, тому в будь-якому разі під час розроблення нових законів, інших нормативно-правових актів насамперед треба співвідносити пропозиції з правами та законними інтересами людини і громадянина. Це співвідношення має бути різноплановим, з прогнозуванням тих життєвих ситуацій, що можуть виникнути в майбутньому.

Науковий керівник – д.ю.н., проф. Коломоєць Т.О.

Юлія Пирожкова

Запорізький національний університет канд. юрид. наук, доц. кафедри адміністративного та господарського права

Система функцій адміністративного права: алгоритм побудови

Адміністративне право України є однією з провідних галузей вітчизняного права, адже, як і кожна галузь, вона є вагомою за своїм значенням, проте жодна з інших галузей не є такою значною за обсягом, мобільною за змістовним наповненням. Вплив адміністративного права на суспільні відносини визначається його функціями. Кожна галузь права має свої функції, які об'єктивні, існують незалежно від волі людини, але їх зміст, способи забезпечення створюються людьми. З метою найбільш повного і глибокого розуміння функцій адміністративного права як правового явища, необхідно не тільки чітко визначити понятійний апарат, систему ознак, дослідити теоретико-історичні аспекти, засади їх нормативної регламентації, але й розкрити природу, сутність та призначення кожної окремої функції не ізольовано, а у взаємозв’язку, у єдності з усіма іншими функціями галузі, тобто дослідити систему функцій галузі. Не зважаючи на те, що всі останні десятиліття проблема функцій права постійно перебуває у полі зору вчених-юристів, в одних випадках при уточненні положень про поняття функцій права, критерії їх класифікації, види, найменування та форми реалізації, в інших – приділяється увага функціям галузей, інститутів, норм права, однак потреба відповідних досліджень постійно актуалізується, адже істотно зростає попит на науково-обгрунтовану правову теорію. Природу і зміст будь-якої з функцій права не можливо зрозуміти, якщо розглядати кожну її окремо, ізольовано від правових і соціальних явищ. Усі функції взаємопов’язані, їх зумовлюють суспільні відносини, на які впливає право, а також історичні умови дії права, завдання, які стоять перед правом, та ін. [Радько Т. М. Методологические вопросы познания функций права: Материалы к лекціям / Т. М. Радько – Волгоград : ВСШ МВД СССР, 1974. – С. 13]. Ще Г. Гегелем справедливо зверталась увага на алгоритм пізнання предмету (отримання поняття), по-перше, через виявлення всіх його частин та елементів, по-друге об’єднання їх у єдине ціле, в організовану загальну систему, оскільки «... тільки за таких умов поняття предмета буде визначено як з боку його одиничності, так й з боку його загальності» [Труфанов С. Н. Классическая теория познания Вильгельма Гегеля [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.hegel.ru/trufanov1.html]. Сучасні дослідження з теорії функцій права, на жаль, не розкривають й не використовують досить простої форми, запропонованої Т. Радьком щодо доцільності їх системного розгляду, тому у більшості наявних наукових, навчальних джерел як з теорії держави та права, так й галузевих правових дослідженнях, як правило, спостерігаються лише теоретичні визначення або деякі пропозиції щодо удосконалення поняття функції права та їх класифікаційного переліку. На рівні монографічних досліджень у теорії права система функцій права досліджується

259