Том 1_Актуальні питання державотворення_КНУ_2016

Адміністративне право та адміністративний процес

підзвітний префекту. Другий же підвид визначає діяльність адміністративної поліції, що, зазвичай, не відноситься до загальної поліції, наприклад поліція з контролю естетики, мета якої охорона природи та пам’ятників, або ж поліція риболовлі, які не мають жодного відношення до тріади громадського порядку. Окрім відмінного від загальної адміністративної поліції призначення, спеціальна поліція відрізняється також підпорядкованістю.

Узагальнюючи вищезазначене, адміністративна поліція - інститут, який забезпечує реалізацію найважливішої функції держави з захисту громадського порядку, який визначається публічним спокоєм, публічною безпекою та загальною безпекою життя. За своїми функціями і структурою, адміністративна поліція Французької Республіки поділяється на загальну та спеціальну, тим не менш, її основним завданням залишається попередження всіх та будь-яких порушень громадського порядку.

Що стосується можливості використання досвіду французької адміністративної поліції у вітчизняних умовах, видається, що немає беззаперечних підстав розглядати досвід французької адміністративної поліції як єдино вірного та беззаперечного зразка для запозичення, тим більше, що правоохоронні формування Французької Республіки, які склалися завдяки досвіду багатьох століть, діють в інших набагато більш сприятливих соціально-політичних умовах.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Пухтецька А.А.

Олена Семеній

Київський національний університет імені Тараса Шевченка юридичний факультет аспірант 1 року навчання

Загальний огляд та класифікація суб’єктів публічної адміністрації

Адміністративне законодавство України, зокрема ні спеціальний кодифікований процесуальний акт – Кодекс адміністративного судочинства, ні такі основні закони, як Закон України «Про центральні органи виконавчої влади», Закон України «Про місцеві державні адміністрації», Закон України «Про державну службу» не містять такого терміну як «суб’єкт публічної адміністрації». Те саме можна зазначити й про Основний Закон України - Конституцію. Натомість у всіх нормативно-правових актах для означення спеціально уповноваженого органу при здійсненні владно-управлінських функцій позначають терміном «суб’єкт владних повноважень». Даний факт вже досить тривалий час створює незручності та непорозуміння у адміністративній та адміністративно-процесуальній науці. Це пов’язано в першу чергу з тим, що з розвитком демократії та глобалізацією розширюється суб’єктний склад, який держава уповноважує здійснювати ту чи іншу діяльність. Однак, явним є те, що управлінські функції наразі здійснюють не лише органи державної та місцевої влади, але й широке коло інших спеціально уповноважених суб’єктів.

Для підтвердження вказаного факту варто розглянути детальніше які саме з спеціально уповноважених суб’єктів відносять до суб’єктів публічної адміністрації та узагальнимо їх у наступну класифікацію шляхом розподілу на великі дві категорії:

1) Органи публічної влади, зокрема до яких відносимо органи виконавчої влади та місцевого самоврядування, та їх посадові й службові особи;

270

Адміністративне право та адміністративний процес

2) Інші, назвемо їх «особливі» суб’єкти, уповноваженні здійснювати окремі суспільно-державні повноваження.

Розглядаючи першу категорію, органи публічної влади, зазначимо, що в більшості випадків суб’єктний склад такої категорії не викликає розбіжностей та суперечностей, оскільки більш менш визначений на законодавчому рівні. Так, до таких суб’єктів публічної адміністрації відносять безумовно органи виконавчої влади, а саме: Кабінет Міністрів України, як вищий орган; центральні органи виконавчої влади (міністерства, служби, агентства, інспекції, центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом (серед яких, Антимонопольний комітет України, Фонд державного майна України), органи виконавчої влади, що координуються у своїх діяльності через членів Кабінету Міністрів України (наприклад, Державна авіаційна служба України координується Міністерством інфраструктури)); та місцеві органи виконавчої влади (тобто місцеві державні адміністрації, обласні, районні місцеві державні адміністрації, місцеві державні адміністрації міст Києва і Севастополя та автономні органи влади Автономної Республіки Крим (Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів, міністерства, республіканські комітети, інші органи виконавчої влади та органи виконавчої влади зі спеціальним статусом Автономної Республіки Крим).

В межах першої категорії також виокремлюємо органи місцевого самоврядування, а саме: територіальні громади, сільська, селищна, міська, районна в місті рада, сільський, селищний, міський голова, виконавчі органи сільської, селищної, міської ради, староста, районні та обласні ради, органи самоорганізації населення.

Крім того, безпосередніми виконавцями законодавчих норм при здійсненні управлінської діяльності, що також відносимо до першої категорії, є посадові і службові особи органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Зокрема, це апарат органів, до якого входять міністри, голови, керівники, заступники, спеціалісти, інші державні службовці.

Водночас, характеризуючи другу групу суб’єктів публічної адміністрації відразу варто зазначити, що єдиного переліку цих осіб досі не передбачено законодавцем й не визначено вченими-адміністративістами. Проте, враховуючи існуючі наукові погляди [Адміністративне право України. Академічний курс: підручник / Т. О. Коломоєць. – К.: Юрінком Інтер, 2011. – 576 с., с.103-109], [Загальне адміністративне право: підручник / [Гриценко I. С., Мельник Р. С., Пухтецька А. А. та інші]; за заг. ред. I. С. Гриценка. — К. : Юрінком Iнтер, 2015. — 568 с., С.122-133], все ж таки спробуємо згрупувати та зазначити цих осіб, які хоча й не є носіями влади, проте законом в тій чи іншій мірі уповноважені здійснювати окремі управлінські функції, тим самим є «особливими» суб’єктами публічної адміністрації. Так до даної категорії безумовно відносяться: - Президент України, його Адміністрація та представництво в Автономній Республіці Крим; - Верховна Рада України, її Апарат та комітети, Уповноважений з прав людини; - Рада національної безпеки і оборони України; - Рахункова палата України; - органи прокуратури; - професійні судді; - Національний банк України; - Центральна виборча комісія України; - Вища рада юстиції України.

Окремо до другої категорії віднесемо: - юридичні особи публічного права (освітні установи, вищі навчальні заклади, установи соціальної реабілітації, військові частини та бази, установи виконання покарань та інші підприємства, установи, організації, фонди публічного права); - юридичні особи приватного права, фізичні особи чи колективні утворення, що здійснюють публічне управління на свій розсуд в межах делегованих їм органами державної влади чи місцевого самоврядування повноважень (адвокат, надаючи

271

Адміністративне право та адміністративний процес

безоплатну правову допомогу, нотаріус, митні брокери, громадська організація, третейські суди і т.д.).

Підсумовуючи зазначимо, що відсутність на законодавчому рівні відповідного терміну, який би позначав суб’єкта, уповноваженого здійснювати владно-управлінські функції, та відсутність єдиної класифікації суб’єктів публічної адміністрації є значною прогалиною сьогодення. Відтак, для врегулювання означеної проблеми, пропонуємо передбачити в спеціальному кодифікованому акті поняття «суб’єкти публічної адміністрації» замість існуючого «суб’єкти владних повноважень», й систематизувати таких уповноважених осіб в єдиний перелік суб’єктів публічної адміністрації, з зазначенням напрямку здійснення ними повноважень в межах наданої їм компетенції. Зміни, про які йде мова, будуть ефективними та дієвими, оскільки дадуть відповідь на проблемні питання, які наразі існують на практиці, зокрема щодо визначення юрисдикції судів за участю «особливих» суб’єктів публічної адміністрації. Водночас, дійсно не варто забувати про те, що в процесі розвитку демократії визначений перелік може змінюватись, доповнюватись, що також потребує своєчасної уваги законодавчих органів.

Науковий керівник – д.ю.н., проф. Бевзенко В.М.

Сенькова Татьяна

Гомельский государственный университет имени Франциска Скорины, юридический факультет канд. юрид. наук, преподаватель

Возмещение вреда, причиненного правонарушением в административно-деликтном процессе Республики Беларусь

Вопрос о возмещении вреда, причиненного правонарушением в административноделиктном процессе (при рассмотрении дел об административных правонарушениях) представляет научный и правоприменительный интерес. В процессе применения административно-деликтных норм при рассмотрении дел об административных правонарушениях суды (органы, ведущие административный процесс) призваны максимально полно реализовывать принципы административной ответственности, в том числе и принцип справедливости. Требования данного принципа заключаются не только в назначении взыскания, соразмерного совершенному административному правонарушению, но и в применении восстановительных мер, которые связаны с возмещением вреда, причиненного административным правонарушением. Как материальные, так и процессуальные нормы в сфере административной ответственности предусматривают меры восстановительного характера.

Исходя из положений п. 4 ст. 6.1 Кодекса Республики Беларусь об административных правонарушениях применение административного взыскания призвано способствовать восстановлению справедливости и является основанием для взыскания с физического или юридического лица возмещения вреда в порядке, предусмотренном законодательством Республики Беларусь. В соответствии со ст. 1.2 Процессуальноисполнительного кодекса Республики Беларусь об административных правонарушениях (далее – ПИКоАП), одной из задач административного процесса является обеспечение прав и законных интересов физических и юридических лиц, которым административным правонарушением причинены вред жизни или здоровью либо имущественный или моральный вред. Обстоятельства причинения вреда, его характер и размер подлежат

272

Адміністративне право та адміністративний процес

выяснению и доказыванию по делу об административном правонарушении. Необходимость учета указанных обстоятельств возлагается на суд, орган, ведущий административный процесс. Поэтому важно установить, причинен ли вред административным правонарушением, требовать его возмещения от лица, совершившего административное правонарушение, признанное виновным и подлежащее административной ответственности.

Анализ положений ч. 5 ст. 2.3 ПИКоАП позволяет сделать вывод о том, что в рамках административно-деликтного процесса возмещению подлежит только имущественный вред, причиненный правонарушением. В то же время четких правил, касающихся возмещения вреда в административно-деликтном процессе не предусмотрено, а существующие нормы носят общий характер. Так в соответствии с гл. 22 ПикоАП постановление по делу об административном правонарушении в части возмещения имущественного ущерба исполняется лицом, подвергнутым административному взысканию, добровольно в течение пятнадцати суток со дня получения постановления, иначе в порядке, определенном гражданским и хозяйственным процессуальным законодательством.

Карательная направленность правосудия не всегда побуждает правонарушителя возместить вред, причиненный потерпевшему. Поэтому интересы последнего могут быть не удовлетворены в полной мере. Альтернативой традиционному правосудию является восстановительное правосудие. Вытекающий из него вид восстановительной медиации направлен на осознание правонарушителем противоправности совершенного деяния и его последствий, принятие ответственности и возмещение вреда, недопущение рецидива. Введение медиативных процедур в административно-деликтный процесс может иметь положительное значение в части возмещения вреда, в том числе и морального.

Внастоящий момент моральный вред, причиненный правонарушением, в административно-деликтном процессе Республики Беларусь не возмещается. Он может быть возмещен только в порядке гражданского судопроизводства, так как выступает условием возникновения обязательств вследствие причинения вреда. В этой связи интересен законодательный опыт других государств.

Всоответствии с Кодексом об административных правонарушениях Российской Федерации (далее – КоАП РФ) судья, рассматривая дело об административном правонарушении, вправе при отсутствии спора о возмещении имущественного ущерба одновременно с назначением административного наказания решить вопрос о его возмещении. При наличии спора о возмещении имущественного ущерба он разрешаются судом, но уже в порядке гражданского судопроизводства, в том числе и по делам, рассматриваемым уполномоченными органами (должностными лицами). Также ст. 4.7 КоАП РФ четко устанавливает, что споры о возмещении морального вреда, причиненного административным правонарушением, рассматриваются судом в порядке гражданского судопроизводства. Аналогичным образом урегулированы вопросы возмещения вреда и в латвийском законодательстве.

Особые полномочия суда по вопросу возмещения вреда в процессе рассмотрения дел об административных правонарушениях закреплены в законодательстве Украины. Так, ст. 40 соответствующего Кодекса устанавливает, что суд может возложить на правонарушителя обязанность по возмещению имущественного ущерба независимо от его размера, в то время как государственный орган, рассматривающий дело об

административном правонарушении, вправе решить вопрос о возмещении

273

Адміністративне право та адміністративний процес

имущественного ущерба, если его размер не превышает установленного законодательством предела.

Анализ приведенных норм законодательства разных государств позволяет выделить определенные сходства в правовом регулировании вопросов возмещения вреда по делам об административных правонарушениях. Порядок регулирования данного вопроса, с одной стороны, ограничивает полномочия суда в административно-деликтном процессе, а с другой – подчеркивает его особый статус, ограничивая полномочия государственных органов (должностных лиц) по взысканию морального вреда при рассмотрении дел об административных правонарушениях. Вопросы возмещения морального вреда достаточно сложны, требуют знания судебной практики, в связи с этим вполне целесообразно их исключение из компетенции государственных органов (должностных лиц). Наделение же судов рассматриваемыми полномочиями могло бы способствовать повышению оперативности правосудия и эффективности защиты прав участников административного процесса. Сказанное приводит к выводу о том, что в административно-деликтном законодательстве следует предусмотреть право суда объединить рассмотрение дела об административном правонарушении с рассмотрением требования о возмещении морального вреда, если таковое заявляется.

Сергій Скворцов

Національна академія внутрішніх справ, здобувач кафедри адміністративної діяльності

Припинення адміністративного нагляду за особами, звільненими з місць позбавлення волі у зв’язку із хворобою

Стаття 33 Конституції України зазначає, що кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Обмеження стосовно свободи пересування та вільно залишати територію України передбачені Законом України «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі». У вищезгаданому Законі передбачена категорія осіб, які підлягають цим обмеженням, підстави, порядок застосування, а також вичерпний перелік обмежень, які можуть бути застосовані до піднаглядних осіб.

Процес побудови в Україні демократичної, соціальної, правової держави, головним завданням якої є утвердження і забезпечення прав та свобод людини, безпосередньо пов’язаний із необхідністю вдосконалення механізму правового регулювання суспільних відносин, що потребує від держави застосування спеціальних заходів для підтримання нормального життя людей та функціонування державних інститутів. За таких умов важлива роль відводиться контрольно-наглядовій діяльності державних, а в деяких випадках і громадських органів [Ярмакі Х. П. Адміністративно-наглядова діяльність міліції в Україні:. Дис д- ра юрид. наук : 12.00.07 / Харк. нац. ун-т внутр. справ. – Х.,

2007. – 437 с. – укp.].

Після реформування органів внутрішніх справ та створення нового центрального органу виконавчої влади – Національної поліції, актуальність адміністративного нагляду за особами, звільненими з місць позбавлення волі набуває нового значення.

Питанням адміністративного нагляду за особами, звільненими з місць позбавлення волі приділяли увагу у своїх наукових працях такі вчені-адміністративісти як:

274

Адміністративне право та адміністративний процес

В.Б. Авер’янов, І.П. Голосніченко, А. Т. Комзюк, Д. О. Назаренко, С. І. Саєнко, В. М. Трубников, П. П. Фомін, Х. П. Ярмакі та інші.

У статті 8 Закону України «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі» перераховані підстави дострокового та автоматичного припинення адміністративного нагляду. До підстав дострокового припинення відносяться: погашення та зняття судимості; піднаглядний перестав бути небезпечний для суспільства та позитивно характеризується за місцем роботи та проживання. До підстав автоматичного припинення відносяться: закінчення терміну адміністративного нагляду, засудження піднаглядного до позбавлення волі та направлення його до місця відбування покарання та смерть піднаглядного.

Проте, на нашу думку, питання щодо припинення адміністративного нагляду стосовно осіб потребує деякої конкретизації та уточнення. Зокрема, виникає питання щодо випадку, коли піднаглядна особа, під час здійснення адміністративного нагляду захворіла на тяжку хворобу, що позбавляє її можливості виконувати свої обов’язки, передбачені Законом України «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі». Слід зазначити, що в статті 8 вищезазначеного Закону, серед підстав припинення адміністративного нагляду - хвороба, як окрема категорія, не зазначена. Формулювання пункту «б» статті 8 Закону, де зазначено припинення адміністративного нагляду щодо осіб, які перестали бути небезпечними для суспільства, не можна трактувати як підстава для припинення адміністративного нагляду щодо осіб, які захворіли на тяжку хворобу. В даному випадку, виходячи із практики застосування судами законодавства про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі, формулювання «особа перестає бути небезпечним для суспільства» трактується як та, що стала на шлях виправлення, не порушує громадський порядок, перестала бути небезпечним для суспільства та позитивно характеризується за місцем проживання.

Щодо питання тяжкої хвороби, як можливої підстави припинення адміністративного нагляду за особами, звільненими з місць позбавлення волі, то поняття «тяжкої хвороби» на законодавчому рівні не закріплено [Семенюта І. Проблеми доказування тяжкої хвороби засудженого, яка перешкоджає відбуванню покарання // І. Семенюта // Науковий часопис Національної академії прокуратури України. – 2014. – ғ3. – С. 97]. У спеціалізованій літературі зазначено, що поняття «тяжкої хвороби » є оцінним. У кожному конкретному випадку, залежно від віку особи, його соціального стану, професії суд може визнати певну хворобу «тяжкою» оскільки особа віком 50-60 років не може мати стан здоров’я особи віком 20-ти років. Крім того, поняття «тяжка хвороба» має поширюватися на осіб, яким в передбаченому порядку встановлено групу інвалідності, а також на осіб, хвороби яких визначено у Переліку хронічних захворювань, затвердженому наказом Міністерства охорони здоров’я УРСР від 08.02.1985 ғ52 [Расчотнов Є.В. Поняття «тяжка хвороба» як підстава зупинення досудового розслідування / Є. В. Расчотнов // Науковий вісник Херсонського державного університету. – 2014. – ғ2. – С. 151]. Тоді потребує вирішення питання у випадку, коли піднаглядна особа, яка захворіла на тяжку хворобу, не може здійснювати обов’язки, передбачені статтею 9 Закону України «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі», зокрема з’являтися за викликом до органів Національної поліції у вказаний термін з метою реєстрації та надання пояснень з питань здійснення адміністративного нагляду.

275

Адміністративне право та адміністративний процес

У зв’язку з вищевикладеним та з метою гуманізації інституту адміністративного нагляду за особами, звільненими з місць позбавлення волі, вважаємо за потрібне внести зміни до Закону України «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі» та в частині підстав автоматичного припинення адміністративного нагляду добавати пункт «у разі тяжкої хвороби піднаглядного». На нашу думку, це дасть змогу спростити процедуру здійснення адміністративного нагляду щодо осіб, які під час нагляду захворіли на важку хворобу та не можуть виконувати усі обов’язки передбачені Законом. Крім того, внесення даних змін дасть можливість спростити роботу працівників Національної поліції у здійсненні адміністративного нагляду у тих випадках, коли виникає необхідність у з’ясуванні причин неявки особи на реєстрацію та надання пояснень.

Науковий керівник – к.ю.н., доц Радзівон С.М.

Катерина Солодова

Київський національний університет імені Тараса Шевченка юридичний факультет аспірант 1 року навчання

Окремі аспекти трансформації джерельної бази адміністративного права

В останні роки у зв’язку із активними євроінтеграційними процесами, джерельна база адміністративного права піддається суттєвим трансформаційним процесам. Проаналізувавши доктринальні підходи до питання системи джерел адміністративного права, зазначимо, що одним із найбільш раціональних в доктрині адміністративного права є поділ джерел на формалізовані та неформалізовані. І якщо питання визначення формалізованих джерел права не викликає особливих суперечок, то щодо видів неформалізованих джерел права не має одностайної думки.

Одним із неформалізованих джерел адміністративного права вважають правову доктрину, під якою розуміють сукупність тих ключових положень, визначальних засад, теоретичних домінант, що виконують своєрідну методологічну роль у самій науці адміністративного права [Авер’янов В. Предмет адміністартвиного права: нова доктринальна оцінка // Право України. – 2004. - ғ10. – с.25-30; с.25]. Підтвердження думки щодо необхідності визнання доктрини джерелом права взагалі та адміністративного права, зокрема, можна знайти у рішеннях Конституційного Суду України. Так, Суд в одних випадках звертається до представників наукових шкіл (провідних вищих навчальних закладів) для з’ясування їх думки щодо досліджуваного питання, а в інших, – чітко посилається у своїх рішеннях та висновках на юридичну (правову) доктрину (наприклад, рішення ғ23-рп/2010 від 22 грудня 2010 року).

Деякі вчені до джерел права зараховують і принципи тієї чи іншої галузі права, зазначаючи, що питання про принципи як про форму (джерела) права має значення для внутрішніх проблем, коли мова йде про використання принципів у випадку усунення прогалин у праві [Реутов В.П. Типы правопонимания и проблема источников и форм права // Вестник Пермского университета. Юридические науки. – 2010. – Вип. 2(8). – с.54-70; с.66]. Проте, на нашу думку, принципи є або частиною законодавства або правової доктрини, тому розглядати їх самостійним джерелом права недоцільно.

Адміністративно-правовий звичай хоча і не має широкого застосування, зокрема, під час вирішення адміністративно-правових спорів, проте не зупинитися на його аналізі

276

Адміністративне право та адміністративний процес

неможна. Звичай, як потенційно можливий вид джерела права, активно критикується прихильниками юридичного позитивізму, для яких, як відомо, право існує лише у межах відповідних формалізованих джерел. Натомість на думку їх опонентів, звичай був і є необхідним доповненням до найдосконаліших правових систем – романо-германської чи англо-саксонської, що пояснюється тим, що саме правовий звичай є загальновизнаним та таким, що протягом тривалого періоду застосовується суспільством [Кампо В.М., Нижник Н.Р., Шльоер Б.П. Становлення нового адміністративного права України. Науково-популярний нарис / За заг. ред. В.М. Кампо. – К.: Видавничий Дім «Юридична книга», 2000. – 60с.; с. 42].

Цікавою є позиція, згідно якої норми адміністративного права можуть встановлюватись і шляхом безпосереднього волевиявлення громадян України на всеукраїнському та місцевому референдумах [Константий О.В. Джерела адміністративного права України: Монографія. – К.: Українське агентство інформації та друку «Рада», 2005. – 120с.; с.17]. На наш погляд, не можна цілком погодитись із такою думкою, адже питання, що виносяться на референдум формуються державою, а громадяни лише висловлюють щодо них свою позицію.

Однак ще більшого резонансу в наукових колах викликає питання щодо віднесення до джерел адміністративного права норм «м’якого» права, під якими розуміються інституційні, рекомендаційні норми [Мельник Р.С., Бевзенко В.М. Загальне адміністративне право: Навчальний посібник / За заг. ред. Р.С. Мельника. – К.: Ваіте, 2014. – 376с.; с.96]. Однак зазначимо, що прийняття та імплементація усіх рекомендацій міжнародної спільноти, може стати небезпечною для країні, зважаючи і на чисельність таких положень, і на неготовність України завжди приймати позицію західних колег, зважаючи на складну економічну та політичну ситуацію в державі.

На жаль, досліджуючи джерельну базу адміністративного права, мало хто говорить про джерела acquis communautaire, які з кожним новим кроком України на шляху наближення до Європейського Союзу стають все більш важливими. Так, Україною визначено, що метою адаптації законодавства є досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом до держав, які мають намір вступити до нього. До джерел acquis communautaire, серед іншого, відносяться і рішення Європейського суду з прав людини. Крім того, наявність в Кодексі адміністративного судочинства України можливості подавати заяву про перегляд судового рішення у випадку встановлення міжнародною судовою установою порушення Україною міжнародних зобов’язань, свідчить про намагання законодавця створити умови однакового застосування норм права судами говорять про те, що рішення ЄСПЛ є невід’ємною частиною системи джерел адміністративного права. А безпосередньо у статті 8 Кодексу зазначено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ. Проте найголовнішим аргументом у даному питанні є стаття 17 Закону України від 23.02.2006 «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», у якій зазначено, що суди застосовують практику суду як джерело права. Враховуючи та підтримуючи таку позицію законодавця, адміністративні суди вказують на необхідність застосування рішень ЄСПЛ під час вирішення справ адміністративної юрисдикції, зазначаючи, що використанню підлягають не лише рішення, винесені по справам проти України.

Зважаючи на вищевикладене, вважаємо за необхідне акцентувати увагу на зміні джерельної бази адміністративного права, сутнісні показники якої постійно змінюються

277

Адміністративне право та адміністративний процес

та доповнюються у зв’язку із появою нових джерел, обумовлених вимогами дотримання загальновизнаних демократичних цінностей. Особливу роль у даних трансформаційних процесах відіграють рішення Європейського суду з прав людини як спеціальні акти, що не тільки тлумачать Конвенцію з прав людини та основоположних свобод, а й забезпечують реальне втілення в життя принципів справедливості та гуманізму.

Науковий керівник – д.ю.н., проф. Мельник Р.С.

Ірина Студенець

Київський національний університет імені Тараса Шевченка юридичний факультет студентка 3 курсу

Особливості правового регулювання відповідальності перевізників під час здійснення міжнародних пасажирських перевезень

Непоодинокими є випадки різного тлумачення та застосування судами положення частини першої статті 13 Закону України «Про відповідальність перевізників під час здійснення міжнародних пасажирських перевезень» (далі – Закону). Крім того, в законодавстві України про міжнародні пасажирські перевезення відсутнє визначення поняття «представник перевізника», що не дозволяє визначити особу, яка має право підписувати протокол про правопорушення. Це засвідчує необхідність правового дослідження та врегулювання даних питань.

Як зазначається в частині першій статті 13 Закону, постанову про накладення штрафу може бути оскаржено протягом десяти днів з дня її винесення до місцевого суду за місцезнаходженням відповідного органу охорони державного кордону України, рішення якого є остаточним. На практиці суди по-різному тлумачать цю норму: одні зазначають, що постанова місцевого суду не оскаржується, інші ж розглядають справи апеляційною та касаційною інстанціями (рішення ғ К/9991/42243/12, ғ К/800/31645/13,

ғ К/9991/3792/12, ғ К/800/52105/13 тощо).

Звернемося до Основного Закону та практики Верховного Суду України. Відповідно до пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом. Верховний Суд України у своїй Постанові від 17.11.2015 в адміністративній справі ғ2а-1870/7313/11 дійшов висновку, що рішення суду, постановлене у справі щодо оскарження рішення суб'єкта владних повноважень про притягнення до адміністративної відповідальності, зокрема й рішення посадових осіб органів охорони державного кордону України про накладення штрафу на перевізника міжнародних перевезень за невиконання його обов'язків, не може бути оскаржене ні в апеляційному, ні в касаційному порядку та має місце пряма заборона їх оскарження. Обґрунтовуючи цей висновок, суд посилається на частину другу статті 171- 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України), за яким рішення місцевого суду у справах з приводу рішень суб’єктів владних повноважень щодо притягнення до адміністративної відповідальності є остаточним та оскарженню не підлягає.

Звертаємо увагу на те, що положення частини другої статті 171 КАС України було чинним на час виникнення спірних правовідносин. Однак, Рішенням Конституційного Суду України від 8.04.2015 ғ 3-рп/2015 це положення було визнано таким, що не

278

Адміністративне право та адміністративний процес

відповідає Конституції України, ним було «запроваджено непропорційні обмеження права на оскарження судового рішення, що порушує сутнісний зміст права особи на судовий захист». Таким чином, неоднакове застосування частини першої статті 13 Закону продовжуватиметься й надалі.

На нашу думку, має місце нечітке формулювання самої статті, де вказується, що рішення є остаточним, однак відсутня заборона оскарження на кшталт «(апеляційному та касаційному) оскарженню не підлягає».

На думку В. М. Бевзенка, можливість оскарження рішення місцевого загального суду у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень гарантуватиме: удосконалення практики розгляду й вирішення адміністративними судами справ такої категорії; зменшення кількості рішень адміністративних судів, ухвалених із порушенням норм матеріального і процесуального законодавства; швидкість, законність і правильність розгляду та вирішення адміністративних справ; оперативність судового захисту суб'єктивних прав, свобод, інтересів позивачів [Бевзенко В.М. Позиція щодо застосування частини другої статті 171-2 КАС України // Вісник Вищого адміністративного судочинства України. – 2013. – ғ 4. – С. 51]. Тож, можливість оскарження рішення суду першої інстанції у справах щодо відповідальності перевізників під час здійснення міжнародних пасажирських перевезень матиме безперечні переваги.

Отже, пропонуємо викласти частину першу статті 13 Закону у такій редакції: «Постанову про накладення штрафу… може бути оскаржено протягом десяти днів з дня її винесення до місцевого суду за місцезнаходженням відповідного органу охорони державного кордону України».

Крім того, поширеними є випадки недотримання правил предметної підсудності. Відповідно до аналізованої статті оскарження постанови здійснюється до місцевого суду, що також підтверджується пунктом 2 частини першої статті 18 та частиною першою статті 171-2 КАС України. Однак, на практиці адміністративні справи такої категорії розглядаються окружними адміністративними судами (рішення ғ2а-1870/7313/11, ғ2а-

1870/6234/12 тощо).

Ще одним проблемним питанням є неврегульованість позасудового представництва в Законі та в адміністративному праві загалом, що призводить до порушення процедури складення протоколу. Актуальним є питання, чи можна вважати представником перевізника провідника вагона, який зазвичай підписує протокол. Відповідно до КАС України, представництво в адміністративному процесі здійснюється на основі договору або закону, проте представницькі повноваження провідника такого закріплення не мають.

Звернемося до судової практики. В рішенні окружного адміністративного суду від 23.11.2011 в адміністративній справі ғ 2a-1870/7536/11 вказується, що у даному випадку перевізник не уповноважував провідника вагону бути його представником. При характеристиці представництва суд посилається на норми Цивільного Кодексу України і підкреслює, що лише начальник поїзда при здійсненні прикордонного контролю може вчиняти певні представницькі дії, делеговані йому актами органу управління залізничним транспортом.

Отже, приходимо до висновку, що провідник вагона не є представником перевізника через незакріпленість такого статусу в законодавстві. Вважаємо за доцільне доповнити Закон України «Про відповідальність перевізників під час здійснення міжнародних пасажирських перевезень» визначенням поняття «представник перевізника», переліком

279