Том 1_Актуальні питання державотворення_КНУ_2016

Інформаційне право

Наталія Бартків

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студентка 2 курсу ОР «Магістр»

Доктринальні підходи до розуміння поняття «адміністративне інформаційне правопорушення»: деякі методологічні аспекти

Актуальність теми дослідження обумовлена відсутністю на науковому та законодавчому рівні єдиного підходу до розуміння поняття «адміністративне інформаційне правопорушення», його сутності, змісту, що частіше за все перешкоджає правильній кваліфікації відповідних правопорушень і притягнення винних осіб до відповідальності. Власне, нестабільний та несистемний характер законодавчого регулювання інформаційних відносин, невисокий рівень правової культури в суспільстві є основними причинами, що зумовлюють зріст кількості випадків вчинення інформаційних правопорушень та породжують перешкоди для їх якісного запобігання.

Теоретичну основу дослідження складають наукові праці вчених: Б. Кормича, А. Марущака, А. Благодарного, О. Чуприни О. Заярного, Л. Коваленка, І. Березовської, Ю. Максименко, В. Ліпкана, А. Полушкіна, О. Брель, О. Леонідової, Д. Савчишкіна та ін.

Перш за все, слід звернутися до загального поняття інформаційного правопорушення. На думку Брель О. С. ним є протиправне, суспільно шкідливе (небезпечне), винне діяння (дія або бездіяльність) деліктоздатного суб’єкта (фізичної чи юридичної особи), яке посягає на інформаційні інтереси держави і суспільства, що охороняються законом, і за яке встановлена юридична відповідальність [Брель О. С. Юридична відповідальність за окремі види порушень інформаційних прав суб’єктів господарювання / О. С. Брель // Університетські наукові записки. – 2011. – ғ 3. – С. 213-217. – C. 214].

Ю. Максименко вважає, що інформаційним є те правопорушення, що завдає шкоди (небезпеки) інформаційним правам чи свободам людини та громадянина, інформаційній інфраструктурі держави чи скоюється за допомогою інформаційно-телекомунікаційних технологій або засобів зв’язку [Максименко Ю. Є. Інформаційні правопорушення: поняття та ознаки / Ю. Є. Максименко // GOAL. – 2014 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://goal-int.org/informacijni-pravoporushennya-ponyattya-ta-oznaki/]. На нашу думку, дане визначення інформаційного правопорушення є більш доцільним. Це зумовлено тим, що автор об’єктом такого проступку визначає, власне, інформаційні права та свободи громадян та інформаційну інфраструктуру держави, а в контексті ст. 1 КУпАП об’єктом адміністративних інформаційних правопорушень є соціальні цінності.

Згідно зі ст. 9 Кодексу України про адміністративні правопорушення адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.

Варто звернутися до позиції О.А. Заярного, який у своєму науковому дослідженні зазначає, що формулюючи поняття «адміністративне правопорушення», Кодекс України про адміністративні правопорушення від 24 грудня 1984 р., як його невід’ємну ознаку визнав адміністративну караність діяння, а також Закон України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р. ғ 2657-ХІІ у редакції від 13 січня 2011 р. у ч. 1 ст. 6 визнав установлену законодавством відповідальність за інформаційні правопорушення невід’ємною гарантією забезпечення права особи на інформацію [Заярний О. А. Адміністративна

310

Інформаційне право

караність правопорушень в інформаційній сфері : деякі проблеми докринального визначення та законодавчого забезпечення / О. А. Заярний // Адміністративне право і процес. – 2014. – ғ 2(8). – С. 118-128. – C. 119].

Варто звернутися до позиції О. В. Полушкіна, котрий вважає, що «адміністративне інформаційне правопорушення» – це суспільно небезпечне, протиправне, винне діяння (дія чи бездіяльність) деліктоздатної особи, що посягає на встановлений порядок управління, яке вчинене в інформаційній сфері чи з використанням інформаційних засобів або технологій роботи з інформацією незалежно від її форми, чи в іншій сфері людської діяльності в умовах інформаційного середовища [Полушкин А. В. Информационное правонарушение : понятие и виды : автореф. дис. на соискание уч. степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.14 «Административное право ; Финансовое право ; Информационное право» / А. В. Полушкин. – Екатеринбург – 2009. – 26 с. – С. 25]. Проте науковець не вказав на те, що суб’єктом такого правопорушення частіше за все може виступати суб’єкт публічної адміністрації, а об’єктом посягання відповідні соціальні цінності в інформаційній сфері.

Слід підтримати думку Заярного О.А., котрий вважає, що адміністративні інформаційні правопорушення як наукове поняття, вид протиправних діянь в інформаційній сфері та предметна складова адміністративної деліктології виступають зовнішнім юридичним наслідком юридичних конфліктів, обумовлених неузгодженістю потребами та інтересами членів інформаційного суспільства з одного боку і діючими в межах правового інформаційного простору нормативними обмеженнями, дозволами, заборонами з іншої сторони [Заярний О. А. Концептуальна природа та генезис розвитку поняття «адміністративне правопорушення в інформаційній сфері / О. А. Заярний // Право і громадянське суспільство. – 2014. – ғ 2(7). – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://lcslaw.knu.ua/index.php/arkhiv-nomeriv/2-7-2014/item/173-kontseptualna- pryroda-ta-henezys-rozvytku-ponyattya-administratyvne-pravoporushennya-v-informatsiyniy- sferi-zaiarnyi-o-a].

Отже, проаналізувавши підходи до розуміння понять «інформаційне правопорушення», «адміністративне інформаційне правопорушення», можна навести таке інтегроване визначення поняття адміністративного інформаційного правопорушення: це суспільно небезпечне (суспільно шкідливе) діяння (дія або бездіяльність), що вчиняється суб’єктом публічної адміністрації чи будь-якою деліктоздатною особою в інформаційній сфері, характеризується протиправністю, винністю і посягає на законні інформаційні права та свободи людини та громадянина, юридичних осіб, загрожує цілісності інформаційної інфраструктури, встановленому порядку управління або ж може вчинятися за допомогою інформаційнотелекомунікаційних технологій чи засобів зв’язку, за вчинення якого законодавством передбачено адміністративну відповідальність.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Заярний О. А.

311

Інформаційне право

Катерина Боярчук

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студентка 2 курсу ОР «Магістр»

Особливості правового статусу суб’єктів державно-приватного партнерства у сфері електронного урядування в Україні

Сьогодні, зважаючи на зростання інтересу до електронного урядування як засобу підвищення прозорості та ефективності здійснення публічного адміністрування, надзвичайно актуальним є дослідження можливих шляхів залучення інвестицій, а також знань та досвіду приватного сектору у дану сферу, одним із яких є інститут державноприватного партнерства (ДПП). Визначення особливостей статусу суб’єктів ДПП, що є метою даного дослідження, є необхідним для правильного розподілу прав, обов’язків та ризиків державного та приватного партнерів у таких проектах.

Виходячи з положень ст.1 Закону «Про державно-приватне партнерство», державний партнер – це держава Україна, автономна Республіка Крим та територіальні громади в особі відповідних державних органів та органів місцевого самоврядування; приватним партнером є юридична особа (крім державних та комунальних підприємств) або фізична особа-підприємець.

Державним партнером в ДПП можуть бути державні органи та органи місцевого самоврядування, тобто суб’єкти публічної адміністрації. Особливістю участі держави у проектах ДПП є те, що вона, з одного боку, виступає партнером приватного суб’єкта та має права та обов’язки перед приватним партнером, несе разом із приватним партнером певні ризики відповідно до умов їх розподілу між партнерами. З іншого боку держава в особі уповноважених органів здійснює регулювання та контроль у сфері ДПП, формує державну політику щодо ДПП та забезпечує нормативно-правове регулювання даних відносин. Як правило, повноваженнями щодо регулювання у сфері ДПП наділяється окремий орган державної влади або структурний підрозділ таких органів.

Виходячи зі світової практики виділяють основні моделі організації та регулювання ДПП: модель наявності одного спеціального органу управління у сфері ДПП (як правило на національному/державному рівні в системі центральних органів влади існує спеціальний орган, що наділений компетенцією у сфері ДПП – наприклад у Великій Британії діє Відділ з питань політики в сфері ДПП в рамках Казначейства Сполученого Королівства, у Канаді на федеральному рівні – Канадська рада з ДПП, у Латвії – Центральне агентство фінансів та договорів тощо); модель, за якої відсутній спеціальний орган регулювання у даній сфері (наприклад в Австрії, Іспанії). [Сазонов В. Е. Государственно-частное партнерство: гражданско-правовые, административно-правовые и финансово-правовые аспекты : монография / Всеволод Евгеньевич Сазонов ; предисл. д.ю.н., проф.. А. Б. Зеленцова. – М., ООО «Ваш полиграфический партнер», 2012. –

С. 398-400.]

В Україні спеціально уповноваженим органом в сфері ДПП є Міністерство економічного розвитку та торгівлі, в структурі якого діє Департамент інвестиційноінноваційної політики та розвитку державно-приватного партнерства.

Сфера електронного урядування є досить новою і при цьому передбачає необхідність специфічних знань, а тому державним партнерам може знадобитись додаткова допомога у виборі приватного партнера, визначенні умов партнерство тощо. В такому випадку, на нашу думку, доцільно було б нормативно закріпити можливість залучення до організації

312

Інформаційне право

та здійснення проектів ДПП у сфері електронного урядування Державне агентство з питань електронного урядування, адже саме агентство є профільним органом, що безпосередньо реалізує державну політику у сфері електронного урядування. Так, наприклад, доцільно було законодавчо передбачити, що відповідні органи, як державні партнери, у випадку необхідності можуть звертатись до агентства для отримання консультативних висновків або рекомендацій щодо реалізації конкретних проектів ДПП, або ж передбачити випадки (наприклад залежно від вартості проекту, його суспільної значимості та масштабів реалізації), в яких агентство обов’язково бере участь як державний партнер спільно з відповідним органом, що в подальшому буде співпрацювати з приватним партнером щодо конкретного об’єкту електронного урядування.

Що ж до приватного партнера у відносинах ДПП, то Закон «Про ДПП» не встановлює особливих вимог щодо цього суб’єкта, зокрема у проектах ДПП у сфері електронного урядування приватними партнерами в основному мають виступати суб’єкти, що здійснюють діяльність у сфері індустрії програмної продукції. Так як приватні партнери є суб’єктами господарювання, їх правовий статус визначається цивільним та господарським законодавством, а також статутами таких суб’єктів. Водночас ст.20 Закону «Про ДПП» містить гарантії для приватних партнерів. Зокрема передбачені гарантії щодо цін і тарифів при здійсненні ДПП (ч. 3 ст. 20 Закону). Як правило, у договорах з ДПП у сфері електронного урядування приватний партнер вкладає кошти у створення об’єкту електронного урядування, який в подальшому перебуває у його власності або у користуванні, а за рахунок отримання коштів від експлуатації такого об’єкту (наприклад плата за надання електронних послуг) приватний партнер може покрити свої витрати. В деяких країнах приватний партнер крім того мав право, наприклад, розміщувати на створеному веб-сайті деяку рекламну інформацію, або ж на сайті передбачалося створення окремих функцій пов’язаних з електронною комерцією. [Better Property Services. Assessing the Economic Value of a Better Property Services (BPS) Future. Annex B to Final Report: Case Study, Canada – Ontario. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.linz.govt.nz/system/files_force/media/fileattachments/ bps_final_report_annex_b_opt_0.pdf]. Надання такого права приватному партнеру також можна розцінювати як правову гарантію.

Важливою особливістю правового статусу суб’єктів ДПП в сфері електронного урядування є розподіл прав на об’єкт, що створюється в рамках такого співробітництва. На сьогодні Закон «Про ДПП» визначає, що право власності на об’єкт завжди належить державному партнеру (ст.7 Закону). Однак при партнерстві у сфері електронного урядування, як правило, об’єктом ДПП виступає певний веб-сайт, програмне забезпечення тощо. Такі об’єкти є водночас об’єктами авторський прав. Тому досить важливою умовою договору ДПП в сфері електронного урядування є розподіл прав на створювані об’єкти. Як правило, у світі, на відміну від українського законодавства, створений об’єкт може перебувати і в приватні власності і лише після закінчення строку дії договору переходити у власність держави. В такому випадку важливо визначити у договорі вартість послуг, які будуть надаватись, наприклад через створений приватним партнером веб-портал, держава повинна гарантувати, що послуги будуть надаватись громадянам за фіксованою, розумною ціною, а приватний партнер не повинен мати можливість свавільно змінювати тарифи. Крім того у таких проектах незалежно від того хто матиме право власності на створюваний об’єкт, важливим є те, що інформація, яка міститься на відповідних веб-порталах, бази даних, реєстри в будь-якому випадку

313

Інформаційне право

залишаються у власності держави [The Institute for Public-Private Partnerships, 2009. Public-Private Partnerships in E-Government: Handbook. Washington, DC: infoDev / World Bank [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.infodev.org/en/Document.822.pdf].

Слід також зазначити, що Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо усунення регуляторних бар’єрів для розвитку державно-приватного партнерства та стимулювання інвестицій в Україні» ғ817-VIII від 24.11.2015р., який набуває чинності 24.05.2016 р., передбачено деякі уточнення щодо суб’єктного складу відносин у сфері ДПП. Зокрема, передбачено можливість створення юридичної особи спеціально для цілей ДПП, яка й буле виступати приватним партнером, за умови, що переможець конкурсу на визначення приватного партнера протягом строку реалізації проекту володітиме більше ніж 50 відсотками статутного капіталу цієї юридичної особи.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Заярний О. А.

Катерина Гнатів

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студентка 2 курсу ОР «Магістр»

Класифікація персональних даних

У чинному українському законодавстві на сьогодні відсутня чітка класифікація персональних даних. Для забезпечення прав громадян у сфері захисту персональних даних потрібно визначити на законодавчому рівні види та критерії класифікації персональних даних, що, в свою чергу, надає можливості визначити і режим доступу до такої інформації.

Метою даного дослідження є аналіз наукових робіт і нормативно-правових актів щодо класифікації персональних даних та на підставі цього аналізу висловлення пропозицій для ефективного захисту прав і свобод громадян України.

На сьогодні в світі існує різноманітна кількість критеріїв для класифікації. Європейська концепція поділу персональних даних на загальні та «вразливі» або «чутливі» (анг. sensitive), які обов'язково підлягають більш високому рівню захисту, заснована на переконанні, що індивідуальна автономія особи не повинна бути підірвана через неналежне використання персональної інформації. Оскільки ризик заподіяння шкоди у випадку неправильного використання дуже великий, законодавство про захист даних ЄС намагається запобігти збору і використанню таких даних. Так, у ст. 6 Конвенції Ради Європи про захист осіб у зв’язку з автоматизованою обробкою персональних даних зазначається, що персональні дані, що свідчать про расову приналежність, політичні, релігійні чи інші переконання, а також дані, що стосуються здоров'я або статевого життя, не можуть піддаватися автоматизованій обробці, якщо внутрішнє законодавство не забезпечує відповідних гарантій. Це правило також застосовується до персональних даних, що стосуються засудження в кримінальному порядку. Схожий перелік міститься і в ст. 8 Директиви 95/46/ЄС Європейського Парламенту і Ради «Про захист фізичних осіб при обробці персональних даних і про вільне переміщення таких даних».

Припускається, що інформацію про ці питання можна використовувати дискримінаційним чином, і, швидше за все, така інформація носить приватний характер,

314

Інформаційне право

тому поводитися з такою інформацією слід з більшою обережністю, ніж з іншими персональними даними.

Закон України «Про захист персональних даних» також містить перелік подібних персональних даних: «Забороняється обробка персональних даних про расове або етнічне походження, політичні, релігійні або світоглядні переконання, членство в політичних партіях та професійних спілках, засудження до кримінального покарання, а також даних, що стосуються здоров’я, статевого життя, біометричних або генетичних даних».

Крім традиційного поділу персональних даних на дві групи, в наукові літературі дослідниками пропонуються й інші варіанти класифікації персональних даних. Так, Шишка Р. за ступенем пов’язаності з особою персональні дані поділяє на постійні (колір очей) та змінювані (адреса проживання, місце роботи) [Шишка Р. Б. До проблеми індивідуалізації фізичної особи / Р. Б. Шишка // Еволюція цивільного законодавства: проблеми теорії і практики. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. 29-30 квітня 2004 р., м. Харків. – К. : Академія правових наук України, НДІ приватного права і підприємництва, НДІ інтелектуальної власності, Національна юридична академія ім. Я. Мудрого, 2004. – С. 153-162]. О. Дмитренко, розподіляє персональні дані за співвідношенням із метою використання на повні, неповні та надмірні (виходячи з тлумачення ст. 6 Закону «Про захист персональних даних») та залежно від того, якими органами чуття сприймаються персональні дані – на звукові і зорові (включаючи символьні (зокрема текст) та образні (зокрема фото)); ті, що сприймаються безпосередньо органами чуття (містяться в документах, портретах), і ті, для обробки яких потрібна спеціальна апаратура (зчитувач скану сітківки ока, комп’ютер тощо) [Дмитренко О. А. Право фізичної особи на власні персональні дані в цивільному праві України: дис. … канд. юр. наук : 12.00.03 / Дмитренко Олена Анатоліївна. – Київ, 2010. –

C.28].

Зметою зменшення надмірного регулювання у сфері персональних даних М. Різак пропонує класифікувати персональні дані на: 1) загальні персональні дані - прізвище, ім’я та по батькові, дата народження, а також інші персональні дані, які за згодою суб’єкта цих даних розміщені в загальнодоступних базах персональних даних та які на момент їх обігу та/або обробки не були вилучені або знищені з цих баз; 2) вразливі персональні дані - відомості про расове або етнічне походження, політичні, релігійні або світоглядні переконання, членство в політичних партіях та професійних спілках, звинувачення у скоєнні злочину або засудження до кримінального покарання, а також дані, що стосуються здоров’я чи статевого життя; 3) спеціальні персональні дані - персональні дані, які не входять до вразливих чи загальних персональних даних, межі обігу яких визначаються суб’єктом цих даних [Різак М. В. Класифікація персональних даних як необхідний елемент введення ефективної комунікації в суспільстві / М. В. Різак // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. – 2013. – Вип. 6-3(1). –

С. 94].

Завданням класифікації того чи іншого об’єкта є вирішення практичних завдань. Так, поділ персональних даних на загальні та чутливі дозволяє встановити різний режим обігу таких даних, а класифікація за співвідношенням із метою використання надає право суб’єкту даних вимагати припинення обробки персональних даних, що є надмірними для відповідної мети використання.

Таким чином, критеріїв для класифікації персональних даних є безліч, що відповідає правовій природі «персональних даних». Перелік цього виду інформації на сьогодні є

315

Інформаційне право

відкритим та постійно поповняється, враховуючи інтенсивний розвиток інформаційних технологій та глобалізацію сучасного суспільства.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Заярний О. А.

Олег Заярний

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет

канд. юрид. наук, доц. каф. адміністративного права

До питання про формування науки інформаційної деліктології: предметнометодологічний аспект

Існуюча в Україні негативна динаміка зростання кількості інформаційних правопорушень, які супроводжують процес розвитку інформаційного суспільства в Україні актуалізувала проблему формування наукового напрямку, здатного своїм предметом охопити проблематику запобігання інформаційних правопорушень.

Зважаючи на існуючу в науці адміністративної деліктології та кримінології тенденцію виділення проблематики інформаційних правопорушень в окремий напрям досліджень в межах цих наук, деякими дослідниками, зокрема І. Л. Бачило, В. А. Ліпканом, Ю. Є. Максименко, О. В. Полушкіним було здійснено спробу обгрунтувати необхідність формування самостійної юридичної науки, предметом вивчення якої є інформаційні правопорушення, причини й умови, що сприяють їх вчиненню, а також засоби профілактики цього виду деліктів.

На думку О. В. Полушкіна необхідність проведення комплексних (міждисциплінарних) досліджень інформаційних правопорушень викликана їх складно структурною природою, що виявляється у єдності соціально-конфліктних, інформаційних та юридичних елементів, властивих для даного виду деліктів [Полушкин А. В. Информационное правонарушение: понятие и виды : автореф. дис. на соискание уч. степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.14 «Административное право ; Финансовое право ; Информационное право» / А. В. Полушкин. – Екатеринбург, 2009. –

26 с. – С. 8].

Ю. Є. Максименко обгрунтовує виникнення інформаційної деліктології з одного боку, необхідністю створення цілісної теорії інформаційного делікту як самостійного виду правопорушення та підстави інформаційно-правової відповідальності, з іншого — потребою вдосконалення чинного інформаційно-деліктного законодавства. На думку дослідниці: «Основною метою є вивчення змісту, природи, сутності, специфіки та різноманіття інформаційних деліктів, а також розроблення та впровадження конкретних шляхів, напрямів, способів їх профілактики». Виходячи з таких наукових позицій, інформаційна деліктологія розглядається як самостійна підгалузь інформаційного права. «Вона є наслідком ґенези інформаційного права як самостійної галузі права, а основні

Ю. Є. Максименко, В. А. Ліпкан // Право України. – 2013. – ғ 10. – С. 250, 252].

Разом з тим, із змісту публікацій, в яких Ю. Є. Максименко обгрунтовує необхідність виникнення інформаційної деліктології слідує, що формування цього наукового напрямку перед усім пов’язується з адміністративними правопорушеннями, що вчиняються в інформаційній сфері, адміністративною відповідальністю за їх вчинення.

316

Інформаційне право

Запропонований Ю. Є. Максименко погляд на інформаційну деліктологію, на нашу думку вбачається доволі дискусійним. Пов’язано це з тим, що конструювання предмета інформаційної деліктології на основі адміністративних правопорушень, що вчиняються в інформаційній сфері, адміністративно-правових засобах їх запобігання тягне за собою дублювання та повноцінне застосування понятійного апарату вже сформованої науки адміністративної деліктології, зведення поняття «інформаційне правопорушення» до адміністративних інформаційних деліктів. В цьому контексті виникає логічне питання, як інформаційна деліктологія може виступати підгалуззю інформаційного права, будучи повністю побудованою на понятійному апараті адміністративної деліктології та нормах адміністративно-деліктного законодавства.

Наукова оцінка сучасного стану адміністративно-деліктного законодавства, а також наукових праць, предметом дослідження в яких виступають різні види адміністративних інформаційних правопорушень, причини й умови які сприяють їх вчиненню, засоби запобігання вказує на те, що на сьогоднішній день наукова розробка відповідної проблематики здійснюється на рівні окремого напрямку в межах науки адміністративної деліктології.

Така тенденція в розвитку предмета адміністративної деліктології в інформаційній сфері не позбавляє нас підстав розділити погляд науковців про необхідність формування самостійної юридичної науки – інформаційної деліктології, предмет якої має охопити адміністративні, дисциплінарні, цивільно-правові інформаційні правопорушення, інформаційні злочини, їх структуру, динаміку, засоби профілактики, причини та умови, що сприяють їх вчиненню, вплив на інформаційну безпеку держави, захист національного інформаційного суверенітету держави. Така побудова предмета інформаційної деліктології забезпечить комплексний характер цієї юридичної науки, інтеграцію між її внутрішніми структурними елементами, що збереже цілісність системність зв’язків між її елементами, включно з тими, які мають міжгалузеву природу.

Наведена нами аргументація на підтримку виділення інформаційної деліктології як самостійної юридичної науки виходить із широкого розуміння поняття «деліктологія», згідно з яким вона покликана вивчати не лише проступки, що не мають ознак злочину, але, і злочинні діяння.

В такому аспекті деліктологія виступає у значенні системи знань про деліктність, фактори, що детермінують її розвиток і відтворення; про природу деформації особиправопорушника в механізмі порушення норм позитивного права; про залежність між окремими видами деліктів; про засоби і способи впливу на окремі види деліктів та деліктність в цілому; а також, про критерії оцінки стану деліктності та ефективності заходів її запобігання.

Проведене дослідження зумовлює висновок, відповідно до якого в умовах інтеграції та диференціації сучасних наук юридичного спрямування, поява нових наукових напрямків досліджень різних аспектів правового регулювання є прямою відповіддю науки на сучасні процеси суспільного розвитку. Одним з таких результатів є виникнення самостійної комплексної науки інформаційної деліктології, яка охоплює своїм предметом дослідження різні аспекти запобігання усього масиву інформаційних правопорушень, що вчиняються в державі, усю систему різногалузевих засобів їх запобігання.

317

Інформаційне право

Андрій Костенко

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студент 2 курсу ОР «Магістр»

Техніко-юридична потреба в додатковому законодавчому визначенні поняття «Інтернет»

Актуальність даної теми зумовлена інтенсивним розвитком інформаційних технологій та Інтернету, їх впровадженням у всі сфери суспільних відносин. Це, зокрема, проявляється в тому, що як в повсякденному житті, так і у сфері науки частішає використання запозиченої специфічної термінології. Як наслідок, така термінологія починає використовуватися і в юридичній практиці, і в нормативно-правових актах, і в текстах судових рішень тощо. Відповідно, будь-який запозичений термін повинен визначатися точно і повно, щоб задовольняти не лише теоретико-методологічні, а й практичні потреби юриспруденції.

Дане дослідження має на меті проаналізувати підхід, покладений в основу законодавчого визначення поняття ―Інтернет‖, його відповідність потребам юридичної практики та сформулювати відповідні пропозиції з удосконалення інформаційного законодавства в частині забезпечення правового режиму Інтернет.

Як відомо, поняття ―Інтернет‖ легально визначене в статті 1 Закону України ―Про телекомунікації‖ як ―всесвітня інформаційна система загального доступу, яка логічно зв’язана глобальним адресним простором та базується на Інтернет-протоколі, визначеному міжнародними стандартами‖. Дана дефініція побудована шляхом залучення низки визначених в цій же статті понять ―інформаційна система загального доступу‖, ―телекомунікаційна мережа‖, ―технічні засоби телекомунікацій‖. Системне тлумачення даних норм-дефініцій дає змогу з’ясувати, що Інтернет, по суті, визначається як ―всесвітня сукупність обладнання, споруд і засобів для накопичення, обробки, зберігання та передавання даних‖.

Такий підхід зосереджує увагу суто на технічному базисі Інтернету, який завдяки цьому розглядається як замкнена система з чіткими просторовими межами і визначеними алгоритмами функціонування. З точки зору методологічної потреби в точній визначеності предметів і явищ навколишнього середовища даний підхід є обґрунтованим, особливо у регульованій згаданим законом сфері телекомунікацій, однак вбачається, що для вирішення деяких практичних завдань в межах інших галузей права таке розуміння Інтернету є недостатнім.

Зокрема, у наведеній дефініції не зачіпається питання внутрішньої організації Інтернету з точки зору його наповнення, з яким, по суті, безпосередньо взаємодіють користувачі. Не відображено певне просторове розуміння Інтернету, за яким мережа розглядається як наповнений контентом структурований інформаційний простір (середовище), в межах якого відбуваються певні події і процеси, яким нерідко слід надавати юридичну оцінку.

Наукові дослідження у сферах юриспруденції, філософії, психології, соціології, політології, економіки тощо доволі часто при описі Інтернету оперують такими дефінієнсами, як ―простір‖, ―середовище‖, ―територія‖, ―зона‖, ―вимір‖, ―реальність‖ тощо. Цим підкреслюється значимість не самої техніки, а створюваного за її допомогою уявного простору для певної активності. Саме просторове бачення Інтернету якраз характерне самим його користувачам, які сприймають його передусім як ―сукупність

318

Інформаційне право

сайтів‖, як ―наповнений інформацією простір‖, а не як ―сукупність серверів, іншого обладнання та засобів зв’язку‖.

Так, у мотивувальній частині судових рішень при використанні поняття ―Інтернет‖ судді інколи не обмежуються цитуванням вищевказаної законодавчої дефініції; зокрема, було додано таке формулювання: ―Інтернет – це інформаційний простір, який не має чітких державних кордонів‖ [Рішення Господарського суду Черкаської області від 21.11.2007 року у справі ғ 09/4327 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/1142454]. Таке саме доповнення мало місце і згодом

[Рішення Господарського суду Черкаської області від 30.05.2011 року у справі ғ 08/13/26/88/2011 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court. gov.ua/Review/16112065]. Цікавим є те, що обидві згадані судові справи стосуються випадків спростування недостовірної інформації, що має відношення до інформаційної сфери.

В 2014 році одним із суддів було вжито термін ―інтернет-середовище‖ у контексті перелічення випадків використання пластикової банківської картки [Рішення Саксаганського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 30.01.2014 року у справі ғ 214/8058/13-к [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/36882109].

Просторове розуміння Інтернету у вітчизняному законодавстві не відображено, і тому такі дії можна розцінювати як прояв винятково суддівської ініціативи, зумовлений техніко-юридичними потребами в процесі обґрунтування судового рішення.

Виникає питання щодо необхідності нормативного відображення подібного розуміння. Вбачається, що синтезувати технічний і просторовий підходи до розуміння Інтернету в єдиній дефініції не є цілком коректно, оскільки методологічно вони ґрунтуються на відмінних уявленнях про сутність, межі та ступінь інтеграції Інтернету в ―позаонлайновий‖ інформаційний простір.

Тому просторове бачення Інтернету повинно бути відображено в межах окремої дефініції, місце якій може бути відведене в тексті спеціального нормативно-правового акта, який повинен закласти виважені методологічні засади регулювання інтернетвідносин. О. М. Селезньова стверджує, що це має бути Закон України ―Про Інтернет‖, прийняття якого буде важливим фактором у розвитку інтернет-права [Селезньова О. М. Інтернет-право та його місце в системі інформаційного права / О. М. Селезньова // Ученые записки Таврического национального университета им. В. И. Вернадского. Серия ―Юридические науки‖. – 2013. – Том 26 (65), ғ 2–2. – С. 236–240].

Отже, виходячи з викладеного, слід зробити такі висновки та пропозиції.

Існуюче законодавче визначення Інтернету з огляду на його вузьке функціональне призначення не є достатнім для задоволення техніко-юридичних потреб в усіх сферах суспільних відносин, зокрема в судовій практиці. Зокрема, іноді з’являється потреба підкреслити просторовість Інтернету, що методологічно спирається на інші уявлення про його сутність та межі.

З огляду на деяку несумісність технічного і просторового підходів до розуміння Інтернету, для задоволення подібних наявних та потенційних потреб слід нормативно закріпити ще одне легальне визначення Інтернету, де його буде визначено як глобальний інформаційний логічний простір, утворюваний за рахунок та під час функціонування всесвітньої асоціації комп’ютерних мереж різних рівнів.

319