Том 1_Актуальні питання державотворення_КНУ_2016

Адміністративне право та адміністративний процес

референдум, але він є занадто складний‖. [http://www.csi.org.ua/ekspertnyj-vysnovok- shhodo-vidpovidno].

Проаналізувавши всі статті можна зробити висновок, що участь громадян в місцевому самоврядуванні закріплено не чіткими нормами і виконується на неналежному рівні. Дані проблеми є досить серйозними і ставлять під питання розвиток інституту демократії та верховенства права в Україні. Проте, не тільки відповідні органи виконавчої та законодавчої влади винні в даних проблемах, а також пасивна позиція громади, а саме через „політичну іммобільність‖, тобто байдужість до політичних явищ та низький рівень правової свідомості через недостатню проінформованість в правовій сфері. [Горлач М.І., Кремень В.Г. Політологія: наука про політику К.: Центр учбової літератури, 2009. — 840 с.].

В даний період Україна взяла напрям розвитку та виходу в правовій сфері на європейський рівень. Стандарти ЄС вимагають залучення громадян, представників бізнесу до розробок та реалізації управлінських рішень на рівні громад та регіонів. Це означає, що нам необхідно внести низку змін і збільшити роль громади, це зробить більшим рівень довіри людей до влади, зменшить кількість корупції, покращить фінансове положення, покращить роботу і функціонування системи державних органів та забезпечуватиме вирішення необхідних громаді питань.

Досвід інших країн відображає, що збільшення ролі громадян у прийнятті управлінських рішень є правильним кроком, оскільки даний напрям розвитку притаманний демократичним країнам. Німечинна створила механізм, за якого жителі мають право відвідувати відкриті засідання ради, приймати участь у прийнятті рішень шляхом подання вимог. В разі підписання заяви 5% жителів рада повинна розглянути її та прийняти рішення. США має свою характерну рису, оскільки більшість штатів зобов’язкують місцеву владу закріплювати і реалізовувати принципи гласності і відкритості засідань органів громад та їх документації. Румунія 2000 року, а саме комітет з питань бюджету в місті Турну Магуреле дозволив розробляти та приймати проект міського бюджету з залученням громадян. Комітет складався з 9 осіб котрі мали відповідні знання в фінансовій сфері та предстваляли інтереси населення. [Посібник з участі громадськості:проект «Голос громадськості»/ за ред. Д.Г. Холдар, О. Захарченко; пер. З англ. Т. Дігтяр, І. Піонтківська. – К.:Дизайн-студія „іМедіа‖,2002 – 149 с.].

Отже, в статті детально проаналізовано питання участі громадян в прийнятті управлінських рішень та зазначено основні положення щодо даної теми. Основними проблемами є низький рівень правосвідомості громадян, політична іммобільність та неякісна робота компетентних органів. Задля покращення ситуації варто запозичити певні позиції з досвіду інших країн, котрі протягом багатьох років практикують участь громадян в прийнятті управлінських рішень. Від Німеччини варто взяти право жителів міста подавати вимоги до ради, від США механізми реалізації принципів гласності і відкритості засідань органів громадян, від Румунії участь громадян в питанні прийняття місцевих бюджетів. Адаптувати зарубіжний досвід та підлаштувати його під наші умови та правову систему. Збільшення ролі громадян призведе до збільшення рівня якісних та кількісних показників роботи органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядкування, покращить фінансові аспекти, зменшить або знищить цілком корупцію та покращить показники довіри до влади.

Науковий керівник – д.ю.н., проф. Берлач А.І.

290

Адміністративне право та адміністративний процес

Антоніна Чернобай

Національна академії прокуратури України канд. юрид. наук, ст. викладач відділу підготовки прокурорів з організації роботи в органах прокуратури

Вікторія Чайковська

помічник судді

Децентралізація як ефективний інструмент покращення якості управління державою і фінансами

Сьогодення сучасного суспільного життя України вимагає вирішення одного з найважливіших питань для становлення нашої держави у складі Європейського співтовариства – децентралізації – оновлення системи територіальної організації влади в Україні.

Досвід Європейського Союзу щодо впровадження децентралізації було здійснено не тільки у федеральних і країнах з історично впливовими позиціями місцевої влади, а й в унітарних державах, досвід показав, що зазначена форма управління державою забезпечила серйозні позитивні зміни.

Зокрема, уряди цих країн отримали можливість приділяти увагу важливим справам національного масштабу, їх діяльність було спрямовано на вирішення державних проблем і розвиток держави як такої, а питання локального масштабу місцевих влад не відвертають їхню увагу й ресурси.

Природною і обґрунтованою формою управління в Україні має стати місцеве самоврядування.

Як зазначено у Стратегії сталого розвитку «Україна - 2020» метою реформи державного управління є побудова прозорої системи державного управління, створення професійного інституту державної служби, забезпечення її ефективності. Метою політики у сфері децентралізації є відхід від централізованої моделі управління в державі, забезпечення спроможності місцевого самоврядування та побудова ефективної системи територіальної організації влади в Україні, реалізація у повній мірі положень Європейської хартії місцевого самоврядування, принципів субсидіарності, забезпеченням спроможності і фінансової самодостатності місцевого самоврядування.

У своєму посланні «Про внутрішнє та зовнішнє становище в Україні в 2015 році» Президент України Петро Олексійович Порошенко наголосив, що з політичних пріоритетів ключовими є демократизація та децентралізація [Аналітична доповідь до Щорічного Послання Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2015 році». – К. : НІСД, 2015. – 684 с.].

На проведення структурних реформ місцевого самоврядування та територіальної організації влади з метою досягнення їх стійкого економічного ефекту спрямована Концепція реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні, яка схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 1 квітня 2014 р. ғ 333-р., де чітко визначено головну проблему системи місцевого самоврядування - це не забезпечення створення та підтримки сприятливого життєвого середовища, необхідного для всебічного розвитку людини, її самореалізації, захисту її прав, надання населенню органами місцевого самоврядування, утвореними ними установами та організаціями, високоякісних і доступних адміністративних, соціальних та інших послуг на відповідних територіях.

291

Адміністративне право та адміністративний процес

Реалізація Концепції мала бути здійсненна двома етапами, один із яких припадав на

2014 рік.

На другому етапі реалізації Концепції (2015-2017 роки) передбачено:

– уніфікувати і стандартизувати публічні послуги, що надаються населенню органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади з урахуванням принципів максимальної доступності послуг для споживачів та визначити на законодавчому рівні умови для їх належного фінансування;

–провести інституційну реорганізацію органів місцевого самоврядування та місцевих органів виконавчої влади на новій територіальній основі;

–провести місцеві вибори з урахуванням реформованої системи органів місцевого самоврядування;

–удосконалити систему планування території громад, вирішити питання забезпечення новостворених громад схемами планування території та генеральними планами.

Зрозуміло, що здійснити реформи, зокрема, бюджетну й адміністративнотериторіальну, пов’язані з діяльністю органів місцевого самоврядування, максимально безболісними та на користь населенню, і тим самим певною мірою забезпечити їх ефективність, можливо за умови забезпечення їх, перш за все, законодавчим підґрунтям і одночасне паралельне втілення цих реформ у життя.

Без прийняття відповідних законів децентралізація бюджетних коштів просто неможлива. Без адміністративно-територіальної реформи, без ухвалення оновленого Бюджетного та Податкового кодексів, які задекларують зрозумілі, прозорі та сталі принципи діяльності органів місцевого самоврядування, Україна буде приречена. Тому доцільно розглянути питання про децентралізацію державної влади на основі децентралізації фінансового забезпечення управління територіальним розвитком та внести необхідні зміни й доповнення до законів: «Про місцеві державні адміністрації», «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про Державний бюджет України на 2016 рік».

З метою законодавчого забезпечення реформ в Україні, в тому числі і реалізації положень Концепції реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні відповідно до Розпорядження Голови Верховної Ради України від 16 січня 2015 року ғ 51 розроблено проект Плану законодавчого забезпечення реформ в Україні – як правову основу стратегії розвитку національного законодавства на визначений період.

Таким чином, децентралізація на місцевому рівні повинна забезпечити економічну свободу, яка дозволить підвищити соціально-економічний розвиток регіонів, привабити інвесторів, а також підвищити відповідальність влади.

Богдана Чернявська

Київський національний університет імені Тараса Шевченка юридичний факультет студентка 2 курсу ОР «Магістр»

Проблемні питання примусового припинення громадського об’єднання за рішенням адміністративного суду

1 січня 2013 року вступив у дію Закон України «Про громадські об’єднання» (далі – Закон про громадські об’єднання). Безумовно, він передбачає нові підходи до правових

292

Адміністративне право та адміністративний процес

та організаційних засад реалізації права на свободу об’єднання, порядку утворення, реєстрації, діяльності та припинення громадських об’єднань, а отже й формування нової судової практики вирішення спорів у даній сфері.

Варто зазначити, що судова практика завжди була і буде важливим джерелом дослідження та підтвердженням порушення права, наявних проблем у певній сфері правового регулювання. Аналізуючи рішення судів, можна побачити конкретні життєві ситуації та проблеми, які винесені на розгляд суду.

Отже, метою даного дослідження є аналіз судових рішень та узагальнення судової практики на предмет наявності проблемних питань і, зокрема, порушень при реалізації громадянами свого права на об’єднання, а також з’ясування чи однаково суди вирішують дану категорію справ.

Актуальність дослідження практики розгляду справ у спорах, що виникають у зв’язку з реалізацією права громадян на свободу об’єднання, в процесі утворення, реєстрації, діяльності та, зокрема, припинення громадських об’єднань, обумовлена важливістю забезпечення права громадян на свободу об’єднання як одного з показників рівня демократії в країні.

Якщо говорити про статистичні показники, зокрема, кількісне співвідношення справ, які вирішують адміністративні суди з питань застосування нового Закону про громадські об’єднання, то робимо висновок, що переважають справи, які стосуються припинення громадських об’єднань – близько 35%. Скасування в апеляційному порядку кожного третього судового рішення, а в касаційному порядку – у середньому 30 % рішень судів нижчих інстанцій, свідчить про те, що застосування окремих норм матеріального закону потребує більш детального аналізу та роз’яснення [Постанова Пленуму Вищого Адміністративного Суду України «Про Довідку щодо вивчення та узагальнення практики застосування адміністративними судами положень Закону «Про громадські об’єднання» від 18.09.2015 р. ғ 15 // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/v0015760-15.

Варто зазначити, що припинення діяльності громадського об’єднання можливе, зокрема, у разі порушення цим об’єднанням конституційних обмежень щодо мети та дій (ст. ст. 36, 37 Конституції України та ст. 4 Закону про громадські об’єднання). Також суд може припинити діяльність громадського об’єднання зі статусом юридичної особи з підстав, зазначених у Законі України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» (далі – Закон про реєстрацію). Застосування положень останнього поки що не має усталеної судової практики у справах досліджуваної нами категорії, отже, будемо використовувати положення Розділу IV (зокрема, статті 35) попередніх редакцій закону, починаючи від 01 січня 2013 року.

Розглянемо ці категорії спорів та підстави їх виникнення детальніше.

1. Спори, пов’язані з припиненням громадського об’єднання за позовами державних фіскальних органів внаслідок неподання ним податкових декларацій, документів фінансової звітності протягом одного року.

Варто зазначити, що все ж таки більшість суддів, приймають рішення на користь громадського об’єднання, вважаючи Закон про громадські об’єднання спеціальним законом відносно Закону про реєстрацію, а, отже, підстави перелічені в ньому – вичерпними, проте судова практика не є такою одностайною. Суди, які ж визнають це право за податковими органами наголошують на тому, що дія Закону про реєстрацію поширюється на всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності та підпорядкування. На нашу думку, порушення правил

293

Адміністративне право та адміністративний процес

адміністрування податків не повинне впливати в цілому на функціонування неприбуткового громадського об’єднання.

Наступним спірним питанням, є питання повноважень податкових органів звертатися до суду з позовами про припинення громадського об’єднання. Займаючи позицію про відсутність у останніх вказаного права, суди в одних випадках відмовляють у задоволенні позову, а в інших – взагалі відмовляють у відкритті провадження в адміністративній справі. Отже, навіть в процесуальних питаннях наявні суперечності.

2. Спори, пов’язані з припиненням громадського об’єднання за позовами державних податкових органів через наявність в ЄДР запису про відсутність юридичної особи за вказаною юридичною адресою.

Із положень ст. 20, ст. 21, ст. 67 ПК України випливає, що контролюючі фіскальні органи мають право звертатися до суду з вимогами про припинення юридичної особи не в усіх випадках, визначених Законом про реєстрацію, а лише в тих випадках, коли звернення до суду із позовом зумовлено необхідністю виконання покладених на них завдань і функцій, а використовувати свої повноваження вони можуть лише з метою, з якою це повноваження надане.

Отже, на думку деяких суддів, припинення юридичної особи є одним із заходів, спрямованих на запобігання порушення податкового законодавства або його припинення, а не засобом забезпечення обліку платника податків.

Взагалі, сама по собі наявність в Єдиному державному реєстрі запису про відсутність юридичної особи за вказаним її місцезнаходженням не є свідченням провадження платником податків діяльності, спрямованої на ухилення від оподаткування, а відтак не повинна бути матеріально-правовою підставою заявленої податковим органом вимоги щодо припинення юридичної особи.

Отже, аналіз судової практики у справах, пов’язаних із припиненням громадських об’єднань дає змогу зробити висновок, що судами в цілому правильно застосовується законодавство, однак все ж таки трапляються випадки помилкового застосування судами першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що як наслідок призводить до скасування таких судових рішень.

Можемо зробити висновок, що з метою формування єдиної і правильної судової практики застосування норм законодавства при вирішенні спорів з приводу припинення громадських об’єднань є доцільним створення офіційних рекомендацій щодо вирішення даної категорії справ Вищим адміністративним судом України або Верховним судом України та внесення відповідних змін у чинне законодавство.

Науковий керівник – д.ю.н., проф. Мельник Р.С.

Володимир Чумак

Харківський національний університет внутрішніх справ канд. юрид. наук, пров. наук. співроб.

відділу організації наукової роботи

Особливості законодавчого закріплення завдань поліції в державах-членах Європейського союзу (на прикладі Литви)

Становленню Національної поліції України сьогодні приділяється значна увага керівництва держави. Так, Президент України П. О. Порошенко заявив, що особливих успіхів влада домоглася у сфері реформи правоохоронних органів [Худякова О. В.

294

Адміністративне право та адміністративний процес

Вимоги до кандидатів на службу в поліції / О. В. Худякова // Право і безпека. - 2015. -

ғ 4 (59).- с. 107].

Безумовно, організація діяльності щодо забезпечення правопорядку, громадської безпеки, боротьби зі злочинністю у всіх її проявах у кожній країні має свою специфіку й особливості. Так, особливий інтерес для дослідження становить завдання поліції в такій розвиненій демократичній державі, як Литва, де ця діяльність, пройшовши тривалий і непростий шлях розвитку, переконливо доводить свою ефективність і користується належним рівнем підтримки та довіри народу [Солнцева Х. В. Організація поліцейської діяльності в Україні та США: структура / Х. В. Солнцева // Право і безпека. - 2016. - ғ 1

(60).- с. 69].

Останнім часом обрана проблематика стає актуальним об’єктом вивчення. Так, окремі аспекти поліцейської діяльності аналізуються в наукових працях і розробках В. Б. Авер’янова, Ю. Є. Аврутіна, О. М. Бандурки, К. С. Бельського, І. П. Голосниченка, С. Т. Гончарука, І. А. Горшеньової, А. В. Губанова, Д. Інсіарді, Г. Келлінга, А. Т. Комзюка, В. М. Манохіна, О. І. Остапенка, Л. Л. Попова, О. С. Проневича, М. П. Смирнова, Ю. П. Соловея, Ю. М. Старилова, В. М. Шадріна, С. С. Яценка та інші вчені.

Завдання поліції належать до чинників, що зумовлюють нормативно-правовий статус поліції і визначають специфіку її організаційної побудови. У правничій літературі завдання поліції визначаються як цілі, досягнення яких він має прагнути у своїй діяльності [Проневич О.С. Завдання поліції (міліції) у юридичній поліцеїстиці / О. С. Проневич // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. - 2010.- ғ 4 (51).- с. 191].

Зазначимо, що про завдання поліції йдеться не лише в автономній нормі Закону України «Про Національну поліцію» але й у низці інших нормативно-правових актів, де загальні завдання поліції деталізуються відносно окремих служб і підрозділів.

З прийняттям 2 липня 2015 року Верховною Радою України Закон України «Про Національну поліцію», який набув чинності лише 7 листопада того ж року поліцію було увільнено від виконання низки не властивих їй завдань, які значною мірою кореспондуються із завданнями поліції (міліції) більшості пострадянських держав.

Правоохоронна система України до 7 листопада 2015 року не здатна була ефективно виконувати покладені на неї державою функції та завдання і не позбулася таких негативних наслідків радянської правоохоронної системи, як надмірна централізація, мілітаризація, бюрократизм і карально-репресивний характер службової діяльності. Усі ці вади характерні для тодішньої міліції, свідченням чого є численні нарікання на її діяльність з боку населення та громадських організацій, у тому числі й правозахисних [Покращення організаційно-правового забезпечення діяльності міліції в системі правоохоронних органів держави [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://reftrend.ru/734902.html].

Зазначене свідчило про необхідність перманентного звернення до досвіду діяльності поліції країн Європи з метою його використання в Україні, у зв’язку з цим й був прийнятий 2 липня 2015 року Верховною Радою України Закон України «Про Національну поліцію», який значною мірою ґрунтується на апробованих у західних країнах концептуальних підходах.

Так, у ст. 4 Закону Литовської Республіки «Про поліцію» зазначено, що поліція відповідно до законів і інших нормативно-правових актів неупереджено захищає всіх

295

Адміністративне право та адміністративний процес

людей на території Литовської Республіки, незалежно від їх національності, раси, статі, мови, походження, соціального статусу, релігії, переконань і думок.

У ст. 5 Закону Литовської Республіки «Про поліцію» зазначено, що пріоритетним напрямком поліцейської діяльності є: 1) захист прав і свобод людини; 2) забезпечення громадського порядку та громадської безпеки; 3) надання допомоги у надзвичайних ситуаціях, у тому числі якщо особа постраждала від протиправних діянь чи стихійних лих (природних катаклізмів) або перебуває у безпорадному стані; 4) запобігання кримінальним злочинам та іншим правопорушенням; 5) виявлення і розслідування кримінальних злочинів та інших правопорушень; 6) контроль за безпекою дорожнього руху [Lietuvos Respublikos Policijos Veiklos Įstatymas 2000 m. spalio 17 d. Nr. VIII-2048

Vilnius [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www3.lrs.lt/pls/inter3/ dokpaieska.showdoc_l?p_id=435630. – Закон Литовської Республіки про поліцію від

17.10.2000].

Отже, зрозуміло, що боротьба зі злочинністю нерозривно пов’язана з діяльністю правоохоронних органів, чинне місце серед яких займає поліція. В свою чергу поліція в Україні як абсолютно нова форма формація служіння суспільству перебуває лише на початковому етапі свого формування.

Тому, відзначимо, що в умовах реформування Міністерства внутрішніх справ зарубіжний досвід в цьому напрямі заслуговує на особливу увагу з метою вдосконалення діяльності й подальшого розвитку МВС України та спонукає продовжувати наукові пошуки в цьому напрямку.

Анна Шарая

Запорізький національний університет канд. юрид. наук. доц. кафедри цивільного права

Принципи державної служби: зміни у законодавчому закріпленні

Реформаційні процеси, які наразі тривають в Україні стосуються різних сфери суспільних відносин, однією з яких є сфера державної служби. Тому важливого значення набуває детальне відстеження окремих особливостей, новел законодавства, прийняття якого є логічним при впровадженні зазначених процесів. Не є винятком і прийняття Закону України від 10.12.2015 р. «Про державну службу», положення якого набирають чинності 01.05.2016 р., що стало закономірним продовженням правотворчих процесів щодо вдосконалення нормативно-правового регулювання засад державної служби.

Новий Закон містить досить широке коло новацій та позитивних зрушень у регулюванні окремих положень, що стосуються державної служби, однак варто звернути увагу на принципи державної служби. Взагалі, у довідкових та доктринальних джерелах терміном «принцип» (від лат. principium – основа, початок) позначають «основні, найзагальніші вихідні положення, засоби, правила, що виражають природу і соціальну сутність явища, його спрямованість і найсуттєвіші властивості» [Колодій А. М. Принципи права: ґенеза, поняття, класифікація, місце і роль у правовій системі України // Правова система України: історія, стан та перспективи : у 5 т. / А. М. Колодій / [За заг. ред. М. В. Цвіка, О. В. Петришина]. – Х. : Право, 2008. – Т. 1. Методологічні та історикотеоретичні проблеми формування і розвитку правової системи України. – С.689–704, С. 693]. Хоча легальної дефініції «принципи державної служби» новоприйнятий закон не містить, проте з аналізу їх змістовного наповнення можна зробити висновок, що принципами державної служби є основні, фундаментальні ідеї, положення, які є

296

Адміністративне право та адміністративний процес

підґрунтям побудови всієї системи державної служби і дотримання яких є передумовою ефективного виконання функцій, покладених державою на державного службовця.

Слід зазначити, що питання принципів державної служби завжди мало відображення у певній формі у законодавстві. Так, наприклад у Законі України від 16 грудня 1993 р. «Про державну службу» (який втрачає чинності 01.05.2016р. за винятком окремих положень) у ст.3 передбачено, що державна служба ґрунтується на таких основних принципах: служіння народу України; демократизму і законності; гуманізму і соціальної справедливості; пріоритету прав людини і громадянина; професіоналізму, компетентності, ініціативності, чесності, відданості справі; персональної відповідальності за виконання службових обов'язків і дисципліни; дотримання прав та законних інтересів органів місцевого і регіонального самоврядування; дотримання прав підприємств, установ і організацій, об'єднань громадян. Слід відмітити відсутність у законі роз’яснення сутності поняття «принципи державної служби» та їх значення, - це можна зробити лише з власного тлумачення, або на підставі коментарів та пояснень вчених, практиків. Подібною є ситуація і з закріпленням принципів державної служби у Законі України від 17.11.2011р. «Про державну службу» (який втратив чинність 31.12. 2015р., при цьому так і не був введений в дію), де у ст. 3 також наведений перелік принципів державної служби, серед яких: верховенство права; патріотизм та служіння Українському народу; законність; рівний доступ до державної служби; професіоналізм; доброчесність; політична неупередженість; прозорість діяльності; персональна відповідальність державного службовця.

Особливістю визначення принципів державної служби у Законі України від 10.12.2015 р. «Про державну службу» є те, що окрім їх детального переліку, наводиться і пояснення змісту кожного, хоча загальна дефініція також відсутня. Так, принципи державної служби, а також їх значення закріплені у ст. 4 Закону України від 10.12.2015 р. «Про державну службу», а саме принцип:

-верховенства права – забезпечення пріоритету прав і свобод людини і громадянина відповідно до Конституції України, що визначають зміст та спрямованість діяльності державного службовця під час виконання завдань і функцій держави;

-законності – обов’язок державного службовця діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України;

-професіоналізму – компетентне, об’єктивне і неупереджене виконання посадових обов’язків, постійне підвищення державним службовцем рівня своєї професійної компетентності, вільне володіння державною мовою і, за потреби, регіональною мовою або мовою національних меншин, визначеною відповідно до закону;

-патріотизму – відданість та вірне служіння Українському народові;

-доброчесності – спрямованість дій державного службовця на захист публічних інтересів та відмова державного службовця від превалювання приватного інтересу під час здійснення наданих йому повноважень;

-ефективності – раціональне і результативне використання ресурсів для досягнення цілей державної політики;

-забезпечення рівного доступу до державної служби – заборона всіх форм та проявів дискримінації, відсутність необґрунтованих обмежень або надання необґрунтованих переваг певним категоріям громадян під час вступу на державну службу та її проходження;

-політичної неупередженості – недопущення впливу політичних поглядів на дії та рішення державного службовця, а також утримання від демонстрації свого ставлення до

297

Адміністративне право та адміністративний процес

політичних партій, демонстрації власних політичних поглядів під час виконання посадових обов’язків;

-прозорості – відкритість інформації про діяльність державного службовця, крім випадків, визначених Конституцією та законами України;

-стабільності – призначення державних службовців безстроково, крім випадків, визначених законом, незалежність персонального складу державної служби від змін політичного керівництва держави та державних органів.

Ймовірно, можна стверджувати що це не є вичерпним переліком принципів державної служби, проте закріплення їх сутності і змісту на нормативному рівні спрощує їх розуміння і сприйняття, а також усуває можливі прояви суб’єктивізму у тлумаченні змісту таких принципів. До того ж, слід зазначити, що при зазначенні переліку принципів у окремій статті, простежується зв'язок і з іншими нормами, які визначають обов’язковість дотримання таких принципів. Наприклад, при визначення поняття «державний службовець» окрім інших характеристик зазначено, що це особа, яка «…дотримується принципів державної служби» (ст. 1 Закону); окрім того серед переліку обов’язків державного службовця серед інших передбачено такий як «дотримуватися принципів державної служби та правил етичної поведінки» (ст.8 Закону), а за невиконання чи неналежне виконання обов’язків, як відомо, до державного службовця можуть бути застосовані різного роду заходи відповідальності.

Таким чином, з огляду на зазначене, варто відмітити позитивні зрушення у законодавчому закріпленні принципів державної служби, адже у новому спеціальному Законі не лише наведено їх перелік, а і закріплено значення таких принципів, а також встановлено гарантії дотримання встановлених принципів.

Вікторія Швидченко

Київський національний університет імені Тараса Шевченка юридичний факультет студентка 2 курсу

Щодо системи адміністративних послуг в Україні

Актуальність даної теми зумовлена її нерозривним зв’язком з конституційно визначеними обов’язками держави щодо забезпечення основних прав і свобод людини і громадянина, сприяння їх реалізації та захисту. Інструментом виконання таких обов’язків є інститут адміністративних послуг. Виявлення проблем даного інституту дасть змогу визначити чіткі напрями його покращення задля реалізації призначення демократичної, соціальної, правової держави, якою відповідно до Конституції є Україна.

Попри досягнення у реформуванні сфери адміністративних послуг залишаються невиконаними низка завдань:

-не всі законодавчі та підзаконні нормативно-правові акти, які забезпечують повномірну реалізацію Закону України «Про адміністративні послуги» та згідно яких органи виконавчої влади надають адміністративні послуги, приведені у відповідність до вимог закону .

- на думку громадських експертів, на сьогодні робота центрів надання адміністративних послуг ефективно налагоджена лише у містах Вінниці, Дніпропетровську, Івано-Франківську, Кіровограді, Луганську, Луцьку, Харкові, Черкасах, Хмельницькому. Решта центрів надання адміністративних послуг перебувають на початковому етапі діяльності.[ Узагальнена інформація виконання органами

298

Адміністративне право та адміністративний процес

виконавчої влади і органами місцевого самоврядування вимог Закону України «Про адміністративні послуги», 14.10.13 // Офіційний веб-сайт Державної служби України з питань регуляторної політики та розвитку підприємництва [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://www.dkrp.gov.ua/info/2417]

- рівень поінформованості населення з питань надання адміністративних послуг. Згідно результатів соціологічного дослідження, переважна більшість українців (67 %) нічого не знає про діяльність місцевої або державної влади з надання адміністративних послуг. Про створення центрів надання адміністративних послуг знають лише 8 % опитаних, про спрощення процедур надання окремих адміністративних послуг – 12 %, про створення офіційних веб-ресурсів, що стосуються адміністративних послуг – 4 %.[ Оцінки населенням України якості надання адміністративних послуг, 25.04.13, Фонд «Демократичні ініціативи» [Електронний ресурс] – Режим доступу http:// www.dif.org.ua/ ua/events/kcwejfojewogj4ogjo4joj4.htm]

Серед проблем, визначених споживачами, на першому місці ставлять проблему складних процедур надання адміністративних послуг, які передбачають відвідання замовником адміністративної послуги значної кількості інстанцій, подання великої кількості документів, отримання різноманітних проміжних рішень (погоджень, висновків) тощо. У цій проблемі вбачають великий корупційний ризик 69% опитаних підприємців.

На друге місце споживачі ставлять занадто тривалі терміни надання багатьох адміністративних послуг. Пов’язаною проблемою є також недотримання навіть офіційно встановлених термінів. [Тимощук В.Адміністративні послуги: Посібник / [В. Тимощук]; Швейцарсько-український проект «Підтримка децентралізації в Україні – DESPRO». – К. : ТОВ «Софія-A». – 2012. – 104 с. - c.12]

Також споживачі адміністративних послуг в Україні нарікають на проблему незручного й обмеженого режиму роботи адміністративних органів, який збігається з загальним робочим графіком більшості населення. Вищевказана проблема, як наслідок, тягне за собою й іншу проблему – наявність великих черг в адміністративних органах. [Центри надання адміністративних послуг: створення та організація діяльності: Практичний посібник, Видання 2-ге, доповнене і доопрацьоване / [Бригілевич І.І., Ванько С.І., Загайний В.А., Коліушко І.Б., Курінний О.В., Стоян В.О., Тимощук В.П., Шиманке Д.] / За заг. ред. Тимощука В.П. – Київ, СПД Москаленко О.М., 2011. – 432 с. -c.53]

Практика надання адміністративних послуг в Україні свідчить про гостроту проблеми відсутності альтернативних способів звернення до адміністративних органів за адміністративними послугами. У більшості випадків споживач мусить особисто і неодноразово відвідувати адміністративний орган.

Актуальною для України є проблема так званого ―територіального монополізму‖. Зокрема більшість послуг для фізичних осіб надаються лише за місцем офіційної реєстрації місця проживання. Цікаво зауважити, що відповідно до Закону України «Про адміністративні послуги» від 17 травня 2012 року «фізична особа, у тому числі фізична особа – підприємець, має право на отримання адміністративної послуги незалежно від реєстрації її місця проживання чи місця перебування, крім випадків, установлених законом».

Висновки. На нашу думку, нагальною потребою інституту адміністративних послуг є забезпечення повномірної реалізації Закону України «Про адміністративні послуги» . Таке забезпечення потребує прийняття низки нормативно-правових актів, зокрема закон про плату за надання адміністративних послуг та Адміністративно-процедурний кодекс,

299