§ 2, Формування української національної держави у 1648—1654 pp.

Необхідність створення української держави та умов, що сприяли б цьому, виявилися на початку національно-визвольної війни. Тривалий час український народ не мав 9 власної національної держави, що було унікальним яви­щем: організований у класове суспільство народ був позбавлений національної державності. Щоб усунути загро­зу зникнення українського народу як етнічної спільності, на поря­док денний було поставлено невідкладне завдання — створити й зміцнити державне національне утворення. Це об'єднало зусилля усіх класів українського суспільства в їхній спільній боротьбі за ви­зволення з-під влади Речі Посполитої.

Організаторами цієї держави стали козацька старшина та шляхта. Вони взялися за цю справу з перших днів війни. Вже у травні у 1648 р. з багатьох джерел у Польщу почали надходити відомості, що Б. Хмельницький створює удільне князівство із сто­лицею у Києві, а себе титулує князем Русі. На початку лютого 1649 р. Б. Хмельницький сам повідомив комісарів польського короля про свої наміри створити незалежну українську державу.

З початку формування українська держава мала основні її ознаки: органи публічної влади, які виконували свої функції на ви­значеній території; територію, яку охоплювала державна організа­ція, і населення, що на ній проживало; податки, що збиралися на утримання органів публічної влади; правові норми, як регулятор суспільних відносин.

Формування української держави здійснювалося в обстановці бойових дій, що обумовлювало її форму, а саме: для виконання дер­жавних функцій пристосовувалася вже готова, перевірена практи­кою військово-адміністративна, полково-сотенна організація козац­тва. В екстремальних умовах війни, коли потрібно було максималь­но об'єднати та мобілізувати на боротьбу увесь народ, ця організація стала не тільки загальною для усіх повстанських сил, а й єдиною політико-адміністративною та судовою владою в Україні.

Процес створення держави відбувався аж ніяк не стихійно. В розбудові держави Б. Хмельницький діяв цілеспрямовано. Вже в червні 1648 р. він разом з козацько-шляхетською верхівкою — старшинською радою — затвердив спеціальний документ для регу­лювання цього процесу. Це був статут «Про устрій Війська Запо­різького». У його нормах чітко визначалася організація і компетен­ція всіх органів, котрі перетворювалися в апарат публічної влади.

Органи публічної влади. Повноваження публічної влади було передано органам управління козацтвом. Система цих органів скла­далася з трьох урядів; генерального, полкового, сотенного.

Вищий ешелон влади — генеральний уряд. Його повноважен­ня поширювалися на всю територію вільної України. Над ним стоя­ли тільки збори всього війська — військова, або генеральна, або чорна рада. Передбачалося, що в неї входять всі, хто належить до війська, і вона буде вирішувати найважливіші питання життя України: ведення війни, вибори гетьмана і генеральної старшини тощо. Але через свою велику чисельність і різний соціальний склад вона мала анархічний характер. її важко було скликати, нею важко було керувати. її рішення були непередбачуваними, могли стати небезпечними для гетьмана і старшинсько-шляхетської верхівки. Тому військова рада не була і не могла бути постійно діючим обо­в'язковим органом. її скликали в разі неминучої потреби. Інколи вона збиралася всупереч намірам гетьмана і генеральної старшини. Поступово (з липня — серпня 1648 р.) її почала заміняти старшин­ська рада, яка здебільшого складалася з генеральних старшин та полковників, а інколи — й сотників.

Генеральний уряд очолював гетьман з його найближчими помічниками, які утворювали раду генеральної старшини при геть­мані. Гетьман був правителем, главою України, він наділявся ши­рокими державними повноваженнями для виконання політичних, військових, фінансових і судових функцій. Він видавав універса­ли — загальнообов'язкові нормативні акти. Багато з них присвячу­валося організації та діяльності державних інституцій. Від нього також залежало скликання рад — військової і генеральної старши­ни. Він був вищою судовою інстанцією і верховним головнокоманду­вачем («Tie усі полки були при гетману...»).

Першим гетьманом вільної України став Б. Хмельницький. Спочатку у січні 1648 р. його було обрано гетьманом Війська запо­різького — головнокомандувачем повсталих запорізьких та реєстрових козаків. Через рік, після перемоги під Корсунем, Б. Хмельни­цький оголосив себе гетьманом звільненої України: «Правда, что я малый и незначительный человек, но Бог дал мне, что я есть едино-владец и самодержец русский». Самовидець розповідає, що після втечі з-під Корсуня польських загонів, а з ними обох коронних ге­тьманів українське військо умовило Б. Хмельницького прийняти владу над усією визволеною Україною, він одержав клейноди збіг­лих коронних гетьманів — їхні булави й бунчуки. Не дивно, що не тільки сучасники, а й дослідники прирівнювали Б. Хмельницького до монархів суверенних держав.

Б. Хмельницького як главу України визнавав і польський ко­роль. 19 лютого 1649 р. на раді у Переяславі посли Яна-Казимира вручили Б. Хмельницькому разом з привілеєм на вільності геть­манську булаву і бунчук, червону корогву з білим лебедем, а також коштовні подарунки. Самовидець стверджує, що «...разных стран монархи отозвались з приязнью до гетьмана и подарки прислали». Надійшли подарунки і від московського царя.

Уже в ті роки керівники іноземних держав вважали Хмель­ницького монархом і відповідно до нього зверталися. Загальновідо­мо, що турецький султан називав його «славою монархів христиан-ських».

А ось лист Б. Хмельницькому з далекої Англії: «Титул от анг-лийцев, данный Хмельницкому: Богдан Хмельницкий, Божьей ми­лостью генералиссимус и стародавней греческой религии и церкви, властелин всех запорожских казаков, страх и истребитель поль­ской шляхты, завоеватель крепостей, искоренитель римских свя­щенников, преследователь язычников...». Автором цього послання був Олівер Кромвель, який добре розумівся на повноваженнях дер­жавних володарів.

Нині дедалі більше дослідників вважають, що наприкінці 1650 р. в руках Хмельницького зосередилася фактично самодер­жавна влада.

Найближчими помічниками гетьмана були генеральні стар­шини. Генеральних старшин обирала рада генеральної старшини, або старшинська рада. В інших випадках їх призначав гетьман. Вони керували окремими галузями управління, мали титул «вель­можа». Генеральний обозний, генеральний осавул, генеральний хорунжий керували військовими справами, відповідали за боєздат­ність збройних сил, їхнє матеріальне забезпечення. Генеральний обозний був першим державцем після гетьмана, генеральний бун­чужний — головним охоронцем знаків гідності гетьмана і військо­вих з'єднань, виконував окремі доручення гетьмана. Генеральний писар керував зовнішніми зносинами, йому була підпорядкована канцелярія.

Генеральний суддя (спочатку один, а згодом — двоє суддів) очолював вищий судовий орган — апеляційну інстанцію для полкових та сотенних судів. Дослідники припускають, що саме посада ге­нерального судді була другою після гетьмана.

Генеральний підскарбій завідував державною скарбницею.

Усі ці міністеріали утворювали раду генеральної старшини при гетьмані, вони ж утворювали генеральну військову канцелярію. В документах вона вперше згадується в 1650 р. У ній зосередилось усе поточне військове, адміністративне, судове, фінансове управ­ління, складалися універсали.

Отже, генеральний уряд був головним розпорядчим, виконав­чим та судовим органом української держави.

На місцях управляли полкові та сотенні уряди. Полковий уряд складався з полковника і полкової ради, яка обирала полкову та сотенну старшину. Полкова рада спочатку мала значні владні повноваження. Вона могла припинити сваволю полковника і навіть усунути його. Сотенний уряд був репрезентований сотником і його помічниками.

Містами управляли виборні міські старшини, а в селах — сільські отамани. У великих привілейованих містах влада належала магістратам, а у дрібних з таким самим статусом містах правили отамани з виборними особами від міського населення.

За Україною, як за державою, визнавалося право мати пос­тійне реєстрове військо. Зборівський договір визначив його чисель­ність — 40 тис. козаків, після чого Хмельницький почав складати реєстр. Він був затверджений Генеральною радою на початку бере­зня 1650 р.

Білоцерківський договір зменшив реєстр до 20 тис. Проте насправді в 1648—1654 pp. в Україні діяла величезна на ті часи збройна сила чисельністю 300—360 тис. осіб. Самовидець пише, що це була «незличеная лічба войска». І все це іменувалося козацт­вом. Цікаво порівняти: Б. Хмельницький у січні 1648 р. перемістив-

ся у Січ із загоном в 300 осіб, а розпочав дії у квітні того самого року з військом у 5 тис. бійців. Під Жванцем у 1653 р. стояло вже 350-тисячне військо.

Збройні сили в період війни формувалися як з добровольців, так і з мобілізованих. Ухилення від мобілізації загрожувало смерт­ною карою.

Б. Хмельницький дуже дбав про належну організацію і боєздат­ність збройних сил. З цією метою влітку 1648 р. він прийняв війсь­ковий Статут — «Статут про устрій Війська Запорізького». Дис­ципліна у війську була суворою. Досить нагадати, що шановного полковника М. Кривоноса прикували до гармати за непокору геть­ману.

У державі, що формувалася, величезний вплив мала церква. І це природно. Церква і національна держава були потрібні одне од­ному. Церква освячувала створення держави, піднімала її автори­тет. Нагадаємо, що саме царградський патріарх Паїісій у грудні 1648 р. під час урочистої зустрічі Хмельницького в Києві як пере­можця Речі Посполитої титулував його князем Русі.

Держава, зі свого боку, піклувалася про православну церкву. Церковники-ієрархи православної церкви сміливо засуджували Польщу, а також, якщо вважали за потрібне, висловлювали свою незгоду з політикою Хмельницького.

Служителі церкви всіх рівнів обиралися, і це було гарантією їхньої незалежності від держави.

Територія. Б. Хмельницький вже на початку війни визначив етнічну територію України, яку належало звільнити з-під влади Польщі. Кордон з нею передбачалося прокласти по Віслі.

1654 р. звільнена територія України вже охоплювала Лівобе­режжя, частину Правобережжя та значну частину степу на півдні. Загалом вона сягала: на заході — до р. Случ, на сході — до російсь­кого кордону, на півночі — до басейну р. Прип'ять, на півдні — до степової смуги. Площа України дорівнювала приблизно 200 тис. км. Хмельницький називав її по-старому — Руська земля, Русь.

Колишні польські воєводства, звідки була вигнана Польська адміністрація, поділялися на полки та сотні. Полковий поділ виник у 20-ті роки XVII ст. Але тоді він визначав лише територію, населення якої було зобов'язане утримувати на свої кошти козаць­кий реєстровий полк, що дислокувався на цій землі. Проте почина­ючи з літа 1638 р. до полків та сотень як територіальних одиниць зарахували усе населення, і на нього поширювалася влада полко­вих та сотенних урядів. Згідно зі Зборівським договором територія вільної Наддніпрянської України охоплювала три воєводства — Київське, Брацлавське та Чернігівське. Вони поділялися на 16 пол­ків та 272 сотні. У 1650 р. налічувалося 20 полків. Це було терито­ріальне ядро української держави, де проживало 1,4—1,6 млн на­селення. За Білоцерківським договором територія України обмежу­валася лише Київським воєводством.

На думку деяких учених, полково-сотенний устрій є важли­вим елементом української державності, притаманний лише їй. Зрозуміло, полки як військові одиниці існували у багатьох країнах, але саме в Україні полково-сотенна організація мала військову, ад­міністративну та судову владу. Причому вона виявилася напрочуд життєздатною та проіснувала у несприятливих для неї умовах до 1783 р. (135 років).

Апарат державної влади й управління, що формувався, по­требував матеріального забезпечення. З цією метою збиралися податки. Але ними обкладалися лише міщани та селяни. Козаки (точніше, та частина населення, яка перебувала у збройних форму­ваннях) від податків звільнялася. Усі податки, які до 1648 р. Украї­на віддавала до скарбниці короля, тепер надходили до військової скарбниці. Крім того, були встановлені податки на чужоземні това­ри. У 1648—1654 pp. щороку до скарбниці України надходило при­близно 80 тис. злотих — сума на ті часи значна.

Є відомості, що саме тоді Україна робить спробу запровадити власну грошову систему. У листопаді 1649 р. за розпорядженням Б.Хмельницького на козацькій Україні починається карбування монети (монетний двір був у Чигирині). На одному її боці був меч, а на другому — ім'я «Богдан».

Щодо форми правління молодої української держави вислов­люються суперечливі думки. Одні дослідники говорять про Україну того часу як про республіку або християнську демократичну рес­публіку. Інші вчені стверджують, що «за суттю Українська націо­нальна держава була монархією», що вже в 1649 р. одночасно з утворенням національної держави відроджується ідея українського монархізму, носієм якої стає Хмельницький. Висловлюється і така думка, що гетьманська влада в Україні не мала ні республікансь­кої, ні монархічної форми.

Така розбіжність у поглядах не повинна дивувати, тому що форма правління української держави в період, що розглядається, ще остаточно не визначилася.

І хоча справедливо зазначається, що розвиток національної свідомості відставав від процесу державотворення, слід наголосити, що ідеологія української національної державності існувала. І вона так чи інакше впливала на становлення держави, її форму правлін­ня. Ця ідеологія виходила не тільки з розуміння необхідності мати власну державу, а й з усвідомлення спроможностей та можливос­тей українського народу створити таку державу.

На час визвольної війни в Україні існувало кілька концепцій національно-державного устрою. Козацтво, яке у першій половині XVII ст., особливо у визвольній війні, відігравало провідну роль, обрало концепцію «козацького панства», козацької держави, яка грунтувалася на ідеях козацької соборності. Для втілення в життя цієї концепції багато зробив гетьман реєстрових козаків П. Сагай­дачний, досвід якого було використано під час розбудови українсь­кої козацької держави. За участь козаків у поході Польщі проти Росії у 1618 р. король Владислав пожалував П. Сагайдачному титул гетьмана України та зробив його управителем Київського воєвод­ства. За Сагайдачного Річ Посполита уперше уклала з козацтвом як державним суб'єктом договори: у 1617 р. — Вільшанський, у 1619 р. — Ростовицький. У 1622 р. П. Сагайдачний вимагав у поль­ського уряду офіційного підтвердження влади козацьких гетьманів в Україні і скасування усіх дискримінаційних розпоряджень щодо козацтва. Але Польща не дотримувала обіцянок. У 1625 p., вже піс­ля смерті П. Сагайдачного, козаки знову звернулися до Польщі з вимогами звільнити Київське воєводство від постою жовнірів та скасувати Брестську унію.

У свідомості українців жила також ідея князівства (за зраз­ком Київської Русі) з могутнім князем на чолі.

Б. Хмельницький намагався поєднати ідеї козацької собор­ності з традиціями старої українсько-руської державності, які збері­галися й за часів панування в Україні Литви та Польщі На ці тра­диції він спирався у своєму прагненні створити Руське князівство. Але особливість української держави, що складалася, вияви­лася, зокрема, у виборності органів публічної влади та їхній фак­тичній підзвітності виборцям з помітною роллю колегіальних установ — рад різних рівнів. Це дає змогу стверджувати, що в україн­ській державності була започаткована можливість республіканської форми правління. На користь цієї думки свідчить і те, що Б. Хмель­ницький негативно ставився до монархічних інститутів і не раз пу­блічно засуджував їх. Втім це не заважало йому претендувати на сильну владу, щоб протистояти своїм політичним супротивникам як в Україні, так і за її межами.

Автори, які підкреслюють монархічні настрої Хмельницького, його величезні державні повноваження, прагнення підкорити собі козацьку незалежність, козацькі ради, пов'язують їх з особливос­тями характеру Хмельницького, його особистими достоїнствами або вадами.

Але, звичайно, не тільки це штовхало Хмельницького прагну­ти сильної особистої влади. В умовах війни, економічної і політич--ної нестабільності, за відсутності вірних союзників не було іншого шляху, як сильна влада сильної особистості, котра не тільки при­власнює певні повноваження, а й бере на себе відповідальність за долю держави і народу. Добре відомо, що й могутні, стабільні дер­жави під час війни або інших кризових явищ вживають надзвичай­ні заходи, способи управління. Тим більше цього не міг не робити керівник молодої держави, яка тільки ставала на ноги.

Щоб правильніше уявити собі форму правління в Україні в 1648—1654 pp., слід розуміти, що Б. Хмельницький — великий стратег, політик, дипломат — враховував усі існуючі умови і мож­ливості в організації управління державою, що будувалася. То­му він намагався поєднати дві державні ідеї. Як наслідок, у 1648— 1654 рр. в Україні було створено щось на взірець аристократич­но-республіканського правління. Його основою був козацький демо­кратичний устрій з виборністю, колегіальністю та гласністю. Вони й виражали ідею козацького панства. А реальна влада була зосере­джена в руках козацької старшини і шляхти, на чолі яких стояв могутній лідер-гетьман. М. Драгоманов писав, що устрій українсь­кої держави 1648—1654 pp. був більше подібний до устрою тепе­рішніх (друга половина XIX ст.) держав європейських, так званих конституційних.

Політичну організацію, що склалася на території звільненої України у 1648—1654 pp., сучасники нарекли Українською козаць­кою державою, називаючи її також Військом Запорізьким, або Хмельниччиною (Хмельнишиною). Більшість учених використовує назву Гетьманщина. Навіть польський король Ян-Казимир офіцій­но визнав, що в Україні немає іншої влади, крім влади гетьмана з військом запорізьким, і що гетьман (Б. Хмельницький) діє, як «пра­витель», тобто як глава держави.

Іноземні держави визнали вільну Україну за рівноправного суб'єкта міжнародних відносин й охоче вступили з нею у договірні відносини. Правосуб'єктність у міжнародних відносинах — це най­важливіша ознака держави, реалізація її зовнішнього суверенітету. Іноземні держави в 1648—1654 pp. приймали Україну як рівного достойного партнера, хоча вона ще не здобула повної незалежності. Без сумніву, вони чинили так не тільки з політичних міркувань од­ного дня, а й завдяки глибокому розумінню геополітичного поло­ження України, можливостей українського народу в боротьбі за визволення і розбудову вільної держави. Звичайно, мала значення загальна мирна атмосфера, що складалася у Європі після заключения 24 жовтня 1648 р. Вестфальського миру, який поклав кінець 30-річ-ній війні і проголосив фундаментальні принципи права, і серед них суверенітет і рівність держав. У 1648—1654 pp. Україна підтриму­вала постійні дипломатичні зв'язки з сусідніми Валахією, Кримом, Молдавією, Трансільванією, Туреччиною. За договором 1649 р. ту­рецького султана з «Військом запорізьким і народом руським», тобто вільною Україною, сторони взяли на себе такі зобов'язання: Туреччина —- надавати Україні військову допомогу, а українським купцям — право вільно плавати по Чорному морю та безмитно тор­гувати у турецьких володіннях, а Україна — перешкоджатиме за­порізьким і донським козакам нападати на Османську імперію.

У ті ж самі роки Україна встановлює зв'язки з Австрією, Анг­лією, Венецією, Персією, Францією, Швецією.

Шлях до незалежності був складним. На цьому шляху існува­ли як здобутки, так і поразки.

За Зборівським і Білоцерківським договорами Україна визна­валася автономною частиною Речі Посполитої. Проте український народ виступав проти замирення з Польщею, яка не задовольняла його справедливі вимоги і мала намір ліквідувати українську дер­жавність. Найбільше обурення українців викликало повернення, за останнім договором, шляхти до своїх земель, яке реально загрожу­вало втратою завойованих здобутків. Все це породжувало політич­ну нестабільність в Україні, загострювало соціальні суперечності. Селяни й міщани вбивали шляхту, орендарів, урядників, знищува­ли їхнє майно. Стали з'являтися опозиційні до гетьмана групи і серед старшинства. Український народ дедалі більше переконувався, що тільки власна незалежна держава захистить його свободу і пра­вославну віру. Він наполегливо виступав за те, щоб продовжувати війну за визволення до повної перемоги. Через це Україна фактич­но і юридично розірвала Білоцерківський договір і продовжувала боротьбу з Польщею до повної незалежності від неї.

Величезна історична заслуга Б. Хмельницького полягає в то­му, що він обрав єдино правильний шлях до незалежності у вигляді соціального компромісу. Він проводив гнучку політику: визнавав соціально-економічні вимоги селян, але не відмовлявся й від захис­ту інтересів старшини і шляхти. У такий спосіб він пом'якшив на­пруження в суспільстві, замирив населення і після блискавичної перемоги під Батогом (червень 1652 р.) рішуче узяв курс на ство­рення незалежної держави.

30. Правовий статус України за Переяславською угодою 1654 р.

Отже, остаточний текст українсько-московського договору було ухвалено у Москві в березні 1654 p., звідси і його назва — "Березневі статті" (їх оригінали не збереглися). На думку дослідників, ця угода за своїми формально-правовими ознаками нагадувала акт про встановлення відносин номінальної протекції, але за змістом найімовірніше передбачала створення під верховенством царської династії Романових конфедеративного союзу, спрямованого проти зовнішнього ворога, тобто проти Польщі: 1) Українська держава зберігала республіканську форму правління на чолі з гетьманом, який по життєво обирався на Козацькій раді; 2) незмінними залишалися адміністративно-територіальний устрій, суд і судочинство, фінансова система, незалежна внутрішня політика; 3) підтверджувалися права, вольності та привілеї української шляхти, духовенства та Війська Запорізького, реєстр якого становив 60 тис. чол.; 4) збір податків в Україні здійснювала українська скарбниця під контролем призначених царем чиновників; певна частина зібраної суми як данина мала передаватися до московської казни; б) зовнішньополітична діяльність Української держави обмежувалася забороною зносин гетьмана з польським королем та турецьким султаном; 6) Москва діставала право мати у Києві свого воєводу разом із невеликою залогою; 7) Московська держава зобов'язувалася надати Україні допомогу у війні проти Польщі тощо.

31. Джерела права в Україні (друга половина XVII ст.).

Джерела права

У другій половині XVII ст. українське звичаєве право закріплюється як у нормативних актах, так і в адміністративно-судовій практиці. "Давні права і звичаї" продовжували регулювати значну частину суспільних відносин, політико-правове життя на всій території України. Особливо важливу роль відігравали норми звичаєвого права в організації і діяльності судових органів, вони становили значну частину матеріального і процесуального права. Норми звичаєвого права виявлялися в досудовому і судовому процесах у формі різних обрядів, символів, дій, у словесних приказках. У матеріальному праві норми звичаєвого права доповнювали законодавчі та інші нормативні акти і певною мірою змінювали їх. Багато актів судових органів усіх рівнів були прецедентами застосування звичаєвого права. У Запорізькій Січі у другій половині XVIII ст. єдиним джерелом права продовжували залишатися "козацьке право", неписані норми звичаєвого права.

Зберігало своє значення й українське церковне звичаєве право. Але з підпорядкуванням української православної церкви Московському патріарху в Україні стали поширюватися нормативні акти, що йшли від московської православної церкви.

У юридичних документах, що формували правове поле України другої половини XVII ст., часто використовувалися такі поняття і визначення, як "стародавні права і вольності", "малоросійські права", "свої права" та ін., під якими розуміли всю сукупність - як писаних, так і неписаних - норм права минулого, що зберегли своє правове значення. Як правило, всі договірні статті другої половини XVII ст. закріплювали непорушність "малоросійських прав", не вдаючись до розшифрування їхнього юридичного змісту. Чиновники державної і судової влади, представники різних соціальних груп, відстоюючи свої станові інтереси, по-різному тлумачили "звиклі" права. Новий панівний клас, що формувався, - козацька старшина і шляхта-прагнули відтворити юридичний статус шляхти, який існував до 1648 р. Селянство, рядове козацтво і міщанство, навпаки, прагнули закріпити норми звичаєвого права, що склались у період визвольної боротьби 1648-1654 рр.

Чільне місце у правовій системі України продовжувало належати нормотворенню гетьманської і місцевої воєнно-адміністративної влади. Акти гетьмана видавалися у формі універсалів, ордерів, листів, декретів, грамот. Крім загальнообов'язкових універсалів, що стосувалися всього населення, органів влади й управління на всіх підвладних гетьману територіях, були й спеціальні, що стосувалися окремих категорій населення або окремих людей, окремих воєнно-адміністративних органів, конкретних посадових осіб. В останній чверті XVII ст. поширилися так звані земельні гетьманські універсали - про наділ землею "за службу" або про підтвердження права власності на землю. Видавались охоронні, або імунітетні, універсали про охорону майна, виключення певних осіб із компетенції місцевих адміністративних або судових органів. Окрему групу становили універсали воєнно-службового характеру. Нормативні акти гетьмана широко доповнювалися актами місцевої полково-сотенної адміністрації.

Важливу роль у регулюванні суспільних відносин у Гетьманщині почали відігравати договірні гетьманські статті, які набули конституційного значення для її населення. До XVIII ст. московський уряд не наважувався поширити російське законодавство на територію України. Мали силу тільки ті нормативні акти, які він спеціально видавав для неї - царські укази, грамоти. Зате в Слобідській Україні російське законодавство впроваджувалося активно й витісняло норми звичаєвого права. Зростаючий вплив на цей процес мало "Соборне уложення" 1649 р., особливо на закріпачення селянства, визначення кола питань, що стосувалися кримінального та цивільного права, судочинства, тощо.

На території Правобережної України діяли не лише норми звичаєвого права, Магдебурзьке право, Литовський статут 1588 р., а й акти польського права. Нова генерація українських феодалів оцінювала Статут як гаранта станових феодальних привілеїв нових панів і захисника їхніх автономістських тенденцій. Литовський статут широко застосовувався і на Гетьманщині, меншою мірою на Слобожанщині, а в судочинстві часто використовували Магдебурзьке право, нормами якого, поряд з іншими джерелами, керувалися не тільки магістратські суди, а й полкові.

Таким чином, в Україні діяли різноманітні форми права, норми яких часто суперечили іншим або дублювалися.

32. Соціально-економічні і політичні наслідки скасування автономії України у складі Російської імперії.

33. Суспільно-політичний лад і право в західноукраїнських землях (друга половина XVІІ – друга половина XVІІІ ст.).

Суспільний лад. Феодали

Протягом розглядуваного періоду панівним класом у західних українських землях залишались феодали. Верхівку класу феодалів складали магнати, основою соціально-економічної могутності котрих була фільваркова система. Зростання фільварків (поміщицьких садиб) відбувалось шляхом захоплення селянських наділів, насильного відбирання земель у громади і земель, що освоювалися, а також поширення панщини.

У першій половині XVIII ст. у Західній Україні повсюдно утвердилася феодальна земельна власність, яка існувала у формі королівської (державної), магнатської, шляхетської, церковно-монастирської власності на землю. Діяв принцип абсолютної неподільної спадкової шляхетської власності. Нешляхетська власність заборонялася. Власність на землю давала право влади над підданими. Цей порядок був затверджений Конституцією 1768 р. у "Правах кардинальних" (додаток до Конституції), де було записано про непорушність влади і власності шляхетського стану на спадкові землі та їхніх підданих. Згідно із статутними правами ці землі ніколи не могли бути відібрані чи зменшені. Під час продажу, оренди, застави феодальних маєтків предметом угоди була не земля, площа якої не зазначалась, а села з усіма належними їм правами, фільварками, будовами, промислами, підданими та їхніми повинностями. Великим землевласником залишалася польська корона. У Галичині наприкінці XVIII ст. королівщині належало близько 15 % доміній. Фактично ж королівщиною володіли магнати - за умови сплати ними до казни четвертої частини прибутків - "кварти".

Формально всі феодали були рівними між собою, але у Східній Галичині переважним правом користувалися польські поміщики, у Північній Буковині - румунські, а у Закарпатті - угорські та німецькі. Феодали користувалися виключним правом власності на землю, звільнялися від податків. Шляхетську власність не можна було конфіскувати без рішення суду. Шляхтича можна було заарештувати тільки за вчинення злочину. Найвищі світські та духовні посади заміщувалися тільки особами шляхетського походження, які користувалися також правом довічного володіння землею з державного фонду.

Захищаючи свої привілеї у суспільному устрої Речі Посполитої, шляхта намагалася обмежити проникнення до свого стану представників інших верств населення, внаслідок чого у пактах-конвентах Сейму (1669 р.) з'явився інститут "неповного шляхетства". Ця нова шляхта аж до третього коліна не мала права займати державні посади і обиратися депутатами сейму та сеймиків.

Шляхтич міг і втратити шляхетство. Така втрата шляхетства відбувалася або ж через постанову суду про позбавлення шляхетської гідності, або ж у випадку, коли шляхтича примушували зайнятися міськими професіями, наприклад, ремеслом чи торгівлею.

У 1775 р. австрійський уряд поділив усіх феодалів Галичини на магнатів і лицарів. Шляхту було звільнено від обов'язку служби у "рушенні", замість цього встановлювалася стягувана з неї грошова компенсація.

Патентом 1775 р. шляхті приписувалося ставитися до "холопів" по-людськи і не вимагати більшого, ніж це встановлено в інвентарях. Однак ці приписи, врешті-решт, залишилися тільки добрим наміром, і не більше. У 1783 р. уряд офіційно відновив право поміщиків на застосування до селян тілесних покарань.

У Північній Буковині переваги фільваркової системи було закріплено в "Певних пунктах", затверджених Марією Терезією 11 листопада 1769 p., котрими встановлювалося повне і виключне право феодалів як на землю, так і на селян; цим актом юридично було оформлено кріпосне становище селян.

У Закарпатті на початку XVIII ст. відбувався суттєвий перерозподіл феодальної власності, коли значна частина маєтків феодалів - противників Габсбургів була конфіскована і перейшла у володіння корони, а згодом була передана переважно німецьким феодалам. Цей акт викликав незадоволення й опір угорських феодалів, значна частина яких на той час перетворилася на немешей (дрібних феодалів). Певного компромісу було досягнуто у 1711 р. укладенням у Шатмарі мирного договору між імператором Карлом і ватажком угорських феодалів Каролем. Згідно з договором останні зрівнювалися у правах з австрійськими дворянами. Угорська шляхта звільнялася від державних податків, які перерозподілялися між міщанами і селянами. Урбаріальний закон 1766 р. зміцнив економічне і політичне панування німецьких і угорських феодалів, що було підтверджено патентом 1785 р.

Оскільки австрійський уряд не створив низової ланки державного апарату, він був змушений передати політичну владу в сільських місцевостях поміщикам, зміцнюючи таким чином феодальні порядки. Для організації місцевого управління з трьох кандидатів, яких висувало село, поміщик призначав війта. Компетенція останнього, однак, була незначною. Не мав війт і особливих пільг; лише якщо село мало не менше 30 дворів, то війт раз на місяць звільнявся від панщини.

Виконавчим інструментом поміщика були так звані мандатори (від лат. - доручення, яких на посаді затверджували окружні старости, а утримували своїм коштом землевласники. Через це формально мандатори вважалися державними чиновниками з повноваженнями від окружної влади, фактично ж вони були службовцями домінії, оскільки платню отримували безпосередньо від поміщика. Влада мандаторів мала універсальний характер - вони збирали податки, встановлювали різні повинності, забезпечували набір рекрутів (у середині XVIII ст. відбувся перехід до постійної армії), виконували поліцейські функції, судили у першій інстанції, користувалися правом тілесного покарання. У селах мандатори виступали як "всесильні сатрапи": скарги на їхні дії, як правило, не тільки не давали бажаних результатів, а навпаки, ще більше погіршували становище селян.

Шляхта володіла основним земельним фондом. За даними першого австрійського перепису (1773 р.), у Галичині було 6450 фільварків, об'єднаних у 1900 доміній. Із них близько 1500 доміній (5300 фільварків) належали шляхті, чисельність якої становила 19 тис. родин (95 тис. чоловік), або 3,6 % населення краю. Справжніми власниками землі в Галичині були магнати Потоцькі, Любомирські, Яблоновські, Чарторийські, Понятовські, Замойські, Сангушки, Тишкевичі, Жевуські, Браницькі, Осолінські, Радзивілли, Стадницькі та ін. Дані за 1785 р. свідчать про те, що 40 магнатських сімей Галичини володіли близько 2800 фільварками, або більш як половиною приватних маєтків. У XVIII ст. на Тернопільщині, Прикарпатті було багато "бояр", вільних від повинностей, які поступово злилися з чиншовою шляхтою. Більшість представників шляхти отримували маєтки на умовах васальної залежності, оренди, служили управителями, економами, адміністраторами, у воєнних загонах магнатів. Великими землевласниками були духовні феодали. У Київському воєводстві 8 монастирів володіли 74 селами. У Галичині монастирі, церкви мали великі земельні володіння, проте більша частина їх належала римсько-католицькому духовенству. Греко-католицькі священики за матеріальним становищем майже не відрізнялися від селян і виконували службові обов'язки як різновид панщини.

Міщани

Наприкінці XVII ст. правове становище міського населення визначалося категорією міст. Залежно від величини і кількості населення вони поділялися на три групи: Львів, королівські і муніципальні. Громадянство у кожному місті було спадковим і тривалий час в них зберігався старий порядок його одержання та втрати.

У середині XVIII ст. у містах Східної Галичини проживало 333 тис. чоловік, або 12,8 % всього населення. На той час міщани втратили всі ознаки економічної незалежності. Єдиним привілеєм, яким вони користувалися, було право ярмаркової торгівлі. Правове становище мешканців міст Східної Галичини наприкінці XVIII ст. мало в чому відрізнялося від попереднього періоду. Феодальні виробничі відносини перешкоджали містам розвиватися належним чином, тому найбільшими привілеями користувалася заможна верхівка - патриціат (купці, домовласники, власники міської землі). Будучи тісно пов'язаними з магнатами, вони протистояли середнім і найбіднішим городянам. Переважна частина ремісників об'єднувалася у цехи. Найнижчу ланку міського населення складали так звані "партачі" - позацехові дрібні ремісники, різнороби, поденники.

На початку другої половини XVIII ст. для жителів західноукраїнських міст був встановлений новий податок-акциз у вигляді процента від вартості товарів, проданих на ринках. Зберігалися і старі податки: "шележні" - податок на напої, чопові, якими обкладалися виробництво і продаж у міських шинках пива, меду, вина та оковитої; "шос" - міський податок на домовласників; "губерна" - обов'язок утримувати королівське військо під час його перебування в місті.

На початку XVIII ст. у містах Закарпаття спостерігається скорочення міського населення. Навіть у комітетських центрах (Ужгород, Берегове та ін.) проживало лише кілька тисяч чоловік. Наприкінці XVII ст. у краї налічувалося 20 міст і містечок, більшість з яких належала приватним особам і державній скарбниці. Так, Ужгородом володіла казенна домінія, Мукачевим і Береговим -домінія графа Шенборна, коронні міста Тячев, Хуст, Бишков знаходилися, відповідно, у віданні соляного, гірничорудного та лісового казенного управління.

Містам належали незначні земельні володіння: так, Львів продовжував володіти 13 тис. моргів землі на основі королівських грамот XIV-XV ст.; міщани міст користувалися землею з чиншовими примусами.

Селянство

Правові відмінності між окремими групами селян Східної Галичини, зберігаючись у другій половині XVII - у середині XVIII ст., наприкінці третьої чверті XVIII ст. втратили своє значення. У 1776 р. у Галичині налічувалося 1859,6 тис. кріпаків, або 72 % від загальної кількості селян.

Селянське землеволодіння мало свої особливості. У Галичині, наприклад, земля доміній поділялася на двірську (фільваркові поля) і селянського користування. Залежні українські селяни не мали права спадкового володіння та розпорядження землею. Вони тільки "сиділи" на землі, маючи право осілості, й користувалися наділом доти, доки виконували примуси на користь двору. У спадок передавалися повинності, від виконання яких залежало користування землею. Селянські поселення входили до складу доміній як їх частина. Громади існували не як економічна спільність, а як двірська. У Придністровських районах зберігалося перемінне землекористування. Щороку селянським дворам надавалося стільки землі, скільки вони могли обробити, залежно від наявної робочої сили, худоби. У деяких районах Східної Галичини, зокрема в Косівській волості, існувало закупне землекористування. Закупний підданий мав право спадкового користування землею із твердо встановленими примусами.

У 70-80 рр. XVIII ст. імператор Иосиф II здійснив ряд реформ, які мали за мету поставити на законну основу взаємовідносини селян і поміщиків. Наприкінці 1772 р. було видано патент про складання інвентарю, на підставі якого патентом 1775 р. було введено, так званий "рустикальний" податок на землю. Патентами 1781 р. і 1782 р. шляхті заборонялося вимагати від селян понад три дні панщини на тиждень або 156 днів на рік, обмежувалися додаткові повинності на користь землевласника. Були встановлені права вільного одруження, переходу на інші наділи, на відпуск від пана, звернення із скаргами на пана до суду. Земельний наділ селянина міг передаватися у спадщину. Наприкінці свого правління Иосиф II підписав патент про заміну панщини грошовою платнею, проте, як і ряд інших нововведень, він не був втілений у життя.

У 1789 р. було введено нове оподаткування, відповідно до якого 70 % врожаю мало залишатися у селянина, 12 % - віддавалося державі, 18 % забирав поміщик. Податки на користь держави отримував війт, який передавав їх державним урядовцям. На практиці всі реформи впроваджувалися у життя лише частково. Утім вони довгий час зберігали систему кріпацтва на західноукраїнських землях.

На території Закарпаття з метою врегулювання повинностей селян, певного обмеження сваволі місцевих феодалів, а також регламентування відносин між поміщиками і селянами імператриця Марія Терезія (1764-1772 рр.) здійснила урбаріальну реформу. Усі селянські землі було взято на облік, встановлено розміри земельних наділів, які залежно від якості поділялися на п'ять розрядів. Розмір селянського наділу ("телек") визначався від 18 до 30 зольдів ріллі і 6-12 вигойної землі (сінокосів). Фактично більшість селян мала половину чи чверть телеку. Із 2947 дворів повним наділом користувалися лише 146. Володільці повних наділів зобов'язувалися відпрацювати 52 дні на рік із своїм тяглом чи 104 дні "пішої" панщини. У пропорційній кількості встановлювалася панщина для користувачів частиною наділу. Желяри, які мали своє господарство, відпрацьовували 18 днів, безхатні - 12 днів панщини на рік. Селяни мали віддавати поміщику дев'яту частину врожаю і нести інші натуральні і грошові повинності. Крім цього, селяни сплачували державні податки, виконували повинності на користь держави. Справжнім лихом для селян-кріпаків була рекрутчина. У середині XVIII ст. військова служба у Закарпатті (Угорщині) була довічною.

У Північній Буковині імператорським актом у 1785 р. було відмінено особисту залежність кріпаків, але збережено поміщицьке володіння землею. За селянами залишилися усі феодальні повинності. Вводилося право вільного переходу селян. Однак гноблення селян, загальна економічна відсталість Буковини призводили до багатьох повстань.

Державний лад

Після захоплення західноукраїнських земель Австрією територія Східної Галичини увійшла до складу так званого "Королівства Галичини і Володомерії з великим князівством Краківським і князівствами Освенцімським і Заторським". 1774 р. для ведення галицьких справ у Відні було створено Галицьку надвірну канцелярію на чолі з канцлером, який виконував функції голови уряду.

У 1775 р. було утворено Галицький провінційний становий сейм (постулатовий сейм). У ньому засідали представники трьох станів: магнатів і лицарів, духовенства, а також представники королівських міст. Компетенція сейму була досить обмеженою та й скликався він час від часу. Головне призначення сейму полягало у поданні прохань (постулатів) імператору. Виконавчим органом сейму був постійний комітет із семи депутатів, обраних на шість років. Главою адміністрації королівства був губернатор, який призначався імператором виключно з австрійців.

Спочатку Галичину було поділено на 6 округів (циркулів) і 59 дистриктів. У1777 р. після нового розмежування було створено 18 округів. У 1786 р. на правах 19-го округу до складу "королівства" було включено Північну Буковину. Адміністративним центром "королівства" був Львів. У 1846 р. було проведено новий адміністративно-територіальний поділ, унаслідок чого уся територія Галичини поділялася на 74 повіти (вони подекуди називалися староствами).

Основними одиницями місцевого управління залишалися повіти, очолювані старостами і начальниками повітів. Найнижчими органами влади були сільські та міські гміни. Особливе управління існувало на так званих фільваркових територіях, де поміщики здійснювали адміністративну владу над домашньою прислугою і челяддю маєтків.

У зв'язку з військовими і політичними подіями австрійська влада встановлювала в окремих районах західноукраїнських земель тимчасове правління з надзвичайними повноваженнями. Так, територія Північної Буковини з 1774 по 1785 р. управлялася військовою владою.

У Галичині наприкінці XVIII ст. налічувалось 3 тис. службовців, але тільки 250 із них - місцевого походження. З 18 окружних старост у 1783 р. був тільки один українець і один поляк, із 62 циркулярних комісарів - 10 або 16 % поляків. Усі інші за походженням були німцями, чехами, італійцями. Серед 18 циркулярних секретарів не було жодного галичанина, а серед 36 діловодів налічувалося всього 3 чол., або 8 %, галичан. На керівні посади призначалися люди, які не тільки належали до маєтних класів, а й пройшли школу в австрійському бюрократичному державному апараті та звикли до хабарів. У архівах Відня, Львова, Кракова зберігається чимало документів, що яскраво засвідчують стиль роботи австрійських чиновників у Галичині. Наприклад, один із перших старост львівського циркулу граф Страсольдо викрав велику суму державних грошей і втік за кордон. Свавілля стало найхарактернішою рисою циркульних установ"

Основними адміністративно-територіальними одиницями Закарпаття були жупа і комітет. Існувало чотири жупи: Бережанська, Мармароська, Ужгородська і Ужанська, на чолі яких стояли чиновники -жупани, що призначалися королем з вищої аристократії. Жупи поділялися на комітати. До складу комітатською управління входили 30-40 чоловік (окружні начальники, секретарі, касири, землеміри, збирачі податків та ін.), очолювали управління жупани комітатів (журат). Найнижчою посадовою особою був староста села, що призначався феодалом. Після урбаріальної реформи (1764-1772 pp.) старости обиралися на один рік.

Місцевими органами самоврядування з дуже обмеженими повноваженнями були так звані представництва, але на кінець XVIII ст. вони практично припинили існування. Замість них були створені комітетські збори як дорадчий орган при жупані, що складалися переважно із заможних верств населення.

Міське управління

Після 1772 р. австрійський уряд обмежив права багатьох міст Західної України. Більшість невеликих міст були переведені у ранг села, а їх мешканці стали кріпаками. У Львові Магдебурзьке право було ліквідовано у 1786 р.

На території багатьох міст Західної України створювалися "юри-дики" - дільниці, виключені з підпорядкування міській владі і міському судочинству. Вони підпорядковувалися окремим відомствам.

Суд

У 1773 р. у Львові було засновано верховний суд як апеляційний для всіх нижчих судів Галичини. Згодом замість нього було створено королівський трибунал, що мав назву "імперсько-королівського". Йому надавалося право помилування засуджених до страти селян, за винятком тих, хто вчинив особливо тяжкі порушення закону. В останньому випадку таке право належало тільки імператору. Найвищою інстанцією судового нагляду у 1780 р. був галицький сенат у складі верховної судової палати, що перебувала у Відні. Одночасно із заснуванням королівського трибуналу при губернаторстві було створено суд у фінансових справах, а у 1775 р. - так звану апеляційну раду.

Інститут адвокатури було утворено в західноукраїнських землях у 1781 р. Для управління справами адвокатури у Львові, Станіславі і Чернівцях були створені палати (колегії) адвокатів. Наприкінці XVIII ст. сільські громади набули права обирати своїх захисників на суді - так званих "пленопотентів".

Право

У феодальній Польщі джерелами права, що діяли і на західноукраїнських землях у XVI 1-ХVIII ст., були звичаї, пристосовані до умов середньовічного станового суспільства, нормативні акти Литви і Польщі, в тому числі привілеї, які видавалися групам осіб або цілим станам, містам тощо (розподілялися на жалувані, пільгові й охоронні), постанови, статути, ордонарси тощо.

Важливим джерелом права було Магдебурзьке право. У другій половині XVII-ХУЛІ ст. були здійснені перші переклади Магдебурзького права українською мовою. Однак найважливішим джерелом права були Литовські статути та ін.

На Закарпатті діяли закони короля і Державних зборів, королівські грамоти та ін. У 1619 р. з'явився перший свого роду процесуальний кодекс, у якому було підсумовано порядок і спосіб судочинства, його доповнили в 1699 р. В Угорщині і на Закарпатті діяли норми звичаєвого права, неабияке значення мала й судова практика, зокрема, верховних судів. На неї посилалися нижчестоящі суди. У 1723 р. були навіть зібрані і видані рішення верховних судів.

Після поглинення західноукраїнських земель Австрійською монархією у 1772-1786 рр. відбувався процес заміни польського законодавства австрійським. Правові положення, обов'язкові на території Галичини, містилися у спеціальних збірниках, що включали "накази і закони для всіх", "вироки", "мандати" та інші правові акти; як правило, вони друкувалися польською і німецькою мовами. Загалом західноукраїнські землі стали місцем апробації нового законодавства Австрійської імперії. Так, наприклад, у 1797 р. був затверджений і набрав чинності спочатку в Західній, а згодом і в Східній Галичині новий австрійський цивільний кодекс, котрий замінив собою польське цивільне законодавство.

Австрійським цивільним законодавством були закріплені найважливіші правові інститути феодальної власності. Поміщики продовжували бути власниками землі. Податками ці землі почали обкладатися лише наприкінці XVIII ст. Вони були значно нижчими, ніж податки з рустикальних земель, що належали селянам. Наприкінці XVIII ст. посилюється і парцеляція - подрібнення селянських земельних наділів, які передавалися у спадщину.

У шлюбно-сімейному праві Австрії зберігалася церковна форма укладання шлюбу. За традицією місцевого звичаєвого права в західноукраїнських землях діяла норма, відповідно до якої за кожним із подружжя, що пережило іншого, зберігалося право користування усім майном. Такий порядок був поширений і у селянському середовищі. Деякі майнові спори, особливо спадкові, котрі не були врегульовані пізнішими законами, розглядалися на підставі права Речі Посполитої, якщо воно застосовувалося до її поділу.

У 1786 р. було затверджено загальну інструкцію для судів усіх інстанцій, яка регулювала порядок розгляду справ, котра складалася з двох частин: перша стосувалася діловодства, інша - безпосередньо регулювала порядок судочинства.

У 1768 р. в Австрії було затверджено новий кримінально-процесуальний кодекс, названий "Терезіаною", дію якого було поширено й на анексовану територію західноукраїнських земель. Кодекс складався з двох частин: перша стосувалася процесуального, а друга - матеріального права. Система покарань у кодексі була дуже жорстокою, процес мав інквізиційний характер із широким застосуванням тортур.

У 1787 р. було прийнято новий австрійський кримінальний кодекс, котрий вже містив окремі положення, характерні для буржуазного кримінального права. У 1788 р. як доповнення до нього було введено новий статут кримінального судочинства. Наприкінці XVIII ст. кримінальний кодекс набрав чинності у Галичині, а незабаром - і на всій території Австрійської імперії. Кримінальний кодекс 1787 р. сприйняв певні прогресивні положення, зокрема обмеження покарання смертю. Проте покарання залишалися жорстокими. В останньому десятиріччі XVIII ст. репресії дещо пом'якшилися, однак, незабаром були прийняті нові норми, спрямовані проти революційного руху.

У 1796 р. було введено в дію західно-галицький кримінальний кодекс, який після апробації був покладений в основу загальноавстрійського кодексу 1803 p., який позначався порівняно високою правовою технікою. Проте кодекс не був позбавлений ряду феодальних пережитків.

Таким чином, можна підсумувати, що австрійське законодавство, яке майже півтора століття діяло в Галичині, повністю відповідало інтересам панівної верхівки. Саме за його допомогою австрійські правлячі кола через відповідні органи державного апарату забезпечували собі панування на західноукраїнських землях.

34. Конституція Пилипа Орлика (1710 р.)

договіргетьманаВійська ЗапорозькогоПилипа ОрликазістаршиноютакозацтвомВійська (від усієї старшини та козацтва конституцію Орлика підписавкошовий отаман Кость Гордієнко), який визначав права і обов'язки усіх членів Війська. Укладений1710року. ЗатвердженийшведськимкоролемКарлом XII. Написанийлатиноюістароукраїнською. Складається зпреамбулита 16 статей. Чинності не набула, оскільки була написана в умовах вигнання, конституцію було прийнято5(16) квітня1710року на зборах козацтва біля містечка Тягина на правому березі річкиДністер(турецька назва —Бендери, нині це територіяМолдови). Тому її інколи називають щеБендерською конституцією. У тексті документа її автори називають територію держави Малою Руссю, Військом Запорозьким,Україною.

Законодавча влада надається Генеральній Раді, що виконує роль парламенту, до якої входять генеральні старшини, цивільні полковники від міст, генеральні радники (делегати від полків з людей розважливих і заслужених), полкові старшини, сотники та представники від Запорозької Січі (стаття 6). Генеральній Раді належало працювати сесійно, тричі на рік — в січні (на Різдво Христове), квітні (на Великдень) і жовтні (на Покрову). На своїх зборах Генеральна Рада розглядає питання про безпеку держави, спільне благо, інші громадські справи, заслуховує звіти гетьмана, питання про недовіру йому, за поданням гетьмана обирає генеральну старшину.

Найвищу виконавчу владу мав гетьман, влада якого була довічною. У період між сесійними зборами Генеральної Ради виконував її повноваження. Можливості гетьмана і його владні повноваження були значно обмежені статтями 6, 7 і 8. Відповідно до цих положень гетьман не мав права розпоряджатися державним скарбом та землями, проводити власну кадрову політику, вести самостійну зовнішню політику. Йому також було заборонено створювати якусь власну адміністрацію, він не міг застосовувати покарання до винних. Для задоволення матеріальних потреб гетьманові виділялись певні рангові маєтності з чітко визначеними прибутками, проте лише на час його перебування на посаді.

Проголошувалася незалежність Малої Русі від Російського царства і Речі Посполитої; при цьому обмовлялася протекція шведського короля та постійний союз з Кримським ханством. Пам'ятник Конституції Пилипа Орлика в Бендерської фортеці Територія Війська Запорозького визначалася згідно Зборівським договором 1649 року. Справи про нанесення шкоди гетьману розглядав Генеральний суд, у справи якого гетьман не мав права втручатися. Казна і держмайно були у віданні Генерального підскарбія. На утримання гетьмана виділялися окремі землі. Гетьман зобов'язувався захищати все населення від надмірних податків і повинностей, допомагати вдовам і сиротам.

35. Суспільний устрій України в складі Росії у XVІІІ ст.

Становий поділ українського суспільства у кінці XVIII ст. узаконено царськими указами, жалуваними грамотами та положеннями і уніфіковано з центральними російськими губерніями. Він не був стабільним, постійно змінювався і за 150 років пройшов певну еволюцію. Але в цілому зберігалася чотирьохступенева градація населення на дворянство, духовенство, міщан (міських обивателів) та селян (сільських обивателів). До середини XIX ст. в Україні як стан ще існувало козацтво, а в другій половині XIX ст. з'явилися і заявили про себе буржуазія та робітники.

Дворянство (поміщики) на українських землях формувалося з представників козацької старшини, польської шляхти, військово-служилих чинів найманих формувань тощо. Воно мало міцні економічні позиції як основний клас землевласників, що володів 70 % всіх земель, і політична опора влади - з дворян комплектувався штат урядовців та офіцерів, лише дворяни мали право займати державні та військові посади. У губерніях, повітах та волостях діяли органи дворянського самоврядування (зібрання) на чолі з предводителями. Дворяни мали право створювати фабрики, заводи та майстерні в селах і містах, займатися підприємницькою діяльністю. Особливими статтями законів захищалося життя, честь, свобода і здоров'я дворянина. На початку XX ст. дворянство створює свої політичні партії (кадети і октябристи). Незважаючи на втрату влади над селянами у 1861 p., унормовані привілеї дворянства з часів Катерини II лишалися чинними до 1917 р.

Духовенство теж належало до привілейованих прошарків суспільства. Воно звільнялося від всіх податків, тілесних покарань, поповнювалося вихідцями з усіх верств, дозволявся вільний вихід з духовного стану, діти священнослужителів отримували почесне громадянство. Проте держава провела секуляризацію церковних земель, взяла церкву під контроль через Синод, заборонила займатися промислами, торгівлею, володіти кріпаками, замінила обрання священників їх призначенням.

Міщани не були однорідною масою. Серед них виділялися міські обивателі (власне міщани), купці (розподілялися за рівнем прибутків на гільдії), духовенство, інтелігенція. Міщани володіли землею, відбували рекрутську повинність тощо. У другій половині XIX ст. в містах формується робітничий клас - нова суспільна верства, з появою якої з'являється фабрично-заводське законодавство, яке стало передумовою виникнення трудового права. Разом з робітниками розвивається і буржуазія (фабрична, банківська, заводська, торговельна і промислова). Капіталісти аж до 1905 р. не мали політичних прав, сплачували податки, несли державні повинності.

Селяни - найчисельніша, основна маса населення. До реформи 1861 р. розподілялися на кріпаків та державних. Останні відбували повинності на державу. До них належали також військові поселенці та козаки, які, крім селянських, мали і військові обов'язки. Кріпосні селяни відбували панщину, платили оброк і в усьому залежали від волі поміщика. Лише у 1861 р. вони отримали особисту свободу і цілковиту правоздатність.

36. Джерела права України в XVІІІ ст. Кодифікація права України.

Джерела права України-Гетьманщини

Джерела права в Україні-Гетьманщині можна умовно поділити на п'ять основних груп: 1) звичаєве право, 2) система "попередніх прав", 3) акти української (гетьманської) автономної влади, 4) російське царське законодавство та 5) нормативні акти церковного права

Звичаєве право

Серед джерел права на українських землях періоду Гетьманщини посідало досить помітне місце. Воно виникло та оформилося під час еволюції господарчо-побутових відносин людей і спиралося на загальноприйняті "давні" норми поведінки (звичаї), вироблені за різноманітних обставин. Показовими в цьому аспекті були неписані "права й звичаї" Запорозької Січі, які, не будучи офіційно санкціонованими державною владою, фактично врегульовували все внутрішнє життя січовиків. Сукупність правових звичаїв як правил, обов'язкових до виконання нарівні з законом (у разі їх порушення - обов'язкового покарання, схожого з вироком законодавчих органів), що виникли в Запорозькій Січі та встановлювались у сфері козацтва, в науці дістали назву "козацького права".

Національна революція середини XVII ст. сприяла значному поширенню козацького звичаєвого права. Його норми охоплювали всі без винятку верстви населення, впливали на становлення прав та обов'язків громадян, проникали у важливі сфери суспільного життя, особливо в адміністративну, кримінально-правову і судову. Гетьмани, старшинська адміністрація, суди у своїй практичній діяльності широко використовували норми запорозького звичаєвого права

У період Гетьманщини в Україні існувало також церковне звичаєве право (О. Гуржій). Його норми регулювали правила поведінки, які не набули законодавчого затвердження в "офіційних" церковних збірниках, але яких обов'язково дотримувались у житті люди, побоюючись "кари й гніву Господнього". Норми церковного звичаєвого права фактично ставали законом у вирішенні таких церковно-практичних питань, як загальноприйнята тодішня поведінка в церкві під час богослужіння, займанщина (довільне займання земель), застосовуване монастирем "звикле послушенство" підданих духовним феодалам, повага до влади ("вся влада від Бога") тощо. Ці норми впродовж тривалого часу підтримували лише "звички", що мали важливе значення в церковно-юридичній практиці. На жаль, науці невідоме докладне зібрання українських церковних звичаїв у нашій духовній літературі.

У першій половині XVIII ст. з еволюцією суспільних відносин на українських землях відбувався, процес зменшення значимості звичаєвого права, витручення його норм писаними законами російського (на Правобережжі - польсько-литовського) законодавства. Так, у козацькій Україні поступово зникала форма виборності "за звичаєм" на вищі та середні військово-адміністративні посади в полках на загальних радах (уряди почали переходити у "спадщину" від батька до сина або призначалися гетьманом чи російським царем). Дедалі частіше з посиланням на положення Литовського статуту порушувалися права селян, міщан, родових козаків і цілих громад на володіння землею чи "вільними" степами, лісами, озерами. Проте вітчизняні вчені (А. Ткач, а нещодавно - Ю. Гошко) на підставі архівних матеріалів незаперечно доводять, що норми звичаєвого права в Україні, зокрема у врегулюванні цивільно-правових відносин, застосовувались і в другій половині XVIII, і навіть у XIX ст. На думку дослідників (С. Шелухін), за звичаєвим правом у Наддніпрянській Україні позаминулого століття жило 90% українців.

"Попередні права".

Національна революція українців середини XVII ст. формально не скасувала писаних і функціонуючих нормативних актів права попереднього державного періоду: Литовський статут 1588 року, збірники магдебурзького права - "Саксонське дзеркало", "Порядок прав гражданських" тощо. Деякий час на них майже не посилалися, тому вони фактично не діяли. Проте в судових процесах другої половини XVII-XVIII ст. (і навіть пізніше) на ці джерела дедалі частіше почали посилатись у вирішенні багатьох життєво важливих питань, навіть безпосередньо брали до уваги їхні положення. Поступово вони визначились як обов'язкові в більшості офіційних документів. Законність таких джерел права неодноразово підтверджувалася універсалами українських гетьманів.

Найбільш визначним із джерел цієї групи був Литовський статут 1588 р. як найбільш досконалий у правничій площині й технічно відпрацьований. Старшинська адміністрація прямо пов'язувала цей звід нормативних актів із власним "попереднім" правом, зокрема вбачала в ньому витоки з "Руської правди". Крім того, новій генерації українських феодалів імпонувало те, що Статут не так давно був гарантією станових прав навіть православних можновладців у політичних зазіханнях польських магнатів, а також деякою мірою захищав автономістичні тенденції різних народів у складі Великого князівства Литовського, а потім Речі Посполитої. Найчастіше на Литовський статут посилались у розгляді справ на захист приватної власності. Відповідно до норм статуту притягалися до відповідальності особи, які зчинили напади на чужі маєтки, побої, пограбування, поранили когось тощо. Одними з принципових статутній положень були, безперечно, норми про позбавлення майна та земель державцем у тих його селян, які переходили до іншого землевласника. Це явище набирало реальної сили з посиленням соціального визиску сільської бідноти, міських низів та рядового козацтва і стало вже досить типовим у першій половині XVIII ст. Литовський статут мав неоднакове значення для населення різних українських регіонів: він ширше застосовувався на Правобережжі, Гетьманщині, менше - на Слобожанщині.

Досить часто в українському судочинстві застосовувалися положення магдебурзького права. Під ним розумілися всі нормативні акти, що стосувалися самоврядування міст. У період Гетьманщини, як і перше, судова практика у магістратських містах базувалася не на використанні німецьких збірок права, а здебільшого на їх переробках у перекладах на польську чи латину. Діяли збірники у польському перекладі Павла Щербича під загальними назвами "Саксон", Бартолемея Троїцького - "Порядок" (складався з восьми невеликих збірок-переробок, "екстрактів", додатків, а також окремих актів переважно цивільно-правового характеру), Самуїла Кушевича - "Право хелмінське (цивільне)". У цих та інших чинних на той час збірниках, що були укладені впродовж 80-х років XVI-середини XVII ст., містилися норми державного, адміністративного, цивільного, кримінального і процесуального права. У першій половині XVIII ст. з метою полегшення роботи юристів-практиків додатково створили "Короткий покажчик магдебурзького права за книгою "Порядок" і збірник під своєрідною назвою - "Кратко виписано с прав молороссийских книг "Порядка", с артикулов права магдебурского, права цесарского с означением, какое в тех правах за вину положено наказание и казнь на каких именно значит страницах".

Дослідники (О. Гуржій) зазначають, що функціонування магдебурзького права в гетьманській Україні мало свої особливості. Вони полягали в тім, що за своєю ((юрмою і змістом магдебургія на Лівобережжі під впливом місцевих умов, зокрема звичаєвих правових норм, відрізнялася від тієї, що функціонувала у країнах Західної Європи. Основні причини цього: використання в судовій практиці України не оригіналів німецьких збірок, а їх польських чи латинських переробок, в яких положення магдебурзького права були дещо трансформовані порівняно з оригіналами. Зокрема, вони передбачали великі пільги міщанам, правила функціонування міської ради та правосудних органів, заборону приймати до них простолюдців, значне обмеження юридичних прав жінки (наприклад, без заяви або присутності чоловіка чи опікуна її справа не приймалася судом до розгляду, а вона особисто не визнавалася офіційним свідком), позбавлення прав євреїв, залежність винесення вироку від станового статусу звинуваченого тощо.

На характер та обсяг застосування магдебургії на місцях свій відбиток накладали тогочасні політичні й соціальні реалії життя. В Україні, порівняно із Західною Європою, були іншими організація магістратів, рівень самоврядування міст. Це зумовлювало територіальні особливості в застосуванні магдебурзького права в Україні. Найбільше рис виборності мало магдебурзьке право у Гетьманщині, де його нормами, поряд з іншими джерелами, керувалися не тільки магістратські, а й полкові суди. На Гетьманщині магістратські суди, усупереч положенням "Саксона" і "Порядка", зосереджувалися не тільки в руках війта і лаві піків. До процесу судочинства залучались інші міські чиновники. Формально всі магістрати вважалися незалежними від юрисдикції полкових судів, а підпорядковувалися безпосередньо генеральному військовому, куди в разі потреби і направлялися апеляції на рішення перших. На Слобожанщині постійний тиск російського законодавства звів до мінімуму застосування в краї норм магдебурзького права. Від кінця XVIII ст. магдебургія взагалі втратила на українських землях своє значення. Збірники магдебурзького та його різновиду - хелмінського права використовувалися у всіх офіційних і приватних кодифікаціях права України XVIII і XIX ст.

Джерела права автономної (гетьманської) влади.

Важливу роль урегулюванні суспільних відносин в Україні-Гетьманщині відігравали договірні (гетьманські) статті, що підписувалися гетьманами України та козацькою старшиною, з одного боку, і російським царем та його представниками - з іншого. У цих документах визначалося не тільки державно-правове становище України у складі Росії, а й фіксувалися найважливіші проблеми внутрішнього життя України.

Статті, попри зміну змісту при обранні кожного нового гетьмана, завжди залишалися найвищими юридичними актами, що регламентували корінні підвалини життя і загальне становище України. Вони були своєрідними конституційними актами, на підставі яких діяли всі інші джерела права. Цими актами встановлювалися найбільш істотні норми, які визначали права гетьмана, судову організацію та джерела права, а також права й привілеї класів та окремих соціальних груп, фінансові відносини, організацію козацтва й чиновництва. Невипадково всі кодифікатори використовували договірні статті в систематизації чинних норм і укладанні нових збірників права.

Найбільш поширеним серед джерел права місцевого походження були нормативні акти місцевої військово-адміністративної влади і насамперед нормативні акти гетьманської влади та Генеральної військової канцелярії. Акти гетьманської влади видавались у формі універсалів, ордерів, інструкцій, листів, декретів і грамот. Провідне місце серед них посідали гетьманські універсали - офіційні акти державної влади України-Гетьманщини, які видавалися віл імені гетьмана (іноді їх видавали полковники) та містили закони й розпорядження.

За змістом і призначенням універсали поділялися на загальні (стосувались усього населення держави), спеціальні (належали до окремих установ, станів чи груп населення). Прикладами останніх можуть бути універсали гетьмана К. Розумовського від 1752 р. та 20 квітня 1760 р. Першим гетьман установив порядок заснування діяльності (статус) Новгород-Сіверського магістрату, а другим заборонив переселення селян з одного місця на інше без дозволу землевласника. Цим же універсалом установлювалося, що нерухоме майно селян, які залишали свого пана, переставало бути їхньою законною власністю.

Видавалися також земельні гетьманські універсали. Вони стосувалися надання земель козацькій старшині "на службу" або "за службу", або церквам і монастирям "на молитву"; ствердження права власності на землі, набуті у спосіб купівлі чи спадщини. Вирізнялися також охоронні та імунітети і гетьманські універсали. Вони видавалися особам на охорону їхнього майна чи виводили певних осіб з-під компетенції адміністративних і судових органів, беручи їх під протекцію гетьмана. Окрему групу становили військові та службові гетьманські універсали (призначення тих чи інших осіб на важливі військові посади, затвердження на цивільні й духовні посади, виступи у похід, сторожову службу тощо).

Близькими до універсалів були гетьманські ордери та інструкції. За допомогою перших вирішувалися конкретні питання суспільно-політичних відносин, наприклад, заборона купцям провадити роз дрібну торгівлю, встановлення порядку розгляду апеляційних справ у Генеральному суді, проведення ревізій полків. В інструкціях визначався порядок заснування й діяльності адміністративно-політичних установ, зокрема судових органів, прав та обов'язків чиновників, порядок здійснення рішень вищих органів влади. Прикладом можуть бути інструкції судам гетьманів П. Полуботка (1722 р.), Д. Апостола (1730 р.), К. Розумовського (1761-1763 рр.). Гетьманська інструкція К. Розумовського 1760 р. визначала права та обов'язки генерального підскарбія, порядок, за яким відбувалися надходження й витрачання коштів гетьманського уряду. Гетьманські листи, грамоти, декрети використовувалися для того, щоби повідомляти про ухвалені найвищою владою законодавчі акти і встановлювати порядок їх уведення в дію; наприклад, листи й декрети про порядок судочинства, грамота К. Розумовського 1751 р. про кількість, розквартирування й порядок утримання війська.

Генеральна військова канцелярія видавала свої акти у формі універсалів та указів. Це були підзаконні акти, за допомогою яких запроваджувалися правові акти вищих органів влади і проводилася виконавчо-розпорядча діяльність гетьманського уряду. Водночас окремими актами Генеральної військової канцелярії затверджувались і нові загальнообов'язкові відносини. Так, указом від 21 серпня 1738 р. встановлювалися ціни на порох і розмір податку, що накладався на майстрів порохових справ, указ 1748 р. вводив контроль над мірами ваги й покарання за порушення чинних правил. Універсалом 1746 р. Генеральна військова канцелярія заборонила військовим урядникам утручатися в справи магістрального суду м. Стародуба.

Що ж до рішень таких органів, як військова рада і рада генеральних старшин, то вони практично вносили мало змін у джерела права. До того ж у XVIII ст. ці органи збиралися дуже рідко і лише для виборів гетьмана та інших вищих чиновників або для вирішення питань, що вимагали подальшого затвердження царською владою.

Російське царське законодавство.

Затвердження договірних статей установлювало верховенство царської влади над Україною. Однак загальна система російського права на Лівобережну Україну не поширювалася. Царські урядовці не втручались у справи української судової організації. Уводилися в дію тільки ті нормативні акти царської влади, які спеціально видавалися для цієї території. На початку XVIII ст. після "справи Мазепи" в умовах перетворення Росії в абсолютистську монархію та обмеження прав гетьманської влади посилилося втручання імператорської влади у внутрішні справи України. Це здійснювалося як через контроль з боку царських урядовців за діяльністю автономних установ, так і через збільшення кількості нормативних актів самодержавної влади, що видавалися спеціально для України. На територію України поширювалися загальноімперські законодавчі акти: царські грамоти, укази, регламенти, статути, установи й положення, зводи й накат, інструкції, маніфести. Зокрема, перші з них надавали або підтверджували магдебурзьке право, дозволяли українцям судитися "по прежним правам", визначали статус цехів, стосувалися національного фінансування й орендування.

Особливу увагу царський уряд приділяв праву переходу з місця на місце, з одного стану до іншого. Значний вплив на політику старшинської адміністрації зробили сенатські укази 1713 і 1715 pp., що вимагали висилати на попередні місця проживання збіглих приватних селян і служивих людей на Лівобережжі й Слобожанщині. У 1738 р. Сенат видав указ про заборону російським поміщикам переховувати у своїх будинках, посполитих і козаків, які переходили зі Слобідської України. Прикладами інших, чинних в Україні нормативних актів російського законодавства, можуть бути: укази 1714 р. про єдиноспадкування, табель про ранги 1722 р., указ 1783р. про остаточне закріпачення селянства, маніфест про скасування гетьманства 1764 p., царський указ Синоду й Сенату від 10 квітня 1786р. про зміну становища церкви, "жалувана грамота дворянству" 1785 р. Почали застосовуватися генеральний регламент 1720 p., а також адміралтейський, духовний і монастирський регламенти, "устави" про заснування губерній від 1755 р. тощо.

Від другої половини XVIII ст. після остаточної ліквідації гетьманства нормативні акти місцевого походження поступилися місцем загальнодержавному російському законодавству. Спостерігалося поступове, але неухильне підпорядкування національних правових інституцій великодержавницьким. У 1840-1842 pp. на території всієї України, що входила до складу Росії, було введено в дію Звід законів Російської імперії.

Нормативні акти церковного права.

Джерела церковного права не зазнали суттєвих змін. Царський уряд, зважаючи на ту величезну роль, яку відігравала в суспільно-політичному житті українська православна церква, надалі забезпечив їй особливі права й дозволив користуватися старими правовими джерелами. Навіть після підпорядкування київського митрополита московському патріархові царський уряд зберіг місцеві церковні суди. Грамотою від 15 грудня ] 686 р. московському патріархові заборонялося втручатися в діяльність українських церковних судів і приймати скарги на їх рішення. І лише у XVIII ст., зі зміною загального становища церкви в державі та посиленням утручання самодержавства в діяльність судів Української православної церкви, згідно з царським указом від 10 квітня 1786 р. перше місце серед основних джерел права Української православної церкви посів російський Духовний регламент.

Джерела права Української православної церкви того періоду умовно поділяють на дві групи. До першої відносять ті, що регулювали загальне становище церкви в суспільстві й державі. Сюди належали: Духовний та Монастирський регламенти; Статут про чинонаступництво церковне; укази імператорської влади; постанови урядового Синоду; постанови російського патріарха. До другої - джерела, в яких закріплювалися догми християнської православної віри. Це - канони або "кормчі книги"; правила, прийняті соборами Російської церкви; правила святих апостолів; нова заповідь Юстиніана; книги Святого Письма.

Отже, у період після Хмельниччини в У країні-Гетьманщині склалася досить строката система джерел права. Чинними залишались "давні права", під якими розумілися не якісь конкретні правові акти, а вся колишня (часу Речі Посполитої) правова система. За походженням ці джерела права у Козацько-гетьманській державі можна розділити на декілька видів. Чільне місце серед них належало звичаєвому праву - козацькому і церковному, а також законодавству попереднього польсько-литовського періоду, найголовнішим серед якого був Литовський статут 1588 р. і численні збірки магдебурзького (хелмінського) права. Великого значення у врегулюванні суспільних відносин набули акти автономної влади в Україні. Поступово поширювалося в Україні (спершу в окремих регіонах, а згодом і по всій території) російське царське законодавство. Нарешті, у правовій системі тогочасного українського суспільства вагоме місце належало також джерелам церковного права.

Кодифікація права України-Гетьманщини

Правова система гетьманської України, що основувалася на численних джерелах, з одного боку, обумовлювала відносну автономію її правового укладу, а з іншого - містила багато внутрішніх суперечностей, а отже, прогалин у регулюванні суспільних відносин та інших вад. Зрештою, дослідники (В. Кульчицький, В. Чехович, А. Яковлів) наголошують, що така строката система джерел права, яка створювала певні труднощі в застосуванні правових норм і призводила до зловживань в українських судах, викликала необхідність систематизації чинного в Україні права. Різноманітність джерел правової системи також кепсько відповідала тим феодально-кріпосницьким відносинам, які дедалі більше утверджувалися в Україні. Прагнучи юридично їх оформити, українські феодали висунули ідею укладення кодексу, який був би затверджений царським урядом. Своєю чергою, російський уряд також розраховував на те, що кодифікація українського права сприятиме зближенню українських і загальноросійських правових норм.

Упродовж XVIII ст. було здійснено кілька спроб кодифікації права козацької України. Систематизацією правових норм займалися спеціально створені для цього комісії, а також ряд приватних кодифікаторів.

Хронологічно першою пам'яткою історичного розвитку українського права першої половини XVIII ст. був "Процесе краткий приказной, изданный при резиденции гетманской" (1734 р.). Він складався зі вступу, 13 параграфів, короткого додатку і характеристики порядку винесення вироків. Основну частину становили нормативні акти, що регулювали тогочасний судовий процес. При цьому важливого значення "Процес..." надавав розгляду тих категорій судових справ, які належали до проблем урегулювання майнових відносин і поновлення порушених речових прав (А. Ткач): боргових (п. 5); земельних (п. 6); про майнові відносини подружжя (п. 7); про втечі селян (п. 13). Збірник використовувався як підручник або посібник для юристів-практиків у судових та адміністративних установах. Складено його було при гетьманській канцелярії, однак укладач невідомий. Існує кілька редакцій цього Збірника, зокрема його переробка під назвою "Акцес" (1743 р.). В основу цієї кодифікації, яка не набула офіційного значення, було покладено Литовський статут і "Порядок". Дослідники (А. Пошук) уважають її своєрідним підручником, який знайомив із тогочасним судовим устроєм і процесом.

Подібне призначення - практичної збірки права для господарів, щоб застерегти їх від юридично неправильних учинків, має "Экономика краткая... права". Вона складалася з 25 пунктів, в яких було виписано норми, що стосувались управління приватним господарством, чиншового права, земельної власності, зобов'язальних відносин, тобто ті, що найчастіше траплялись у практиці господарювання. Цей збірник, що був укладений у 1730-1740 рр., також основувався на Литовському статуті і збірниках магдебурзького права. Крім того, до нього були долучені царські укази, за якими заборонялося давати притулок утікачам, незнайомим та безпаспортним людям. У ньому наводилися норми процесуального і кримінального права.

Ще одна спроба приватної кодифікації першої половини ХУЩ ст., серед джерел якої пріоритетне місце належало нормативним актам російського законодавства (зокрема, окремим положенням "Соборного уложення", "Устава воинского" і "Устава вексельного"), мала назву; "Права малороссийские с книг Статута, Саксона и Порядка выписанные" (упорядкована в 1744-1757 рр.). Вона охоплювала також ряд норм із Литовського Статуту, "Саксона" і "Порядка". Більшість норм, уміщених у "Виписі прав", стосувалися майнових відносин (В. Рубаник). У кожному окремому випадку кодифікатор точно посилався на те джерело, з якого наводилася та чи інша норма. У "Виписі" наводилися поняття власності й визначались способи набування права власності. Зокрема, як один із способів набуття права власності "Випис" указував давність володіння, визначаючи, однак, при цьому вже не норму Литовського статуту -10 років, а 30-річний термін.

Та найвідомішою з кодифікацій українського права першої половини XVIII ст. були "Права, за якими судиться малоросійський народ" (1743 р.). Ініціатива підготування збірника виходила від російського уряду, який у "Решительных пунктах..." гетьманові Д. Апостолу (1728 р.) запропонував укласти збірку чинного в Україні права в перекладі російською мовою. Роботу було завершено в результаті 15-річної праці спеціально створеної комісії, до складу якої входили представники козацької старшини й духовенства. Серед членів комісії були високопоставлені правники (лохвицький сотник В. Стефанович, генеральний хорунжий М. Ханенко), знані історики (С. Савицький, С. Луковський, Я. Лизогуб), професори Києво-Могилянської академії та культурні діячі (Я Апостол). У складанні збірника комісія творчо використала, першоджерела: Литовський статут 1588 р. (в польському виданні 1648 р.), правові книги магдебурзького і хелмміського права, гетьманські універсали, окремі російські законодавчі акти, реальну практику козацьких судів, українське звичаєве право. Багато норм і правничих дефініцій комісія виробила самостійно.

"Права, по которым судится малоросийсекий народ" як систематизований звід чинних в Україні-Гетьманщині правових норм структурно складалися з передмови і 30 розділів, що поділялися на 531 артикул і 1716 пунктів (за іншими даними І. Бойка - 532 артикули і 1607 пунктів). Окрім того, до збірника було додано Інструкцію кодифікаційної комісії та "Степенный малоросийського воисъкового знания порядок после гетмана", тобто перелік службових військових і цивільних чинів Гетьманщини. Кодекс давав пояснення цитат, що наводились у тексті, алфавітний покажчик, заголовки із зазначенням розділів і поданням короткого змісту артикулів.

Провідною ідеєю збірника вважають захист феодального ладу та розширення можливостей для кріпосницької експлуатації селянства. Водночас у зводі обґрунтовувалося право Лівобережної України на автономне самоврядування. А це суперечило тогочасній царській політиці, поточному законодавству, спрямованому на створення єдиної правової системи Російської імперії. Саме ця обставина, на думку більшості вчених (А. Ткач), була справжньою причиною того, що український кодекс не було вчасно затверджено. У 1744 р. його подали на розгляд Сенату, аби потім передати імператорові для остаточного затвердження. Відповідь надійшла лише через 12 років. Указом від 20 травня 1756 р. проект кодексу було повернено на повторний розгляд із метою внесення змін відповідно до вимог часу. Робота з перегляду "Прав..." тривала аж до 1767 р., однак не було завершена, і кодекс так і не було санкціоновано верховною владою (отже, не набув законодавчої сили). Проте в усьому масиві спеціальної літератури відзначається, що "Права..." великою мірою відобразили той суспільно-політичний устрій Лівобережної України, який склався на середину XVIII ст., і фактично були збірником чинного законодавства. Вони дають найбільш повне уявлення про право Гетьманщини, правову культуру українського народу та розвиток правових ідей в Україні першої половини XVIII ст. У 1879 р. цю пам'ятку вітчизняного права відшукав, проаналізував та опублікував правознавець Олександр Кістяківський.

Питому вагу у збірнику законів складачі приділили поземельним відносинам. Кодекс розкривав судову систему - систему "козацьких судів", яка склалася в Гетьманщині, містив норми різних інститутів права. У кодексі, крім норм цивільного і кримінального права та правил судового устрою й процесу, містилися також норми адміністративного права. Кодекс уважають першорядним джерелом для вивчення історії українською права, а також визначною пам'яткою кодифікації законів Східної Європи.

Кодифікаційні роботи другої половини XVIII ст., що проводилися в Україні, мали на меті закріпити економічне й політичне становище української шляхти, яке дедалі більше зміцнювалося, а також відобразити її прагнення відновити українську автономію. Найбільш помітними спробами систематизації правових норм в Україні того часу були передусім приватні кодифікації Ф. Чуйкевича, В. Кондратьева, О. Безбородька.

У 1750-1758 рр. за дорученням гетьмана Кирила Розумовського кандидат у члени Генерального військового суду Федір Чуйкевич здійснив приватну кодифікацію і розробив по-своєму унікальний збірник під назвою "Суд і розправа в правах малоросійських..." Цей збірник, власне, був витягом із польсько-литовського та російського законодавства, а також звичаєвого права, що діяло на Лівобережжі й Правобережжі впродовж XV-XVЦI ст. Структурно він складався з таких розділів: 1) Про докази; 2) Про рочки й роки (судова організація); 3) Про процес; 4) Про апеляції; 5) Про виконання рішення суду; 6) Про посаг, віно і привінок.

У збірнику систематизовано юридичні норми, які закріплювали права українських державців на землю й маєтки, на залежність від них селян (посполитих). У травні 1752 р. цю книгу було передано гетьманові К. Розумовському з присвятою від Ф. Чуйкевича. Згодом автор додав розділи: про Апеляції зі Статуту (1754 р.); про давність земську (1755 р.); про суд польовий, підкоморський і комісарський, тобто межовий (1758 р.). Хоча праця Ф. Чуйкевича не набула офіційного характеру, вона безпосередньо застосовувалась у тогочасній судовій практиці й помітно вплинула на подальший розвиток правової думки в Україні. Зміст і рекомендації кодифікації Ф. Чуйкевича, зокрема, було враховано під час проведення судової реформи 1760-1763 рр.

Подібною до "Суду й розправи..." працею був збірник під назвою "Книга Статутов и прочие права малороссийские". Він був укладений 1764 р. в результаті приватної кодифікації В. Кондратьєвим. Структурно він складався з: 1) короткого покажчика магдебурзького права з книги "Порядок" Б. Троїцького; 2) виписки з книги Литовського статуту "согласних" артикулів; 3) витягів із книги "Порядок"; 4) екстракту з книги "Статут прав малоросійських" і різних юридичних матеріалів довідкового характеру (виписка про козацькі вольності і маєтки, копії указів, грамот і привілеїв, реєстр книги "Порядок", переклад алфавітного покажчика до Литовського статуту, списки гетьманських статей тощо).

Наступним кроком у напрямі систематизації чинних в Україні правових норм стало підготування групою правників під керівництвом секретаря Малоросійської колегії та члена Генерального суду Олександра Безбородька збірника під назвою "Екстракт малоросійських прав" (1767 р.). Усі правові норми з різних джерел, які діяли в Україні протягом майже двох останніх століть, у збірнику викладались у хронологічному порядку,- у цьому плані даний збірник був унікальним зводом, оскільки дозволяв відстежувати історичний розвиток різних інститутів права і виявити його основні тенденції. Книга була збірником норм державного, адміністративного та процесуального права. Однак вони були викладені таким чином, щоби довести необхідність відновлення попередніх "малоросійських прав", тобто автономного устрою України. О. Безбородько систематизував права по розділах, показав регламентацію управління на Лівобережній Україні, діяльності судів, розкрив джерела права, з'ясував фінансове регламентування, самоуправління міст, соціально-правове становище старшин, духовенства, козацтва, селянства. До збірки додано інструкцію про судову організацію та судовий процес першої половини XVIII ст. Проте, зіткнувшись із централізаторською політикою самодержавства, скерованою на ліквідацію особливостей системи управління в Україні, "Екстракт малоросійських прав" також не було затверджено Сенатом як офіційний збірник права.

І лише з остаточною ліквідацією автономії України та введенням губернського адміністративно-територіального поділу чиновники Малоросійської експедиції Сенату розробили новий збірник правових норм, в основу якого поклали "Экстракт..." О. Безбородька, "Учреждение об управлении губерниями" (1775 р.) та інші акти, прийняті впродовж 1767-1786 рр. Цей збірник із новим обґрунтуванням дістав назву "Екстракт з указів, інструкцій і настанов" (1786 р.). Він містив норми як українського права, так і російського законодавства. Після затвердження Сенатом його було розіслано у "присутні місця" України для практичного застосування.

Отже, історія кодифікаційного процесу в Україні XVIII ст. насамперед свідчить про те, що в основі тогочасних кодифікаційних робіт лежали зміни в соціально-економічних і політичних відносинах. Безпосередній вплив на кодифікацію українського права в той період мала внутрішня політика російської самодержавної влади. Наявність різних розробок правових збірок, нормативні акти гетьманської влади свідчили про високий рівень правової освіти, розвиток правових ідей у козацькій Україні, високу правову культуру українського народу і такий же рівень правової свідомості українців. Кодифікація українського права XVIII ст. засвідчила, що українське право та українська науково-юридична техніка того часу були набагато Краще розвинені порівняно з російським правом і російською юридичною технікою. Зазначені обставини й прирікали кодифікацію права козацької України на неуспіх (А. Ткач).

Збірники українського права, кодифіковані в період XVIII ст., дають досить повне уявлення про правову систему Козацько-гетьманської держави з її строкатою джерельною базою. Першорядне значення для історії українського права мав Кодекс 1743 р. Не будучи офіційно затвердженими, "Права, за якими судиться малоросійський народ" стали Кодексом, який набув поширеного застосування в судових установах Гетьманщини як законодавчий акт для розгляду та вирішення судових справ, що документально підтверджується архівними матеріалами (І. Бойко). Ця правова пам'ятка особливо чітко відображає основні правові інститути і характеризує основні риси права Гетьманщини. На наш погляд, на сьогодні найповніше проаналізовано зібрані у "Правах, за якими судиться малоросійський народ" чинні в тогочасній Україні правові норми у праці А. Яковліва (1949 р.). Вона дає вичерпну характеристику інститутів цивільного, кримінального та процесуального права.

37. Права, за якими судиться малоросійський народ (1743 р.).

Березневі статті 1654 року не передбачали поширення на територію Гетьманщини московського права. На українських землях під російським пануванням залишалися чинними так звані попередні права, тобто звичаєве право, польсько-литовське законодавство та магдебурзьке право. Ці правові норми часто суперечили одна одній і давали судовим органам України можливість в одних і тих самих справах ухвалювати різні рішення залежно від того, яким джерелом у суді керувалися, що призводило до різних зловживань. Крім того, царизм прагнув поширити в Україні загальноросійське законодавство, намагаючись тим самим якнайшвидше ліквідувати політичну автономію України. Усе це зумовило підписання царського указу від 28 серпня 1728 року про скликання кодифікаційної комісії. До складу комісії, очолюваної генеральним суддею І. Борозною (після його смерті — генеральним обозним Я. Лизогубом), спочатку увійшло 12, а пізніше 18 членів. Робота над складанням проекту кодексу тривала протягом 15 років і завершилася лише в 1743 році, за правління Єлизавети Петрівни. Однак проект цього кодексу не був офіційно затверджений. Таке ставлення російського уряду до складеного документа зумовлене тим, що його зміст не відповідав політиці російської влади в Україні.

Кодекс мав чітку структуру: він складався з 30 розділів, які ділилися на 531 артикул (статтю) і 1 716 пунктів. До нього були додані «Інструкція кодифікаційній комісії» та «Степенний малоросійського військового звання порядок після гетьмана», тобто перелік службових військових і цивільних чинів Гетьманщини. У кодексі містилися пояснення цитат, наведених у тексті, алфавітний реєстр — покажчик, а також заголовки із зазначенням розділів і поданням короткого змісту артикулів. За формою та внутрішньою структурою ця пам'ятка права відрізнялася від усіх інших джерел, якими користувалася комісія та які діяли тоді на теренах Російської імперії. Обробка різних за походженням, змістом, мовою й характером збірників, тлумачення й формулювання основних юридичних понять свідчать про добру правову підготовку членів кодифікаційної комісії, їхню ерудицію та загальний високий рівень розвитку юриспруденції в Україні.

Кодекс українського права, складений 1743 року, знав інститути власності й володіння, сервітути й заставне право. Він розрізняв право власності на рухоме, спадкове й набуте майно. Незвичайно розвинений характер мало в кодексі зобов'язальне право: розрізнялися зобов'язання з договорів і зобов'язання із заподіяння шкоди. Детально регламентувалися договори купівлі-продажу, обміну, позики, особистого й майнового найму, поклажі, поруки та зберігання.

Важливою рисою кримінального права був його приватноправовий характер. Переслідування злочину, навіть тяжкого, було, в основному, приватним. Суд робив кару злочинця залежною від волі потерпілого, а якщо потерпілого не можна було залучити до судового процесу — від вимог його родичів. Проте з плином часу все сильніше виявлялася ініціатива самих судів у розслідуванні злочинів. У кодексі були передбачені злочини проти релігії, «честі й влади монаршої», життя, тілесної недоторканності, майна, статевої моралі.

У кримінальному праві гетьманської доби з'явилися цілком нові поняття, пов'язані з ускладненням суспільних відносин і розвитком правових ідей:

• з'явилося поняття замаху на злочин, що відрізнялося від поняття доконаного злочину;

• розрізнялися головний злочинець і співучасники, які, у певних випадках, відбували меншу кару; • був складений перелік обставин, що виключали або зменшували кару навіть за умов доконаного злочину (неповноліття, сп'яніння тощо);

• було сформульоване поняття рецидиву та ін.

В Україні існували такі види покарань:

• смертна кара, яка мала кваліфіковані (четвертування, утоплення, колесування, спалення, закопування живими в землю) та прості (повішення, відрубування голови) види;

• калічницькі й болісні кари;

• церковні кари, серед яких найпоширенішим було ув'язнення в так звану куну й ув'язнення в монастир;

• тюремне ув’язнення;

• позбавлення честі (шельмування);

• вигнання;

• усунення з посади;

• майнові покарання (конфіскація та викуп);

• примусове одруження (у разі зґвалтування дівчини);

• догана.

Щоб налякати людей, кари, як правило, виконувалися публічно.

Для розгляду справ була створена нова судова система. Найвищим судом був Генеральний військовий суд, підпорядкований безпосередньо гетьманові. Основну кількість справ вирішували полкові, сотенні й сільські суди. Гетьман рідко виступав у ролі судді, але йому належало право помилування и затвердження всіх смертних вироків. Для жителів непривілейованих міст, тобто тих міст, які не мали магдебурзького права, діяв ратушний суд, а в привілейованих — магістратовий.

Усі названі судові органи формально були виборними, але вибори суддів як таких не проводилися, оскільки судові функції поєднувалися з адміністративними.

В українському процесі, який також був детально регламентований «Правами...», досить чітко проводилася різниця між процесом у так званих розправочних, тобто цивільних, і кримінальних справах. У розправочних справах панував принцип змагального, а в кримінальних справах — принцип слідчого процесу.

Дуже старанно регулювалися всі стадії судового процесу, називалися судові докази, якими були:

• власне визнання;

• письмові докази;

• показання свідків;

• присяга;

• тортури й мучення.

Від останніх звільнялися «знатні чесні люди», божевільні, особи старші за 70 років і вагітні жінки. Рішення в цивільних і вироки в кримінальних справах називалися декретами й могли бути оскарженими в порядку апеляції до вищого суду (за винятком справ про безспірні зобов'язання й вироків, винесених на підставі власного визнання).

Цінність кодексу, складеного в 1743 році, полягає в тому, що норми, вміщені в ньому, реально діяли в житті, ними на практиці керувалися судові установи. У процесі становлення єдиної правової системи Російської імперії в першій половині XIX ст. остаточно покінчено з автономією найважливіших інститутів українського права Гетьманщини.

38. Суспільно-політичний лад і право в західноукраїнських землях (кінець XVІІІ – перша половина XІХ ст.).

39. Державний лад в Україні у складі Росії (перша половина ХІХ ст.).

40. Джерела права в Україні у складі Росії (перша половина ХІХ ст.).

41. Правове положення населення України у складі Росії (перша половина ХІХ ст.).

42. Зібрання малоросійських прав 1807 р.

43. Джерела права в західноукраїнських землях ( кінець XVІІІ – перша половина XІХ ст.).

44. Державний лад в Україні у складі Російської імперії у другій половині ХІХ ст.

45. Суспільний лад України (друга половина ХІХ ст.).

46. Законодавчі акти селянської реформи 1861 р.

47. Органи селянського самоврядування та суд за реформою 1861 р.

48. Судова система в Україні за судовою реформою 1864 р. (60 - 80 ті рр. ХІХ ст.).

49. Мирові суди за судовою реформою 1864 р.

50. Статут карного судочинства 1864 р.

51. Прокуратура за судовою реформою 1864 р.

52. Суд присяжних за судовою реформою 1864 р.

53. Військові реформи 1860 – 1870 рр. в Російській імперії.

54. Земська реформа (1864 р.) і її впровадження в українських губерніях Російської імперії.

55. Міська реформа (1870 р.) та її впровадження в українських губерніях Російської імперії.

56. Звід законів Російської імперії і його дія на території українських губерній.

57. Основні риси кримінального права в Україні (друга половина ХІХ ст.).

58. Основні риси цивільного права в Україні (друга половина ХІХ ст.).

59. Основні риси фабрично-трудового права в Україні (друга половина ХІХ ст.).

60. Основи сімейного права в Україні (друга половина ХІХ ст.).

61. Зміни в суспільному ладі України в період революції 1905 – 1907 рр. в Росії. Утворення політичних партій.

62. Зміни в державному ладі в період революції 1905 – 1907 рр.

63. Третьочервневий державний переворот (1907 р.) в Росії та його наслідки для України.

64. Маніфест про удосконалення державного порядку (17 жовтня 1905 р.)

65. Діяльність депутатів українських губерній у Державній думі Російської імперії.

66. Джерела права в Галичині, Північній Буковині та Закарпатті (друга половина ХІХ ст.).

67. Утворення Української Центральної Ради. І і ІІ Універсали УЦР.

68. ІІІ Універсал Української Центральної Ради.

69. ІV Універсал Української Центральної Ради.

70. Законодавство періоду гетьманської держави П.Скоропадського.

71. Закони про тимчасовий державний устрій України від 29 квітня 1918 р. П.Скоропадського.

Закони про тимчасовий державний устрій України

Тимчасово до обібрання Сойму і відкриття його діяльності, Державний устрій України і порядок керування основується на слідуючих законах:

Про Гетьманську владу

1. Влада управління належить виключно до Гетьмана України в межах всієї Української Держави.

2. Гетьман стверджує закони, і без його санкції ніякий закон не може мати сили.

3. Гетьман призначає Отамана Ради Міністрів. Отаман Міністрів складає Кабінет і представляє його у повному складі на затвердження Гетьмана. Гетьман затверджує і скасовує Кабінет у повному його складі. Гетьман приймає і звільняє инших урядових осіб в разі для останніх не обгрунтовано законом иншого порядку призначення і звільнення.

4. Гетьман є вищий керівничий всіх зносин Української Держави з закордонними державами.

5. Гетьман є Верховний Воєвода Української Армії і Фльоти.

6. Гетьман оголошує области на військовому, осадному або виключному положенні.

7. Гетьманові належить помилування засуджених, полегчення кари і загальне прощення зроблених злочинних подій з скасованням проти них переслідування і висвободження їх від суду і кари, а також складання казенних взимок і даровання милости в особистих випадках, коли цим не порушаються нічиї охоронені законом інтереси і громадянські права.

8. Накази й розпорядження Гетьмана закріпляються Отаман-Міністром або відповідним йому Міністром.

Про Віру

9. Первенствуюча в Українській Державі є віра християнська, православна.

10. Всі не належні до православної віри Громадяне Української Держави, а також всі мешканці на території України користуються кожний повсемістно свобідним відправленням їх віри і богослуженням по обряду оної.

Права і обов'язки Українських Козаків і Громадян

11. Умови придбання прав Українського козацтва і громадянства, рівно як їх загублення, визначаються законом.

12. Захист Вітчизни - є святий обов'язок кожного козака і громадянина Української Держави.

13. Українські козаки і громадяне повинні платити установлені законом податки і пошлини, а також відбувати повинности згідно з постановленням закону.

14. Ніхто не може підлягати переслідуванню за злочинні вчинки тільки як в черзі, законом визначеній.

15. Ніхто не може бути затриманий під сторожою крім як у випадках, законом визначених.

16. Ніхто не може бути судимий і покарай крім як за злочинні вчинки, передбачені істнуючими в час їх здійснення законами.

17. Оселя кожного неторкана. Робити обшукування й виїмку в будинку без згоди його господаря можливо не инакше, як в випадках і порядку, законом визначених.

18. Кожний український козак і громадянин має право вільно виберати місце мешкання і працю, придбати і відчужити майно і без заборони виїзжати за кордон Української Держави.

19. Власність є неторкана. Примусове відчуження нерухомого майна, коли це необхідно для якої-небудь державної чи громадської користи, можливо не инакше, як за відповідну платню.

20. Українські козаки і громадяне мають право робити зібрання в метах не шкідливих законам, мирно і без зброї.

21. Кожний може в межах, установлених законом, висловлювати і писати свої думки, а рівно розповсюджувати їх шляхом друку або иншими засобами.

22. Українські козаки і громадяне мають право гуртувати громади і спілки в метах не противних законам.

Про закони

23. Українська Держава керується на твердих основах законів, виданих в установленій черзі.

24. Сила закону без виключення обов'язкова для всіх українських підданих і чужинців, в Українській Державі перебуваючих.

25. Закони, особисто видані для якої-небудь области чи частини населення, новим загальним законом не відсуваються, коли в ньому такої відміни не постановлено.

26. Закони обнародуються для загального освідомлення в утвореному порядку і перш обнародування до діла не прикладаються.

27. Після обнародування законові надається обов'язкова сила з часу призначеного для того в самому законі. В самому виданому законі може бути показане на вживання його, до обнародування, до виконання по телеграфу або через навмисних посланців.

28. Закон не може бути скасований инакше як тільки силою закону. Через те, поки новим законом не відмінено закон істнуючий, він заховує повну свою силу.

29. Ніхто не може відмовлятись незнанням закону, коли його було обнародувано істнуючим порядком.

30. Закони розробляються в кожному Міністерстві по належности і передаються на загальне обміркування Ради Міністрів.

31. По ухвалі Радою Міністрів внесених законопроектів вони передаються на ствердження Гетьманові.

32. Закони, які торкаються де-яких відомств, передаються в Раду Міністрів після обговорення їх заінтересованими Міністерствами.

33. Міністрам дається можливість видавати розпорядження в розвитку і поясненню законів, при чому всі такі розпорядження підлягають попередній ухвалі Радою Міністрів.

Про Раду Міністрів і про Міністрів

34. Напрямок і об'єднання праці окремих відомств по предметах як законодавства, так і вищого державного управління накладаються на Раду Міністрів.

35. Керування справами Ради Міністрів накладається на Генерального Секретаря і на підлягаючу йому Державну Генеральну Канцелярію.

36. Отаман-Міністр і Міністри відповідають перед Гетьманом за загальний хід державного управління. Кожний з них окремо відповідає за свою діяльність і розпорядження.

37. За проступні по посаді вчинки Отаман-Міністр і Міністри підлягають громадській і карній відповідальности на основах, в законі визначених.

Про Фінансову Раду

38. Фінансова Рада є вища народня інституція для справ державного кредиту і фінансової політики.

39. Фінансова Рада складається з представників і членів, яких призначує Гетьман. Крім того в склад Ради входять на правах членів: Отаман-Міністр, Міністр Фінансів і Державний Контрольор.

40. На Раду накладається: 1) обміркування часу і умов державних позичок; 2) обміркування справ, дотичних державного кредиту, а також питань грошового обороту і 3) попередній, з особистого кожний раз розпорядження Гетьмана, розгляд справ по фінансовій частині, належачих вирішенню в законодавчім порядку.

41. Обміркування Ради передаються на погляд Гетьмана.

Про Генеральний Суд

42. Генеральний Суд Української Держави уявляє собою вищого охоронитсля і захистника закону та Вищий суд України в справах судових та адміністративних.

43. Генеральний Суд оголошує до загальної відомости всі закони і накази Уряду, слідкуючи за закономірністю їх видання.

44. Порядкуючий Генеральний Суддя та всі Генеральні Судді призначаються Гетьманом.

Гетьман всієї України Павло Скоропадський

Отаман Ради Міністрів М. Устимович

29 квітня 1918 р., м. Київ.

72. Українська Народна Республіка за часів Директорії.

73. Західноукраїнська Народна Республіка.

74. Законодавство в Українській Народній Республіці.

75. Конституція УНР 1918 р.

76. Акт злуки УНР із ЗУНР і його значення (1919 р.)

77. Утворення Української Радянської Республіки.

78. Конституція УСРР 1919 р.

79. Система вищих органів державної влади за Конституцією УСРР 1919 р.

80. Законодавче регулювання нової економічної політики в УСРР (1921 – 1929 рр.).

81. Земельний кодекс УСРР 1922 р.

82. Цивільний кодекс УСРР 1922 р.

83. Кримінальний кодекс УСРР 1922 р.

84. Статус УСРР в складі СРСР за Конституцією СРСР 1924 р.

85. Формування адміністративно-командної системи управління в Україні в 1930-ті роки.

86. Суцільна колективізація та розкуркулювання в 30-ті роки в Україні та їх наслідки.

87. Конституція УРСР 1937 р.

88. Включення Західної України до складу УРСР (1939 р.)

89. Перебудова державного механізму України у Великій Вітчизняній війні (1941-1945 рр.).

90. Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про воєнний стан» (22 червня 1941 р.)

91. Основні джерела і риси трудового права в УРСР в період Великої Вітчизняної війни (1941-1945 рр.).

92. Джерела права в УРСР в період десталінізації (середина 1950-х – початок 1960-х рр.)

93. Початок нової кодифікації законодавства УРСР в кінці 1950-х – на початку 1960-х рр.

94. Адміністративно-командна система управління та її негативний вплив на суспільно-політичне життя в УРСР в період уповільнення темпів соціально-економічного розвитку і застою (середина 1960-х – середина 1980 р.).

95. Конституція УРСР в 1978 р.

96. Перебудова державного апарату згідно з Конституцією УРСР 1978 р.

97. Зміни в державному ладі УРСР в період перебудови (1985 – 1991 рр.).

98. Зміни в статусі УРСР як союзної республіки у період перебудови (1985 – 1991 рр.).

99. Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р.

100. Акт проголошення незалежності України (1991 р.) і його історичне значення.

101. Органи державної влади України в перші роки її незалежності (1991 – 1996 рр.)

102. Розробка і прийняття нової Конституції України 1996 р., її загальна характеристика.