Морально-етичні принципи догляду за хронічно хворими та особами з інвалідністю

Особливого такту і делікатності потребують випадки, коли хворий просить поради, яка стосується сім’ї та побуту особистого життя. В особистому житті людина повинна розібратись сама.

4. Існують певний порядок і режим для хворого, а не хворий для порядку і режиму. Загальні засади встановленого режиму і порядку повинні виконуватись. Але не можна допускати надмірного формалізму. Якщо хворий внаслідок якоїсь причини не спав практично всю ніч і заснув під ранок,

недоцільно будити його о 6 год для вимірювання температури. Якщо пацієнту призначено снодійний засіб, а він заснув без нього, то безглуздо будити його,

щоб дати прийняти снодійний препарат. У будь-якій роботі потрібно проявляти здоровий глузд, а не “голий” формалізм. Це один з головних принципів медичної деонтології.

5. У медичних працівників мають місце прояви професійної деформації,

викликані характером професії. Спочатку ці зміни незначні, але потім вони стають невід’ємною частиною характеру і стилю поведінки людини. Медична сестра постійно бачить страждання людей. З часом вона може до них звикнути і не звертати на них увагу. Наприклад, у загальній палаті помирає хворий.

Медична сестра звикає до проявів агонії, а на інших хворих це справляє надто гнітюче враження. Такого хворого необхідно помістити в окрему палату, або хоча б відгородити його ширмою.

Для медичної сестри виконання будь-яких маніпуляцій і процедур є звичною справою. А для хворих значна їх кількість є дуже неприємними (наприклад,

дуоденальне зондування). Очікування неприємності здебільшого суб’єктивно переноситься важче, ніж сама неприємність. Ось чому, відповідно до одного з принципів медичної деонтології, неприємні процедури і маніпуляції бажано виконувати якнайшвидше після призначення лікаря, щоб скоротити хворому час очікування. При виконанні будь-якого призначення медична сестра повинна чітко уявити себе або своїх близьких на місці хворого. Це дійовий засіб профілактики проявів професійної деформації. Потрібно постійно виражати почуття емпатії - сприймати, розуміти і співпереживати стан іншої людини, що є необхідною професійною рисою медика.

6. В усьому дотримуйтесь розумної міри.

Медична сестра повинна завжди бути приязною з хворими.

Але важливо, щоб ця приязнь не переходила у фамільярність, уважність до хворих у настирливість і стурбованість. Або, навпаки, приділяти більше уваги хворим, які її дійсно потребують. Інакше з’являється думка, що вони нікому не потрібні, або їх стан безнадійний, а тому ніхто на них уваги не звертає.

Медик не має права демонструвати, що стан хворого безнадійний.

Яким би у нього не був душевний стан, на роботі він повинен бути врівноваженим, бадьорим, логічним і рішучим. Важливо, щоб медична сестра інтуїтивно відчувала душевний стан хворого й адекватно діяла на нього за допомогою “масок”. В одній ситуації потрібно продемонструвати турботливість і ласку, в інших - суворість і рішучість. Користуватись

“масками”, які визначають стиль поведінки, в кожному конкретному випадку потрібно адекватно, щиро, але надмірно не переграючи роль лагідної,

податливої особи чи неприступного суворого охоронця порядку.

7. Передусім будьте Людиною. Життєвим девізом медичної сестри є :“Бути Людиною серед людей” (М. Пирогов). Людяність і людські стосунки є обов’язковими компонентами психологічного портрету медика. Перш за все потрібно, за будь-яких обставин, бути саме Людиною, відтак - медиком, а потім фахівцем (старшою, операційною, перев’язувальною, маніпуляційною,

змінною, постовою медсестрою тощо).

Будь-яка спеціальність, а особливо медика, - це, насамперед, реалізація внутрішнього потягу та здібностей, що потенціюються набутими знаннями й уміннями та високою моральністю. М едик повинен служити хворим людям і медицині, а не дбати передусім про матеріальні вигоди, гонорари, хабарі.

Мірилом людяності людини є її совість.

8. Будьте психологом, розумійте психологію хворого. Ставтесь до нього саме як до хворої людини, в якої психіка змінена недугою. Дотримання принципів медичної деонтології вимагає знань основ загальної та медичної психології.

Необхідно чітко уявляти і розуміти, що психічний стан хворого змінений внаслідок переживання ним свого захворювання, яке є індивідуальним для

кожного хворого. Наприклад, деяких недосвідчених медсестер може виводити із стану внутрішньої рівноваги те, що хворий вередує, вимагає підвищеної уваги, ласки, що його нерідко потрібно вмовляти, що він вночі боїться залишитись наодинці, демонструє свій егоїзм тощо.

Крім цього, хвороба астенізує нервову систему, що супроводжується тимчасовим функціональним псевдорегресом психіки з переважанням примітивних емоційно-поведінкових реакцій нижчого порядку. Необхідно це все глибоко усвідомити, сприймати як реальність і бути до цього морально готовим. Потрібно розуміти, що дані прояви згладжуються в міру одужання хворих, підтримувати віру хворого в успіх лікування, відволікати його увагу від примх і підбадьорювати. У випадках, коли ступінь проявів примх не відповідає дійсному стану недуги і хворий починає зловживати своїм становищем,

необхідно його делікатно, але твердо і рішуче поставити на належне місце.

9. Любіть і поважайте всіх хворих, але ставтесь до них індивідуально.

Професія медика передбачає безумовну любов і повагу до всіх хворих. Проте стан різних хворих є неоднаковим. Крім цього, різними є характери хворих і особливості внутрішньої картини їх недуги. Неоднакові прояви цих факторів вимагають індивідуального підходу до хворих. Наприклад, перш за все,

потрібно приділити більше уваги важкохворим незалежно від особливостей їх характеру. Потім необхідно обслужити всіх інших хворих з відносно врівноваженою психікою.

Дотримуйтесь різних стилів поведінки, адекватних реальній обстановці, але завжди виконуйте загальні принципи медичної деонтології. Медична деонтологія не може давати рекомендації щодо поведінки на всі випадки медичної діяльності. Кожен конкретний випадок вимагає різного підходу, що досягається адекватною оцінкою ситуації, гнучкістю підходів, тактовністю,

спостережливістю та інтуїцією. Проте у будь-якому випадку необхідно неухильно дотримуватись загальних принципів медичної деонтології і займатись своєю діяльністю в межах її основних засад.

Людині, яка присвятила своє життя медицині, потрібно бути твердо переконаною, що лікують не тільки таблетки, ін’єкції і медичні процедури, а й

медики із своїм стилем ставлення до хворих і своїх обов’язків за допомогою сучасних методів лікування. Дотримання основних засад медичної деонтології є морально-етичною базою успішної медичної діяльності. Сутність їх в основному полягає в трьох головних вимогах до медиків, а саме:

1.Мати загострену потребу володіти і керуватись у своїй діяльності комплексом якостей, які називають людяністю.

2.Бути патріотом медицини та її кращих традицій.

3.Бути висококваліфікованим професіоналом, який постійно підвищує рівень своєї майстерності.

Підтримуйте належний психологічний клімат у колективі.

Робота медиків здебільшого має колективний характер. Кожен член колективу вкладає свою працю і душу в успіх загальної справи. Ось чому медична деонтологія і психологія приділяють велику увагу морально-

психологічному клімату в колективі.

Взаємовідносини в колективі перебувають у прямій залежності від спілкування і психологічної сумісності окремих його членів. Цей фактор нерідко є вирішальним у міжособистісних стосунках.

Форма захисту — релігія, молитва

Протягом останніх десятиліть значно зросла кількість пацієнтів, які потребують не тільки поверхневого усунення певних симптомів, але й глибшої терапії. Усе більше людей звертаються за допомогою через незадоволеність власним життям, роботою, сім’єю, безпричинну відсутність радості, відчуття самотності, відчуженість від світу та самих себе. У зв’язку з цим, з’являється ряд напрямків психотерапії, які намагаються задовольнити людські потреби шляхом духовного розвитку. Це виявляється у формі синтезу психотерапії з різними релігійними течіями: буддизмом, християнством, індуїзмом, та ін. В

основі дії будь-якої релігії лежить звернення до Бога - молитва. Варто, мабуть,

пояснити один з найбільш важливих аспектів молитви - захист.

Основними механізмами захисту, які реалізуються в молитві, є: 1) заміщення; 2) ідентифікація з архетипним образом батька; 3) об’єднання - механізм, яким

фізична репрезентація іншої особи або яких-небудь її властивостей асимілюється в самого себе за допомогою фігурального процесу молитви як масового акту; він являє собою особливу форму інтроекції і є найбільш раннім механізмом ідентифікації; 4) регресія - механізм, в якому суб’єкт терпить часткове або повне повернення до більш ранніх форм адаптації; 5) репресія -

механізм, в якому неприйнятний зміст думок виганяється із свідомості або перебуває поза нею; 6) символізація - механізм, за допомогою якого одна ідея або один предмет переводиться на інший, тому що вони мають спільні аспекти чи якості; 7) анулювання - механізм, за допомогою якого суб’єкт символічно діє протилежно чому-небудь неприйнятному, що вже зроблено, або проти того, від чого він повинен захищатися.

К. Юнг, який ввів у психологію поняття “колективне безсвідоме”,

складниками якого є архетипи - прообрази вірувань, почуттів, дій, вважав центральним архетипом самість, яка відповідає за інтегрування та стабільність особистості, являє собою джерело релігійності й водночас є остаточним пунктом розвитку кожного. Тобто релігійність - це своєрідний інстинкт,

генетично закодована інформація, властива кожній людині.

Бог такий же психотерапевт як і мовчазний психоаналітик, який також виконує трансцендентну функцію, намагаючись досягнути у своїй пастві самості через рівновагу Его, Тіні та Персони.

Психодинамічна практика психотерапії, як і різні релігійні течії, має подібність у шляхах зцілення людської душі - через інтроспекцію за допомогою молитви, медитації, психоаналізу досягти усвідомлення безсвідомого, прийняти його, а також відкрити в собі Божественне начало.

На звичайному буденному рівні релігійності людина сприймає Бога як заступника в складних життєвих ситуаціях, що зменшує відчуття тривоги і страху. 3. Фройд взагалі вважав, що Бог є лише піднесеним образом власного батька, в якого шукають підтримки.

К. Юнг вважав, що релігійні символи, догмати, ритуали забезпечують оформлення безпосереднього досвіду Божественного.

Вони захищають психіку від надмірного прориву безсвідомого, в символах і догматах асимілюється психічна енергія архетипів.

Символи проектуються назовні, й увесь світ стає впорядкованим, хаос перетворюється в «космос».

Сповідь, піст, молитва сприяють самозаглибленню, усвідомленню безсвідомого. Це призводить до припинення проекції на інших пригнічених у собі якостей і до «просвітлення» та «звільнення».

Е. Фромм пише: «Людина пригнічена не бачить того, що існує;

Психологічні особливості сім'ї з дитиною-інвалідом

Для більшості країн світу існує складна проблема інвалідності дітей і їх сімей, про що свідчить Документ ООН “Families and Disability”: кожна четверта сім‘я у світі стикається з проблемами інвалідності. В Україні щорічно збільшується кількість молодих інвалідів, в тому числі з дитинства. За даними Державного комітету у справах сім‘ї та молоді (2004 р.), в Україні на кожні 10

тисяч дітей нараховувалося близько 100 дітей з різними функціональними обмеженнями. У Росії, в результаті впливу об’єктивних несприятливих факторів, більше 85% дітей (а за деякими оцінками до 93%) вже з моменту народження попадають у “зону ризику”, тобто мають схильність до виникнення різного роду порушень у процесі подальшого розвитку. Якщо забезпечити їм правильний догляд і сприятливі умови розвитку, то стан багатьох із цих дітей може наблизитися до “норми”, але якщо вчасно їм не допомогти і діяти нерозумно, то багато з них стануть інвалідами. Ще 35-40 років тому таких дітей було значно менше. 70-80% немовлят були здоровими, лише 4% дітей народжувались з виразною аномалією, а стан решти дітей можна було назвати

“граничним”.

Багато вчених досліджували різні аспекти сім‘ї з дитиноюінвалідом. Л.

Борщевська, Л. Зіброва, І. Іванова, Т. Комар вивчали вплив психологічного клімату в сім‘ї на виховання дитини; О. Агавелян, О Комарова, В. Юртайкін виокремили стадії пристосування сім‘ї до народження хворої дитини;

О.Агавелян, Р. Майрамян, М. Семаго вказували на вірогідність розпаду сімей, в яких народилась дитина з вадами; Є. Савіна, Чарова досліджували особливості материнських установок по відношенню до дітей з порушеннями в розвитку; Л. Кислян - проблеми адаптації родини до виховання дитини з особливими потребами; М. Певзнер, Е. Мастюкова, І. Мамайчук, Л. Кірєєва вказували на необхідність наукового вивчення таких родин і на розробку корекційних заходів, призначених для надання їм конкретної допомоги; М.

Радченко досліджувала специфіку особистісної саморегуляції дорослих, які мають розумово відсталих дітей, особливості психокорекційної роботи з даною категорією осіб; Л. Гриценок, Т. Ілляшенко, Г. Ком’ячіна, Осетрова, О.

Романенко, Н. Скрипка - психологічні проблеми сімей, які виховують дітей з особливими потребами; досвід батьків у подоланні кризових ситуацій та психологічної ізоляції; Е. Тиха - про формування самосвідомості батьків, які переживають психотравмуючу ситуацію; Л. Шипина - про взаємини в родинах,

де виховуються діти з розумовою відсталістю і особистісні особливості матерів таких дітей; В. Вишневський - про появу у батьків різних соматичних захворювань, астенічних та вегетативних розладів, депресивної симптоматики та ін.

Народження дитини з відхиленнями в розвитку - велике потрясіння для сім‘ї,

і реакція на цю звістку може бути різною: від депресії, параноїдальних тенденцій до відмови від дитини. Для матері вже в пологовому будинку звістка про народження хворої дитини є великим стресом. Вже саме там їй необхідна

“швидка” допомога, завданням якої є психотерапевтична і просвітницька робота з матір‘ю, членами родини (особливо з батьком) і перші поради-

рекомендації - до кого звернутися.

Вчені О. Агавелян, В. Юртайкін, О Комарова виокремлюють кілька стадій пристосування сім‘ї до такої ситуації, а саме:

стадія шоку, агресії, відмови від усвідомлення факту. Батьки шукають винного у трагедії, звинувачуючи одне одного чи лікарів; іноді агресію спрямовують на новонародженого, у сім‘ї зростає емоційне напруження;

стадія скорботи за здоровою дитиною, якої немає. Батьки починають усвідомлювати свою відповідальність, однак відчувають себе безпорадними в питаннях догляду, виховання дитини, звертаються до спеціалістів;

стадія адаптації: батьки ’’прийняли” ситуацію, починають будувати життя з урахуванням того, що в сім‘ї є дитинаінвалід. У дорослих зменшується почуття жалю, скорботи, посилюється інтерес до навколишнього світу, подій.

Безперечно, для більшості сімей адаптація є умовною, адже вони продовжують жити в умовах стресу, дорослішання дитини приносить нові проблеми тощо.

В сім’ях з дитиною-інвалідом виникають психологічні проблеми:

-догляд за дитиною в основному лягає на материнські руки. Результати дослідження сімей, які виховували дитину (або дітей) з певними фізичними або психічними вадами (дитячий церебральний параліч, хвороба Дауна, відсутність певної частини тіла та ін.) показали, що є відмінності між сприйманням дитини

ужінок та чоловіків. Перша відмінність - це високий рівень тривожності у жінок ( як особистісної, так і ситуативної). Ступінь прийняття трохи вищий у жінок;

-у два рази вищим є рівень кооперації жінки з дитиною; контроль за дитиною має менше значення для жінки, відношення до невдач та симбіоз майже однаковий в обох статей. Отже, можна стверджувати, що батько, на відміну від матері, майже не піклується про дитинуінваліда, при цьому намагається контролювати виховний процес у загальному вигляді;

-догляд за дитиною-інвалідом дуже обмежує професійну діяльність і дозвілля (особливо для матері). У більшості випадків один із членів сім’ї (як правило, - мати) змушений залишити роботу, улюблену справу, відмовитися від перспектив кар’єрного росту. Отже, різко порушуються або деформуються життєві цілі членів такої родини, у них формується комплекс “власної неповноцінності”;

-неповноцінна дитина впливає на стосунки між подружжям. Далеко не кожний батько сприймає хвору дитину. Деякі батьки не витримують випробування долі й ламаються: хто іде в монастир, хто починає пиячити, а хто накладає на себе руки. Багато авторів (О. Агавелян, Р. Майрамян, М. Семаго)

вказують на високу вірогідність розпаду сімей, що не зуміли подолати кризу,

викликану народженням дитини з інвалідністю. Дослідження доводять, що 50%

батьків залишають сім‘ю, де є дитина-інвалід. У неповних сімей, які не мають батька, звужується коло внутрішньосімейного спілкування, що зменшує виховні можливості. Жінка часто психологічно травмована, а це негативно впливає на її ставлення до дітей. Як показують дослідження, сильна залежність дитини від матері часто поєднується з почуттям ворожості до неї. Діти часто мають занижений рівень домагань, у них вищий рівень тривожності, частіше зустрічаються невротичні симптоми. Відсутність батька негативно позначається на навчальній успішності, самоповазі, особливо хлопчиків;

- найбільшим стресом для сім’ї є кризи, які постійно повторюються, а також різні вимоги в різні періоди розвитку або конфронтація з тим фактом, що ваду не подолати. Характеризуючи психологічний стан родини, слід зазначити, що тут ми маємо справу з особливою екстремальністю, яка у часі взагалі не обмежена. Вона може збігатися з усім життям батьків дітей-інвалідів,

отожнюватись з ним і навіть виходити за його межі, бо батьки не можуть абстрагуватися від думок про те, що станеться з їх дітьми, коли ті залишаться без батьківського піклування. Тобто йдеться про ситуації постійної екстремальності та перманентного стресу, результатом якої, на думку,

дослідників є перенапруження, демобілізація механізмів адаптації, психічна дезадаптація, яка супроводжується зниженням загального рівня продуктивності психічної діяльності, підвищеною тривожністю, дратівливістю, почуттям приреченості;

- великим стресом для здорових дітей у родині є дитина з вадами здоров’я. У

старших сестер та молодших братів існує підвищений ризик психосоціальних розладів (у старших сестер - необхідність догляду за дитиною, у молодших братів - відсутність уваги з боку батьків). Наслідки такого стресу виявляються в більш пізньому дитячому та підлітковому віці. Згідно з Положенням Комісії захисту прав дитини ООН, брати і сестри дітей-інвалідів - це діти, які потребують захисту і реабілітації. Це особливі діти. Залежно від взаємин в родині вони можуть бути опорою і захистом своїм рідним. Але не отримавши

підтримки, можуть зламатися і відмовитися від хворого брата або сестри. Брати і сестри в сім‘ї дитини-інваліда є першим і дуже важливим етапом інтегрованого виховання, що значно полегшить їй входження в соціум. А для здорових дітей, якщо хворі брат чи сестра не стали джерелом страждань, є шанс стати милосердною і доброю людиною, а, можливо, і обрати професію лікаря,

психолога, педагога або соціального працівника;

- потрібні великі фінансові затрати на медичні, педагогічні та психологічні заходи. Проблема матеріальних нестатків, які супроводжують сім‘ю з дитиною-

інвалідом, є дуже гострою і важкою, бо мама, здебільшого не працює, зайнята доглядом за дитиною. Лікування, поїздки в пошуках нових лікарів і методів зцілення потребують чималих коштів. Гроші, які отримують батьки на хвору дитину, складають лише маленьку долю витрат на її лікування і догляд.

Сім’я є найпершою інстанцією, у якій дитина отримує зворотний зв‘язок від інших людей стосовно власної особистості та вчиться сприймати себе очима оточуючих. Батьківське ставлення визначається як цілісна система різноманітних відчуттів батьків стосовно дитини, поведінкових стереотипів, що проявляються у спілкуванні з нею, особливостей сприймання й розуміння характеру дитини, її вчинків. Залежно від типу внутрішньосімейних стосунків і стилю сімейного виховання, сім’ї, які мають дітей з особливими потребами,

диференціюються на чотири групи. Характерними особливостями кожної з них є:

-перша група: стиль виховання - гіперопіка, що з часом може змінитися гіперпротекцією (фобія втрати дитини). Дитина стає центром життєдіяльності такої сім‘ї, тому комунікативні зв‘язки з оточенням деформовані. Батьки взагалі мають неадекватні уявлення про можливості дитини, у матері - гіпертрофоване почуття тривожності; систематичні подружні конфлікти, що виникають,

можуть призвести до розлучення. Така сім‘я справляє негативний вплив на формування особистості дитиниінваліда, що виявляється в її егоцентризмі,

постійній залежності від батьків, відсутності власної активності в діях,

заниженні самооцінки;