Основи біотичних проблем ВІЛ-інфекції та інших соціально небезпечних інфекцій

ОСНОВИ БІОЕТИЧНИХ ПРОБЛЕМ ВІЛ-ІНФЕКЦІЇ ТА ІНШИХ СОЦІАЛЬНО НЕБЕЗПЕЧНИХ ІНФЕКЦІЙ

Морально-етичні проблеми ВІЛ /СНІДУ причина прихованої епідемії

вУкраїні.

Усвітлі масштабів, яких набула епідемія ВІЛ/СНІДу в Україні, агентства ООН в Україні (UNCT) вирішили присвятити цілий розділ цій темі з метою повного висвітлення комплексних питань та численних проблем, що викликають занепокоєння. В процесі підготовки спільної оцінки країни (ЗОУ) (CCA) Тематична група з питань ВІЛ/СНІДу визначила, які соціальні групи зазнають найбільшого ризику, та чинники, що сприяли поширенню епідемії, а

також ключові проблеми розвитку, зокрема, значення прав людини.

З 1995 року в Україні спостерігаються найшвидші в Європі та СНД темпи поширення епідемії ВІЛ/СНІДу. Згідно з орієнтовними даними, отриманими в рамках Об'єднаної програми ООН з питань ВІЛ/СНІДу (UNAIDS) та Світової організації охорони здоров'я (СОЗ) в Україні нині близько 360 000 осіб інфіковані ВІЛом. Офіційна статистика відображає лише частку орієнтовно визначених масштабів епідемії. З 1987 року, коли в країні було офіційно зареєстровано перші випадки ВІЛ інфекції, загалом зареєстровано 67 187 ВІЛ-

інфікованих осіб. Багато людей уникають контактів зі службами охорони здоров'я і, таким чином, не підлягають офіційній реєстрації. З цієї причини фактична кількість ВІЛ-інфікованих, визначена шляхом серологічного аналізу,

перевищує дані офіційної статистики. У Глобальному звіті 2004 року,

підготовленому в рамках Об'єднаної програми ООН з питань ВІЛ/СНІДу (ООН СНІД) (UNAIDS), зазначається, що на кінець 2003 року кількість осіб, що

померли від ВІЛ/СНІДу, становила 20 000. В 2003 році, за прогнозами найкращого сценарію припускалось, що під кінець 2010 року від СНІДу помре близько 43 000 осіб, а за сценарієм найгіршого випадку – до 89 200. Отже,

однією з найсерйозніших проблем України на даному етапі, коли вона намагається подолати труднощі, пов'язані з перехідним періодом та демократизацією, є епідемія ВІЛ/СНІДу, яка набуває дедалі більшого поширення, що зумовлюється такими чинниками:

-Соціально-економічний занепад внаслідок широко розповсюдженої бідності, безробіття та дедалі зростаючої нерівності в отриманні доходів;

-Розпад сімей і громад при збільшенні кількості сиріт, осіб, що потребують опіки з боку держави, та вуличних дітей;

-Серед молодих людей частішими стали поведінка, пов'язана з ризиком ВІЛ інфекції, статеві стосунки переважно без запобіжних засобів, спільне користування шприцами для ін'єкція наркотиків;

-Погіршення системи освіти, а отже зменшення її здатності допомагати молодим людям розвивати навички, необхідні для захисту себе від інфекції;

-Ґендерна нерівність, внаслідок якої зменшується здатність жінок захищати себе від ВІЛ інфекції і зростає тягар турбот, що лягає на їхні плечі;

-Нестабільність населення, що знаходить відбиток у структурі як легальної, так і нелегальної міграції; і - Зростання нелегальної торгівлі наркотиками, основного чинника, що безпосередньо впливає на поширення епідемії;

Ці умови, в основному, були викликані спустошливим впливом економічної кризи протягом дев'яностих років, яка призвела до поширення бідності та підвищення соціальної вразливості окремих прошарків населення,

що опинилися в більш несприятливих умовах і не могли бути підтримані системою мінімального соціального захисту. Впродовж цього періоду зріс рівень безробіття, і знизився рівень життя багатьох сімей, яких вибила з колії економічна нестабільність. Величезний стрес, що його зазнали багато українських сімей та окремих людей, викликав зміни в їхній поведінці, зумовив вчинки, пов'язані зі значним ризиком, такі як статеві стосунки без запобіжних

засобів та зловживання наркотиками й алкоголем. Більш молоді люди в Україні почали вступати у статеві стосунки в набагато молодшому віці. Як свідчать результати одного обстеження, проведеного в 1999 році, 6 відсотків українських підлітків мали перші статеві стосунки у віці 11-13 років, а 11

відсотків у віці14 років. Результати обстежень також свідчать: дедалі більша кількість безпритульних дітей, що живуть на вулицях, вступають у випадкові статеві стосунки, не усвідомлюючи ризику ВІЛ інфекції.

Кількість розлучень продовжує зростати, так само як і кількість дітей,

залишених при народженні. Це лише окремі факти, які свідчать про розпад соціальної структури країни.

Врізних регіонах поширеність ВІЛ інфекції різна, найбільш вражені східна

іпівденна частини України.

В цих районах також найбільша кількість осіб, що вживають наркотики шляхом ін'єкції (ОВНЄ). Згідно з даними Національного центру профілактики СНІДу, найвищі рівні поширення ВІЛ інфекції (за винятком Києва) в

Донецькій, Дніпропетровській, Одеській, Миколаївській областях та в Автономній Республіці Крим. Зростання темпів поширення інфекції було замасковано зменшенням тестування серед осіб, що вживають наркотики шляхом ін'єкції, в результаті прийняття в березні 1998 року закону, який вперше в Україні законодавчо закріплює принцип добровільного тестування.

Свідчення подальшого швидкого поширення епідемії в країні підтверджуються даними про захворюваність на СНІД та різке зростання показників смертності за останні роки – на 10 відсотків з 1997 року. Нині ці показники становлять 58

відсотків від усіх зареєстрованих випадків СНІДу.

Національна статистка, підкріплена орієнтовними даними міжнародних установ та дослідниками, свідчить, що епідемія ВІЛу набуває загальних рис в

деяких міських районах, зокрема в Одесі та Миколаєві, де поширеність інфекції серед вагітних жінок останнім часом стабільно перевищує 1 відсоток. Хоча найбільш враженою групою все ще залишаються особи, що вживають наркотики шляхом ін'єкції, спостерігається також збільшення кількості випадків різностатевої передачі інфекції ВІЛу, що вказує на дедалі зростаючий ризик для населення. Поєднання інфекції, що передається статевим шляхом, і

зловживання наркотиками й надалі залишається основною рушійною силою епідемії ВІЛ/СНІДу в Україні. Однією з основних проблем, пов'язаних із епідемією ВІЛ/СНІДу в Україні, є туберкульоз (ТБ), що вже став серйозною загрозою для здоров'я людей.

Допомога хворим на снід ін’єкційним наркоманам

Проблема наркозалежності в Україні є не новою. Найбільшого поширення вона почала набувати з початку 1990-х років. Станом на 2006 рік, за даними Міністерства охорони здоров’я України, в державі на диспансерному обліку перебувало понад 84,3 тисяч наркозалежних, 32,6 тисячі осіб — на профілактичному обліку. Загальна кількість осіб на наркологічному обліку становила майже 117 тисяч осіб (248,4 на 100 тисяч населення).

За узгодженими даними міжнародних та національних організацій оціночна кількість споживачів ін’єкційних наркотиків в нашій державі коливається від 325 до 425 тисяч осіб.

З середини 1990-х років й дотепер ін’єкційне вживання наркотиків залишається основним шляхом поширення епідемії ВІЛ/СНІДу в Україні. За даними Українського центру профілактики та лікування СНІДу, 63% усіх зареєстрованих протягом 20 років випадків ВІЛ–інфекції було пов’язано саме з використанням нестерильного ін’єкційного обладнання.

Лише протягом першого півріччя 2007 року офіційно зареєстровано 3 639

випадків ВІЛ-інфекції серед споживачів ін’єкційних наркотиків (СІН), що становить 41,8% від кількості нових випадків ВІЛ-інфекції серед громадян України. Переважна більшість наркозалежних та ВІЛ-позитивних в Україні — молоді люди у найбільш продуктивному віці від 20 до 39 років.

З-поміж основних причин слід відзначити: поширена практика спільного використання ін’єкційного обладнання одночасно кількома СІН, використання крові як абсорбуючої речовини під час кустарного приготування опіатів тощо.

Разом із тим з року в рік в Україні зростає питома вага інфікувань статевим шляхом, зокрема через партнерів СІН або при незахищених статевих контактах жінками-СІН, які надають сексуальні послуги.

Держава здебільшого констатує наслідки наркозалежності і почасти намагається дати їм раду. Спроби вплинути на причини проблеми у більшості випадків мають епізодичний та безсистемний характер. В Україні здебільшого цим опікуються міжнародні благодійні та громадські організації. За відсутності вкрай важливої державної підтримки, про масштабність, а відтак і про ефективність заходів, вести мову не доводиться.

Однією з головних причин такого стану речей в Україні є надмірно жорстка національна «антинаркотична» політика, відповідно, неадекватне ставлення держави в особі багатьох її інституцій до осіб, які вживають наркотики, а також несприйняття підходу зменшення шкоди від ін’єкційного вживання наркотиків, який поширений у більшості розвинених країн і є ефективним методом профілактики поширення ВІЛ-інфекції серед СІН.

Порушення прав наркозалежних осіб, чимало з яких є носіями ВІЛ та інших інфекційних захворювань (гепатити В та С, туберкульоз, ІПСШ тощо), з

боку працівників міліції та медичних працівників є тим негативним чинником,

що у свою чергу спричинює подальшу стигматизацію та маргіналізацію СІН,

формування стійкої недовіри та віддалення цієї уразливої групи від медичних та соціальних послуг.

За таких умов у більшості наркозалежних в Україні залишається досить обмежений вибір: або неминуче тюремне ув’язнення, щонайменше за незаконне зберігання наркотиків для власного вживання, або смерть від інфекційних захворювань, передозувань або інших негативних факторів, пов’язаних з наслідками ін’єкційного вживання наркотиків. При цьому настання першого варіанту зовсім не означає уникнення другого.

«Єдине, що чекає на споживача наркотиків без замісної терапії, — це

«передоз», тюрма, ВІЛ, інші хвороби, життя на вулиці та могила».

Ще з радянських часів у пересічних громадян сформована хибна впевненість у тому, що «наркоман» — це злодій, який повинен сидіти у в’язниці. Досі щороку десятки тисяч наркозалежних засуджуються судами за зберігання наркотиків до ув’язнення.

Потрапивши за грати, через зрозумілі режимні обмеження СІН здебільшого втрачають змогу регулярно отримувати наркотики, але можуть вживати їх епізодично і, зазвичай, у надзвичайно ризикований спосіб. Як свідчать результати дослідження, проведеного у 2007 році, 8% ув’язнених продовжували вживати наркотики протягом останнього року під час відбування покарання. При цьому рівень спільного використання шприців та голок є на порядок вищим, ніж на волі.

За таких умов рівень поширення ВІЛ-інфекції в пенітенціарних закладах у десятки разів перевищує аналогічний рівень на волі. Таким чином сьогодні українські в’язниці перетворилися у своєрідний осередок поширення ВІЛ,

гепатитів, туберкульозу та інших небезпечних хвороб.

Наявність усіх цих та багатьох інших чинників призводить до того, що протягом останніх 12 років саме СІН є найбільш поширеною та уразливою до ВІЛ-інфекції групою людей. Лише визнання та усунення, або хоча б мінімізація окреслених раніше причини, може призупинити темпи поширення епідемії.

Саме таким шляхом ще наприкінці минулого сторіччя пішли більшість розвинених країн, які майже одночасно з Україною зіткнулися з проблемою ін’єкційного вживання наркотиків. Завдяки вчасно вжитим профілактичним заходам за стратегією зменшення шкоди їм вдалося зупинити або значно зменшити темпи поширення епідемії ВІЛ/СНІДу.

Для вирішення цієї актуальної проблеми вкрай важливими умовами для України є: визнання права хворої на наркотичну залежність людини на лікування; забезпечення доступу СІН до комплексних медичних та соціальних послуг; приведення вітчизняного законодавства у відповідність до передових європейських підходів.

Оскільки посібник, який ви тримаєте у руках, висвітлює здебільшого саме питання прав людини у контексті епідемії ВІЛ/СНІДу, варто зазначити, що саме забезпечення доступу усіх СІН до заходів з лікування, замісної терапії та профілактичних послуг за стратегією зменшення шкоди є сьогодні найбільшим викликом для нашої держави у цьому контексті.

Криміналізація наркоспоживання в україні

Найпоширенішими наркотиками, що вживаються ін’єкційним шляхом та розповсюджені на нелегальному ринку в Україні, є похідні опію. Вони виробляються кустарним шляхом зі снодійного маку вітчизняного походження,

який у великій кількості вирощується нелегально або росте на легальних сільськогосподарських ділянках, але пожнивні залишки якого (сухі коробочки маку) потрапляють у незаконний обіг.

Через відносно низьку ціну кустарно виготовлений екстракційний або ацетильований опій на нелегальному наркоринку значно доступніший за імпортний героїн азійського походження.

У промислових індустріальних регіонах, що не мають власної наркотичної сировинної бази або сталого у великих обсягах постачання опіатів, все більшого поширення набули психотропні засоби амфетамінового ряду

(амфетамін, первітин та ін.).

Обмеження доступу до звичних наркотиків призводить до використання СІН наркотиків, що кустарним методом виробляються з лікарських препаратів,

які містять у своєму складі наркотичні засоби, психотропні речовини або прекурсори, та доступні в аптечній мережі, За часів СРСР навіть вживання наркотиків визнавалося протиправним. Сьогодні караним є лише зберігання наркотиків, навіть у мізерній кількості.

У 1995 році вперше на пострадянському просторі в Україні ухвалено низку законів, які сьогодні у правоохоронних колах прийнято називати

«антинаркотичним» або «антинаркоманійним» законодавством. Було внесено зміни до Кримінального Кодексу та Кодексу України про адміністративні

правопорушення: встановлено конкретні склади злочинів та правопорушень,

пов’язаних зокрема зі зберіганням наркотиків, та відповідальність за їх скоєння.

Слід зазначити, що протягом всього часу своєї чинності вітчизняне

«антинаркотичне» законодавство зазнавало певних ліберальних змін. Так, 1

січня 2008 року вступила у силу остання нова редакція Закону України «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними», згідно з якою наркоманію визначено як

«психічний розлад, зумовлений залежністю від наркотичного засобу або психотропної речовини внаслідок зловживання цим засобом або речовиною». У

попередній редакції Закону наркоманія визначалася як «хворобливий психічний стан, зумовлений хронічною інтоксикацією внаслідок зловживання наркотичними засобами…».

У новій редакції особа, хвора на наркоманію, визначена як «особа, яка страждає на психічний розлад, що характеризується психічною та (або)

фізичною залежністю від наркотичного засобу чи психотропної речовини, і якій за результатами медичного обстеження, проведеного відповідно до Закону,

встановлено діагноз «наркоманія». У попередній редакції: «хворий на наркоманію (наркоман) — особа, якій у встановленому порядку медичним закладом встановлено діагноз «наркоманія».

Внесені зміни, на перший погляд, видаються не суттєвими, але з огляду на сталість та консервативність «антинаркотичного» законодавства, порівняно з попередніми формулюваннями, можна спостерігати певний прогрес у напрямі переорієнтації від розуміння наркозалежності як свого роду девіантної поведінки на хворобу.

Сьогодні вже достатньо підстав стверджувати, що подальше удосконалення української нормативно-правової бази відбуватиметься згідно із загальноєвропейськими підходами.

Але поки що вітчизняна правоохоронна система здебільшого орієнтована на притягнення до кримінальної відповідальності наркозалежних саме за зберігання наркотиків без мети збуту, тобто для власного вживання.

Так, за даними судової адміністрації, протягом 2006 року кількість злочинів, пов’язаних з наркотиками, зареєстрованих органами внутрішніх справ, сягнула 64,6 тис., тобто 15% від усіх зареєстрованих в країні кримінальних злочинів (420,9 тис.).

Для порівняння — у 2003 році ця частка становила 10%. Протягом 2006 року судами за скоєння усіх видів злочинів засуджено 161 тис. осіб, кожен п’ятий з яких (31,9 тис. осіб) засуджений саме за скоєння наркозлочинів.

Про спрямування правозастосовчого тиску на пересічних наркоспоживачів свідчить той факт, що кожний восьмий був засуджений (20,8 тис. осіб) за зберігання наркотиків (ч.1 та 2 ст. 309 КК України). У той же час питома вага осіб, засуджених за збут наркотиків (за ст. 307 КК України), становила лише 3,6% (5,8 тис.).

Для того, аби зрозуміти функціонування державного карального правоохоронного механізму щодо осіб, які зберігають наркотики для власного вживання, слід згадати своєрідний «поріг» притягнення до кримінальної відповідальності, який встановлюється не міліцією, прокуратурою або судом, а Міністерством охорони здоров’я України. Відповідно до Наказу МОЗ №188 від 01.08.2000 року злочином вважається незаконне володіння наркотиками у кількості, що значно менша, ніж середня денна доза споживання для особи, хронічно від них залежної. Такий стан речей призводить до того, що рівень криміналізації споживачів найбільш поширених наркотиків, які вживаються ін’єкційним шляхом, в Україні у кілька разів вищий, ніж у багатьох європейських країнах. Навіть у Російській Федерації «поріг» притягнення до кримінальної відповідальності у середньому у 2–5 разів нижчий За результатами дослідження Всеукраїнської асоціації зменшення шкоди, у понад 75% наркозалежних осіб індивідуальна денна норма споживання ін’єкційних наркотиків опіоїдного ряду коливається від 3 до 10 см3 і вище. Тобто, якщо мова йде про найбільш поширений в Україні наркотичний засіб — ацетильований опій («ширка»), кримінальна відповідальність за його зберігання (ст. 309 КК України) наступає у випадку наявності в наркозалежного лише 2–3

см3 наркотику (приблизно 0,1 г у «сухому залишку»).

Через утримання надмірно високого рівня криміналізації та брак адекватного лікування споживачі ін’єкційних наркотиків переважно є

недосяжними для послуг з профілактики ВІЛ-інфекції.

Допомога хворим на СНІД працівникам комерційного сексу

Останнім часом в Україні інфікування на ВІЛ досить часто відбувається через статевий шлях передачі вірусу, на відміну від парентерального шляху передачі вірусу від людини до людини (тобто, через кров). Статистика епідемічної ситуації з ВІЛ/СНІД в Україні, з якою можливо ознайомитись на офіційному сайті Українського Центру з профілактики та боротьби зі СНІДом МОЗ України, свідчить про те, що станом на кінець 2007 року 38,4% людей інфіковано статевим шляхом. Для порівняння: у 2001 році статевий шлях передачі ВІЛ становив не більше 17%.

Однією з найбільш уразливих до ВІЛ–інфекції груп є люди, задіяні у сфері сексбізнесу. За підрахунками спеціалістів, кількість працівників комерційного сексу в Україні коливається між 200 тис. до 350 тис. людей. Зростання або зменшення кількості робітників комерційного сексу залежить від таких чинників, як сезонність, загострення економічної ситуації, наркозалежність,

міграційні процеси тощо. Якщо взяти навіть мінімальну кількість працівників комерційного сексу в 200 тис. осіб і помножити цю цифру на середньостатистичну кількість клієнтів у день (2 людини), то ми отримаємо до

400 тис. щоденних відносно ризикованих статевих контактів.

Оскільки статевий шлях передачі поступово стає одним з найбільш розповсюджених шляхів передачі ВІЛ, то це привертає особливу увагу до працівників комерційного сексу у контексті прав людини. Україна остаточно визначилась з основним політико-економічним курсом, спрямованим на євроінтеграцію. Це означатиме, що уряд України має привести всі нормативно-

правові акти у відповідність до євростандартів. Нагадаю, що основним підґрунтям правових базових документів Європейського Союзу є захист прав та свобод людини, зокрема й тих, хто надає сексуальні послуги на комерційній основі.