Морально-етичні принципи догляду за хронічно хворими та особами з інвалідністю

Особливості особистості у хворих з хронічними захворюваннями здавна привертають до себе увагу медичних психологів. У сучасних умовах ця проблема набуває особливо великого значення у зв'язку із значним зростанням психогенних по своїй природі психосоматичних захворювань і вираженою

«невротизації» найбільш поширених у практиці захворювань. У багатьох публікаціях описуються особливості психічної сфери у хворих тими чи іншими хронічними захворюваннями і робляться спроби їх систематизації.

Будь-яка хронічна хвороба незалежно від того, яка її біологічна природа,

який орган або функціональна система виявляється ураженими нею, ставить людину в психологічно особливі життєві обставини, або, інакше кажучи,

створює особливу об'єктивну соціальну ситуацію розвитку психіки людини. У

цьому відношенні самі різні хронічні захворювання можуть створити однотипні життєві обставини.

Психіка хронічно хворих набуває особливу специфіку, життєві цінності отримують інші смислові характеристики, змінюється самосвідомість. Зміст соціальної ситуації розвитку в умовах хвороби складається з різних форм особистісного переживання криз. Авторське обговорення психологічних механізмів, що сприяють ефективному виходу з кризи або виникнення і стабілізації особистісних змін концентрується на виявленні психологічних резервів компенсації хвороби і повноцінного особистісного зростання.

Динаміка кризи розвитку в умовах хронічного захворювання залежить, у

відповідності з висновками Ніколаєвої В.М., від особливостей сформованої у преморбіда ієрархії мотиваційної сфери та ефективності особистісно-смислової регуляції діяльності. Теоретико-експериментальний пошук найбільш вираженого зміни в структурі особистості соматичних хворих дозволяє вважати, що у внутрішній картині хвороби у хронічного хворого найбільш збідненими стають динаміка і якісна характеристика емоційної складової.

Миколаєва В.В. відзначає такі особливості в життєвій ситуації хворих хронічними захворюваннями. По-перше, наявність певної біологічної шкідливості, що впливає на умови функціонування організму і центральної нервової системи; специфічна Соматогенная інтоксикація (або гіпоксія).

Наслідком цього є розвиток астенічного синдрому різного ступеня вираженості,

а іноді і явищ особливої соматогенной енцефалопатії. По-друге, різна ступінь вітальної загрози, про яку найчастіше знає сам хворий. По-третє, тривалість перебігу хвороби з можливими періодами затухання і загострення хворобливого процесу, які передбачають тривале лікування, іноді перебування в стаціонарі в ситуації тяжких для хворого лікувальних процедур. По-четверте,

відрив від звичних умов життя з обмеженням або повним виключенням трудової діяльності, звуженням і обмеженням звичного кола спілкування, і т. д.

І можливі негативні соціальні наслідки хвороби: втрата або зниження працездатності, зміна сімейного статусу, загальна зміна соціального статусу людини.

Зазначені особливості соціальної ситуації розвитку, в якій виявляється раптово хвора людина, можуть міняти весь стиль його життя: його життєві установки, плани на майбутнє, його життєву позицію по відношенню до різних важливим для хворого обставин і до самого себе. Всі ці зміни виявляються предметом психічної активності хворого і знаходять відображення в особливому, який формується в умовах хвороби освіті - внутрішню картину хвороби.

У змісті ВКБ відбивається не тільки преморбідна особа хворого та дана життєва ситуація (ситуація хвороби), але з її характеру можна прогнозувати можливість появи багатьох психічних відхилень, аномальної зміни особистості в цілому. За динамікою ВКБ ми отримуємо можливість судити про поступову зміну життєвої позиції хворого, про присвоєння їм соціальної «ролі» хворого,

про визрівання в її надрах нового змістостворюючого мотиву - мотиву збереження здоров'я, що стає згодом часто новим ведучим мотивом діяльності,

що визначає всю нову постболезненную спрямованість особистості . Таким чином, ВКБ - основний комплекс вторинних, психологічних за своєю природою симптомів захворювання, який у ряді випадків може ускладнювати перебіг хвороби, перешкоджати успішності лікувальних заходів та приводити до стійкого аномальному розвитку особистості хворого. Саме тому ВКБ стає

центральним психологічним утворенням, на яке слід направляти психокорекційні впливу.

У соматичних хворих з неврастенію найчастіше діагностуються неврастенічний, тривожний і ергопатіческій типи реагування на захворювання;

у хворих з діссоціатівним (конверсійними) розладами - егоцентричний,

сенситивний і ейфорійний типи; у хворих з обссесівно-компульсивними розладами - тривожний, обсесивно і паранойяльний типи.

Для хворих із затяжними невротичними розладами з соматичною патологією найбільш характерними є сенситивний, паранойяльний, тривожний,

іпохондричний і обсесивно типи реагування на захворювання

Госпіталізм і психічна депривація

Госпіталізм і психічна депривація є психологічними феноменами, які розвиваються у дорослих людей і дітей внаслідок тривалого перебування поза сім’єю, зокрема - в лікарнях, будинках немовляти, тижневих дитячих яслах.

Госпіталізм розвивається у дорослих, але частіше похилого віку, а явища психічної депривації - у дітей.

Факторами, які сприяють їх виникненню, є: бідний психічний клімат у середовищі, недостатність людської уваги до дитини чи хворого, недостатність емоційного прояву з боку обслуговуючого персоналу. Ці чинниками викликають у дітей так звану психічну депривацію, яка проявляється пасивністю, затриманням розвитку в них навичок спритності й розумових здібностей.

Як наслідок - прояви психічного регресу. Дитина ніби повертається в минулий етап свого розвитку: втрачає деякі вже набуті навички, наприклад гігієнічні, такі, як підтримування чистоти тіла, самостійне виконання сечовиділення і дефекації, втрачають уміння самостійно одягатись, не розвивають мовних навичок, розмовляють менше і гірше, не вміють гратись.

З емоційної сторони дитина реагує:

1.Депресією, нудьгою і плачем.

2.Шумним, злобним протестом, біганиною, пошуками матері.

3.Аутизмом, замкнутістю, не “впізнає” маму, яка її відвідує. Це підсвідоме витіснення - дитина безсвідомо “карає” маму за те, що вона її залишила.

4.Утилітарне ставлення до факту госпіталізації. Дитина починає вимагати до себе багато уваги, бо вона “хвора”, або не бажає виписуватись із лікарні, щоб іти до школи.

5.Отупіння, яке в більшості випадків має риси моторного регресу:

монотонні, стереотипні кивальні рухи, смоктання пальців, неартикулярні звуки й інші неадекватні прояви моторної активності, що не відповідають віку дитини.

Госпіталізм частіше розвивається у людей похилого віку, які перебувають у лікарні на стаціонарному лікуванні (наприклад у туберкульозній або психіатричній) тривалий час і втратили зв’язок із сім’ями. Після виписування з лікарні їм немає до кого повернутись або сімейні обставини є несприятливими.

Тривала госпіталізація може призвести до соціальної дезадаптації.

Людина втрачає навички ділового спілкування, різко знижується здатність до самообслуговування. Пролікований хворий боїться самотності, втрати того мінімуму контактів, які є в лікарні (з лікарями, медсестрами й іншими хворими,

особливо молодими).

Госпіталізм є фактором підвищення рівня суїцидності. Дезадаптовані хворі після виписання з лікарні нерідко роблять спроби самогубства.

Госпіталізм і феномен психічної депривації є медико-соці- альною проблемою. Без соціального аспекту цю проблему вирішити неможливо.

Лікар повинен психологічно підготувати хворого до виписання, а також вжити всіх заходів щодо профілактики психічної депривації у дітей (разом із психологами і педагогами).

Психологія родичів хворого. психологічна співзалежність

Психологія родичів хворого зумовлена їх особистістю, яку сформувало життя, й особливостями ставлення до хворого.

Інтереси більшості родичів звичайно зосереджуються на тому, щоб сприяти якомога швидшому одужанню хворого. Нерідко родичі більше стурбовані його

недугою, ніж він сам. Якщо родичі довіряють медикам, то вони переконані, що лікарі зроблять для хворого все, що в їх силах. Своє основне завдання родичі вбачають у тому, щоб максимально допомогти хворому і медикам. Проте часто зустрічаються родичі, які надто стурбовані різноманітними питаннями про хворобу, кваліфікацією та характером лікарів і медичного персоналу, рівнем медичного закладу, можливістю медикаментозного й технічного забезпечення лікування і под. Якщо взяти до уваги, що як хворий, так і його родичі можуть сприймати і переживати ситуацію або спокійно або перелякано, то найменш бажаною комбінацією буде така: переляканий хворий + переляканий родич. У

такій ситуації лікар і медичний персонал витратять більше часу й енергії на розмови і психотерапевтичні заходи, спрямовані на заспокоєння хворого і його родичів, ніж на надання самої медичної допомоги.

Належним чином поводять себе ті родичі, які відвідують хворого так часто,

наскільки дозволяє стан його здоров’я, не приносять нічого з того, що йому не дозволено (їжу, напої, ліки), не розмовляють з ним надто багато про його недугу, відволікають приємною і цікавою бесідою. З медиками вони розмовляють коротко, ясно і по суті. Якщо родичі потребують якогось роз’яснення або чимось незадоволені, то звертаються до лікаря, а не турбують хворого своїми сумнівами, припущеннями і здогадками.

Проте надто виражена активність родичів хворого, навіть за умов добрих намірів, може призвести до розвитку неправильних стосунків. Керуючись надмірною любов’ю і турботливістю, вони не звертають ні на що уваги, не дотримуються часу, виділеного для відвідувань, демонструють при хворому своє незадоволення, приносять йому багато продуктів, які він не встигає з’їсти,

що родичі розцінюють як загрозливий симптом захворювання.

Інколи налякані родичі індукуються ситуацією хворого. Наприклад, вони самі бояться операції і переконують лікаря, що “хворий її не перенесе”.

Недовірливі родичі можуть таємно приносити хворому ліки або засоби від знахарів і різноманітних “цілителів” внаслідок переконання, що вони дають значно кращий ефект, ніж призначені лікарем. Інколи родичі роблять активні спроби допомогти хворому видужати без узгодження з лікуючим лікарем

(наприклад, вимагають тимчасово відпустити з лікарні для консультації в авторитетного спеціаліста або для проходження “оздоровчого” сеансу цілителя чи звичайнісінького шарлатана). Іноді вони починають панікувати і вимагати дозволу цілодобово перебувати біля важкохворого, не усвідомлюючи того, що він вимагає відпочинку, а лікар і медичний персонал - спокійних умов праці.

Різноманітні прохання, побажання і втручання родичів не лише відривають медиків від роботи, але інколи, якщо вони звучать з високих позицій імперативним, начальницьким і зверхнім тоном, можуть свідомо і підсвідомо відбити бажання допомогти хворому.

Кількість втручань родичів у роботу медиків не завжди відповідає важкості захворювання. Якщо родич щодня з приводу хворого ставить лікареві кілька запитань або дає поради особисто чи телефоном, доречно пояснити йому, що вже відбулося декілька подібних розмов і було б краще, якби він цей час витратив на хворого.

Є родичі, які не проявляють належної уваги до хворого, не відвідують його,

не цікавляться станом здоров’я, не спілкуються з лікарем. Якщо хворого виписують, то вони неохоче вступають з ним у контакт. Це частіше стосується родичів хронічно- і психічнохворих, хворих похилого віку або коли хворий і родичі знаходяться у стані конфлікту. Саме ці причини є основним підгрунтям госпіталізму, коли пацієнт занурюється у лікарняне середовище, яке потім фіксує його хворобливі розлади.

Деякі відвідувачі можуть поводити себе з хворим нетактовно.

Ось типова розмова з хворим: “Як же ти погано виглядаєш! Що тут з тобою роблять?!”. Приятельки погіршують стан хворої плітками, повідомленнями про інтриги і конфлікти, які відбуваються у середовищі, де перебувала жінка до госпіталізації у лікарню.

Деякі відвідувачі (“трудоголіки” - орієнтовані на роботу) без узгодження з лікарем ставлять перед хворим завдання, що стосуються його роботи. Такі відвідування можуть бути сприятливими, коли хворий одужує. Тоді отримані виробничі завдання посилюють впевненість його у своїх силах, усвідомлення

власної гідності, укріплюють відчуття значущості й цінності. Хворий переживає радість, очікуючи повернення на роботу і в сім’ю.

Якщо медик помічає, що стан хворого після відвідувань регулярно погіршується, то він повинен тактовно, але рішуче вжити відповідних заходів.

Це може бути “коригувальна” бесіда з відвідувачами, а за необхідності -

заборона відвідувань.

Неадекватне підвищення інтересу родичів до хворого, незалежно від того, чи йдеться про прояви турботи стосовно самого хворого, чи недовіру до лікування,

нерідко пояснюється наявністю своєрідного відчуття “нечистої” совісті родичів, виправданим чи безпідставним відчуттям, ніби вони щось недогледіли та якимось чином винні у хворобі свого родича.

Особливо яскравий цей “комплекс вини” у типових пре вах так званої психологічної співзалежності родичів хворого Жити з важкохворим тяжко всім членам сім’ї. Хвороба однієї людини є сильним стресором для його близьких.

Яскравим прикладом того, як важка хвороба впливає на душевний стан членів сім’ї і змінює їх психологічний “портрет” є реагування дружин і матерів хворих на хронічний алкоголізм і наркоманію.

Психологічний стан близької людини, яка проживає разом із наркологічним хворим, називають співзалеж ністю, оскільки на її психічну діяльність суттєво впливає хворий родич.

Розпізнавання співзалеж ності. Направленість назовні - це головна її характеристика. Вона зумовлена низькою самооцінкою співзалежних, на яких впливають зовнішні оцінки, взаємовідносини з іншими. Перебуваючи у винятково тісних взаємостосунках з чоловіками-алкоголіками чи наркоманами,

жінки не знають, де закінчується їх особистість і починається особистість хворого. Тому вони відчувають те саме, що і хворі. На запитання “Як ви себе почуваєте?” жінка хворого може відповісти: “Спочатку я повинна відчути, в

якому стані чоловік, а потім зможу зрозуміти, як я себе почуваю”.

Друга форма направленості назовні - це турбота про те, яке враження співзалежні люди справляють на інших. Цим людям необхідно, щоб усі сприймали їх саме так, як хочуть вони самі.

Розвиваються дивовижні здібності розпізнавати, що подобається іншим.

Життя співзалежних людей визначається запитанням: “Що подумають люди?”.

Піклування про інших. Оскільки співзалежні мають низьку самооцінку і дуже сильно орієнтовані назовні, вони люблять піклуватись про інших і добиваються, щоб люди вважали їх незамінними, відчували в них потребу.

Особливо це стосується жінок, у яких чоловіки хворіють на алкоголізм чи наркомані.

Тілесні хвороби. Тілесні недуги досить часто супроводжують співзалежність. Співзалежні багато працюють і витрачають надто багато сил на те, щоб вижити й утримати хворого. У них розвиваються пов’язані із стресом різноманітні функціональні розлади і психосоматичні хвороби. Найчастіше це головний біль, респіраторні захворювання, біль у ділянці серця, шлунково-

кишкові розлади, гіпертензія.

Егоцентризм. Співзалежні відзначаються тонким, не завжди помітним егоцентризмом. Усе, що відбувається навколо, вони пов’ язують із собою. Якщо хтось вдома розсердився, співзалежний член сім’ї поспішає “загладити вину”,

оскільки вважає, що саме він винен у цьому. Співзалежні беруть під свою відповідальність почуття, думки і навіть життя близьких. Вони живуть з подвійним переконанням: “Я не зробила нічого такого, щоб заслужити таке ставлення до себе ” і “Я сама накликала на себе цю біду”. В обох випадках центром є “Я”.

Питання контролю. Співзалежні жінки вірять, що спроможні контролювати ситуацію, яка склалась, думаючи, що можуть стримувати пияцтво чоловіка або вживання наркотичних речовин.

Їм здається, що люди бачать їх сім’ї такими, якими вони їх зображають,

проте все відбувається навпаки. Спроба взяти під контроль практично неконтрольовані події призводить до тяж ких депресій. Неможливість досягти мети співзалежні жінки розглядають як власну поразку, а це ще більше посилює депресію.

Почуття. Життя співзалежних жінок проходить так, ніби і не сприймається всіма почуттями. У них атрофуються навички розпізнавання і розуміння своїх

почуттів. Жінки настільки поглинуті задоволенням бажань інших осіб, що просто втрачають відчуття самих себе. Вони переконані, що не мають права на свої почуття, готові відректись від свого чуттєвого досвіду. Це недосяжність почуттів. Крім того, жінки втратили природний зв’язок із своїми почуттями,

звикли до їх спотворення, засвоїли, що можна переживати лише прийнятні

(допустимі) почуття. Якщо, наприклад, співзалежна жінка показує себе доброю, люблячою, а всередині обурюється з приводу пияцтва чоловіка, то це лише для того, щоб підтримувати свій імідж. Вона може свій гнів перетворити в інший прояв, наприклад у самодіяльність, самовпевненість. Ця трансформація проходить підсвідомо.

Нечесність. Співзалежні жінки втягнуті в процес приховування правди. Бути нездатним сформулювати свої почуття і думки, не довіряти своєму сприйманню, зосередити всю увагу на задоволенні бажань інших, незалежно від того, праві вони чи ні, - це все нечесність. Проте в більшості випадків такого роду самообман не усвідомлюється співзалежною, відбувається підсвідомо.

П рагнення бути в центрі подій. Співзалежні бояться виявитись покинутими,

мають потребу бути в центрі життя своїх близьких, не допускаючи думки про те, що вони могли б жити без них. У протилежному випадку такі люди почувають себе покинутими, непотрібними.

Легковір’я і довірливість. Співзалежні вірять майже всьому, що їм сказали,

якщо сказане відповідає бажаному. Найбільш яскравим прикладом легковір’я є ситуація, коли вони десятиліттями продовжують вірити, що хворий кине пити чи вживати наркотики і ситуація зміниться. Співзалежні хочуть вірити, згідно з їх логікою, що буде так, як вони хочуть. Такі люди бачать тільки те, що хочуть бачити, і чують лише те, що хочуть чути.

Втрата моральних принципів. Згадана вище нечесність у даному випадку розглядається як втрата моральних принципів.

Другий прояв цієї втрати - забування про інших членів сім’ї, за яких жінки хворих на наркоманію відповідальні. З розвитком співзалежності такі матері усе більше забувають про дітей, все піклування про них зводиться до питань