Мовна норма. Літературна норма

МОВНА НОРМА. ЛІТЕРАТУРНА НОРМА. ОРФОЕПІЧНІ НОРМИ

Культура мови. Класифікація мовних норм. Типові порушення мовних норм у професійній мові

Культура мови має два аспекти: прикладний і теоретичний. Культура мови (мовна культура) – це 1) володіння нормами літературної мови на всіх мовних рівнях, в усній і писемній формі, уміння користуватися мовностилістичними засобами і прийомами відповідно до умов і цілей спілкування, передаючи мовою певний психокультурний контекст; 2) розділ мовознавства, що досліджує проблеми нормалізацїі та стилістичного користування мовними засобами, узагальнює досягнення певної літературної мови з метою впливу на мовну практику й удосконалення мови як знаряддя культури.

Поняття “культура мови” включає в себе два ступені опанування літературної мови: правильність мови, тобто дотримування норм літературної мови, і мовна майстерність, тобто не тільки додержування літературних норм, а й уміння вибирати із співіснуючих варіантів найбільш точний, стилістично і ситуативно доречний, виразний. Висока культура мови передбачає високу загальну культуру людини, культуру мислення, свідому любов до мови.

Культуру володіння рідною мовою людина вдосконалює протягом всього свого життя, адже предметом шкільного курсу української мови, по суті, є тільки перший ступінь культури мови – правильність. Вольтер говорив, що усі головні європейські мови можна вивчити за шість років, а свою рідну треба вчити все життя.

Загальні проблеми і критерїі культури мови і спілкування конкретизуються за видами мовної діяльності. У мовній діяльності виділяють діяльність сприймання і діяльність продукування. Вони можуть здійснюватися як в усній, так і в писемній формі. Усне спілкування може бути прямим, безпосереднім і опосередкованим (наприклад по радіо, телебаченню), з активним або пасивним зворотним зв'язком. Тому в загальній функціональній

культурі мови виділяють такі аспекти: культура усного сприймання (аудіювання, слухання), культура писемного сприймання (читання), культура усного продукування (говоріння), культура писемного продукування (письма), культура взаємодїі сторін під час двостороннього активного спілкування, насамперед усномовного (культура діалогу).

Культура мови як наука пов'язана з багатьма лінгвістичними і суміжними дисциплінами. Вона належить до сфери прагматики мови (вивчає функціонування мовних знаків), пов'язана з такими дисциплінами, як фонетика, лексикологія і фразеологія, морфологія і синтаксис, стилістика, психолінгвістика, лінгвістика тексту, лексикографія, термінознавство, соціолінгвістика, історія літературної мови, сучасна українська літературна мова, літературознавство, семасіологія, педагогіка, психологія, логопедія, логіка, риторика, етика, естетика, загальна теорія культури.

Мовна норма (від лат. norma – правило, взірець) – це сукупність мовних засобів, що в даному мовному колективі на певному історичному етапі вважаються правильними і зразковими. Мовна норма забезпечує людям можливість взаєморозуміння. Норма може бути діалектною і літературною.

Норма літературної мови – це реальний, історично зумовлений і порівняно стабільний мовний факт, що відповідає системі та нормі мови і становить єдину можливість або найкращий для даного конкретного випадку варіант, відібраний суспільством на певному етапі його розвитку із співіснуючих фактів національної мови у процесі спілкування.

Класифікація мовних норм

1.Норми вимови (орфоепічні) регулюють вимову звуків і

звукосполучень. Наприклад, такими нормами є тверда вимова шиплячих [час],

вживання фрикативного г [голос] та проривного ґ [ґрунт]. Крім того:

-тверда вимова шиплячих: чай, чому, Польща (а не чьай, чьому,

Польщьа);

-дзвінкі приголосні в кінці слова або складу не оглушуються: гриб, репортаж, любов, раз, лід (а не грип, репорташ, любоф, рас, літ);

-голосний о ніколи не наближається до а : молоко, потреби, дорога

(а не малако, патреби, дарога);

-літера щ передає звуки шч: вищий, що (а не висший, шо);

-буквосполучення дж, дз передають злиті звуки: сиджу, кукурудза

(а не сижу, кукуруза);

2. Норми наголошування (акцентуаційні) регулюють вибір варіантів

розташування і переміщення наголошеного складу серед ненаголошених (напр.,

можна байдуже – байдуже; не можна довільно замок і замок (це різні слова –

омографи); треба феномен, текстовий, фаховий, одинадцять).

3.Норми словотворення регулюють вибір морфем, їх розташування і сполучення у складі нового слова (напр., можна спостерігач – не можна

спостерігальник, спостережувач).

4.Норми морфологічні регулюють вибір варіантів морфологічної форми

слова і варіантів її поєднання з іншими словами, наприклад, вибір правильного закінчення (можна грошей, не можна ношей (треба нош), можна - у мові фольклору та художньому стилі літературної мови - зелен, дрібен, не можна молод, стар), наприклад:

-вживання закінчень кличного відмінка: пане професоре, Андрію Петровичу, Ольго Василівно, добродію Панчук;

-вживання паралельних закінчень іменників у давальному відмінку: декану і деканові, директору і директорові, сину і синові; при цьому,

називаючи осіб, слід віддавати перевагу закінченням −ові, −еві, наприклад:

панові Ткаченку, ректорові, але заводу, підприємству, відділу тощо. У випадку,

коли кілька іменників−назв осіб підряд стоять у давальному відмінку,

закінчення потрібно чергувати: генеральному директорові Науково−дослідного

інституту нафти і газу панові Титаренку Сергію Олександровичу;

- вживання іменників чоловічого роду на позначення жінок за

професією або родом занять: професор Городенська, лікар Тарасова,

заслужений учитель України Степова, декан Світлана Шевченко, викладач Олена Петрук (слова лікарка, викладачка, завідувачка і под. використовуються

словосполучення “грудна клітка”, а “не грудна клітина”).

укладати угоду, підписувати договір заключати договір

7. Норми стилістичні регулюють вибір мовних засобів відповідно до їх стилістичного забарвлення й умов спілкування (напр., слова серце, серденько; очі, оченята, баньки, балухи вживаються у розмовному стилі, а в науковому –

Норми словотворення, морфологічні і синтаксичні іноді обє'днують в одну групу – граматичні норми.

Норми орфографічні регулюють написання слів (це різні види орфограм).

Норми пунктуаційні регулюють вживання розділових знаків, з допомогою яких позначають інтонаційне членування тексту.

Крім того, за рівнем міцності (стійкості) літературні норми можна поділити на сильні (стійкі) та слабкі (нестійкі).

Орфоепічні норми. Особливості вимови голосних і приголосних звуків української мови. Засоби милозвучності української мови

Вимова голосних

1.Голосні під наголосом, на початку (за винятком [і]) і в кінці слова вимовляються чітко: [вéлич], [сúд′ачи], [пóле];

2.Наголошений голосний [і] на початку слова наближається у вимові до [и]: [íиншиj], [íинод′і];

3.Голосний [о] в ненаголошеній позиції вимовляються чітко, ніколи не наближається у вимові до [а]: [кóротко], [монтáж];

4.Голосний [а] завжди вимовляються чітко, ніколи не наближається у вимові до [е]: [л′áл′ка], [д′áд′ко];

5.Голосні в ненаголошеній позиції можуть наближатися у вимові один до

одного:

6.Голосний [о] у позиції перед складом з наголошеним [у], [і] наближається у вимові до [у] → [оу]: [гоулỳбка], [коужỳх], [тоуб’í], [соуб’í];

7.Голосний [е] в ненаголошеній позиції вимовляється з наближенням до

[и]→ [еи]: [веилúкиj], [веиснá], [сеистрá];

8.Голосний [и] в ненаголошеній позиції вимовляється з наближенням до [е] → [ие]: [жиевỳт′], [диевỳjус′].

Ненаголошені голосні [е] та [и] звучать майже однаково, але на письмі їх

слід розрізняти:

1.У кількох дієслівних коренях [е] (ер) перед суфіксами -а-, -ува- чергується з [и] (ир), а саме: беру -- збирати, визбирувати; вмерти -- вмирати,

дерти -- здирати, перу -- обпирати, простерти -- простирати, сперти -- спирати, терти -- стирати, жерти -- пожирати. Подібне чергування [е] з [и] відбувається також у словах стелити -- застилати (але: застеляти), клену (кляну) – проклинати.

2.У решті випадків сплутування [е] та [и] буває лише у вимові. На письмі така взаємозаміна їх не допускається.

Написання ненаголошених [еи] та [ие] в основах слів перевіряється

переважно за допомогою наголосу: селúтися, бо посéлення; дешéвий, бо

дéшево; дáлеч, бо далéкий; вишнéвий, бо вúшня; непримирéнний, бо мúр; хибувáти, бо хúба.

Крім того, в основах слів пишеться е у таких випадках:

1. коли звук [еи] випадає: вітер, бо вітру; січень, бо січня; справедливий, бо правда;

Але! Треба мати на увазі, що в кількох дієсловах випадає ненаголошений [ие], а саме: згинати -- зігну, відтинати -- відітну, напинати -- напну, починати -- почну, розминати -- розімну, засинати -- засну, вмикати -- увімкну, проривати -- прорву, зажинати -- жну;

2.коли звук [еи] чергується з [і] або [о]: берегти, бо зберігати; гребенястий, бо гребінь; сутеніти, бо сутінки; лебединий, бо лебідь; женитися, бо жонатий;

3.у групах -ере-, -еле-: берег, джерело, дерево, перенесення, передмістя, ожеледь, щелепа, пелена

Але! келих

4.у суфіксах

а) іменників -енн(я), -ен(я), -енк(о), -еньк(а), - ечк(а), - тель: оголошення,

рішення, значення, кошеня, Опанасенко, ніченька, стежечка, вихователь;

б) прикметників -есеньк(ий), -ев(а): тонесенький, сторожева (хата); в) дієприкметників -ен(ий): зачинений, обговорений; г) числівників -ер(о): п’ятеро, дев’ятеро.

В основах слів пишеться и у таких випадках: 1) у суфіксах

а) іменників -ик, -иц(я), -ич, -ищ(е), -иськ(о), -ин, -ин(а), -ив(о): дощик, ключик, дворик, прибиральниця, прізвище, житнисько, киянин, татарин, болгарин, городина, паливо, куриво, морозиво;

б) присвійних прикметників -ин: свекрушин, Миколин.

Але!: марево, іноді: сяєво (сяйво), маєво (майво).

2) у відкритих складах -ри-, -ли- у словах: бриніти, бриньчати (хоч

бренькати), гриміти, дрижати, кривавий, криниця, кришити, стриміти, тривати, тривога, триножити, блищати, глитати.

Написання е та и розрізняються морфологічно:

1)у префіксі пре- з буквою е, який має значення «дуже»: премудрий (дуже мудрий), предобрий (дуже добрий), препогано (дуже погано); а також у словах:

презирство, презирливий, преподобний, преосвященний;

2)у префіксі при- з буквою и, який вживається в усіх інших значеннях:

привертати, привласнювати, прискорити, прийти, привокзальний, пристаркуватий, прибуток, причал.

3)Пишеться е в іншомовних префіксах пре-, де-, дез, ре-, екс-: преамбула, превалювати, превентивний, презентація, президія, прем'єра, препарат, прерогатива, претендент, претензія, префект, прецедент; девальвація, деградація, декларація, демобілізація, депортувати, деформація; дезінформація, дезорганізація; реорганізація, ретрансляція; екс-президент

У деяких словах (переважно іншомовних) написання е та и правилами не

регламентується: апельсин, бензин, декада, делегат, демократія, керівник,

легалізація, математика, медаль, педагог, педикюр, рекетир, тремтіти, феномен; директор, диригент, кишеня, пиріг, шинель і т. д. Написання таких слів перевіряти за орфографічним словником.

Російські власні назви не перекладаються українською мовою, а передаються якомога ближче до російського звучання, дотримуючись, проте, норм українського правопису.

Вимова приголосних

1. Дзвінкі приголосні перед глухими та в кінці слів вимовляються дзвінко: хліб [хл´іб], досвід [дóс´в’ід], сторож [стóрож], мороз [морóз], об’їзд [обйíзд], книжка [книжка], рідко [р’íдко], могти [могти]. Зміна приголосних на глухі у цих позиціях, поширена в деяких українських говорах (а також властива російській мові), є порушенням орфоепічних норм української мови.

В окремих випадках перед глухими приголосними дзвінкий [г] вимовляється як [х]: нігтик [н´íхтиек], кігті [к’íхт´і].

2.Глухі приголосні перед дзвінкими в середині слів вимовляються дзвінко: вокзал [воґзáл], молотьба [молод´бá].

3.Губні приголосні [б], [п], [в], [м], [ф], а також звук [р] вимовляються

твердо майже в усіх випадках, зокрема послідовно в кінці слова або складу: осіб [ос´iб], кров [крoв], верф [вeрф], повір [пов’iр], секретар [сеикреитáр], серйозний [сеирйóзний]. Пом’якшені вони перед [і]: біржа [б’íржа], пінта

[п’íнта], мінус [м’íнус], ефір [еиф’íр], в іншомовних словах: бюро [б’урó], Мюнхен [м’ýнхеин], пюре [п’урé] та у словах на зразок свято [св’áто], цвях [ц´в’ях], тьмяний [т´м’áний].

4. Задньоязикові приголосні [г], [ґ], [к], [х], як правило, тверді: гиря [гир’а], геолог [геиóлог], ґанок [ґáнок], килим [килим], хиткість [хитк’іс´т´]. Пом’якшуються вони тільки перед [і] та в деяких іншомовних словах: кіоск [к’іoск], хірург [х’ірýрг], енергія [еинeрг’ійа], кювет [к’увéт], гюйс [г’уйс].

5. Приголосний [ц] у кінці слів вимовляється м’яко: кінець [к’інéц´], хлопець [хлóпеиц´], палець [пáлеиц´], продавець [продавéц´], за винятком

іншомовних слів: палац [палáц], шприц [шприц].

6.Розрізняються приголосні -- проривний ґ (ґудзик, ґанок, ґрунт,

ґрунтовний) і щілинний г (генеральний, голова, гнучкий).

7.В іншомовних словах звук [і] після іншого голосного обов’язково йотується: інтуїція [інтуйíц´ійа], мозаїка [мозáйіка], руїна [руйíна], Луїза

[луйíза].

8. В іншомовних словах буквосполученню іє завжди відповідає звукосполучення [ійе]: гігієна [г’іг’ійéна], клієнт [кл´ійéнт], дієта [д´ійéта], пацієнт [пац´ійéнт]. Уживання в таких словах нейотованого [е] є неправильним.

Норми наголошення в сучасній українській літературній мові нелегкі для засвоєння. Пояснюється це такими особливостями наголосу, як повсюдність і рухомість. Наголос в українській мові визначається як повсюдний, оскільки він може припадати у слові на будь-який склад (перший, другий, третій тощо), наприклад: пóїзд, мáркетинг, фенóмен, консóрціум, комерсáнт, співіснувáння,

самовдосконáлення. Така особливість, як рухомість, означає, що в формах того