Морально-етичні принципи догляду за хронічно хворими та особами з інвалідністю

11. Егоцентричний - хворобливі прояви цієї групи виставляються на показ близьким з метою оволодіти їх увагою до себе, супроводжуються вимогами особливого піклування про них.

12.Зневажливий - хворий недооцінює серйозність захворювання, не лікується, не береже себе, відносно прогнозу виявляє необгрунтований оптимізм.

13.Нозофобний - хворий надто боїться своєї недуги, повторно обстежується,

змінює лікарів. Він більш-менш розуміє, що його страхи перебільшені, але не може боротись з ними.

14. Нозофільний - пов’язаний з певним заспокоєнням і приємними відчуттями при недузі, оскільки хворий не повинен виконувати свої обов’язки,

діти можуть бавитись і мріяти, дорослі читати або займатись улюбленою справою. Сім’я виявляє приємну увагу до хворого і турбується про нього.

15. Утилітарний - є вищим проявом нозофільної реакції. Він може бути зумовлений трьома мотивами:

а) отримати співчуття, увагу і краще ставлення до себе;

б) знайти вихід з неприємної ситуації, якою може бути тюремне ув’язнення,

військова служба, ненависна робота, необхідність платити аліменти;

в) отримати матеріальні вигоди: пенсію, відпустку, вільний час.

Утилітарна реакція буває більш або менш свідомою, вона може базуватись на нетяжкому і несерйозному захворюванні, а інколи спостерігається у здорових людей. Це проявляється агравацією і симуляцією.

Агравація - перебільшення ознак захворювання і суб’єктивних скарг. Вона буває повністю свідомою, а може зумовлюватись емоційними мотивами більш глибокого походження, наприклад, страхом, недовір’ям, відчуттям самотності,

безнадійності, відчуттям, що ніхто тобі не вірить. Переходи від свідомої до менш свідомої агравації інколи бувають досить непомітними, а інколи навіть важко вловимими. Наприклад, хворий, у якого було виявлено незначні артрозні зміни в попереково-крижовому відділі хребта і який бачив больову реакцію при прийомі Ласега або знає про неї, від страху перебільшує вираження цього симптому (повторне обстеження студентами больового синдрому). Невротик з

переривчастим сном стверджує, що він взагалі не спить. Мотивація агравації може бути зовнішньою “об’єктивною” або внутрішньою “суб’єктивною”.

Приклад зовнішньої мотивації: хворому потрібно відремонтувати свою квартиру, і він хоче продовжити листок непрацездатності, “посилюючи” свої скарги, заявляючи, що йому стало гірше. Приклад внутрішньої мотивації:

хворий живе сам, страждає від мігрені, від лікаря чекає більшої уваги,

частішого спілкування і людського співчуття, перебільшує свої скарги, щоб лікар частіше відвідував його.

Симуляція - це стан, коли здорова людина свідомо прикидається хворою.

Вона зустрічається рідше, ніж агравація. Як правило, до неї вдаються досить примітивні особи, в яких розпізнати симуляцію досить легко, або, навпаки,

дуже досвідчені, проникливі, нахабні й безвідповідальні люди, частіше з істероїдним складом характеру.

Дисимуляція - це приховування хвороби та її ознак. Часто зустрічається в психіатрії при психозах. При інших захворюваннях вона виникає, головним чином, тоді, коли є певні об’єктивні або суб’єктивні невигоди для хворого: при туберкульозі - довге перебування в диспансері, при сифілісі - виявлення контактів, у хірургії - можливість операції. У наш час, коли росте безробіття і скорочують робочі місця, хворі нерідко стараються приховати свою недугу,

щоб не потрапити під скорочення першими.

Чим більше вдається позбавити хворого від страху перед обстеженням,

лікуванням і наслідками недуги, тим успішніше можна попередити дисимуляцію. Звичайно, велике значення мають і соціальні умови. У виявленні агравації, симуляції і дисимуляції велику роль (нерідко основну) відіграють медичні сестри, які, на відміну від лікаря, постійно спостерігають за хворим. У

разі підозри на наявність цих станів медична сестра повинна доповісти про результати своїх спостережень лікуючому лікарю.

Культ хвороби - це соціальне явище, яке тісно пов’язане з неоднозначним ставленням до недуги. Відомо, що в 30-х роках в Німеччині вважалось неприпустимим у товаристві розмовляти про хвороби. Це ж було і в Спарті.

Проте сьогодні розмови про хвороби, медичні обстеження і модні методи

лікування часто стають темою, що «смакується» в товаристві. Складається враження, що складність світу, яка зростає, і бурхливий ріст змін, що відбуваються в ньому, призводить, особливо серед старших людей, до того, що авторитетно вони можуть вести розмову лише про політику, а також про свої фізичні недуги і переживання. Не можна обійти увагою і той факт, що, чим більше страждань перенесла людина при своїх захворюваннях, тим більші її претензії на визнання і захоплення нею, що часто виявляється при повторних обстеженнях.

Психологічні аспекти медичної етики і деонтології

В процесі багатовікової медичної практики склались особливі норми взаємовідносин між хворими і медиками завдяки особливостям професії, яка дозволяє глибоко вникати в людське життя, в його біологічні і соціальні сторони. Ці норми і принципи стали основою для формування медичної етики і деонтології.

Термін “деонтологія” походить від грецьких слів “деон” - обов’язок і “логос”

- учення.

Медична деонтологія - це вчення і практичне втілення морально-етичних принципів професійної діяльності медиків, спрямованої на створення максимально сприятливих умов для ефективного лікування хворих і профілактики захворювань.

Іншими словами, медична деонтологія - це вчення про обов’язок медика,

сукупність етичних норм, яких він повинен дотримуватись при виконанні своїх професійних обов’язків.

Термін “деонтологія” вперше впровадив англійський філософ І. Бентам у

1834 р. Проте дане поняття розглядалось ним з позицій вивчення засобів і методів отримання особистої вигоди від певної професії.

Ще в часи Київської Русі при монастирях організовувались притулки для надання безплатного догляду за каліками і немічними.

У ХІХ ст. в ряді земських губерній царської Росії діяли лікарські суди честі,

на яких розбирались випадки негуманної поведінки лікарів щодо хворих. У

1903 р. Спілка уманських лікарів розробила і запровадила до виконання кодекс під назвою “Лікарська етика”.

Основні засади сучасної вітчизняної медичної деонтології розробив М.

Петров у середині ХХ ст. Ці питання постійно знаходяться в центрі уваги медичної громадськості. Корінні зміни суспільного буття, швидкий прогрес у науці й техніці постійно ставлять як перед медициною в цілому, так і перед медичною деонтологією нові завдання відносно вдосконалення знань і умінь,

пов’язаних із сучасними технологіями лікувально-профілактичної діяльності медиків.

Основними завданнями медичної деонтології є:

1)вивчення принципів поведінки медичного персоналу, спрямованих на досягнення максимальної ефективності лікування хворих і профілактики захворювань;

2)аналіз взаємовідносин між медиком і хворим та його родичами, а також між медичними працівниками в колективі;

3)попередження і виключення несприятливих факторів у медичній діяльності та усунення шкідливих наслідків неякісної медичної роботи.

Медична деонтологія спирається на етику - вчення про мораль, взаємини між людьми й обов’язки, які випливають із цих взаємин. Проте між медичною етикою і деонтологією є певна відмінність. Якщо норми медичної етики є спільними для всіх медиків, то деонтологічні правила мають свої специфічні відмінності. Так, деонтологічні правила поведінки медичної сестри дитячої лікарні відрізняються від правил поведінки медика психіатричної клініки.

Деонтологія не може дати рекомендації на всі випадки діяльності медика,

вона дає їх для типових ситуацій. Знання деонтологічних правил спрямоване на виховання у медиків здатності до самостійного морально-етичного орієнтування у виборі стилю поведінки залежно від конкретних умов.

Суттєвою особливістю медичної деонтології є її тісний зв’язок із загальною і медичною психологією. Значною мірою це зумовлено тим, що “психологія лікувального процесу полягає в тому, що при ньому проходить не лише зустріч

з пацієнтом (це має місце і у ветеринарії), але і спілкування з ним, виникає бажання обох бути зрозумілими один одному” (А. Білібін).

Для того, щоб стати повноцінним медиком, потрібно не лише дотримуватись таких категорій, як високий професіоналізм, обов’ язок, совість, любов до хворого, але і розуміти людей, володіти достатніми знаннями в галузі психології, керувати власними психічними процесами. Без цього не може бути і мови про ефективний вплив на хворого.

Медична деонтологія - це наука не лише про високе покликання медика, а і про те, якою повинна бути особистість медика, якими якостями вона повинна володіти.

Основні якості особистості медика:

1. Морально-вольові - співчуття, доброзичливість, совість, щирість,

оптимізм, чесність, самовідданість, працелюбність, терпіння, ввічливість,

уважність, ніжність, лагідність, мужність, рішучість, скромність,

принциповість, почуття власної гідності, ініціативність, дисциплінованість,

вимогливість до себе та інших.

2. Естетичні - акуратність, охайність, потяг до краси, непримирення до огидного і “сірості” в побуті, прагнення покращити умови, в яких перебуває хворий. 3. Інтелектуально-пізнавальні - ерудованість, спостережливість,

логічність, прагнення пізнати сутність явища, систематичне підвищення рівня професійних знань і кваліфікації, вміння бути уважним співрозмовником,

комунікабельним у спілкуванні з пацієнтами та їх родичами, здатність осмислювати отриману інформацію з виділенням головного й ефективно використовувати її в лікувально-профілактичному процесі.

Вищевказані позитивні якості прикрашають кожну людину, але що стосується медика, то це його професійні якості. Так, слюсар чи тракторист може проявити ніжність і ласку, в основному, в позаслужбовій обстановці, а

для медичної сестри це невід’ємні службові якості.

Зупинимось на найважливіших рисах особистості медика.

Передусім він повинен бути спостережливим. Люди суттєво відрізняються між собою щодо спрямованості спостережливості.

Одні добре помічають усе, що належить до неживих предметів, інші краще бачать особливості внутрішнього світу людини, її душевний стан, переживання,

потреби, надії, страхи тощо.

Для професійної діяльності медика необхідно розвивати в собі обидва види спостережливості, він повинен помічати, що відбувається в душі людини,

розуміти її внутрішній стан, відгадувати думки.

Принципи медичної деонтології вимагають, щоб дані спостереження за хворим були глибоко осмисленими і стали переконливими.

Таким чином, важливим психологічним принципом медичної деонтології є єдність професійної спостережливості, усвідомлення сутності явища і переконання у своїй правоті.

Суттєвим психологічним аспектом медичної деонтології є емоційне

“зафарбування” отриманої й осмисленої інформації. Медичний працівник повинен відчувати біль і переживання іншої людини як свої власні. Це допоможе зрозуміти стан хворого і розділити з ним його переживання, що має велике значення для хворого. Адже для будь-якої людини дуже важливо, щоб її зрозуміли.

Важливою особливістю професії медика є гуманізм. Він випливає із самої сутності професії, бо не можна любити професію медика, не люблячи людину.

Однією з головних моральних якостей медика є милосердя.

Хворий вбачає в медичній сестрі помічника лікаря і ставить особливі вимоги саме до особистості медичної сестри, шукає в ній передусім риси доброти,

співчуття, милосердя. Ось чому був абсолютно правим відомий російський хірург М. Петров, який стверджував, що медичних сестер потрібно вибирати серед жінок, у душі яких горить вогонь безкорисливої любові до своєї справи і людей. Сутність цієї професії - це повсякчасне вт ілення милосердя.

Гуманізм і милосердя базуються на доброті. Медична деонтологія вимагає від медика бути добрим до хворих, його родичів і близьких. Проте бути добрим не означає бути “добреньким”.

Якщо медична сестра бачить, що хворий порушує необхідний режим або відвідувачі провокують пацієнта на його порушення, потрібно тактовно, але

рішуче заборонити такі дії. Інакше такого роду “доброта” може призвести до погіршення стану хворого.

Доброта, гуманізм і милосердя медика повинні органічно поєднуватись з рішучістю і принциповістю, делікатністю і т актовністю.

Делікатність і тактовність є проявом внутрішньої інтелігентності людини, яка досягається вихованням. Виховання - це не лише гарні манери, це поняття більш глибоке. Виховання передусім формує внутрішню інтелігентність людини, що включає повагу до людей, уміння встановити з ними контакти.

Інтелігентність визначається не тільки рівнем освіти, а передусім вихованням. М едична сестра за будь-яких умов повинна проявлят и самовідданість і чесність у роботі.

Совість - це “внутрішній суддя" вчинків людини. Моральний критерій совісті тісно пов’язаний з розумінням людиною сутності добра і зла, обов’язку та іншими моральними категоріями.

Значення совісті в роботі медика є надзвичайно великим. Як би добре не був поставлений контроль, неможливо прослідкувати за кожним кроком медичної сестри. Лише совість і почуття обов’язку не дозволять халатно ставитись до своїх обов’язків.

Скромність і акуратність повинні бути і в стилі поведінки, і в зовнішньому вигляді сестри. Надмірний “шик” в одязі та косметиці мимовільно викликає у хворих запитання: “Невже вона, так зайнята собою, буде турбуватись про нас?”

Але, дивлячись на недбало одягнену, нечепурну сестру, вони також думають: “Якщо вона і про себе не турбується, то як буде допомагати нам?” Відповідний стиль одягу і поведінки створює належний імідж медика, який повинен психотерапевтично діяти на хворого і допомагати його одужанню.

Ввічливість і увага відносно хворого - це не лиш е правила етикету.

Неввічливе, а тим більше презирливе чи огидливе ставлення до хворого,

фамільярність травмують його психіку, що негативно впливає на перебіг недуги.

Невід’ємною частиною діяльності медика є оптимізм. Медику доводиться брати участь у лікуванні дуже важких хворих.

Необхідно всіляко переконувати їх у сприятливому результаті.

А для цього потрібно самому бути оптимістом, вірити в успіх і різними засобами добиватись його.

Мужність - це властивість не боятись труднощів у роботі, не ухилят ись від відповідальності. Мужність повинна поєднуватись з рішучістю. Інколи в медичній практиці доводиться ризикувати. Але частка ризику повинна бути адекватною обставинам.

Улікувальній роботі ризик дозволений лише в межах наявних знань і досвіду. Його не можна допускати за рахунок здоров’я і життя хворих.

Упрофесії медичної сестри важливу роль відіграє її власне психічне здоров’я. Сестри з неврівноваженою психікою не можуть належним чином переносити всі психоемоційні навантаження, пов’язані з професією, що вимагає розвинутої здатності до пристосування. При виконанні службових обов’язків медична сестра завжди повинна проявляти високий професіоналізм і адекватну тактовну поведінку, яка відповідає конкретним обставинам.

Лише та сестра по-справжньому розумітиме хворих і буде ефективним цілителем, яка сама є здоровою й уміє слідкувати за власним здоров’ям.

Основними правилами медичної деонтології є:

1. Єдність знань принципів медичної деонтології і застосування їх у практичній діяльності. Помічайте і сприймайте все, що відбувається з хворим.

Вислуховуючи хворого, необхідно дати йому можливість виговоритись, це найкраще розкриває суттєві сторони внутрішньої картини його захворювання і душевний стан, а також викликає ефект катарсису, тобто душевного полегшення. Разом із тим, говорити хворому потрібно лише те, що можна і доцільно йому знати. Забороняється розголошувати медичну таємницю. За будь-яких обставин хворого необхідно морально підтримувати, вселяти й укріплювати його віру у видужання. Після спілкування з хворим йому повинно стати краще. Не повідомляйте хворому про свої побоювання. Завжди демонструйте свою впевненість.

У роботі із хворим демонструйте впевненість у своїх діях і виборі тактики, не проявляйте вагання. Сумніви та нерішучість викликають стан недовіри хворого.

Слід пам’ятати, що сумніви і нерішучість передаються частіше не словами, а

невербальними засобами спілкування (поза, міміка, жести, сила і тембр голосу,

погляд тощо). Завжди потрібно володіти собою і контролювати свій емоційний стан при проведенні маніпуляцій (внутрішньовенних ін’єкцій, зондування та ін). Якщо хворий відчує сумніви і нерішучість медсестри, він, здебільшого, не зможе спокійно переносити процедури, що суттєво підвищить ризик невдачі.

2. Завжди підтримуйте авторитет своїх колег, ні за яких обставин не критикуйте перед хворим їх дії.

При післяін’єкційному тромбуванні вен, ранніх ознаках загрози пролежнів,

незначних опіках від гірчичників чи грілки тощо не акцентуйте увагу хворих на бездарності, неуважності й непрофесіоналізмі своїх колег. Нерідко у цьому винні не вони, а особливості організму. Проте необхідно негайно повідомити лікуючого лікаря, щоб вчасно усунути наслідки і попередити повторення цих небажаних явищ.

Медична сестра працює в колективі. Одним з її професійних обов’язків є дотримання норм субординації. Сестра повинна виконувати всі вказівки лікаря і, разом з тим, повідомляти йому результати свого спостереження за хворим.

Адже вона більше часу спілкується з хворим і може помітити те, чого лікар на обході не бачить, бо пацієнт не скаржиться йому або сам не звертає уваги на деякі особливості свого захворювання.

У цьому відношенні сестра є не лише виконавцем призначень лікаря, але й

“шостим органом сприймання” лікаря. Лікар і медична сестра виконують спільну роботу, спрямовану на покращання здоров’я хворого. Медична сестра повинна дбати про свій авторитет і підтримувати авторитет лікаря.

Згідно з субординацією, санітари підпорядковуються медсестрам.

Медична сестра повинна особистим прикладом вчити молодший медперсонал дотримуватись норм деонтології.

3. Спілкування з хворим є могутнім засобом психологічного впливу на його стан. При захворюванні потреба у душевному підбадьорливому спілкуванні здебільшого зростає, лише у важких випадках спілкування обтяжує хворого і він уникає його.

Необхідо уважно слухати хворого, відповідати на його запитання або коментувати його думки чітко, переконливо і професійно. У цьому випадку потрібно дотримуватись принципу “Слово - срібло, мовчання - золото, а

слухання - діамант” (І. Харді).

Хворі насторожено сприймають слова і невербальні засоби спілкування медиків. Кожне слово, жест, погляд медичної сестри по-різному тлумачиться хворим, що залежить від особливостей його характеру, фізичного і психічного стану, установки і ступеня медичної обізнаності. Тому завжди потрібно пам’ятати про можливість ятрогенії, тобто погіршення стану хворого,

зумовленого необережною інформацією чи дією. Необхідно пам’ятати, що внаслідок самої недуги у значної кількості хворих мають місце прояви псевдоятрогенних переживань. Псевдоятрогенія - це уявне перебільшення неприємностей, пов’язаних із хворобою.

У цьому відношенні необережно сказане слово може різко погіршити його стан, “рана, нанесена ножем, загоїться, а спричинена словом - ніколи”.

Негативний вплив на хворого, викликаний неправильним стилем роботи медичної сестри, особливостями її особистості, нетактовністю, називають

“сороригенними психічними шкідливостями”.

Якщо негативну ятрогенну дію на хворого частіше чинять лікарі (їх слова для хворого більш авторитетні), то сороригенний вплив більш характерний для діяльності медичної сестри.

Щоб розрядити обстановку і підбадьорити хворого, інколи варто тактовно пожартувати, внести в розмову доцільну дозу гумору. Проте потрібно знати, що не всі хворі (особливо важкі) сприймають жарти. Навіть коли хворий сприймає гумор, потрібно завжди дотримуватись принципу: “Сміятись разом із хворим,

але ніколи не сміятись над ним”. Почуття міри особливо стосується порад.

Медична сестра значно більше часу проводить з хворими.

Природно, що вони нерідко звертаються до неї з проханням дати певну пораду. Сестра може висловити свій власний погляд, але при найменших сумнівах потрібно рекомендувати хворому звернутись до лікаря.