Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
ЗнО література.docx
Скачиваний:
20
Добавлен:
13.03.2016
Размер:
389.6 Кб
Скачать

XXIX Лихо не мовчить

Поховавши Максима, Явдоха продала хутір і перебралася жити до дітей. Разом із нею вступило нове лихо в Чіпчину хату. Перше всього матері не помирилися. Явдоха стала верховодити, Мот-ря не змовчала, й пішла лайка та сварка. Галя й Чіпка тікали від тих буч або до Грицька, або поралися біля худоби.

У своїй хаті Чіпка був, як чужий: вона йому остогидла. Грицько зі своїми розмовами про худобу, нестатки, хазяйство здавався йому нудним. Згадувалось парубкування. То життя було, хоч і під п'яною облудою. А тут — тихо та сумно, як у болоті, а дома — гірше, ніж у пеклі. Став Чіпка знову перекидати лишню. Галя його, бува, вмовляє, а він і сам не може пояснити, що з ним діється, чого йому сумно. Тоді молодиця запропонувала чоловікові покликати товаришів і може б хоч трохи розігнав свою тугу. Вона хотіла ввійти в те товариство тихим янголом—«спасителем», навчити запеклі «харцизяцькі» душі любові до людей. Пізно побачила молодиця, у яку халепу вскочив Чіпка. Весело йому з давніми товаришами: п'є, гуляє та знай співає про неправду людську. Інші порядки завелися в Чіпчиній хаті. Часто приходять братчики, чарка літає за чаркою, крики, співи. Іноді згадують свої походеньки. Лушня любив розказувати, як його мати вчила красти. Рідко проходив той день, щоб п'яне гульбище не збиралося. Мотря з плачем докоряла синові, а Явдоха навмисно підохочувала його, вітала братчиків. Чіпка щодень робився все хижішим.

Одної ночі поїхав з дому, а повернувся з повними возами добра. (Це вже сталося після смерті Явдохи.) Мотря стала лаяти сина, а Лушня заніс у голову Чіпки думку, що то мати звела Явдоху зі світу. Hе раз повторював ці слова Чіпка вголос. Чула це Мотря, плакала та в Бога смерті благала.

XXX Так оце та правда!

Стояла люта зима.

Одного вечора в хату до Чіпки зайшли братчики й сім незнайомих чоловіків. Хазяїн запросив їх до столу; знову пили, сміялися, а тоді стали змовлятися йти на хутір до Хоменка. Галя почула, що п'яна компанія вибралася з хати. Пішов із ними й Чіпка.

Незабаром повернулися. Мотря виглянула з—за комина й затрусилася... На кожному видні були сліди свіжої крові. Рантом вона почула дитячий голос. Стара тихенько вийшла надвір і побачила дівчинку літ десяти в об'юшеній кров'ю сорочці. Дитина з плачем стала розповідати, що вона Хоменкова. Вночі на їх хутір налетіли розбишаки, усіх побили, порізали, одну її не знайшли. Потім запалили хату й поїхали. Мотря похапцем вдягла дівчинку, взула й хутко повела з двору до волості. Зарево від пожежі на Хоменковім хуторі вдарило їм прямо у вічі. Незабаром набігли волосні, обступили кругом хату. Ні одної душі не випустили: всіх побрали, пов'язали.

Із своєї хатини вийшла Галя, побачила Чіпку із зв'язаними руками, дівчинку всю в крові: — Так оце та правда?! Оце вона!!!— скрикнула не своїм голосом і несамовито залилась божевільним сміхом. Христя дізналася про страшну новину від Грицька і зразу побігла до Галі. Перегодя трохи вернулася сама не своя і сказала, що Галя повісилася. Уже під осінь по шляху йшла ціла валка каторжан у Сибір. Зупинилася в Пісках. Був там і Чіпка. Стояв насуплений, кидав на людей, що обступили арештантів, грізний погляд. Чіпчину хату опечатали, забили.

Мотрю взяв Грицько догодовувати до смерті. Швидко після того вона й померла.

Недалеко від Пісок насипано високу могилу, а на ній стоїть височезний хрест. Під ним поховано вісім безневинних душ, загублених в одну ніч «страшним чоловіком».

1.Чорне кучеряве волосся, заквітчані польовим квітами, чудово вилося коло білого чола; тоненькі пасма того чорного, але полискуваного хмелю, спадали на біле, рум’яне личко; очі оксамитові, чорні… Дві чорні брови, мов дві чорні п’явки, повпивалися над очима…

2. «Ішов справді парубок. На перший погляд йому, може до двадцятка добиралося. Чорний шовковий пух тільки що висипав на верхні губи… Ніс невеличкий, тонкий, трохи загострений; мені карі очі — теж гострі; лице довгообразне — козаче; ні високого, ні низенького зростку,— тільки плечі широкі та груди високі».

3. «…у село Піски вступив якийсь невідомий захожий. Видно — з далекої дороги. Сорочка на ньому чорна; штани вибійчані, підсукані аж до колін; за спиною вірьовкою навхрест перев’язана одежа, через праве плече, на палиці перекинута торба… На взір — чоловік середніх літ».

4. «У царині нагледів Чіпка низенького, натоптуватого чоловіка з круглим, запухлим лицем, з рудими товстими вусами… Москаль — не москаль, а службою пахне».

5. «Високого зросту, статний, бравий, широкоплечий, як з заліза збитий, а до того ще й липкий, як заєць, співун, реготун… Хороший з лиця, повновидний, рум’янець на всю щоку, з чорними веселими очима, з чорним лискучим усом, він був перший красень на селі».

6. «…був широкоплечий парубок, високий, бравий, з хорошим панським личком, з чорними гарними вусами, з карими веселими очима. Здається, на йому й шкура говорила, такий балакучий».

7. «…худощавий, низенький, мишастий, справжній пацюк, такий і прудкий: говіркий, співучий, на селі перший співака».

8. «Борода йому була гладко виголена; голова трохи подалась назад; довга шия вип’ялась так, як у вола; на грудях одтопирились верхні краї форменого сюртука».

9. «Піщани тільки побачили свою «молоду» ззаду — високу, суху, як в’ялу тараню,— коли вона вилазила з пишного ридвана та сунула в горниці».

10. «Який завтовшки, такий завбільшки; неповоротний, неохайний. Голова величезна, обличчя татарське, кругле, як гарбуз; ноги короткі та товсті, як стовпці. Не любив він ні балакати, ні співати, а любив він на світі тільки горілку, дудлив її, як воду»

Карпенко-Карий «Мартин Боруля» Дружина Карпенка-Карого Софія Віталіївна Тобілевич у своїх записках «Життя І.Тобілевича(Карпенка-Карого)» розповідає про один прикрий епізод, що мав місце у біографії батька письменника – Карпа Адамовича. Якось він затіяв судову справу про визнання роду Тобілевичів дворянським. «Ця судова справа тягнулася десятки років і завдала батькові немало неспокою, гризоти і грошових витрат. І все, здається, було вже зовсім готове, коли раптом хтось із писарів довідався, що в давніх паперах Тобілевич, а в нових Тобелевич, – і в дворянстві відмовили. Батько мало не заслаб із горя. Зібрав докупи всі права, герб, грамоту, зв’язав наглухо мотузком і заховав під самий спід скрині, щоб ніколи і не дивитися на них. А в домі ніхто ані одним словом не наважився натякнути про це, щоб не розтривожити батька. А через багато літ після цього, коли і без документів сини його повиходили у дворянство, коли давня залежність і бідність згадувалися як тяжкий сон, прочитав Іван батькові свою комедію «Мартин Боруля». Старий слухав, а врешті з німим докором погрозив синові пальцем, а в очах було повно сліз. У цій комедії він пізнав себе, своє колишнє горе», – пише Софія Віталіївна.

Але автор ніколи не будував своїх п’єс на поодиноких фактах, які не мають соціальної ваги. В комедії «Мартин Боруля» узагальнено примітне явище, показано багатьох, хто доводив своє дворянство. Спеціальним указом від 31 грудня 1831року всі шляхтичі-чиншовики в Росії були зобов’язані подати документи, які підтверджували їхнє дворянське походження. Ті, що не подадуть відповідних документів, позбавлялися шляхетських прав і прирівнювалися у місті до міщан, у селі – до селян. Отже, будучи нащадками дворян, чиншовики не користувалися наданими дворянам привілеями. Саме тому у відповідні правові й законодавчі інстанції від чиншовиків посипалися прохання, заяви, чолобитні з проханнями відновити їх рід у дворянстві. В тому потоці було й клопотання Карпа Адамовича Тобілевича. Цей факт послужив до написання І. Карпенком-Карим комедії «Мартин Боруля». Жанр

Тема Бажання приниженого й обмеженого в правах третього стану багатого селянина Мартина Борулі перейти у стан вищий, дорівнятися до дворянства.

Головна думка Прагнення Мартина Борулі вийти на дворянську лінію – спроба самозахисту «маленької людини» у несправедливому суспільстві.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.