1) Олімпійські боги:

• Зевс (Зевес або Юпітер) — верховний бог, бог блискавки і грому. Зевс зображений як деспот, п’яниця з вередливим характером.

«Зевес тоді кружав сивуху

І оселедцем заїдав;

Він, сьому випивши восьмуху,

Послідки з кварти виливав»

• Юнона (Гера) — богиня шлюбу, його дружина. Показана як жінка з дуже поганим характером («зла Юнона, суча дочка»), заздріслива, підступна, любить інтриги.

• Венера (Афродита) — богиня кохання, побічна дочка Зевса, мати Енея. Показана як жінка з легковажною поведінкою, шльондра, готова на все заради успіху власного сина Енея.

«Венера молодиця сміла,

Бо все з воєнними жила,

І бите з ними м’ясо їла,

І по трактирах пунш пила;

Частенько на соломі спала,

В шинелі синій щеголяла…»

• Еол — бог вітрів, брат Зевса.

• Нептун — бог моря, брат Зевса.

• Вулкан — бог вогню, покровитель ковалів, чоловік Венери.

• Меркурій — бог торгівлі, посланець богів, син Зевса.

2) Земні герої:

Еней — троянський цар, син Венери й Анхіза.

«Прямий, як сосна, величавий,

Бувалий, здатний, тертий, жвавий…»

Суперечливий персонаж, з одного боку, ледачий, «на всеє зле проворний», занадто любить пиячити, гуляти, з іншого боку, коли йдеться про інтереси троянців, громадський обов’язок, Еней веде себе достойно, навіть героїчно.

Анхіз — цар Трої, батько Енея.

Низ та Евріал — троянські воїни.

В останніх розділах поеми серед троянців Котляревський виділяє два образи – Низа й Евріала. Ці юнаки приєдналися до троянського війська, щоб допомогти йому воювати проти ворога, і поплатилися життям. Котляревський захоплюється мужністю воїнів і через їхні образи висловлює свої погляди на те, як потрібно любити й обороняти Вітчизну:

«Любов к отчизні де героїть,

Там сила вража не устоїть,

Там грудь сильніша од гармат».

«Хоть молоді були, та гожі

І кріпкі, храбрі, як харциз.

В них кров текла хоть не троянська,

Якась чужая – бусурманська,

Та в службі – вірні козаки». (автор про Низа та Евріала).

«Де общеє добро в упадку,

Забудь отця, забудь і матку,

Лети повинность ісправлять» (слова Евріала про те, що слід передусім дбати про обов’язок перед громадою, а не про особисте життя; Евріал ризикує життям, незважаючи на те, що в нього є старенька мати).

Дідона — цариця Карфагена, коханка Енея.

«Трудяща, дуже працьовита,

Весела, гарна, сановита,

Бідняжка – що була вдова…»

На прикладі Дідони показано, як любовна пристрасть веде досить порядну жінку до божевілля й загибелі:

«Енея так вона любила,

Що аж сама себе спалила,

Послала душу к чорту в ад».

Латин — цар Латинської землі. Цей персонаж змальований іронічно: надзвичайно скупий, занадто обережний та боягузливий, майже не втручається в реальне управління державними справами, намагається уникнути воєн будь-якою ціною.

«Земелька ся була Латинська,

Завзятий цар в ній був Латин;

Старий скупиндя – скурвисинська,

Дрижав, як Каїн, за алтин».

Амата — його дружина. Дуже пихата жінка, інтриганка, любить війни та конфлікти.

Лавінія (Лавіся) — їх дочка. Вродлива юна дівчина, у якої багато залицяльників.

«Дочка була зальотна птиця

І ззаду, спереду, кругом,

Червона, свіжа, як кислиця,

І все ходила павичом.

Дородна, росла і красива,

Приступна, добра, не спесива,

Гнучка, юрлива, молода…»

Турн — цар рутульський. Закоханий у Лавінію, дуже гордий та пихатий, впертий та войовничий суперник Енея.

«Не в шутку молодець був жвавий,

Товстий, високий, кучерявий,

Обточений, як огірок;

І війська мав свого чимало,

І грошиків таки бряжчало,

Куди не кинь, був Турн царьок».

Еванд — цар аркадський, Палант — його син. Це союзники Енея у його війни проти Турна.

Сивілла — жриця бога сонця Феба.

«Крива, горбатая, сухая,

Запліснявіла, вся в шрамах;

Сіда, ряба, беззуба, коса,

Розхристана, простоволоса,

І, як в намисті, вся в жовнах».

Не надто привабливий персонаж з вередливим характером, проте за хабар готова допомогти Енею пробратися до пекла та залагодити його справи. «Як вийшла бабище старая, Крива, горбатая, сухая, Запліснявіла, вся в шрамах; Сіда, ряба, беззуба, коса, Розхристана, простоволоса, І, як в намисті, вся в жовнах». Охрім — «Се був пройдисвіт і непевний, / І всім відьмам був родич кревний — / Упир і знахар ворожить. / Умів і трясцю одшептати, / І кров християнську замовляти, / І добре знав греблі гатить». Цірцея — «…Люта чарівниця / І дуже злая до людей; / Які лиш не остережуться, / А їй на острів попадуться, / Тих переверне на звірей».

Наталка-Полтавка (Стислий переказ, скорочено)

І дія

З хати виходить дівчина Наталка з відрами і, підійшовши до річки, співає пісню "Віють вітри, віють буйні", яку закінчує словами: "Петре! Вернися до мого серця!"

До неї підходить возний Тетерваковський і починає залицятися, освідчуючись їй канцелярською мовою. Наталка йому відмовляє, говорячи, що він пан, а вона сирота, він багатий, а вона бідна, він возний, а вона простого роду, -— отже, йому не пара. І хай не жартує, адже все її багатство — добре ім’я, яке може постраждати через його розмови.

Тут з’являється виборний Макогоненко, співаючи пісню-нісенітницю "Дід рудий, баба руда". Наталка йде додому, а возний скаржиться Макогоненку на погані часи, бо стали переслідувати хабарників і крутіїв у земстві й судах. Виборний на це відповідає: "Зате нам, простому народові, добре, коли старшина... не допуска письменним п’явкам кров з нас смоктати..." Возний просить виборного посприяти у його "сердечному ділі" — умовити Наталку вийти за нього заміж. Макогоненко розповідає історію Наталки, що вона відмовляє всім женихам, бо любить Петра, годованця її батьків, який пішов кудись ще чотири роки тому. Жили вони в Полтаві. Старий Терпило — Наталчин батько — став пити, вигнав Петра, розтринькав багатство й помер, залишивши дружину та доньку в бідності.

Терпилисі довелося перейти жити в село. А Наталка все сподівається повернення коханого. Дівка вона добра, роботяща, себе й матір римує своєю працею.

У цей час Наталка сидить сумна в хаті і шиє. Мати докоряє їй, що вона відмовляє всім женихам. І Наталка задля спокою матері обіцяє, що вийде за першого, хто посватається, сподіваючись, що найближчим часом після її відмов цього не станеться.

Аж тут приходить Макогоненко і починає вмовляти Наталку вийти за возного. Матері дуже подобається такий багатий і письменний жених. Вони вдвох натиснули на Наталку, картаючи її, що не жаліє матері, не хоче забезпечити тій спокійну старість. Дівчина обіцяє все стерпіти заради спокою й благополуччя неньки.

II дія

Сільською вулицею йде парубок Микола. Він сирота, без талану, без притулку. Тому вирішує йти до чорноморців, яких любить за їхні козацькі звички. У цей час з’являється Петро, наспівуючи пісню "Сонце низенько, вечір близенько". Він після мандрів повертається в Полтаву. Парубки розговорилися й одразу заприятелювали, бо обоє сироти.

Неподалік від них із хати Терпилихи виходять возний із шовковою хусткою на руці й виборний з рушником через плече — щойно відбулося сватання найкращої дівчини у селі — Наталки.

Петро, почувши це ім’я, починає розпитувати, що за дівчина та звідки, і дізнається, що це і є його кохана. Він у розпачі. Микола, побачивши його стан, здогадується, що перед ним Наталчин коханий Петро. І береться допомогти йому. Викликає з хати Наталку. Дівчина сумує і говорить, що краще у Ворсклу кинутись, ніж вийти заміж за нелюба. Побачивши Петра, вона говорить, що поданий возному рушник нічого не значить, — вони з коханим все одно будуть разом.

На вулиці з’являються возний, виборний і Наталчина мати. Терпилиха лякається, побачивши Петра, і просить його піти геть, щоб не завадити одруженню. Возний теж проганяє, погрожує матері в’язницею за зламане слово. Петро, побачивши таке, вмовляє Наталку скоритися, бажає їй щастя й хоче віддати гроші, які заробив, щоб чоловік потім не дорікав їй бідністю. Возний, побачивши щиру любов дівчини й парубка, вирішує хоч раз у житті зробити добру справу — він відступається від нареченої і просить Терпилиху благословити дітей. Усі в захваті, а Микола проголошує: "От також то наші полтавці! Коли діло піде, щоб добро зробити, то один перед другим хватаються". Наталка співає свою й Петрову улюблену пісню "Ой я дівчина Полтавка".

Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло)

Ставши директором Полтавського театру, І. Котляревський відчув бідність українського репертуару. Тому написав п’єсу, в якій представники простого народу виходять на сцену як герої, гідні по ваги й наслідування. Наталка, бідна проста дівчина, йде на самопожертву заради спокою матері — погоджується вийти заміж за нелюбого багатого чоловіка. Коли ж з’являється її коханий Петро, вона сміливо бореться за своє щастя, відмовляє возному, незважаючи на його погрози. Той чи не вперше в житті виявляє благородство і сприяє поєднанню молодих. "Наталка Полтавка" — це перша соціально-побутова драма з селянського життя в усій європейській літературі; написана вона з використанням елементів гумору та сатири й до цього часу з успіхом іде в театрах.

Написана п'єса І. Котляревським до 1819 року, точної дати її створення не залишилось. Справжні життєві факти українського суспільства того часу. (Авторові, напевно, були відомі й інші подібни історії, коли дівчат силоміць видавали заміж, і він узагальнив їх)

Українські лірично-побутові, обрядові, купальські та баладні пісні: «Ой оддала мене мати за нелюба заміж», «Брала дівка льон...», «Розлилися води на чотири броди», «Чорна хмаронька наступає», «Лимерівна».

Тема: показ життя сільської бідноти в епоху розкладу феодально-кріпосницького ладу (XIX ст.).

Ідея: втілення народного ідеалу української жінки, її моральної краси; засудження лицемірства, крутійства, хижацтва сільської верхівки в образах виборного і возного.

Основна думка: офіційна мораль тогочасного суспільства суперечить гуманістичним принципам.

Жанр: сам автор визначав свій твір як « малоросійську оперу ». Насправді, «Наталка...» має ознаки одразу декількох жанрів драматургії: є театрально-драматична й музична форми. Музику до цієї п'єси написав М. Лисенко. Тому вважають комічну оперу І. Котляревського синтетичною (змішаність елементів) п'єсою (драматично-музичним твором, близьким до драми).

Особливості твору.

Якщо тогочасні політичні опери мали переважно розважальний характер, то п'єса І. Котляревського — серйозний твір про прекрасну душу народу і його щедре серце, світлий розум і гірке безталання.

Письменник реалістично зобразив життя «простолюду», критично засудив тодішнє суспільство (хабарництво, обдурю­вання, зверхність багатих над бідними та ін.).

Автор змалював взаємини між простими людьми, використав невичерпні скарби народної розмовної мови і пісенної творчості.

Композиція.

Весь текст п'єси поділяється на великі частини — дії (їх у творі дві), кожна з яких поділяється на картини, а ті у свою чергу на яви, пов'язані з входом чи виходом дійових осіб. Усі яви написані у формі діалогів між двома або більше дійовими особами, зрідка трапляються монологи.

Дія твору відбувається в одному полтавському селі.

Композиція: початок першої дії, де читач знайомиться з місцем подій (село над Ворсклою, хата Терпелихи), з головним героєм твору (Наталка). Тут ми дізнаємося, що Наталка дуже любить Петра і чекає його з далеких мандрів.

Зав'язка: подальші сцени, з яких довідуємося про намір возного одружитися з Наталкою, в цьому йому має допомогти ви­борний Макогоненко (ява 3 дії І).

Розвиток дії: старшина села вмовляє Наталку погодитися на шлюб з паном возним і діє через матір, а другий посередник, Микола, влаштовує побачення Наталки з Петром, який оце повертається із заробітків, куди погнали його лиха доля і Наталчин батько, що не погодився віддати дочку за наймита. Та й стара Терпилиха мріє про багатого зятя. Отже, на шляху до щастя закоханих — майнова нерівність.

Кульмінація: категорична відмова Наталки стати дружиною возного (ява 9 дії II).

Розв'язка: благословення матері Наталки і Петра на одруження, оскільки возний зазначив: «Я отказуюсь од Наталки і уступаю Петру во вічноє і потомственное владєніє з тим, щоб зробив її благополучною».

Таким чином, композиція п'єси «Наталка Полтавка» досить майстерна, напруженість розвитку дії весь час тримає читачів у пильній увазі, в неослабленому інтересі до кожної сцени, до кожної дійової особи і її поведінки, хвилює її.

Певну композиційну роль відіграють у цій п'єсі ремарки (весь авторський текст у творі), вони здебільшого короткі, стислі, але влучні, виразні, ясні. Наприклад, автор хоче, щоб на сцені було так: «Село над річкою Ворсклою. Упродовж сцени вулиця, що веде до річки; тут між хатами і Терпилихина хата». Ось і все. А вже режисер-постановник, художник і оформлювачі сцени мають додумати все інше, різні деталі, щоб сцена відповідала реальній картині українського села початку XIX ст.