Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
ЗнО література.docx
Скачиваний:
20
Добавлен:
13.03.2016
Размер:
389.6 Кб
Скачать

3.8. Дійові особи твору.

У п'єсі діє всього шість осіб, і кожна з них займає певне місце в розвитку дії. Всі вони належать до двох протилежних таборів: перший — Наталка, Петро і Микола, другий — решта персонажів. Щоправда, мати в ході розвитку подій потрапляє то в один табір, то в другий, що обумовлюється її великою материнською любов'ю до дочки, бажанням їй щастя в житті, а ще — боязню сільського начальства, взагалі «сильних світу цього».

Вплив класицизму та сентименталізму на розвиток дії у п'єсі.

Слід звернути увагу на те, що дія у творі починається вранці (Наталка йде по воду), а завершується, коли вже «сонце низенько, вечір близенько». У цьому виявляється вплив класицизму («єдність часу»). Однак існує інша думка: возний прагнув чимшвидше одержати Наталку у своє «вічноє і потомственное владєніє», атому сватання й заручини було об'єднано, для цього вистачило й одного дня.

Деякі літературознавці стверджують, що п'єса — твір сентиментальний, що почуттєвість дійових осіб перебільшено. Почуттєвість, деяка сентиментальність в образах Наталки й Терпилихи, що проявляються у висловлюваннях, вчинках і поведінці, стосунках між героями, випливає з особливостей психології українців. Ця особливість є органічною частиною цільних, життєво правдивих образів-персонажів п'єси. Деякий надмір почуттєвості, навряд чи властивий наймитові-бурлаці, можна відмітити лиш в характері Петра.

Обряди у творі.

У п'єсі яскраво відтворено народні обряди, пов'язані зі сватанням, весіллям.

Згідно з обрядом сватання в ньому повинні брати участь жених і два свати. Проте, щоб не вводити ще одного персонажа, І. Котляревський «залишив» другого свата (Бориса) в хаті Терпилихи. Той так набрався «окаянної варенухи», що й не тримався на ногах. Цим сюжетним ходом автор дотримав правдивого зображення народного обряду й уникнув ускладненості тексту п'єси, бо для Бориса (по суті зайвої дійової особи) потрібно було розробляти окрему роль. Наталка Полтавка» цитатна характеристика «Наталка Полтавка» цитатна характеристика Наталки «Ви пан, а я проста, ви багатий, а я бідна, ви возний, а я простого роду» Возний: «Ти одна заложила єму (серцю) позов на вічнії роки, і душа моя єжечасно волаєть тебе і послі нишпорной даже години». «Не багата я і проста, но чесного роду, / Не стиджуся прясти, шити і носити воду». «Моє все багатство єсть моє добрє ім’я». Виборний: «Золото — не дівка! Наградив бог Терпилиху дочкою. Кромі того, що красива, розумна, моторна і для всякого діла дотепна,— яке у неї добре серце, як вона поважає матір свою, шанує всіх старших себе; яка трудяща, яка рукодільниця; себе і матір свою на світі держить». «Лучче умерти, як з немилим жити, / Сохнуть з печалі, щодень сльози лити». «Бідность і багатство — єсть то божа воля; / З милим їх ділити — єсть щаслива доля».__ _ Наталка — матері: «Я покоряюсь вашій волі і для вас за пер- шого жениха, вам угодного, піду заміж; перенесу своє горе, забуду Петра і не буду ніколи плакати». «…Живемо і маємося, як горох при дорозі: хто не схоче, той не вскубне». «Хто живе чесно і годується трудами своїми, тому і кусок черствого хліба смачніший од м’якої булки, неправдою нажитої». Терпилиха про дочку: «…вона добра у мене дитина, вона обіщала для мого покою за первого жениха, аби б добрий, вийти заміж». Виборний про Наталку: «…всі матері приміром ставлять її своїм дочкам». «Страшно і подумать, як з немилим чоловіком весь вік жити, як нелюба миловати, як осоружного любити». Микола: «Ай Наталка! Ай Полтавка! От дівка, що і на краю пропасті не тілько не здригнулась, но і другого піддержує». «…Я сама не хочу за пана возного: до сього силою ніхто мене не принудить. І коли на те іде, так знайте, що я вічно одрікаюсь од Петра і за возним ніколи не буду». Наталка про себе: «Дівка проста, не красива, / З добрим серцем, не спесива… / Коло мене хлопці в’ються / І за мене часто б’ються». «Наталка Полтавка» цитатна характеристика Петра · Виборний: «…Покійний Терпило жив-був, то прийняв було до себе якогось сироту Петра за годованця. Хлопець виріс славний, гарний, добрий, проворний і роботящий; він од Наталки старший був годів три або чотири; з нею вигодувавсь і зріс вкупі». «Правда, Петро добрий парубок…— говорить мати Наталці,— …він не ледар, трудящий, з ним обідніти до злиднів не можна». · Наталка: «Петро не такий, серце моє за його ручається, і воно мені віщує, що він до нас вернеться». · Виборний про Петра: «Ради пройдисвіта, ланця, що, може, де в острозі сидить, може, умер або в москалі завербовався!». · «Як бачиш: бурлака на світі; тиняюсь од села до села, а тепер іду в Полтаву». · «Нема у мене ні родичів, ні знакомих. Які будуть знакомі або родичі у сироти?» · «Нема у мене ні кола, ні двора: весь тут». · «Чотири годи уже, як розлучили мене з Наталкою. Я бідний був тогді і любив Наталку без всякої надіжди. Тепер, наживши кровавим потом копійку, спішив, щоб багатому Терпилові показатись годним його дочки, но вмісто багатого батька найшов мать і дочку в бідності і без помощі». · «Наталку, котру я любив більше всього на світі, для которої одважовав жизнь свою на всі біди, для которої стогнав під тяжкою роботою, для которої скитався на чужині і заробленую копійку збирав докупи, щоб розбагатіть і назвать Наталку своєю вічно!» · «Возний-пан, чиновний і багатий, а я не маю нічого. Вам з матір’ю треба подпори і защити, а я через себе ворогів вам прибавлю, а не помощ подам». · «Щоб пан возний ніколи не попрікнув тебе, що взяв бідну і на тебе іздержався. Прощай! Шануй матір нашу, люби свого судженого, а за мене одправ панахиду». «Наталка Полтавка» цитатна характеристика Миколи · «Один собі живу на світі, як билинка на полі, сирота — без роду, без племені, без таланту і без приюту». · «Хоть із мене і непоказний козак буде, та єсть же і негідніші од мене. Люблю я козаків за їх обичай!» · «Так і я з чорноморцями буду тетерю їсти, горілку пити, люльку курити і черкес бити. Тілько там треба утаїти, що я письменний; та се невелика штука. І дурнем не трудно прикинутись». · «Знаю я добре, як тяжко бути сиротою і не мати містечка, де б голову приклонити». · «Правда, хороша і розумна, а до того і добре, тілько не багата». · «От такові наші полтавці! Коли діло піде, щоб добро зробити, то один перед другим хвастаються». «Наталка Полтавка» цитатна характеристика Возного Найповнішу службову характеристику Возному дає Микола: «Юриста завзятий і хапун такий, що із рідного батька злупить!». «Возний-пан, чиновний і багатий, а я не маю нічого.» — каже Микола Наталці «…Живу хоть не так, як люди, а хоть побіля людей; копійка волочиться і про чорний день іміється» «Наталка Полтавка» цитатна характеристика Виборного Возний характеризує виборного як хитру і вертку людину. «Ти умієш увернутися — теє-то як його — хитро, мудро, недорогим коштом,— говорить він виборному, вмовляючи його згодитися висватати Наталку. «Хитрий, як лисиця, і на всі сторони мотається, де не посій, там і уродиться. І уже де і чорт не зможе, то пошли Макогоненка — зараз докаже» «Наталка Полтавка» цитатна характеристика Терпилихи «…мати твоя не согласиться проміняти багатого зятя на бідного» «На нас, бідних і безпомощних, — каже вона, — як на те похиле дерево, і кози скачуть».

ГРИГОРІЙ КВІТКА-ОСНОВЯ'НЕНКО «Маруся» Г. Квітка-Основ’яненко — один із перших творців народної повісті в усій європейській літературі. І. Франко

Я написал «Марусю» и доказал, что от малороссийского языка можно растрогаться. Літературний напрям — це конкретно-історичне втілення художнього методу, що проявляє себе в ідейно-естетичній спільності групи письменників у певний період часу. Літературний напрям є своєрідним синтезом художнього методу та індивідуального стилю письменника.

3.2. Течія (літературна) — різновид літературного напряму, який характеризує спільність духовно-естетиного змісту в національній літературі й об’єднує велику групу письменників (наприклад, бурлескне бароко в українській літературі ХVІ– ХVІІІ ст.).

3.3. Сентименталізм (фр. sentimetalisme, від sentiment — чуття) — напрям у європейській літературі другої половини ХVІІІ — початку ХІХ ст., що характеризується прагненням відтворити світ почуттів простої людини й викликати у читача співчуття до героїв.

Напрям походить від назви роману першого англійського сентименталіста Л. Стерна «Сентиментальна подорож Францією та Італією».

Жанри: елегія, медитація, послання, щоденник, епістолярний роман, роман-подорож.

Для сентименталізму характерно:

• намагання показати особистість в рухах, думках, почуттях, прагненнях;

• культ почуття, культ природи;

• утвердження багатства духовного світу представників нижчих станів;

• домінування чіткої ієрархії морально-етичних цінностей;

• збереження класицистичної тенденції поділу героїв на позитивних і негативних.

Теми бралися з тогочасної дійсності, велика увага приділялася побуту, взаєминам у родині, стосункам між знайомими і незнайомими людьми.

Героями творів стали вихідці з народу, переважно громадяни середньої заможності: торговці, міщани, багаті селяни. Ці персонажі внутрішньо благородні, здатні на самозречення, схильні до сильних переживань, скромні, вродливі.

Конфлікти переважно психологічного та побутового характеру: між інтересами панівних і середніх верств суспільства. Посилюється роль пейзажу: тепер він стає важливим засобом відтворення душевного стану героя, поглиблення відповідного настрою у творі.

В українській літературі сентименталізм найяскравіше виявився в повістях Г. Квітки-Основ’яненка. Послідовників сентиментализму було дуже мало, тому в самостійний напрям він не розвинувся.

3.4. Реалізм (від лат. realis — речовий) — один із творчих методів у літературі та мистецтві, що полягає в правдивому об’єктивному і всебічному відображенні дійсності. Основна властивість — за допомогою типізації відображувати життя в образах, які відповідають суті явищ самого життя. Прагнення до широкого охвату дійсності в її протиріччях, глибинних закономірностях і розвитку. Тяжіння до зображення людини в її взаємодії із середовищем: внутрішній світ персонажів, їх поведінка несуть на собі прикмети часу; велика увага приділяється соціально- побутовому фонові часу.

Провідний критерій художності — вірність дійсності, прагнення до безпосередньої достовірності зображення, «відтворення життя» у формах самого життя».

(1778—1843)

(Повість)

Починається повість з філософських роздумів автора про людське життя, про те, що немає на сім світі нічого вічного: сьогодні живеш, а завтра — помер. Кожний батько виховує свою дитину, щоб вона була розумною, доброю. Так само і отець небесний: оберігає людей від усякої напасті, а "коли вже й пошле за гріхи яку біду, то він же і помилує! Тілько покоряйся йому!"

За цими заповідями жив і Наум Дрот. Коли його постигла лиха біда, він хвалив Бога і не вдався в тугу. З тим і прожив свій вік, тоді як інший, письменний, не стерпів.

Наум Дрот був "парень на усе село". Добрий слухняний син, горілку не пив, з ледачими неводився. Дуже любив до церкви ходити. Хоч маленьке свято, а він свічечку у церкві поставить, гроші старцям роздасть. Саме за це Бог милосердний його нагородив.

"Наградив його жінкою доброю, роботящою, хазяйкою слухняною; і що було Наум ні забажа, що ні задума, Настя (так її звали) ночі не поспить, усюди старається, б'ється і вже зробить і достане, чого мужикові хотілось. Поважав же і він її, скільки міг, і любив її, як свою душу".

Одне було погано: вони не мали дітей. Через це Настя дуже сумувала, часто плакала. Були у них і воли, і нива не одна, та вони не знали, кому після них таке добро дістанеться. Наум намагався заспокоїти дружину.

І ось, мабуть, за їхні молитви, Бог дав їм донечку. Які ж вони обоє були щасливі!

"Оті виросла їм на втіху. Та що ж то за дівка була! Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці, як тернові ягідки, бровоньки, як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте, носочок так собі пряменький з горбочком, а губоньки, як цвіточки розцвітають, і меж ними зубоньки, неначе жорнівки, як одна, на ниточці нанизані. Коли було заговорить, то усе так звичайно, розумно, так, неначе сопілочка заграє стиха, що тільки б її й слухав..."

Звали її Марусею, ходила вона у біленькій сорочечці, яку сама пряла і вишивала. Схоже була на панночку. Коли зустрічалась із старшими, то низько вклонялась і віталась: "Здрастуйте, дядюшка!" або: "Здорові, тітусю!" Ніхто з парубків не смів її зачепити, бо так подивиться, що той тільки мовчки поклониться їй і відійде далі. Ходити на вулицю не любила. Любила вдома батькам допомагати, варити їжу та прясти.

Коли ЇЇ запрошували до подруг на весілля, то була там не довго, а тільки посидить, пообіда, а як виведуть молодих надвір танцювати, то вона мерщій додому.

Одного разу, на клечальній неділі, Маруся була у своєї подруги дружкою на весіллі. Навпроти дружечок сиділи бояри. Старшим боярином був парубок з города, свитник Василь. Це був гарний парубок, русявий, рум'яний, одягнений у синій жупан. Коли пришивали боярам до шапок квітки, то Василь поклав аж цілісінький гривеник. Всі дуже здивувались, а він став спокійно їсти, буцімто копійку дав. Потім почав Василь дружечок розглядати. І ось його погляд зупинився на Марусі, що була старшою дружкою.

"Став наш Василь і сам не свій і, як там кажуть, як опарений. То був шутливий, жартовливий, на вигадки, на приклади — поперед усіх: тільки його й чули, від нього весь регіт іде; тепер же тобі хоч би півслова промовив: голову посупив, руки поклав під стіл і ні до кого нічичирк; усе тільки погляне на Марусю, тяжко здихне і пустить очі під лоб".

Прибрали страви, поставили на стіл горіхи. Дружечки почали з боярами цятаться, сміятися, щебетати, а Василь сидів, немов у лісі, ні до кого не говорив, тільки дивився на Марусю.

А що ж Маруся? Вона теж змінилась. їй стало чогось нудно, млосно, а коли гляне на Василя, то так їй жаль його. А чого, і сама не знає. Невдовзі дівчина зібралася додому, але, як подивиться на Василя, то знов не може піднятися з—за столу.

Аж ось Василь насмілився, набрав у жменю горіхів, підійшов до Марусі і запитав: "Чи чіт, чи мишка?" Маруся промовила: "Чіт!" і взяла із Василевої жмені горіхи. Тут стали якраз виводити молодих із хати. Марусі полегшало на душі, бо і вони з Василем вийшли надвір. Молодь почала танцювати, веселитися. Василь вийшов із хати, але не пішов танцювати, бо на думці в нього була одна Маруся. Він став розпитувати про неї підстаршого боярина Левка Цьомкала. Левко розповів, яка ця дівчина багата, як її батько любить, а вона байдужа до розваг і гуляти на свята не ходить. Згадав і про те, яка Маруся роботяща: добре шиє, пряде, варить і пече, а мати п сидить та відпочиває.

Маруся теж не схотіла танцювати, а сіла біля хати і стала перебирати горішки, що дав їй Василь. їй часом ставало то весело, то сумно, і вона сама не знала, що з нею діється.

До Марусі підійшла її подруга Олена Кубраківна і почала розповідати, як танцювала з боярином. Маруся подумала, що йдеться про Василя, але дівчина відповіла, що танцювала не з ним, бо отой старший боярин дуже неприступний.

Олена сказала, що Василь з міста, він свитник; як на неї, то хлопець дуже гарний, має гнучкий стан та на сільських дівчат і не дивиться. Нібито його хазяїн хоче взяти Василя в прийми, віддати за нього свою доньку—красуню.

Почувши про це, Маруся ще дужче засумувала. Вона вирішила зберегти на пам'ять горіхи, що дав їй Василь. Струснувши їх у жмені, дівчина голосно промовила: "Чи він мене любить? Чіт чи мишка?" Василь почув ці слова і обізвався до неї: "Чіт! І любить тебе від щирого серця!"

Засоромившись, Маруся запитала: "Хто такий? Про кого ви говорите?" Парубок відповів: "Той тебе любить... про кого... ти думала..."

Саме в цю хвилину її покликала Олена, і дівчата вирішили іти додому, домовившись завтра вранці піти до міста, бо треба було дещо купити.

Василь, який чув їхню розмову, довго стояв, гадаючи, чи немає у Марусі когось іншого на прикметі. Маруся ж, ідучи додому, разів зо два зупинялась і оглядалась.

Сумна повернулась дівчина до своєї хати, бо думала, що Василь ЇЇ не любить.

Мати нездужала, лежала й стогнала, а дочка прийшла з весілля і, нічого не розповідаючи, сиділа мовчки. Треба було йти по зілля на город, а вона з кошиком пішла по воду. Прийшла додому, затопила піч і почала ставити в неї порожні горшки, замість пшона стала терти сіль — усе в цей день робила не так як слід. Настя розказала Наумові, що щось негаразд з їхньою донькою. Чи не з очей їй сталося? А чоловік розсердився і нагримав на жінку, наказавши їй краще помолитися Богу: "...то й гляди, що Маруся наша завтра зовсім здорова буде".

Маруся, прочитавши на ніч молитву, лягла спати, аби завтра раненько встати. Дівчина лежала та все думала про Василя і тихенько плакала, а потім таки заснула.

Вранці Василь чекав дівчат на дорозі, що вела до міста. Він вирішив будь—що поговорити з Марусею. Нарешті з'явились подруги. Маруся побачила Василя. "Руки й ноги затрусилися, у животі похолонуло, і дух зайнявсь, і сама ні з місця". А подрузі сказала, що спіткнулась.

Василь, зустрівши дівчат, наплів їм, нібито по дорозі бігав якийсь собака і кидався на людей. Маруся і Олена злякались і хотіли вже повернути назад, та парубок пообіцяв провести їх і оборонити від собаки.

Прийшли вони до міста, на базар. Олена стала скуплятися, а Маруся тільки ходила і нічого не купувала. Василь розпитав, що їй потрібно, сам усе купив і поскладав Марусі у кошик. Коли дівчата зібралися додому, хлопець сказав, що проведе їх, бо йому нібито треба у їхнє село до якогось чоловіка.

Вирушили укупці в дорогу, аж тут Олена згадала, що забула забрати у шевця батькові чоботи. Вона пішла собі, а Василь з Марусею стали чекати біля дороги.

Коли Олена залишила їх на самоті, Василь наважився відкрити свої почуття:

— Марусю! Чи я ж один був такий на світі, щоб, побачивши тебе, не полюбив щиро? Люблю я тебе, Марусенько, усім серцем моїм, люблю я тебе більш усього на світі... Не сердься на мене, не відворочуйся, не затуляй очиць твоїх білою рученькою; дай ЇЇ мені сюди, нехай пригорну ЇЇ до свого серденька, та тоді хоч і вмру, коли тобі невгодна щирая моя любов!..

Почувши такі слова, Маруся затремтіла, серденько в неї забилось, але вона все ж таки промовила до нього:

— Адже ж ти просватаний?

— Ні, Марусю, ні на кому я не сватаний і ні об одній дівчині до сієї пори і не думав.

Освідчившись Марусі у коханні, Василь став допитуватись у неї, чи вона його любить. Але дівчина відповіла, що не скаже цього ніколи, бо їй соромно. Хлопець обнімав, цілував її і не міг намилуватися нею. Маруся хотіла вирватись з його обіймів, та не могла, була "неначе прикована до Василе-вої шиї". Але потім схаменулась і звеліла відпустити її, бо вона боїться, що це гріх, за який Бог може на неї прогніватися.

Василь же відповів їй так: "Та я ж тобі, моя Марусенько, тим же Богом божуся, що нема у сьому ніякого гріха. Він повелів бути мужу й жоні; заповідав, щоб вони любили один одного і щоб до смерті не розлучалися. Тепер ми любимося: дасть Бог, сполним святий закон, тоді і не розлучимося на вік наш..."

Після цих щирих слів Маруся сама тричі поцілувала Василя.

Аж ось з'явилась Олена. Пішли додому, а дорогою Олена дивувалась, чому це Маруся стала такою веселою, балакучою та ще й з парубком: колись вона їх цуралась, а тепер сама жартує.

Прийшли у село, Василь попрощався з дівчатами, віддав їм їхні речі, які ніс, і пішов. Тільки-но він відійшов, Маруся згадала, що забула забрати у нього синій камінець. Побігла, наздогнала і сказала, щоб приходив сьогодні на озера, вона прийде до нього на побачення.

Вдома дівчина швидко приготувала їсти, розповіла матері про місто, про базар. Прийшов батько і здивувався: ніколи ще Маруся не варила такого смачного боршу.

По обіді Маруся попросилася піти по суниці. Ідучи лісом, бачила ягоди, але не збирала їх, а бігла, аби швидше побачити свого Василя. Зустрілися, поцілувалися. Сиділи, говорили, аж поки стало вечоріти. Тут тільки Маруся згадала, що не назбирала ягід. Василь просив її поки що не розповідати батькам про нього, запевнивши дівчину, що, як прийде пора, він сам їм скаже. Маруся з ним погодилась, а потім сказала, що більше не буде з Василем потайки зустрічатися, бо це вже гріх. Попрощавшися, Маруся пішла додому. Хотіла про Василя розповісти Олені, але ту несподівано швидко звінчали і разом з батьками повезли на хутір, де мали справляти весілля.

Прийшла Маруся додому, весь час думаючи про Василя.

"Се на мене любов напала, а матуся казала, що любов — як сон: не заїш, не заспиш і що робиш, не знаєш, мов вві сні. Борони Мати Божа, щоб я гіршого чого не зробила! Та як не буду з ним бачитись, то і жартувати ні з ким буде. Добре ж я зробила і сама собі дякую, що не звеліла йому до себе ходити".

Вранці дівчина стала поратись по господарству і все виглядала Василя. Пройшов певний час, парубок теж сумував за Марусею, все її шукав, хотів зустрітися, але не знав, де вона живе і хто її батьки.

Якось Василь ішов дорогою і побачив старенького чоловіка, який їхав з мішками від вітряка, та на його возі зламалась вісь. Хлопець допоміг йому полагодити воза і провів до самого двору, бо вже вечоріло.

Маруся, зустрівши батька, побачила з ним свого Василя і не знала, як їй поводитися. Василь почав розказувати, де він служить, а на Марусю і не дивиться, ніби її не знав. Наум запросив хлопця прийти до них завтра, в неділю, обідати.

Маруся пішла провести милого і, не приховуючи своїх почуттів, сказала, що якби не побачила його ще хоч день, то була б вмерла. Василь попросив дівчину дізнатися, якої думки про нього її батько.

У неділю, зваривши обід, Маруся пішла з батьком до церкви. Тільки-но повернулись звідти, до господи завітав Василь.

Пообідали, батько й матір відпочивали, а молоді собі цілувалися та милувалися. Увечері Василь пішов додому.

Парубок став ходити до Наума що Божий день. Усі звикли до нього, і коли не приходив, казали: "Нема ж нашого Василя! Не йде обідати".

Діждались і Петра, розговілись. Якось перед вечором до хати вбігла Настя і крикнула:

— Науме, Науме! Либонь, старости йдуть.

— До кого?

— Тадо нас, до нас; от вжеудворі. Сідай швидше на лаву; а ти, Марусю, біжи хутко у кімнату та вбирайся.

Постукали в двері тричі, а потім зайшли до хати двоє старостів і з ними Василь — "ні живий, ні мертвий: білий як стіна".

Чемно вислухавши старостів, батько Марусі сказав, що не може віддати дочку за Василя.

Василь впав навколішки і благав Наума віддати йому Марусю, бо не може без неї жити, аж тут і Маруся вискочила і стала просити батьків, щоб вони не розлучали її з коханим. Вмовляла чоловіка і Настя. Але Наум нікого не послухав і не дав згоди.

Він сказав, щоб Василь прийшов завтра, він йому скаже причину, чому не віддає за нього дочки.

Старости пішли і забрали з собою Василя. Маруся, залившись сльозами, впала на підлогу. Трохи згодом Наум почав запитувати Марусю, коли вона познайомилася з Василем. Дівчина про все щиросердо розповіла, нічого не втаїла. Батько став дорікати доньці, що вона раніше не казала про Василя, тоді він міг би сам вирішити, що далі робити. Л тепер батько сказав Марусі, що не віддасть її за Василя, мовляв, завтра дізнаєшся чому.

Наступного дня прийшов Василь. Пообідали, а потім батько звелів доньці і дружині вийти з хати, аби не заважати їхній розмові. Залишившись сам на сам з Василем, Наум сказав, що не віддасть за нього Марусю, бо його можуть забрати в солдати, а що тоді їй бідній робити. Уникнути солдатчини можна було тільки виставивши замість себе "найомщика", але це потребувало великих грошей, яких Василь, сирота, звичайно, не мав. Тому Наум сказав йому: "Принеси бумагу, що "найомщик" принятза самого тебе і за твої гроші — от тобі зараз, обома руками, віддам Марусю".

Василь, плачучи, попросив, щоб Наум дозволив йому попрощатися з Марусею.

"Він її пригорнув до серця кріпко, поцілував, віддав її нечуственну батькові на руки, поцілував руку йому і Насті... і пішов швидко, не оглядаючись..."

Маруся дуже сумувала, розлучившись з милим. Нікуди не виходила, тільки пряла та шила. Про Василя нічого вони не чули.

Приходили старости від інших парубків, але Маруся всім відмовляла, бо чекала свого Василя.

Пройшов піст, відговілись і діждали воскресенія. У великодню суботу Маруся учинила паску, поклала в неї яєчок, імбиру, шафрану, і паска спеклася висока, жовта і ще у печі добре зарум'янилась. На Великдень дівчина уранці понесла з батраками святити паску, печеного баранця, порося, сало, ковбасу, з десяток крашанок і грудку солі. Все це вона розклала гарненько на хустці, яку розіслала на цвинтарі. Наум же пішов до церкви молитися. Він не повірив своїм очам, коли побачив, що вийшов на середину церкви читати Апостола не хто інший як Василь. Марусин батько дуже здивувався, бо знав, що парубок неписьменний. Невдовзі пін переконався, що той десь навчився грамоті, бо інакше не зміг би прочитати Апостола, та ще й на Великдень. Потім Василь співав Херувімсь-кої, і співав так гарно, що і дяк би не зумів.

Після служби Наум запросив Василя до них в гості. Прийшов додому, не кажучи жінці, кого зустрів. Аж ось з'явилась і Маруся, яка була при пасках і не бачила Василя. Розставила все на столі, і вони з матір'ю дивувались, чому ж це батько не сідає розговлятись, а ходить по хаті.

Аж ось рипнули двері, і в хату зайшов Василь. Маруся скрикнула не своїм голосом: "Ох, мій Василечку!" — та й стала як укопана. Потім з дозволу Наума Василь з Марусею похристосувались.

Сіли за стіл разом з батраками, почали розговлятись. Потім за звичаєм Маруся зібрала кістки і покидала у піч.

Наум розповів, що сьогодні у церкві новий дяк читав Апостола. На запитання Насті, хто це такий і звідки, Наум, всміхаючись, відповів: "Осьде він, пан Василь". Василь розказав, де навчився тієї науки. Міркуючи про те, як заробити гроші, щоб відкупитися від рекрутчини, хлопець найнявся до купця-залізняка. Той добре поставився до нього і обіцяв восени знайти за свої гроші "найомщика" за Василя. Хлопець день і ніч вчився, щоб навчитися читати, писати і рахувати. Цього потребувала його нова служба і доручення, які давав йому хазяїн. Навчився він і церковного співу, бо разом з товаришами ходив співати на кліросі. Побачивши чесність і кмітливість Василя, хазяїн став посилати його в різних купецьких справах. Тепер він мав їхати до Одеси, відтіля до Москви і на заводи. Повернутися сподівався тільки до Пречистої — церковного свята.

Розповідь Василя так сподобалась Наумові, що він, поцілувавши хлопця, дозволив прислати старостів до Марусі, бо "тепер нічого боятись". Не тямлячи себе від щастя, закохані кинулися до батькових ніг, дякуючи йому та матері. У вівторок відбулося пишне сватання, після якого Василь з Марусею всюди ходили разом "як голуб з голубкою". Побували і на богоміллі у монастирі, де заказали молебень, що Маруся обіцялася, коли буде посватана за Василя. Не встигли вони наговоритись і надивитись один на одного, як прийшов час розставання.

Маруся пішла проводжати Василя через кладовище, де люди в той день поминали родичів. З собою вона взяла все, що було потрібно, аби пом'янути і свою померлу рідню. Після панихіди, під час якої Маруся все молилася та плакала, вона сказала нареченому: "Як ти вернешся, Васи-лечку, то, може, мене на сім кладовищі будеш так поминати". Від цих слів на серці його впала туга. Маруся, роздавши крашанки, обділивши грішми старців, стала прощатися із Василем. Вона цілувала його і раптом голосно промовила:

— Василю! На кладовищі мене покидаєш, на кладовищі мене й знайдеш! Поминай мене, не удавайся у тугу... прощай на віки вічні!.. Там побачимось!

Сказавши це, Маруся, не оглядаючись, пішла додому.

Після прощання з Василем вона засумувала, часто замислювалась, не слухала тих, хто радив їй хоч трохи розважитись. Не знімала чорний пла-ток,зачастила до церкви.

Минав час, настала спасівка. Маруся трохи повеселішала, бо незабаром мав повернутися Василь. На третій день після Спаса пішла вона у бір по гриби. Назбирала повний кошик і відро рижиків, аж тут пішов "престрашенний дощ, та ще й з холодним вітром. Дівчина змокла як хлюща, так з неї і тече; а змерзла ж то так, що зуб з зубом не зведе, так і труситься".

Гадала, що вдома зігріється. Залізла на піч, а вона холодна, нетоплена, так ще більше змерзла. Укрилась кожухом, а лихоманка її так і б'є. Прийшов батько, подивився, та аж злякався, почав Богу молитися.

"Дай, Господи, щоб заснула і щоб завтра здорова була!" — сказавши сеє, ліг і... заснув".

Вночі Маруся прокинулась, стала стогнати, бо дуже кололо в лівому боці. Батьки розтопили піч, поклали Марусю на лаві, вкрили рядном. Настя стала просити Наума сходити до знахарки, але він вирішив вдатися до своїх способів лікування: "От він зараз дістав іорданської води та й звелів Насті, щоб нею натерла Марусі бік, де болить, і дав тієї ж води трошки напитись, а сам підкурював ЇЇ херувимським великоднім ладаном..."

Марусі нібито трохи полегшало, вона стала засипати. Аж раптом знов як закричить:

— Ох, лишечко! Колеть мене, колеть у бік, пече... Ох, трудно мені! Батіночку рідненький, матіночко моя, голубочко! Рятуйте!.. Поможіть мені!.. Смерть моя!.. Не дає... мені дихати!.. Наум схопив шапку і пішов у місто до знайомого цирюлика. Оглянувши хвору, цирюлик сказав, що "худо діло", треба надіятись лише на самого Бога. Проте він зробив, що міг: пустив Марусі кров і поприпустив до боку п'явки. Батько привозив до неї німця—лікаря, але йтой не допоміг хворій.

Наум все молився:

— Господи! Твоя воля святая! Прости нас, грішних, і навчи, що нам робити і як тебе слухати!

Батько запросив священика, щоб причастив Марусю. Після причащання Маруся аж повеселішала. Потім покликала до себе батьків:

— Батеньку, матінко, мої ріднесенькі! Простіть мене, грішную!.. Попрощаймося на сім світі... поки Бог зведе нас докупи у своїм царстві.

Промовивши це, стала руки їм цілувати, а вони плачуть та її цілують. Маруся попросила ще передати Василю його сватану хустку і сказати, щоб не побивався за нею, бо скоро вони зустрінуться.

Попрощалась, затихла, промовивши наостанку: "Мати Божа!., прийми..."

Прийшли дівчата і, за старовинним звичаєм, стали Марусю убирати, як на весілля, бо була вона ще незаміжня. Зібралися люди, всі журились і плакали, дивлячись на померлу. Надвечір знайомий Наумові маляр малював труну: у головах намалював янгола Божого, а у ногах — смерть із кістками. Жінки порались у хаті, готуючи страву на поминки.

Саме в цей час мимо церкви проїжджав Василь і почув, що дзвони дзвонили по покійнику. Не знаючи, хто в селі вмер, він, однак, дуже злякався і погнав коней, щоб швидше дати звіт хазяїну і поспішити до Марусі. У Наумовому дворі він побачив свою наречену на лавці під сукном, заквітчану, немов до весілля. Василь скрикнув, жалібно застогнав, зблід як смерть та тут і впав мов неживий. Ледве привели його до пам'яті. Опритомнівши, Василь кинувся до мертвої, припав до неї і, ридаючи, цілував їй руки. Він так плакав і вбивався, що всі люди, навіть малі діти, почали голосити, дивлячись на Василя і на Марусиних батьків.

Вранці ударили дзвони і посходилось видимо—невидимо людей. Прибули навіть пани з міста, щоб подивитись на те, як за старовинним обрядом будуть ховати дівку. Із церкви винесли святий хрест і корогви, а за ними йшли аж три попи, диякон та з десятка два дяків. Відібрали, як на весілля, бояр, дружок, старостів, свашок та світилку, а молодого не знадобилось вибирати — це був Василь, посватаний наречений Марусі.

Винесли скриню з Марусиним приданим, і стара Настя стала обділяти бідних дівчат та жінок і навіть саму скриню віддала на церков.

Потім Настя звернулася до Василя і, почепивши йому до пояса сватану хустку, просила не покидати їх. Василь блідий як смерть насилу промовив до неї: "Матінко рідненька!.." Більше він нічого не міг сказати.

Марусю поклали у труну, попи покропили домовину свяченою водою, дружечки поправили на ній коси та квіточки, а на голову положили ще віночок з різних квітів. Після цього попрощалися з Марусею і бояри винесли труну з хати.

Відслужили у церкві і службу Божу, і похорони, понесли на кладовище. На кладовищі увесь народ став голосити за Марусею. Коли стали кидати у яму землю, Василь не зміг, бо "пальці йому звело, і руки не може розправити, щоб сипнути землю у яму... трясся—трясся — так і впав нечувственний..."

Поховали, прийшли додому і тільки тоді кинулися, що немає Василя. Скрізь шукали, запитували, і у хазяїна, і у родичів — не чули і не бачили.

Минув рік після смерті Марусі, потім другий. На третьому році прийшла звістка, що Василь живий, пішов у ченці і став уже дияконом у Печерському монастирі в Києві. Передавав привіт Марусиним батькам, кажучи: "Через їх молитви Бог мене спас і вирвав з рук диявола..."

Наум із Настею поїхали в Київ, щоб побачити Василя, та чернець сказав їм, що той помер:

"Він і прийшов немощний, та таки себе не поберігав: не слухав нікого, ськав усякої болісті і заморив себе зовсім. Далі чах-чах та от неділь зо дві які помер".

Вмираючи, просив якоїсь землі, що у нього у платку була зав'язана, покласти з ним, а платок шовковий, червоний, просив покласти йому під голову. Звичайно, його не послухали, бо такі "примхи" заборонено монастирським статутом. Довго Наум стояв над гробом після того, як відслужили панахиду по Василеві, а потім сказав:

— Дай Господи милосердний, щоб ти там знайшов свою Марусю! Повість надрукована повністю у 1834 році у книжці «Малоросійських повістей...». Вона стала першим і найпопулярнішим твором серед сентиментальних повістей Квітки. «Маруся» була написана як аргумент того, що українською мовою можна описати глибокий і складний світ людських почуттів і філософських переконань.

Над текстом повісті письменник працював багато — як ні над одним зі своїх творів. Переробляв окремі місця, додавав чи змінював епізоди, портрети й пейзажі, шліфував мову. Дуже згодилися давні й нові записи прислів’їв, приказок, весільних пісень, похоронних голосінь.

Надто хвилювався Григорій Федорович за долю своєї «Марусі», як її сприйме читач? Чи не знайдуться хулителі й недоброзичливці, які почнуть кепкування з нашої мови? Адже багато хто з «учених» та «освічених» вважав, що українською мовою крім лайки й жартів, нічого не можна створити. Та побоювання_автора були марні: повість справила велике враження на читача з народу і передової інтелігенції. Перекладена самим автором російською мовою і надрукована в журналі «Современник», вона і в Росії користувалася великою популярністю.

4.4. Тема: зображення життя і побуту українського народу к. ХVІІІ — поч. ХІХ ст., відтворення його душевної краси і високої моральної чистоти.

4.5. Ідея: засудження соціальної нерівності, що перешкоджала щасливому життю героїв, уславлення гуманізму, щирості, чесності, доброти, палкого почуття кохання.

4.6. Основна думка: закохані не можуть одружитися через загрозу солдатчини та бідність нареченого.

4.7. Жанр: сентиментально-реалістична повість.

Повість — епічний прозовий твір, який характеризується однолінійним сюжетом, а за широтою охоплення життєвих явищ і глибиною їх розкриття посідає проміжне місце між романом та оповіданням.

Ознаки сентименталізму: письменник наділяє Марусю й Василя надмірною чутливістю й душевною вразливістю, вводить у повість мотиви віщування серця, смерті з туги за коханим; у зображенні Марусиного батька виявилося прагненя Квітки показати життя селянина в прикрашеному вигляді. Василь, як і Маруся, зображений ідеально як зовні, так і внутрішньо; герої закохуються з першого погляду, не можуть жити одне без одного.

Ознаки реалізму: змалювання картини народного побуту, обрядів і звичаїв; відтворення тяжкого лиха того часу — солдатчини. Устами Наума Квітка-Основ’яненко перший в українській літературі сказав правдиве слово про гірку долю жінки-солдатки, беззахисність сиріт у тогочасному суспільстві. Будова твору своєрідна, відповідає різким змінам сюжетної лінії. Немає у «Марусі» розподілу повісті на частини, тільки спираючись на зміст, можна виділити три частини: позасюжетний вступ, сюжет, моралізаторські висновки.

У першій частині розміщені філософські роздуми автора про сенс життя людини, декларується одна з провідних ідей традиційного народного світогляду — фатальність долі. Тобто життя людини залежить від божої волі (а далі — від бажань начальства), їй треба скорятись, не намагатись щось змінити.

Г. Квітка-Основ’яненко пропонує простому селянину спосіб життя раба: багато працюй і не про що не думай. Так живуть Наум і Настя.

У другій частині розгортаються дії. Деякі сюжетні зміни повісті виглядають штучно, надумано, зате наслідують ідеї, задекларовані у вступі. Вагомими й важливими елементами сюжету стають талановито написані картини природи, описи народних свят і обрядів, колоритні репліки й коментарі.

Трагічна розв’язка передує епілогу — третій частині повісті. По суті, епілог є повчанням, моралізаторською настановою. Наум і Настя після смерті Марусі їдуть до Василя вже в Києво-Печерський монастир. Василь служить там дияконом. Але вони спізнилися, бо коханий Марусі помер, страждання потроху знищували його душу, а тіло він заморив сам нескінченними постами. Саме третя частина повісті нагадує змістом давньоруський жанр — житійний (опис життя й мук святих). Такі аналогії у повісті цілком виправдані. Жанр релігійної літератури, її морально-дидактичні настанови були дуже близькі авторові.

Експозиція: знайомство з героями твору — родиною Дротів, які жили, віруючи в Бога.

Зав’язка: зустріч Марусі з Василем, їх кохання з першого погляду.

Кульмінація: смерть Марусі, її поховання.

Розв’язка: страждання Василя — ченця в монастирі, його смерть через тугу за милою.

Маруся» Квітка-Основ’яненко цитатна харакетристика Василя «хлопець гарний, русявий, чисто підголений; чуб чепурний, уси козацькі, очі веселенькі, як зірочки: на виду рум’яний, моторний, звичайний…» «Він свитник, хлопець дуже гарний, має гнучкий стан та на сільських дівчат і не дивиться. Нібито його хазяїн хоче взятии хлопця в прийми, віддати за нього свою доньку-красуню» «Люблю я тебе, Марусенько, усім серцем моїм, люблю я тебе більш усього на світі. Не сердься на мене, не відворожуйся, не затуляй очиць твоїх білою рученькою, дай її мені сюди, нехай пригорну її до свого серденька, та тоді хоч і вмру, коли тобі невгодна щирая моя любов!» «Пішов у ченці і став уже дияконом Печерського монастиря в Києві» «Він і прийшов немощний та таки себе не оберігав: не слухав нікого, ськав усякої болісті і заморив себе зовсім. Далі чах-чах та от неділь зо дві як і помер» «Маруся» Квітка-Основ’яненко цитатна харакетристика Марусі «Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці — як тернові ягідки, брівоньки — як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте, носочок так собі прямесенький, з горбочком, а губоньки — як цвіточки розцвітають, і меж ними зубоньки — неначе жорнівки, як одна, на ниточці нанизані». Особливо наголошено на тому, що Маруся «до усякого діла невсипуща» «Ця дівчина багата, вона байдужа до розваг і гуляти на свята не ходить, роботяща: добре шиє, пряде, варить і пече» «Ходить на вулицю не любила, а ось із задоволенням допомогала батькам, варила їжу, пряла «Таточку, голубчику, соколику, лебединку! Матінко моя ріднесенька! Утінко моя, перепілочко, голубочко! Не погубляйте свого дитяти; дайте мені, бідненькій, ще на світі пожити! Не розлучайте мене з моїм Василечком». «Василю! На кладовищі мене покидаєш, на кладовищі мене й знайдеш! Поминай мене, не удавайся в тугу… прощай на віки вічні!.. Там побачимось!» «Маруся» Квітка-Основ’яненко цитатна харакетристика Наума Дрота «Хоч маленьке свято, а він свічечку у церкві поставить, гроші старцям роздасть» «Щасливе і заможне життя було в нього з Настею. Їх турбувало лише те, що не було дітей, і не знали вони, кому дістанеться їх добро після смерті. А в них було й воликів пар з п’ять, була і шкапа, були й батраки, було чим і панщину відбувати, і у дорогому ходити, була і нивка одна і друга, ще дідівська, а третю він сам вже купив, так було йому чим орудувати» «Життя в сім’ї Наума Дрота проходило в повній згоді, ніколи не було сімейних чвар. Він любив свою дочку, шанував дружину Настю. Наум був вольовий, непохитний у своїх намірах, дотримувався патріархального образу життя. Всі складні питання він вирішував на свій погляд. Дочка і дружина безперечно слухали його. Дружина говорить: «Він мені закон, а не__я йому». Маруся каже: «Чи здужала, чи не здужала, а коли батько каже без жартів та трохи чи й не сердитий, то треба устати». Батько Марусі дуже релігійний, тому він і сподівається на «волю божу» «На кого ж ти нас покинула? Узяла всі наші радощі з собою…»

Чорна рада П. Куліш Серед прозових творів П. Куліша найвизначнішим є «Чорна рада» — перший в українській літературі історичний роман. Як свідчить сам автор, цей твір був писаний спочатку українською мовою, а потім перекладений на російську. Окремі розділи перекладу в 1843 році вміщувалися на сторінках російських журналів. Через три роки оригінал і переклад були завершені, але у зв’язку з розгромом Кирило-Мефодіївського товариства надруковані не були. Тільки через одинадцять років обидва варіанти після значної переробки вийшли книжками в друкарні Куліша та Бєлозерського.

Хроніка 1663 року

І

Навесні двоє верхових наближалися до Києва Білгородським шляхом. Де їхали полковник Шрам із сином. Полковник був сином поволоцького попа, вивчився на попа, але потім пішов до козаків.

Після поразки повстання полковник десять років сидів "зимовником серед дикого степу на Низу, взявши за жінку бранку туркеню; проповідував слово правди божої рибалкам і чабанам запорозьким. Коли повстання підняв Богдан Хмельницький, Шрам став першим його помічником, у боях заробив багато шабельних шрамів, за що його тепер і прозвано Шрамом. Постарівши, постригся в попи. Тепер у походи ходив його син Петро. Коли ж на Україні знову почалися чвари і роздори, люди знову обрали Шрама полковником.

ІІ

Шрам з Петром заїжджають на хутір Хмарище до Череваня, це недалеко від Києва.

Черевань був чоловік заможний. Приїхавши до нього, козаки зустрічають там божого чоловіка, який розповідає про події на Україні. Між козаками немає ладу, кілька гетьманів добирають собі прихильників, гине козацька слава.

Почувши це, Шрам зізнається, що він їде не в Київ, а до Сомка в Переяслав, хоче підняти його з усіма полками на Тетерю, який збирає сили. Кличе він із собою і кобзаря, бо його козаки послухають.

ІІІ

Петро знайомиться у Череваня з його дочкою Лесею і одразу закохується в неї. Черевань і Шрам домовляються одружити дітей. Але Лесина мати має на думці зовсім іншого нареченого, вона мріє бачити Лесю гетьманшею. Тому вона пропонує перед заручинами поїхати на прощу до Києва, бо такі, мовляв, звичаї предків.Всі вирушають до Києва.

IV

Київ після недавніх історичних подій ще не отямився. Скрізь видно сліди пожарищ — це Радзивілл із литвинами спалили його.

Серед Києва стоять вози, перегороджуючи дорогу. Це побратим Шрама Тарас Сурмач святкує народження сина. Він запрошує і полковника випити з ним, але той відмовляється — він їде до церкви, тому негоже пити.

Козаки образились і почали сваритися з полковником та його сином. Хтось навіть вигукнув про "чорну раду". Це дуже занепокоїло Шрама, але він не мав змоги навіть слова вставити. Наперед виступає Черевань. Він запевняє, що зараз тільки поклониться хоч одній церквиці, а потім одразу прийде святкувати народження дитини разом з усіма. Це зразу заспокоює козаків. Розмова стає мирною.

V

Прочани пішли оглядати монастир. Коли доходили до дзвіниці, почули страшний гамір. Чернець пояснив їм, що це запорожці зі світом прощаються. Котрийсь з них, постарівши, збирався піти у ченці, а перед цим влаштовував гуляння. Козаки вдягалися у розкішні шати, які потім оббрьохували в багнюці, роздарювали, пили дорогі напої, зовсім не шкодували коштів. На Запоріжжі жили вони бідно, тут же розкошували, зневажаючи багатство. Шрам задивився на запорожців. З монастиря всі разом поїхали кіньми до великої церкви. Шляхом їх наздоганяють запорожці-побратими, які розмовляють, чи не вкрасти їм Лесю і не вивезти в Чорногорію. Дівчина злякалась, та Василь Невольник її заспокоює: козаки жартують.

VI

Біля печер Черевань зі Шрамом зустріли гетьмана Сомка. Той радо привітав свою наречену. Засмучений Петро зразу зрозумів, що йому тепер нічого чекати. Виявляється, Череваниха давно вмовилася із Сомком про сватання. Черевань став заперечувати, але Шрам його перепинив: нехай Леся виходить за Сомка, а його син знайде іншу. Шрам розпитує Сомка про його позиції як гетьмана, той впевнений, що його підтримають.

До Сомка приходять запорожці Кирило Тур та Чорногор. Виявляється, що колись Кирило врятував життя Шрамові. Це ті самі козаки, які налякали Лесю.

VІІ За столом Кирило Тур відверто заявляє, що Леся йому сподобалась, тому він її вкраде та вивезе у Чорногорію, батьківщину свого побратима. Ніхто не сприймає цього серйозно. Сомко дуже поважає і любить Кирила, вважає його дуже щирою і вірною людиною.

Виходячи з дому, Кирило, який був характерником, примовляє: "Двері одмикайтесь, а люде не прокидайтесь".

VIII

Після гостин всі міцно поснули. Не спав тільки один Петро, який журився за втраченим коханням. Він бачить, як побратими викрадають Лесю, і кидається її рятувати. Чорногор пропонує тікати, але Кирило вирішує прийняти бій. Вони довго б’ються, та ніхто не може перемогти. Нарешті, козаки вдарили один одному в груди так сильно, що повалилися обидва.

Прискакали Шрам із Сомком. Гетьман зразу кинувся до Кирила Тура. Це обурило старого Шрама, але гетьман заявляє, що молода знайшлася б ще одна, а такого побратима не знайдеш. Лесине серце одразу одвернулося від Сомка після таких слів. Пораненого Петра привезли на Череванів хутір Хмарище, щоб лікувати.

До Сомка прибуває на хутір гонець і розповідає, що три полковники — миргородський, зіньковський та полтавський — перейшли на бік Іванця. На боці Сомка залишилося тільки два полковники.

Сомко вирішує збирати свої полки і стояти проти конкурентів.

Шрам радить Сомкові їхати в Переяслав та писати листи до полковників, щоб вони одумались. А він з Череванем збирається у Ніжин вмовити Васюту підтримати Сомка.

X

Шрам з усією сім’єю Череваня прибуває на хутір полкового осавули Гвинтовки, шурина Череваня.

Під час частування до хати заходять міщани. Гвинтовка відібрав у них воли за те, що возили хмиз із лісу, який той чомусь вважав своїм. Побачивши зневажливе ставлення осавули до людей, Шрам присоромлює його гострим словом.

XI

Ще не зовсім здорового Петра залишають у Гвинтовки. Полковник Шрам вирушає до Батурина, куди поїхав Васюта.

Блукаючи пущею і сумуючи, що не бачить Лесі, Петро зустрічається з Кирилом Туром. Запорожця виходили вдома мати з сестрою, він давно вже і не згадує про Лесю. Тур запрошує Петра до себе додому і говорить матері, що це його побратим, разом з яким його поранено під Києвом. Правди він не розповідає. Гостя починають частувати, аж раптом з’являється старий Пугач зі своїм джурою і наказує Кирилові їхати до коша на розправу. Мати просить Петра дізнатися, що з її сином.

XII

Петро їде в урочище Романовський Кут, куди повезли Кирила. Там стоїть кошем і Брюховецький. Зібралася тут сила козаків, мужиків, бідноти. Всім їм Брюховецький обіцяв грабувати Ніжин. Сам претендент на гетьманство якийсь ніби юродивий, говорить тоненьким голоском, називає всіх "дітками".

Після покарання киями Петро допоміг Кирилові дістатися до матері. Козак хотів трохи відлежатися, а потім повернутися до коша.

XIII

Дорогою в Батурин старий Шрам заїхав до сотника Білозерця, який розповів останні новини. Всі мають зібратися в Ніжині. Туди вирушив Сомко, Васюта, туди ж приїхали і московські бояри. Шрам вирішує і собі прямувати в Ніжин. Дорогою зустрічає вік Сомка зі старшиною. Гетьман розповідає , що надіслав до міста свої полки разом з писарем Вуяхевичем. Пізніше виявилося, що писар зрадив Сомка. Вся старшина роз’їхалася по дворах, біля гетьмана залишився тільки Шрам.

XIV

На хуторі Гвинтовки Черевань посварився зі своїм родичем, що тепер зовсім запанів. Крім того, Гвинтовка натякає, що дарма вони засватали Лесю за Сомка, становище його сумнівне. Обидва дотримуються своєї думки, починається сварка.

З Ніжина прибув сотник Гордій Костомара і розповів, що в місті дуже тривожно, народ збирається туди. Костомара просить поїхати в Ніжин і Гвинтовку, бо козаки послухали б його, але він не хоче.

Розказує про побачене й Петро.

Наступного дня всі виїхали в Ніжин на раду. Народу зібралося дуже багато. Брюховецький поводився нахабно. Розгорілася суперечка між прихильниками Сомка і Брюховецького, перемогли останні.

Гвинтовка теж переходить на бік Брюховецького. Решта прихильників Сомка йде "на поклон" до Іванця, він залишається один.Прийнявши присягу, Брюховецький запрошує до себе князя з послами на бенкет.

XV Після ради всі розбрелися, голота почала трощити крамниці. Тих, хто йде до міста, не пускає московська сторожа. У таборі пораються козаки, відганяючи селян киями. Немає ніякої обіцяної рівності.

Черевань дізнається випадково від Тараса Сурмача, що Брюховецький посватав Лесю за писаря Вояхевича. Він збирається тікати, але з’являється Кирило Тур і заявляє свої права на дівчину.

Петро кидається на хутір Гвинтовки рятувати Лесю, але зустрічає батька. Черевань повертається додому.

XVI Навколо Брюховецького зібралися його прихильники.Два старих січовики привели Олексу Сенчила, щоб покарати його киями за те, що скаче в гречку. Та Брюховецький прощає його. Він пропонує козакові одружитися та оселитись в місті. Старі козаки, серед яких і Пугач, обурені.

XVII

Бажаючи урятувати Сомка від смерті, Кирило Тур приходить до Іванця і пропонує вбити свого гетьмана. Той вірить намірам запорожця і дає йому перстень, з яким Кирила мають пропустити до темниці.

Кирило Тур проникає в темницю та пропонує Сомкові залишитися замість нього. Гетьман відмовляється заплатити чужим життям за своє.

Ні з чим повертається хоробрий Тур до старого Шрама, намагається посміхатися, але голос його дрижить.

XVIII

Старий Шрам помирає. Намірившись іти на Запоріжжя, Петро опиняється в Хмарищі. Там він дізнається, що Кирило Тур вирвав Лесю від Брюховецького, скориставшись перснем, а потім поїхав з побратимом у Чорногорію.Петро залишається в сім’ї Череваня і через півроку одружується з Лесею.

Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло):

Роман "Чорна рада" був написаний українською і російською мовами. Українською мовою його вперше було надруковано в 1857 р. В основу твору покладено історичні події, описуються в ньому роки, коли Правобережна Україна відійшла від Польщі. На гетьманську булаву претендувало кілька осіб, боротьба не була справедливою.

оман (фр. Готап — романський) — вид епічної літератури, для якого характерні значний обсяг і складність будови, широке зображення подій і докладне розкриття життєвих доль людей чи однієї людини упродовж тривалого часу. Цей жанр дає авторові змогу докладно передати історію формування характерів персонажів, показати умови їхнього життя і побуту, розкрити психологію, описати боротьбу за тривалий проміжок часу на тлі важливих історичних подій, а також соціально-класові й національні відносини. У романі буває кілька головних сюжетних ліній, які часто взаємопереплітаються та перехрещуються. Якщо романи одного автора пов’язані сюжетом, ідейним задумом, образами персонажів, тоді їх називають дилогією (два твори), трилогією (три твори), тетралогією (чотири твори) або говорять про цикл романів (якщо їх багато). Особливості роману:

• докладне розкриття історії формування характерів багатьох персонажів, показ їх побуту, психології, праці, кохання тощо за тривалий проміжок часу;

• наявність розгорнутого сюжету або кількох сюжетних ліній, об’єднаних спільним задумом;

• велика кількість дійових осіб;

• докладність описів і розповідей;

• прозова (рідше віршована) форма;

• великий обсяг.

За змістом розрізняють романи соціальні, психологічні, історичні, сімейно-побутові, сатиричні, філософські, науково-фантастичні, пригодницькі та ін.

2.2. Роман-хроніка — це такий прозовий твір, у якому розкривається послідовна історія певних суспільних або родинних подій за тривалий проміжок часу.

2.3. Історичний роман — роман, у якому відтворюється історична епоха на прикладі конкретних людських долях і подіях.

3. Робота над твором П. Куліша «Чорна рада» 3.1. Історія написання та джерела.

П. Куліш працював над романом упродовж 14 років. Твір був виданий 1857 року. У центрі оповіді розповідь про «Чорну раду», що відбулася під Ніжином у 1663 році.

Матеріал для свого твору П. Куліш брав з багатьох джерел: «Истории Малороссии» М. Маркевича,— «Истории Малой России» Д. Бантиш-Каменського, друкованих і рукописних козацьких літописів (зокрема Самовидця та Грабянки), старовинних документів, що знаходив сам у архівах монастирів і різних установ, а також з фольклору — дум, історичних пісень, переказів, легенд, казок про козаччину. З цими творами він знайомився не тільки в численних уже тоді збірниках, а й безпосередньо з уст народу. Це дало можливість створити низку правдивих, конкретно-історичних подій, ситуацій, обставин, а також характерів, відтворити інтереси й настрої представників різних соціальних груп тогочасного суспільства.

Кожний письменник першої половини ХІХ ст., пишучи про минуле своєї країни, неминуче підпадав під вплив В. Скотта, який в історичних романах відобразив боротьбу волелюбної Шотландії за незалежність від Англії. Зазнав цього впливу й Куліш. Крім того, він врахував досвід змалювання історичних подій, нагромаджений О. Пушкіним, М. Гоголем, Є. Гребінкою, Т. Шевченком. Реалістичної манери П. Куліш дотримувався при зображенні подій, розстановки та взаємодії соціальних груп, побуту. Створюючи образи представників різних прошарків суспільства, автор застосовував засоби і реалістичного, і романтичного методів. Окремі персонажі наділені надприродними вміннями й силою, тож деякі події та ситуації позначені фантастикою.

Історичною основою роману є події, що відбувалися на Україні в роки Руїни, коли після смерті Б. Хмельницького (1657) почалася боротьба за гетьманську владу. Деякі претенденти на булаву думали не про долю України та її народу, а про власну вигоду. З цією метою вони зверталися за допомогою то до польської шляхти, то до турків, татар, то до Москви. Україна була розколота.

На Правобережжі правив польсько-шляхетський ставленик Павло Тетеря. На Лівобережжі України точилася запекла боротьба між кількома претендентами на гетьманування, серед них — переяславський полковник Яким Сомко, обраний на старшинській раді в Козельці наказним гетьманом, хоч російський цар і не затвердив його, та кошовий отаман Запорозької Січі Іван Брюхо-вецький.

27–28 червня 1663 року у Ніжині відбулася «чорна рада», за підсумками якої гетьманом було обрано Брюховецького, а Сомка скарано на горло.

3.2. Тема: Зображення суспільно-політичних умов на Україні у часи Руїни після смерті Б. Хмельницького і обирання нового гетьмана на «чорній раді», що відбулася 1663 року в Ніжині.

3.3. Ідея: Викриття і засудження доби Руїни, яка призвела до соціального розладу між селянами і поміщиками, міщанами і шляхтою, міщанами і козаками, низовим козацтвом, «черню» і козацькою старшиною; також засудження підступності, брехні, жаги до збагачення, прагнення заволодіти гетьманською булавою будь-яким шляхом (І. Брюховецький); заклик до єднання за «цілість України», яку намагаються «розідрати надвоє».

3.4. Основна думка:

А) зображуючи минуле, автор прагнув збагнути й оцінити сучасне; Б) народ — рушійна сила у визначенні своєї подальшої долі;

В) «усяке багатство, усяка слава — усе воно суєта суєт»;

Г) «нема там добра, де нема правди».

3.5. Жанр: Перший історичний україномовний роман, роман-хроніка.

Пантелеймон Куліш написав цілком оригінальний, самобутній

Твір, у якому яскраво розкрито не тільки історичні події з життя українського народу, відтворено український колорит, а й національний дух народу. Навіть характер романтизму «Чорної ради» має народнопісенні витоки. Пісня й дума не просто існують на його сторінках — вони є живильним середовищем, на якому зріс буйний первісток української романістики. Сам роман нагадує історичну думу за її епічним розмахом, гострими ситуаціями, могутніми національними характерами.

Відтворюючи події минулого, письменник шукає в них відповіді на животрепетні питання тогочасності, зокрема — яким має бути майбутнє України, її соціальний устрій, державний лад.

«Чорна рада» — роман соціально-історичний. Історичні події тут відображаються в площині соціальних відносин — боротьби станів, суспільних верств.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.