Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Харитонов .О. Цив льний процес Укра ни.doc
Скачиваний:
20
Добавлен:
13.03.2016
Размер:
7.39 Mб
Скачать
  1. Підстави виникнення представництва у цивільному процесі. Види представництвауцивільномупроцесі

Для виникнення правовідносин процесуального представництва необхідний юридичний склад: процесуальні факти та матеріально-правові факти. Процесуальні факти спричиняють виникнення процесуальних представницьких відносин лише за наявності матеріально-правових фактів, які визначають зв'язок між представником і довірителем.

Процесуальними юридичними фактами, що породжують та змінюють представницькі правовідносини, є дії представників і суду (судді). Ці дії вчиняються у визначеній послідовності, яка передбачена цивільним процесуальним законодавством, та з додержанням відповідної процесуальної форми. Так, представник може, подавши до суду заяву (скаргу), тим самим порушити цивільний процес або вступити в уже розпочатий. Разом із тим представник повинен пред'явити суду документ, що підтверджував би його повноваження. У свою чергу суд повинен перевірити документ, що підтверджує повноваження представника, щодо його змісту та правильності оформлення і вирішити питання про допуск до участі у справі того чи іншого представника.

Представництво може виникати і з огляду на такі процесуальні факти, як усна заява довірителя в суді про надання повноважень представникові на участь у процесі.

Матеріально-правові факти знаходяться за межами цивільного процесу.

Якщо особа, яку представляють, є дієздатною, представництво у суді може виникнути, насамперед, тільки за наявності волевиявлення з боку цієї особи про ведення справи через представника, а з іншого боку — згоди представника представляти інтереси цієї особи в суді. Волевиявлення зазначених осіб дістає вияв у договорах, які належать до типу договорів, в яких одна особа зобов'язується виконувати дії на користь та за рахунок іншої особи (доручення, трудовий договір, агентський договір тощо).

У більшості випадків (крім уповноваження адвокатів) договір доручення не є документом, що уповноважує представника діяти від імені того, кого він представляє, і легітимує представника як такого перед судом. Таким документом є довіреність. Тому на підставі зазначеного договору представникові, як правило, видається довіреність для участі у процесі.

Недієздатні та обмежено дієздатні особи, які не можуть особисто вести свої справи в суді, не можуть за власним волевиявленням обирати собі представника. Підставою виникнення правовідносин представництва є прямий припис закону. В таких випадках матеріально-правовими підставами виникнення процесуального представництва можуть бути: сімейні правовідносини між дітьми та їх батьками, усиновлювачами, а також факт встановлення в порядку, передбаченому законом, опіки чи піклування над недієздатними, обмежено дієздатними особами. Опіка може встановлюватись і на підставі норм цивільного права (над майном померлої або безвісно відсутньої особи). Юридичним фактом, що є необхідним для виникнення процесуального представництва, буде адміністративний акт органів опіки або піклування.

Підсумовуючи вищенаведене, слід зазначити, що юридичний склад, що становить основу виникнення процесуальних правовідносин між судом та представником, є комплексним складом, до якого входять різнорідні факти з різних галузей права: цивільного і процесуального, сімейного і процесуального, трудового і процесуального тощо.

Правостворюючий склад для виникнення процесуального представництва завершується процесуальним фактом — допуском представника до участі у справі, і з цього моменту він може вчиняти всі процесуальні дії, надані йому законом та не обмежені особою, яку він представляє.

Можна проводити класифікацію представництва за такими критеріями: 1) за ознаками осіб, в інтересах яких здійснюється представництво; 2) за ознаками осіб, які здійснюють представництво; 3) за ступенем заміщення особи, яку представляють; 4) за підставами виникнення; 5) за способами виникнення.

Підстави виникнення представництва можна звести до 2 — закон і договір, що дозволяє визначити 2 види представництва залежно від підстави виникнення представництва: законне і договірне представництво. В одному випадку представництво може виникнути тільки за наявності договірних відносин між особою, яку представляють, і представником, в інших для виникнення представництва укладання договору не потрібно. Відносини довірчого порядку тут передбачаються лише на основі обставин, що раніше виникли, які породжують загальний обов'язок представляти інтереси певної особи, не пов'язаний з представництвом у конкретній цивільній справі (наприклад, визначення походження дітей, усиновлення, призначення тощо).

Класифікація за способом виникнення представництва розрізняє: добровільне (факультативне) та необхідне (обов'язкове) залежно від юридичної значущості волевиявлення осіб, яких представляють, для виникнення представництва. Часто 2 останні класифікації ототожнюють, називаючи договірне представництво добровільним, і навпаки. На нашу думку, особливої помилки тут немає, оскільки зміст як добровільного та договірного, так і необхідного та законного представництва близький, оскільки особливості способу виникнення зумовлюють особливості підстав виникнення представництва.

Так, воля недієздатної особи не має юридичного значення, тому представництво може бути тільки необхідним, обов'язковим. Підстави виникнення необхідного представництва зазначені в законі (наприклад, сімейне законодавство чітко визначає, що інтереси дітей захищають їх батьки, вони є їх законними представниками — ст. 154 СК), тому таке представництво є одночасно законним. Основою добровільного представництва є добровільно висловлене бажання особи, яка бере участь у справі, мати визначеного представника своїх інтересів. Своє волевиявлення ця особа виявляє у договорі доручення з певною особою чи у довіреності, наприклад, виданій юрисконсульту. Тобто частіше договірне представництво є одночасно добровільним.

Процесуальне законодавство не розмежовує договірних представників і добровільних, оскільки як для одних, так і для інших для вступу в цивільний процес необхідна довіреність.

Виходячи зі ст. 42 ЦПК, можна здійснити класифікацію залежно від документів, що посвідчують повноваження представників: представництво за довіреністю фізичної особи, за довіреністю юридичної особи, за документами, що посвідчують статус законних представників; представництво за ордером, виданим адвокату відповідним адвокатським об'єднанням, або договором; за усною заявою фізичної особи, яка заноситься до журналу судового засідання.

Виходячи зі ст. 38 ЦПК, можна здійснити також класифікацію представництва залежно від процесуального статусу осіб, яких представляють, сторін, третіх осіб, осіб, які відповідно до закону захищають права, свободи чи інтереси інших осіб, а також заявників та інших заінтересованих осіб у справах окремого провадження.

Класифікацію представництва можна здійснити і за ознаками осіб, які здійснюють представництво, адвокатами; юрисконсультами; працівниками юридичних осіб; членами громадських організацій; одним із співучасників за дорученням інших; батьками, усиновлювачами, опікунами і піклувальниками та іншими особами. Але сучаснішою буде класифікація за таким критерієм як професіоналізм представника: професійне, що

здійснюють адвокати, юрисконсульти та інші представники-юристи, та непрофесійне, яке здійснюють всі інші представники за довіреністю.

За ступенем заміщення особи, яку представляють, процесуальне представництво можна класифікувати на: І) ведення справ у суді через представників, що передбачає заміну особи, яку представляють; 2) спільну участь у судовому засіданні особи, яку представляють, і представника; 3) субпредставництво, за якого законні представники доручають вести справи у суді добровільним представникам'.

Особливості необхід ног о (законног о) пред ставництва

Відповідно до ст. 39 ЦПК права, свободи та інтереси малолітніх осіб віком до 14 років, а також недієздатних фізичних осіб, неповнолітніх осіб віком від 14 до 18 років, а також осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, захищають у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, опікуни чи інші особи, визначені законом. Права, свободи та інтереси особи, яка визнана безвісно відсутньою, захищає опікун, призначений для опіки над її майном. Права, свободи та інтереси спадкоємців особи, яка померла або оголошена померлою, якщо спадщина ще ніким не прийнята, захищає виконавець заповіту або інша особа, яка вживає заходів щодо охорони спадкового майна.

У представництві за законом специфічним є становище представника: діяльність на захист прав та інтересів осіб, яких він представляє, — це не право його, а обов'язок, відмовитися від якого він не може.

Законні представники здійснюють від імені особи, яку представляють, всі процесуальні дії, право здійснення яких належить особі, яку представляють, з деякими обмеженнями, передбаченими законом. Такі обмеження встановлені, наприклад, ст.ст. 68, 70 ЦК. Зокрема, попередній дозвіл органів опіки і піклування потрібний для відмови в суді від належних підопічному прав, для поділу чи відчуження майна.

Діяльність законного представника певною мірою повинна бути контрольована з позиції відповідності ЇЇ інтересам суб'єкта, якого представляють. Тому законодавець у деяких випадках поклав на суд обов'язок контролювати відповідність інтересам осіб, яких представляють, дій представника. Так, відповідно до ч. З ст. II ЦПК суд залучає відповідний орган чи особу, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, якщо дії законного представника суперечать інтересам особи, яку він представляє. Відповідно до ч. 5 ст. 174 та ч. 6 ст. 175 ЦПК суд не приймає відмову позивача від позову, визнання позову відповідачем та не приймає

мирової угоди у справі, в якій особу представляє її законний представник, якщо його дії суперечать інтересам особи, яку він представляє.

Правила про законне представництво батьками їх дітей не можуть застосовуватися у випадку, коли дієздатна особа, яку представляють, досягла повноліття. Представництво інтересів дієздатних повнолітніх осіб повинно базуватися виключно на нормах, що стосуються договірного представництва. Винятком із цього правила можна вважати законне представництво батьками їх повнолітніх непрацездатних дітей (ч. З ст. 154 СК), законне представництво дітьми своїх непрацездатних, немічних батьків (ч. 2 ст. 172 СК) та представництво повнолітніх непрацездатних осіб їх дідом, бабою, братом, сестрою, мачухою та вітчимом (ч. 2 ст. 258 та ч. 2 ст. 262 СК).

Однак законне представництво дітьми своїх непрацездатних, немічних батьків суперечить ст.ст. 39, 58, 242, 244 ЦК та ч. 2 ст. 243 СК, зі змісту яких випливає, що факт непрацездатності або немічності батьків не є підставою для визнання їх недієздатними. Законодавством не передбачене встановлення опіки над дієздатними батьками, якщо вони і непрацездатними або немічними. Юридичні дії від імені таких осіб може здійснювати лише особа, яка має на те спеціальні повноваження — довіреність.

Перелік осіб, які можуть здійснювати законне представництво, визначений у ст. 39 ЦПК і не є вичерпним. Правами опікуна (піклувальника) для захисту дитини без спеціальних на те повноважень наділяється патронати и й вихователь згідно зі ст. 255 СК.

Особливості д обровільног о представництва

Цей різновид представництва у цивільному процесі найбільш поширений в судовій практиці, оскільки дозволяє використовувати юридично грамотних осіб для ведення цивільних справ у суді. Воно виникає на довірчій основі між тим, кого представляють, і представником і не є неминучим у цивільній справі, оскільки особи, які беруть участь у справі, які володіють процесуальною дієздатністю, можуть особисто вести свої справи в суді. Вони мають право самі виступити в процесі без представника або разом із представником, або не брати участі в процесі (якщо суд не визнає це за необхідне) і доручити ведення справи представникові.

Ще римським правом сформульоване правило, що ніхто не може бути примушений до позову. Важливою обставиною є те, що для виникнення добровільного представництва у суді обов'язково повинна бути згода представника здійснити його, на відміну від законного представника, для якого є обов'язком захист особи, представником якої він є.

Особливістю договірного представника є те, що його дії, на відміну віддій законного представника, не піддаються контролю суду з позиції відповідності інтересам суб'єкта, якого представляють. Якщо дії законного представника

суперечать інтересам особи, яку він представляє, то суд має механізми впливу на такого представника, але не має їх щодо добровільного представника. Суд може тільки не прийняти мирову угоду в справі, якщо вона суперечить вимогам закону.

Крім того, у випадку укладання мирової угоди суди не перевіряють її відповідність інтересам довірителів, оскільки поняття "вимоги закону" та "інтереси довірителя" можуть не співпадати. У цих випадках несумлінні представники мають змогу діяти у своїх інтересах.

Добровільне представництво за підставами виникнення можна класифікувати на договірне та громадське (Закон України від 15 вересня 1999 р. "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" наділяє профспілки, їхні об'єднання правом представляти інтереси своїх членів при реалізації ними конституційного права на звернення за захистом суб'єктивних прав до судових органів).

Проаналізувавши основні характерні риси добровільного і необхідного представництва, можна виокремити такі:

    1. добровільним представником може бути особа, яка обирається особою, яку представляють, самостійно (крім передоручення), необхідний (законний) представник стає таким з огляду на відповідні сімейні відносини, на особливий легітимаційний акт держави (державних органів) чи пряму вказівку в законі;

    1. при представництві за законом повноваження автоматично виникає на основі визначеного в законі фактичного складу, а повноваження добровільного представника виникає в силу правочину, що здійснює особа, яку представляють (для громадського представництва як різновиду добровільного необхідні також доручення члена організації та, як правило, факт членства):

    1. при представництві за законом особа потенційного представника в імперативній формі визначається законом, а при добровільному — особою, яку представляють;

    1. законний представник має право на здійснення всіх процесуальних дій, що належать особі, яку представляють, які ця особа обмежити не може, оскільки, що її воля не має юридичної значущості чи її воля невідома (представництво безвісно відсутньої особи), а добровільний представник може бути обмежений у здійсненні визначених процесуальних дій особою, яку представляють, за її бажанням;

    1. дії законного представника частково контролюються судом у частині відповідності його дій інтересам особи, яку представляють, при укладанні мирової угоди, відмові віл позову, визнанні позову, а при добровільному

представництві суд не має таких правомочностей, крім укладання мирової угоди;

    1. нормативною основою законного представництва є закон чи адміністративний акт і закон, а добровільного — договір і закон;

    1. уповноваження добровільного представника має форму, як правило, довіреності, а законного — форму свідоцтва про народження дитини або рішення про призначення опікуном, піклувальником чи охоронцем спадкового майна;

    1. законний представник не пов'язаний бажаннями, вказівками особи, яку він представляє (крім випадків, коли батьки відповідно до ст. 177 СК мають вислухати думку дитини щодо способів управління її майном, однак обов'язку виконати бажання дитини щодо цього питання закон не встановлює), а добровільний представник, навпаки, пов'язаний через, як правило, довірчі та договірні відносини;

    1. фізична особа, яку представляють при законному представництві, як правило, не має повної цивільної дієздатності, а при добровільному вона завжди дієздатна.