3. Оцінкадоказів.Забезпеченнядоказів

Одним з елементів доказування, що застосовується для досягнення правильних знань у судовій справі, є оцінка доказів. Правильна оцінка судом доказів має велике значення для винесення законного та обґрунтованого рішення у справі. Оцінка судових доказів — це не лише логічна операція, але й складовий елемент всього процесу доказування, що врегульований нормами процесуального права. Оцінка доказів — це, насамперед, психічна діяльність суб'єктів пізнання, що відбувається у логічних формах і містить в собі такі основні етапи, як: постановка завдання, процес його вирішення та підсумок, результат рішення. Елементами процесуальної форми оцінки доказів є: а) сукупність процесуальних вимог, що пред'являються до розумової діяльності з оцінки доказів; б) процес реалізації цих вимог в ході розумової діяльності суддів з оцінки доказів; в) процесуальний результат, що знаходить своє відображення у судовому рішенні.

Отже, оцінка доказів — це психічна діяльність суб'єктів пізнання, що відбувається в логічній та процесуальній формах, щодо визначення якостей та властивостей доказів під час розгляду та вирішення конкретних судових справ.

Норми права встановлюють не порядок мислення та хід роздумів суддів, а умови та мету оцінки судових доказів, принципи оцінки, зовнішній вияв у процесуальних документах результатів оцінки. Тобто оцінка доказів має внутрішню (логічну) та зовнішню (правову) сторони. Результати оцінки завжди об'єктивно виявляються у здійсненій процесуально-правовій дії. Закон не може регулювати порядок роздумів суддів. Цей процес підпорядкований загальним законам мислення. Проте норми права встановлюють зовнішні умови, гарантії, які забезпечують істинність логічних висновків суддів.

Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Усі докази, які оцінюються судом, мають для нього однакову силу. Це положення закону важливе, оскільки лише в результаті оцінки доказів у сукупності можна постановити правильне рішення в справі. Тобто не існує якихось переваг одних засобів доказування над іншими, ієрархія доказів відсутня. Результати оцінки доказів суд відображає в мотивувальній частині судового рішення, де наводяться мотиви врахування чи неврахування окремих доказів.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів в їх сукупності. Оцінка доказів - це розумова, пізнавальна діяльність суду, яка полягає у дослідженні якісних і кількісних ознак зібраних доказів і здійснюється за його внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді всіх обставин конкретної справи в їх сукупності на підставі принципів судочинства. До того ж, суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів в їх сукупності, що є запорукою ухвалення справедливого рішення судом.

Всебічне дослідження доказів — це дослідження всіх наявних і допустимих доказів, що є у справі. Суд порівнює докази із різних засобів доказування, виявляє спільну інформацію і суперечності, відхиляє неналежні та недопустимі докази. Повне дослідження доказів — це дослідження необхідної та достатньої кількості доказів, що дадуть можливість зробити однозначний висновок про обставини, які належало встановити у справі. Якщо доказів недостатньо для встановлення певної обставини, і суд з об'єктивних причин не зміг усунути таку недостатність на підставі принципу офіційності, тоді суд робить висновок про недоведеність цієї обставини. Об'єктивне дослідження доказів — це дослідження доказів судом неупереджено і безсторонньо. Безпосереднє дослідження доказів — це особисте сприйняття судом доказів із визначених законом джерел у встановленому порядку. Однак це не виключає можливості брати до уваги докази, зібрані, наприклад, за судовим дорученням чи в порядку забезпечення доказів іншим судом тощо, якщо вони досліджені судом, який вирішує справу, у встановленому порядку в сукупності з іншими доказами у справі.

Оцінка доказів за внутрішнім переконанням означає, що визначення достовірності та сили доказів проводиться, власне, судом. Закон надає суду можливість самому оцінювати кожний доказ, при цьому критерієм має бути внутрішнє переконання судді. Внутрішнє переконання має складну багаторівневу структуру та складний зміст, в якому динамічно взаємодіють об'єктивні та суб'єктивні чинники. Об'єктивну основу в переконанні судді становлять обставини справи, що розглядається, а суб'єктивна сторона внутрішнього переконання суддів полягає в їх впевненості в достовірності встановлених фактів, що виникає в процесі усвідомлення ними особистої відповідальності за правильне вирішення справи.

Оцінка доказів, що дається судом, залежно від рівня пізнання має характер попередньої, остаточної та контрольної.

Попередньою є оцінка доказів, що дається суддею (судом) під час прийняття, витребування, дослідження доказів, тобто до моменту виходу суду до нарадчої кімнати. Результати оцінки на цьому етапі виявляються зовнішньо в ухвалах суду про прийняття доказів, що належать до справи, або у відмові в прийнятті таких, у задоволенні клопотань про приєднання письмових доказів до справи, у призначенні судом додаткової експертизи тощо.

Остаточною є оцінка доказів, яка дається лише суддею (судом) в умовах нарадчої кімнати та є основною для прийняття вольового акту — судового рішення. Метою остаточної оцінки доказів є досягнення правильного знання про фактичні обставини у справі, адекватного реальності.

Контрольна шинка доказів проводиться вищестоящим судами при розгляді справ у апеляційному та касаційному порядку. При здійсненні перегляду суд апеляційної інстанції наділений правом дослідження нових доказів, які не досліджувалися при розгляді справи судом першої інстанції. Такі докази він може одержувати з власної ініціативи або за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, якщо визнає обґрунтованим ненадання їх до суду першої інстанції або необґрунтованим відхилення їх судом першої інстанції. Крім того, суд апеляційної інстанції може дослідити також докази, які досліджувалися судом першої інстанції з порушенням відповідних вимог ЦПК. Суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги, але при цьому може встановлювати порушення норм матеріального чи процесуального права, на які не було посилання в касаційній скарзі.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням. На формування внутрішнього переконання судді істотно впливає його світогляд, важливим елементом якого є правосвідомість. Правосвідомість допомагає правильно зрозуміти і тлумачити норму права, що підлягає застосуванню, оцінити зібрані в справі докази тощо. Гарантією об'єктивності внутрішнього переконання судді є принцип незалежності суддів і процедура оцінки доказів: незалежно від стороннього впливу, з огляду на сукупність наявних доказів, кожен з яких не має заздалегідь установленої сили. Внутрішнє переконання ґрунтується на всебічному, повному й об'єктивному дослідженні наявних у справі доказів.

Об'єктивний розгляд доказів — це відсутність заінтересованості суду в справі, що розглядається, упередженості під час оцінки доказів. В аспекті дотримання можливості об'єктивного дослідження доказів закон передбачає правила про відвід судді. Відсутність заінтересованості в результаті розглянутої справи дає змогу суду розглядати докази всебічно. Якщо представники сторін діють у межах власних правових позицій і досліджують докази відповідно до своїх вимог чи заперечень, суд, будучи незаінтересованим у результаті спору, досліджує докази всебічно: як з боку позивача, так і з боку відповідача. Всебічність означає врахування доводів усіх осіб, що беруть участь у справі, дослідження й оцінку доказів не з позиції однієї зі сторін, а з позиції незалежного арбітра.

Повний розгляд доказів - - наявність доказів, достатніх для висновку суду в справі, і оцінка всієї сукупності наявних у справі доказів. До того ж суд може запропонувати особам, що беруть участь у справі, надати додаткові докази. Особи, що беруть участь у справі, також оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, що залежить не тільки від правосвідомості, але і від правової заінтересованості сторони. Таким чином, особи, що беруть участь у справі, а також їхні представники оцінюють докази з огляду на свою правову позицію. Повинні враховуватися всі докази, досліджені в суді.

Остаточна оцінка доказів притаманна і для осіб, що беруть участь у справі, зокрема під час прийняття ними рішення про відмову від позову, при визнанні позову, укладенні мирової угоди. Остаточна оцінка доказів міститься в судових дебатах, репліках. У зазначених процесуальних діях аналізуються обставини справи, докази, що підтверджують чи спростовують ті чи інші факти, дається оцінка належності, допустимості, достовірності, достатності доказів, наданих і досліджених кожною зі сторін. Така оцінка доказів у судових дебатах чи репліках дається з огляду на правову позицію сторони.

Суд оцінює докази не тільки під час вирішення справи, але й на більш ранніх стадіях, наприклад, пропонує особам, що беруть участь у справі, надати додаткові докази, якщо не вважає можливим розгляд справи на основі наявних доказів.

Проміжна оцінка доказів має місце й у тому випадку, коли суд задовольняє чи відхиляє клопотання, пов'язані з доказами (про витребування, забезпечення доказів тощо). У цьому випадку суд, як правило, оцінює не сукупність доказів, а конкретний доказ на предмет його належності, допустимості, достатності.

Об'єктом оцінки є як докази, так і процесуальні джерела, що їх містять. До змісту оцінки доказів як фактичних даних (відомостей про факти, обставини) належать встановлення їх належності, допустимості, достовірності (якісні ознаки) та достатності (кількісна ознака). Отже, змістом оцінки процесуальних джерел доказів є визначення допустимості їх використання у справі. Докази та їх джерела, отримані з грубим порушенням норм процесу доказування, конституційних та інших прав громадян, а тим більше в результаті злочинного порушення норм, які визначають умови і порядок збирання і перевірки доказів та їх джерел, завжди зумовлюють сумніви в їх достовірності і недопустимість для використання у процесі доказування.

Особи, які беруть участь у справі і вважають, що подання потрібних доказів є неможливим, або у них є труднощі в поданні цих доказів, мають право заявити клопотання про забезпечення цих доказів.

Забезпечення доказів — це оперативне закріплення у встановленому цивільним процесуальним законом порядку відомостей про факти, яке вчиняється суддею з метою використання їх як докази при розгляді та вирішенні цивільних справ у суді.

Потреба у забезпеченні доказів виникає, наприклад, коли як речові докази використовуються продукти, що швидко псуються, втрачають зовнішній вигляд і властивості (ст. 141 ЦПК), коли планується від'їзд свідка у віддалену місцевість і поганий стан його здоров'я дає підстави допускати можливість смерті; можливе знищення або зникнення об'єкта експертизи тощо.

Забезпечення доказів є винятковим способом збирання доказів. Він полягає в тому, що суддя досліджує і сприймає ті дані, які заявник має намір подати до суду, як докази, фіксує результати цього дослідження, що робить їх доступними для суду, який надалі буде розглядати справу по суті.

Способом забезпечення судом доказів є: 1) допит свідків. Відповідно до ст. 136 ЦПК у заяві про виклик свідка зазначаються його ім'я, місце проживання (перебування) або місце роботи, обставини, які він може підтвердити; 2) призначення експертизи (ст.ст. 143—145 ЦПК); 3) витребування та (або) огляд доказів, у тому числі за їх місцезнаходженням (ст. 137, ст. 140 ЦПК).